Американський психопат

Клуб «Єль»

— Які правила для носіння безрукавок? — запитує Ван-Паттен у людей за столом.

— Ти про що? — Мак-Дермотт супиться і відпиває свій «Абсолют».

— Так, — погоджуюсь з ним я. — Проясни.

— Я про те, чи вони чітко неформальні…

— Чи їх таки можна носити з костюмом? — перебиваю його я, закінчуючи речення.

— Саме так, — усміхається він.

— Що ж, як каже Брюс Боєр… — починаю я.

— Стоп, — зупиняє мене Ван-Паттен. — Він з «Морґан Стенлі»?

— Ні, — посміхаюсь я. — Він не з «Морґан Стенлі».

— Він раптом не серійний вбивця? — з підозрою запитує Мак-Дермотт і стогне: — Тільки не кажи, що це ще один серійний вбивця, Бейтмене. Тільки не ще один.

— Ні, Мак-Йолопе, він не серійний вбивця, — кажу я, розвертаючись до Ван-Паттена, але все одно ще раз повертаюся до Мак-Дермотта. — Мене це дуже бісить.

— Але ти завжди про них говориш, — скаржиться Мак-Дермотт. — І завжди таким звичним, повчальним тоном. Розумієш, я не хочу нічого знати про Сина Сема, чи йобаного Гіллсайдського Душителя[98], чи Теда Банді, чи Пір’яну Голову, заради Бога.

— Пір’яна Голова? — питає Ван-Паттен. — Що за Пір’яна Голова? Звучить вкрай небезпечно.

— Він про Шкіряне Обличчя, — кажу я, зціпивши зуби. — Шкіряне Обличчя. З «Техаської різні бензопилою».

— А, — ввічливо всміхається Ван-Паттен. — Звісно.

— І він був вкрай небезпечним, — додаю я.

— Гаразд, продовжуй. Брюс Боєр, що він робив? — запитує Мак-Дермотт, зітхаючи і закотивши очі. — Подивимось: знімав із жертв шкіру заживо? Доводив до голодної смерті? Переїжджав машиною? Згодовував їх собакам? Що?

— Та ну, хлопці, — киваю я. І дражнюсь, додаючи: — Він робив дещо значно гірше.

— На кшталт, водив їх вечеряти у новий ресторан Мак-Мануса? — запитує Мак-Дермотт.

— Це годиться, — погоджується Ван-Паттен. — Ти там був? Огидне місце, еге ж?

— Ти їв там м’ясний пиріг? — питає Мак-Дермотт.

— М’ясний пиріг? — Ван-Паттен шокований. — А як щодо інтер’єру? Щодо тих паскудних скатертин?

— Але ж ти їв м’ясний пиріг? — Мак-Дермотт тисне.

— Звісно, я їв м’ясний пиріг, і голубів, і марліна, — відповідає Ван-Паттен.

— Боже, про марліна я й забув, — стогне Мак-Дермотт. — Марлін-чилі.

— Після огляду Міллера в «Таймс», кому стане клепки не замовити м’ясний пиріг чи марліна, якщо вже там?

— Але Міллер помилявся, — каже Мак-Дермотт. — Це було гидко. Кесаділья з папаєю? Зазвичай це смачно, але ж там, Господи… — він зі свистом хитає головою.

— І дешево, — додає Ван-Паттен.

— Дуже дешево, — повністю згоден Мак-Дермотт. — І той крихкий тарт із кавуном…

— Джентльмени, — я відкашлююсь. — Кхм. Маю вас перервати…

— Гаразд, гаразд, давай далі, — каже Мак-Дермотт. — Розкажи ще про Чарльза Моєра.

— Брюса Боєра, — виправляю його я. — Він написав книгу «Елегантність: шлях до якісного чоловічого одягу». — І додаю: — Ні, Крейґу, серійним вбивцею у вільний час він не був.

— То що казав крихітка Брюсі? — запитує Мак-Дермотт і хрумтить льодом.

