Американський психопат

Напад педика

Осінь, неділя, приблизно четверта година дня. Я в «Барніз», купую собі запонки. До крамниці зайшов о пів на третю після холодного та напруженого обіду з тілом Крісті, одразу поквапився до прилавка і сказав клерку: «Мені потрібен батіг. Справді». На додачу до запонок я купив дорожню валізу зі шкіри страуса з подвійними блискавками та вініловою підкладкою, старовинну баночку для пігулок зі срібла, скла та крокодилячої шкіри, давній футляр для зубної щітки, зубну щітку зі щетини борсука та щіточку для нігтів з фальшивої черепахи. Де я вчора вечеряв? У «Сплеску». Нема чого згадати — водянистий «Белліні», салат із зів’ялою руколою, похмура офіціантка. Після того я дивився повтор старого випуску «Шоу Патті Вінтерс», яке знайшов на касеті, де мав би бути відеозапис катування та вбивства двох дівчат із ескорту, зроблений минулої весни (тема — поради щодо того, як зробити свого домашнього улюбленця кінозіркою). Зараз я саме купую пасок, не для себе, три краватки по дев’яносто доларів кожна, десяток носовичків, халат за чотириста доларів та дві піжами від «Ральф Лорен»; все це доставлять до моєї квартири, окрім носовичків — на них зроблять мою монограму і доправлять до «Пірс та Пірс». Я вже практично влаштував сцену у відділі жіночого взуття, соромно, але мене виставив звідти розгніваний продавець. Спочатку я відчуваю легку тривогу, не розуміючи її причини, але потім мені здається, що за мною стежать, хоча я не можу бути в цьому впевнений — наче хтось ходить за мною по всьому універмагу.

Луїс Керрузерс тут, певно, інкогніто. На ньому шовковий вечірній піджак із ягуаровим принтом, рукавички з оленячої шкіри, фетровий капелюх, темні окуляри-авіатори; він ховається за колоною, вдає, ніби розглядає краватки, і безсоромно зиркає на мене. Я нахиляюсь і щось підписую, здається, це рахунок. Присутність Луїса певним чином наводить мене на думки про те, що життя, тісно пов’язане з цим містом, з Мангеттеном, з роботою — це не хороша ідея. Раптом мені ввижається Луїс на якійсь жахливій вечірці: він п’є хороше сухе розе, навколо невеликого рояля — натовп педиків, популярні пісні, ось він тримає квітку, ось у нього на шиї боа з пір’я, ось піаніст награє щось зі «Знедолених».

— Патріку? Це ти? — чую я невпевнений голос.

Це наче кадр із фільму жахів — різке збільшення, Луїс Керрузерс, раптово, без попередження, з’являється з-за своєї колони, крадеться й підстрибує одночасно, якщо це взагалі можливо. Я посміхаюся продавчині й незграбно відходжу від нього до стенду з підтяжками, мені конче потрібен «Ксанакс», «Валіум», «Гальціон», заморожений йогурт, хоч що-небудь.

Я не дивлюся на нього, не можу, але відчуваю, що він підійшов ближче. Голос це тільки підтверджує.

— Патріку?.. Привіт?

Я заплющую очі, затуляю обличчя рукою і тихо буркочу:

— Луїсе, не змушуй мене це говорити.

— Патріку? — перепитує він, вдаючи невинність. — Що ти маєш на увазі? — Страхітлива пауза, потім: — Патріку… чому ти не дивишся на мене?

— Я тебе ігнорую, Луїсе, — я вдихаю і намагаюся заспокоїтись, розглядаючи цінник на светрі з ґудзиками від «Армані». — Хіба не видно? Я тебе ігнорую.

— Патріку, ми можемо просто поговорити? — питає, майже скиглить Луїс. — Патріку… Поглянь на мене.

Я роблю ще один різкий вдих, зітхаю і визнаю:

— Нам нема, нема про що гово…

— Це не може тривати вічно, — нетерпляче перебиває він. — Я так більше не можу.

