Американський психопат

Спроби приготувати й з’їсти дівчину

Світанок. Нині листопад. Я не можу спати, кручусь на своєму футоні, досі в костюмі, таке враження, що хтось запалив вогонь у мене в голові, це постійний пекучий біль, від якого розплющуються очі й почуваєшся безпорадним. Ані наркотики, ні їжа, ні алкоголь не можуть втамувати цей жадібний біль; всі мої м’язи заклякли, всі мої нерви горять, я горю. Я щогодини п’ю «Сомінекс», бо «Далмейн»[158] у мене скінчився, але це не допомагає, і скоро навіть коробка «Сомінексу» спорожніла. У кутку спальні лежать речі — пара жіночих туфель від «Едвард Сьюзен Бенніс Аллен», рука, якій бракує великого та вказівного пальців, свіжий випуск «Веніті Фейр» у плямах чиєїсь крові, просякнутий кров’ю пояс-шалик, з кухні тягне запахом свіжої крові на плиті, й коли я вивалююся з ліжка до вітальні, стіни дихають, сморід гниття просочив усе. Я запалюю сигару, сподіваючись, що дим хоча б частково його переб’є.

Її відрубані груди сині, виглядають здутими, соски тривожно коричневі. Груди в облямівці з чорної засохлої крові доволі вишукано лежать на порцеляновій тарілці, яку я купив у «Поттері Барн», тарілка стоїть у кутку кімнати, на програвачі «Вурлітцер», хоча я й не пам’ятаю, як це туди ставив. Я також зняв усю шкіру і майже всі м’язи з її обличчя, тепер воно схоже на череп, з якого звисає довга грива хвилястого білявого волосся; череп приєднаний до холодного тіла. Очі розплющені й звисають з очниць, немов на ниточках. Грудну клітину важко відрізнити від шиї — все це схоже на рублене м’ясо, живіт виглядає, як лазанья з баклажаном та козячим сиром з «Іль Марлібро» чи якась собача їжа, переважають червоний, білий та коричневий кольори. Частина нутрощів розмазана по одній зі стін, решта лежить, згорнена кульками, на столику зі скляною стільницею, виглядає, як довгі сині черви-мутанти. Шматки шкіри, що лишилися на її тілі, — синювато-сірі, кольору фольги. З вульви натекла густа коричнювата рідина, що пахне хворою твариною, немовби щура загнали всередину і він там розклався чи щось таке.

Наступні п’ятнадцять хвилин я проводжу поряд, витягаю з її тіла синювату мотузку кишківника і пхаю у свій рот, давлюся ним, він вологий і заповнений якоюсь смердючою пастою. Після години таких розкопок я відділяю її хребет і вирішую доправити його «Федексом» Леоні Гелмслі[159], загорнувши в тканину непочищеним. Я хочу пити кров цієї дівчини, як шампанське, і зариваюсь обличчям у те, що лишилось від її живота так, що її зламане ребро дряпає мені щоку. З нового величезного телевізора в одній з кімнат горлає спочатку «Шоу Патті Вінтерс», тема сьогодні — людські молочні продукти, потім — ігрове шоу «Колесо Фортуни», і аплодисменти в студії після відкриття чергової літери звучать наче статика. Кривавою рукою я розв’язую краватку, яка досі на мені, й важко дихаю. Це моя реальність. Усе інше схоже на колись побачене кіно.

На кухні я намагаюся приготувати з дівчини м’ясний пиріг, але це надто складне завдання, тож натомість я цілий день розмазую її м’ясо по стінах, жую шматки шкіри, відірвані від тіла, потім відпочиваю, дивлячись записану минулого тижня серію нової комедії каналу «СіБіЕс», «Мерфі Браун». Подивившись серіал і випивши велику склянку «Джей енд Бі», я повертаюся на кухню. Голова в мікрохвильовій печі вже зовсім чорна, позбавлена волосся, тож я кладу її у високу каструлю й ставлю на плиту, щоб виварити рештки плоті, які я забув зняти. Звалюю решту тіла в мішок для сміття (моїм м’язам, змащеним «Бен-Ґеєм»[160], легко впоратися з мертвою вагою), і вирішую зробити з того, що лишилося, для чогось типу ковбаси.

Грає компакт-диск Річарда Маркса, на столі стоїть пакунок із «Забару» зі спеціями та цибуляними кренделиками, а я мелю кістки, жир та м’ясо, роблю з них маленькі тюфтельки. І хоча час від часу мені спадає на думку, що те, чим я займаюся, насправді неприйнятно, я нагадую собі, що ця штука, ця дівчина, це м’ясо — це ніщо, лайно. У поєднанні з «Ксанаксом», який нині приймаю щопівгодини, ця ідея одразу ж заспокоює мене, і я починаю наспівувати пісеньку з якоїсь передачі, яку часто дивився в дитинстві, — «Джетсони»? «Банановий спліт»? «Скубі Ду»? «Зігмунд та морські чудовиська»? Я пам’ятаю пісню, мелодію, навіть тональність — але не те, з якої вона передачі. Може, «Лідсвіль»? Чи «Пафнстаф»? Ці питання перемішуються з іншими, на зразок: «Чи посадять мене коли-небудь?» або «У цієї дівчини було добре серце?» Запах м’яса та крові заповнює помешкання так, що я вже не помічаю його. А потім моя безпросвітна радість вщухає, і я плачу за собою, не можу знайти розради ні в чому, ридаю вголос, схлипую: «Я просто хочу, щоб мене любили», кляну землю і все, чого мене вчили — принципи, різницю, вибір, мораль, компроміси, знання, єдність, молитви. Все це неправильно, усе це не має мети. Усе звелося до одного: помри або адаптуйся. Я уявляю своє власне порожнє обличчя, з нього йде безтілесний голос: «Це жахливі часи». У ковбасках вже повзають черви, слина з моїх губ скрапує на них, і я досі не можу сказати, чи правильно готую, надто вже сильно ридаю, і насправді, я ніколи нічого раніше не готував.