— Ти телепень. Книжка шикарна. Він вважає, що не варто обмежувати себе, можна носити светр-безрукавку під костюм, — кажу я. — Ти чув, що я назвав тебе телепнем?

— Так.

— А чи не каже він, що жилетка не повинна перебивати костюм? — непевно припускає Ван-Паттен.

— Так…

Мене трохи дратує те, що Ван-Паттен підготувався до розмови, але все одно просить поради. Але я спокійно веду далі:

— Якщо костюм — у вузьку світлу смужку, до нього годиться вдягнути приглушено-синю чи вугільно-сіру жилетку. Картатий костюм вимагатиме яскравіших кольорів.

— І пам’ятайте, — додає Мак-Дермотт. — Якщо жилетка звичайна, останній ґудзик має бути розстібнутим.

Я зиркаю на Мак-Дермотта. Він посміхається, робить ковток зі своєї склянки і задоволено облизує губи.

— Чому? — цікавиться Ван-Паттен.

— Це традиція, — кажу я, не зводячи очей із Мак- Дермотта. — Але до того ж так зручніше.

— А чи не буде жилетка сидіти краще, якщо вдягнути підтяжки? — чую я Ван-Паттенове питання.

— Чому? — запитую я, розвертаючись до нього.

— Ну, якщо хочеш уникнути… — він зупиняється, підшукує вдале слово.

— Обтяженості… — починаю я.

— Пряжкою на ремені? — закінчує Мак-Дермотт.

— Звісно, — каже Ван-Паттен.

— Треба пам’ятати… — і мене знову перебиває Мак-Дермотт.

— Пам’ятай, що жилетка має пасувати до костюма за кольором та стилем, але ні в якому разі її візерунок не має повторюватися на шкарпетках чи краватці, — говорить до Ван-Паттена Мак-Дермотт, але посміхається мені.

— Я думав, ти не читав цю… цю книгу, — я затинаюсь від люті. — Ти ж щойно казав, що не бачиш різниці між Брюсом Боєром та… Джоном Вейном Ґейсі[99].

— Та щойно згадалось, — знизує він плечима.

— Слухай, — я повертаюся до Ван-Паттена, облишивши дешеві трюки Мак-Дермотта. — Якщо і на жилетці, і на шкарпетках будуть ромби, це виглядатиме надто надумано.

— Думаєш? — питає він.

— Буде помітно, що ти свідомо розробляв цей образ, — кажу я і раптом засмучуюсь, повертаюсь до Мак- Дермотта. — Пір’яна Голова? Як ти, чорт забирай, зробив Пір’яну Голову зі Шкіряного Обличчя?

— Веселіше, Бейтмене, — каже він і плескає мене по спині, потім потирає мені шию. — Що з тобою? Не робив шіацу вранці?

— Ще раз так мене торкнешся, — кажу я, міцно заплющивши очі, моє тіло напружене й збуджене, мов пружина, згорнута, але з бажанням розпрямитись. — І замість руки буде кікоть.

— Ого, полегше, друже, — відсахується з удаваним жахом Мак-Дермотт.

Обидва регочуть, як ідіоти, дають один одному п’ять, навіть не підозрюючи, що я б міг відрубати йому руки, більше того — зробив би це з задоволенням.

Ми втрьох, Девід Ван-Паттен, Крейґ Мак-Дермотт і я, сидимо у вітальні клубу «Єль» за обідом. Ван-Паттен вдягнув костюм у шотландку з шерстяного крепу від «Кріціа Уомо», сорочку «Брук Бразерс», краватку «Адірондак» та черевики від «Коул-Гаан». На Мак-Дермотті блейзер з ягнячої вовни та кашеміру, штани з шерстяної фланелі від «Ральф Лорен», сорочка та краватка теж від «Ральф Лорен», черевики від «Брукс Бразерс». Я обрав шерстяний костюм у велику клітинку, бавовняну сорочку від «Лучіано Барбера», краватку від «Лучіано Барбера», черевики від «Коул-Гаан» і окуляри без діоптрій від «Бауш енд Ломб». «Шоу Патті Вінтерс» сьогодні було про нацистів, і я справді підзарядився, дивлячись його, хоч і не можу пояснити як саме. Мені не надто подобаються їхні вчинки, однак вони не видаються мені й надто вже несимпатичними, варто додати — як і у більшості людей у залі. Один з тих нацистів у рідкісному гумористичному епізоді навіть жонглював грейпфрутами, це мені так сподобалось, що я сів у ліжку і зааплодував.