Я щось буркочу. Починаю відходити від нього. Луїс наполегливо йде за мною.

— Все одно, — каже він, коли ми доходимо до іншого краю магазину, де я прикидаюся, наче передивляюсь шовкові краватки, хоча в мене все пливе перед очима. — Ти будеш радий дізнатися, що я… переводжусь до іншого штату.

Мені стає легше, і я навіть можу спитати, хоч і не дивлячись на нього:

— Куди?

— У наш філіал, — каже Луїс із помітним полегшенням, певно, тому, що я запитав його про переїзд. — До Аризони.

— Чу-дово, — буркочу я.

— Хочеш знати, чому? — питає він.

— Не дуже.

— Через тебе, — каже Луїс.

— Не кажи цього, — прошу я.

— Через тебе, — повторює він.

— Ти хворий, — говорю я йому.

— Якщо я й хворий, то через тебе, — каже він буденним тоном, розглядаючи свої нігті. — Через тебе я хворий, і я не вилікуюся.

— Ти надто сильно роздув цю свою пристрасть. Надто, надто сильно, — кажу я і йду до іншого ряду.

— Але ж я знаю, що ти відчуваєш те саме, — каже Луїс, йдучи назирці за мною. — Я знаю… — Він знизує плечима і говорить тихіше: — Якщо ти не визнаєш, що маєш… певні почуття, це не означає, що їх у тебе немає.

— Що ти намагаєшся сказати? — сичу я.

— Що я знаю, що ти почуваєшся так само, як і я.

Він драматично зриває свої темні окуляри, ніби доводячи цим щось.

— Ти дійшов… неточного висновку, — видавлюю з себе я. — Ти… вочевидь, нездоровий.

— Чому? — питає Луїс. — Хіба ж це погано — любити тебе, Патріку?

— О… Боже… мій.

— Хотіти тебе? Хотіти бути з тобою? — питає він. — Хіба це так погано?

Я відчуваю, як він безпорадно дивиться на мене, наближений до емоційного зриву. Коли він завершує говорити, у мене нема для нього відповіді, окрім тривалої мовчанки. Зрештою я перериваю його сичанням:

— Що це за постійна нездатність раціонально оцінити ситуацію? — Пауза. — Га?

Я підводжу очі від светрів, краваток, ще чогось і дивлюся на Луїса. Спочатку він всміхається з полегшенням, бо я визнав його присутність, але ця посмішка ламається, десь глибоко в темних кутках його підарського мозку народжується усвідомлення, і він починає плакати. Коли я спокійно йду до колони, щоб за нею сховатися, він іде за мною і грубо хапає мене за плече, різко розвертаючи до себе обличчям: Луїс намагається стерти реальність.

Одночасно з тим, як я прошу Луїса піти, він схлипує:

— Господи, Патріку, ну чому я тобі не подобаюся? — і, на жаль, падає на підлогу до моїх ніг.

— Підводься, — буркочу я. — Підводься.

— Чому ми не можемо бути разом? — схлипує Луїс і б’є кулаком по підлозі.

— Бо я… я не… — Я швидко озираюся, щоб переконатися, що ніхто нас не чує. Він тягнеться до мого коліна, я відбиваю його руку. — Не вважаю тебе… сексуально привабливим, — голосно шепочу я, дивлячись на нього. — Не віриться, що я справді це сказав, — бурмочу я до себе, ні до кого, і хитаю головою, намагаючись прочистити її, бо це такий абсурд, який я просто нездатний усвідомити.

— Облиш мене, будь ласка, — кажу я Луїсу і намагаюся піти.

Луїс не може зрозуміти це прохання, він чіпляється за край мого шовкового плаща від «Армані», досі лежачи на підлозі, й волає:

— Прошу, Патріку, благаю, не кидай мене.

— Послухай, — кажу я, опускаючись на коліна, і намагаюсь відірвати Луїса від підлоги.

Але це змушує його кричати щось незрозуміле, крик переходить у завивання, що в найголоснішій точці привертає увагу охоронців «Барніз», котрі стоять біля центрального входу, і один з них прямує до нас.

— Поглянь, що ти наробив, — з відчаєм шепочу я. — Підводься. Підводься.

— Усе гаразд? — на нас дивиться охоронець, великий чорний чолов’яга.

— Так, дякую, — кажу я, дивлячись на Луїса. — Усе добре.

— Ні-і-і-і, — виє, схлипуючи, Луїс.

— Так, — повторюю я, дивлячись на охоронця.

— Точно? — питає охоронець.

Я професійно всміхаюсь і кажу йому:

— Будь ласка, дайте нам хвилинку. Нам треба поговорити наодинці, — і повертаюся до Луїса. — Ну ж бо, Луїсе. Підводься. Ти пускаєш слину.

Я повертаюся до охоронця і самими губами, підводячи руку, вимовляю: «Хвилинку, будь ласка». Охоронець невпевнено киває і нерішуче повертається на свій пост.

Я досі на колінах, стискаю плечі Луїса і кажу йому — спокійно, неголосно, якомога грізніше, наче попереджаю дитину про покарання:

— Послухай мене, Луїсе. Якщо не припиниш плакати, жалюгідний довбаний педику, я переріжу твою кляту горлянку. Ти мене слухаєш? — Я кілька разів легенько ляскаю його по обличчю. — Більше співчуття ти не дочекаєшся.

— О, просто вбий мене, — завиває він із заплющеними очима, хитає головою, поринає у своє безумство; а потім белькоче: — Якщо я не можу мати тебе, я не хочу жити. Я хочу померти.

Я зараз ризикую втратити розум, просто тут, серед «Барніз», тож я хапаю Луїса за комір, скручую його, притягую дуже близько до себе і ледь чутно шепочу:

— Послухай мене, Луїсе. Ти мене слухаєш? Я зазвичай не попереджаю людей. То-будь-вдячний-що-я-тебе- попереджаю.

Вся його раціональність зникла, він видає якісь гортанні звуки, присоромлено схиливши голову, і ледь чутно щось відповідає. Я хапаю його за волосся, липке від мусу (впізнаю цей запах — «Кактус», новий бренд), підводжу його голову й гарчу:

— Слухай, ти хочеш померти? Я це влаштую, Луїсе. Я це вже робив, я випущу твої довбані кишки, розпорю твій клятий живіт і запхаю твої нутрощі в твою підарську горлянку, щоб ти ними вдавився.

Він не слухає. Я досі сиджу перед ним і дивлюся на нього, не вірячи очам.

— Прошу, Патріку, благаю. Послухай мене, я все придумав. Я піду з «Пі енд Пі», ти теж можеш піти, і, і, і ми переведемось до Аризони, і тоді…

— Замовкни, Луїсе, — я трясу його. — Господи, просто замовкни.

Я швидко підводжусь, обтрушуюсь, і, варто мені подумати, що істерика припинилась і я можу піти, Луїс хапає мене за праву ногу і намагається висіти на ній, поки я йду, тож зрештою я тягну його за собою шість футів[143], перш ніж копнути в обличчя, безпорадно всміхаючись парі, що заходить до відділу шкарпеток. Луїс благально дивиться на мене, на лівій щоці в нього невеличка рана. Пара відходить від нас.

— Я кохаю тебе, — жалюгідно завиває він. — Я кохаю тебе.

— Я вірю, Луїсе, — кричу я на нього. — Ти мене переконав. Підводься.

На щастя, продавець, стривожений сценою, яку влаштував Луїс, втручається і допомагає йому підвестись.

За кілька хвилин, коли він достатньо заспокоївся, ми стоїмо біля головного входу до «Барніз». Він тримає носовичок, очі міцно заплющені, під лівим оком повільно набрякає майбутній синець. Він видається зібраним.

— Просто розумієш, май мужність прийняти, емм, реальність, — кажу я йому.

Він з болем дивиться через двері на теплий дощ, а потім, сумно зітхнувши, повертається до мене. Я дивлюся на безкінечні ряди краваток, потім — на стелю.