Луїс Керрузерс сидить через п’ять столиків від нашого, вдягнений так, наче на нього зранку вчинили напад жаби: на ньому невизначений костюм якогось французького кравця, і, якщо не помиляюся, капелюх-казанок на підлозі біля його стільця також належить йому (на ньому мало не написано «Луїс»). Він посміхається, але я вдаю, що не помітив. Зранку я дві години тренувався в «Ексклюзиві», і оскільки ми всі втрьох взяли собі вихідний, ми йдемо на масаж. Їжу ще не замовляли, насправді навіть меню не бачили. Просто п’ємо. Крейґ спочатку хотів взяти пляшку шампанського, але, коли він це запропонував, Девід сердито похитав головою і сказав: «Геть, геть, геть», тож кожен замовив собі напій сам. Я все спостерігаю за Луїсом, і щоразу, як він озирається на наш столик, я відкидаю голову назад і регочу, навіть якщо те, що Ван-Паттен чи Мак-Дермотт говорять, не надто смішне — тобто практично завжди. Я вдосконалив цю фальшиву реакцію настільки, що ніхто й не помічає її неприродності. Луїс підводиться, витирає рот серветкою, знову дивиться на нас, перш ніж вийти з кімнати і, як я думаю, йде до чоловічої вбиральні.

— Але є винятки, — говорить Ван-Паттен. — Річ у тім, що я не хочу провести вечір із монстром Коржиком[100].

— Ти ж все одно зустрічаєшся з Мередіт, яка різниця? — питаю я.

Звісно, він не чує.

— Візерунок із дрібних квіточок — це мило, — каже Мак-Дермотт. — Квіточки — це дуже мило.

— Бейтмене? — питає Ван-Паттен. — Є поради зі стилю щодо квіточок?

— Що? — перепитую я, підводячись з-за столу.

— Квіточки? Ні? — це вже Мак-Дермотт. — Квіточки дуже гарні, comprende[101]?

— Слухайте, — кажу я, підсовуючи стілець до столу. — Я просто хочу, щоб всі знали, я — за родинні цінності і проти наркотиків. Перепрошую.

Коли я йду звідти, Ван-Паттен хапає офіціанта, що проходить повз нього, і каже:

— Це вода з-під крана? Я не п’ю воду з-під крана. Принесіть мені «Евіан» чи щось таке саме, гаразд?

Чи почав би я подобатися Кортні не так сильно, якби Луїс помер? Це питання, на яке немає чіткої відповіді, горить у моїй голові, поки я повільно йду через обідню залу, привітно махаю рукою комусь, схожому на Вінсента Моррісона, ще комусь, в кому я майже впевнено бачу схожість із Томом Ньюменом. Стала б Кортні проводити зі мною більше часу — того часу, який нині вона приділяє Луїсу, — якби він зник з поля зору, більше не був варіантом, можливо, був би… мертвим? Якби Луїса вбили, Кортні сумувала б? Чи міг би я справді втішити її і не сміятись їй в обличчя, коли моя лють піднімається і повертається до мене, змітаючи все? Може, її збуджує саме те, що ми зустрічаємось у нього за спиною, а може, моє тіло чи розмір мого члена? Чому, в такому разі, я хочу догодити Кортні? Якщо я їй подобаюся лише за м’язи, за мій прутень, то вона — пустопорожня сучка. Однак дуже приваблива, майже досконала пустопорожня сучка, і це може перекрити все інше, крім хіба що запаху з рота чи жовтих зубів, бо це вже вагомий привід для розставання. Може, я все зіпсую, якщо задушу Луїса? Якби я одружився з Евелін, чи змусила б вона мене купувати їй сукні від «Лакруа», аж доки ми не оформимо розлучення? Чи підписали перемир’я в Намібії колоніальні сили Південної Африки та чорні партизани, яких підтримує Радянський Союз? Може, світ став би кращим, добрішим місцем, якби Луїса порізали на шматки? Мій світ цілком міг би, то чому б ні? Насправді нема ніякого… з іншого боку. Справді, вже надто пізно ставити такі питання, бо я вже у чоловічій вбиральні, дивлюся на себе у дзеркало — ідеальні засмага та зачіска, роздивляюся зуби — ідеально прямі, білі та блискучі. Підморгнувши своєму відображенню, я глибоко дихаю, вдягаючи шкіряні рукавички від «Армані», і прямую до кабінки, зайнятої Луїсом. Вбиральня порожня. У кабінках нікого немає, окрім Луїса у крайній із них, він не зачинив двері, і, коли я підходжу, його голос, що насвистує щось зі «Знедолених», стає майже нестерпно голосним.

Луїс стоїть до мене спиною, на ньому кашеміровий блейзер, шерстяні картаті штани, біла сорочка з шовку та бавовни, він мочиться в унітаз. Я бачу, що він відчув рух позаду себе, бо помітно заціпенів, і звук струменя сечі, що ллється у воду, раптово припинився. Наче в уповільненій зйомці, моє власне важке дихання витісняє всі інші звуки, зір трохи тьмяніє з боків, мої руки лягають на комірець його кашемірового блейзера та сорочки з бавовни та фланелі, охоплюють шию, доки великі пальці не зустрічаються на його загривку, а вказівні — просто над кадиком Луїса. Я починаю тиснути все сильніше, але все одно Луїс розвертається (досі уповільнена зйомка) і дивиться на мене, одна рука лежить на його светрі «Поло» з шовку та шерсті, а друга підводиться вгору. Спочатку його повіки тремтять, а потім очі широко розплющуються, саме цього я і хочу. Хочу бачити, як викривляється й червоніє обличчя Луїса, хочу, щоб він знав, хто це, хто вбиває його. Я хочу, щоб останнім обличчям, взагалі, останнім, що Луїс побачить перед смертю, був я, хочу вигукнути: «Я трахаю Кортні. Чуєш? Я трахаю Кортні. Ха-ха-ха», і щоб це були останні слова, останні звуки, які він чутиме, поки його ж власне булькотіння разом із хрускотом трахеї не витіснить все інше. Луїс витріщається на мене, я напружую м’язи рук, готуючись до боротьби. Але я розчарований — опору нема.

Замість того Луїс опускає погляд на мої зап’ястки, тремтить, наче від нерішучості, тоді опускає голову і… цілує мою ліву руку, а потім дивиться на мене сором’язливо, в його обличчі повно… любові, і лише трохи незручності. Правою рукою він ніжно торкається моєї щоки. Я закляк, стою там, з витягнутими руками і пальцями навколо Луїсової шиї.

— Боже, Патріку, — шепоче він. — Чому тут?

Тепер його рука пестить моє волосся. Я дивлюсь на стінку кабінки, де хтось видряпав: «Едвін шикарно відсмоктує», я досі наче паралізований, збентежено дивлюсь на ці слова, на рамку, видряпану навколо них, наче там є якась відповідь, є істина. Едвін? Який Едвін? Я трясу головою, щоб прочистити її, і дивлюся на Луїса, до нього наче прилипла ця жахлива закохана посмішка; я намагаюся стиснути руки сильніше, моє обличчя спотворене напруженням, але я не можу, руки не стискаються і в такому положенні виглядають безпорадно й сміховинно.

— Я бачив, як ти дивився на мене, — каже він, задихаючись. — Я знаю, яке в тебе… — він сковтує, — …гаряче тіло.

Луїс намагається поцілувати мене в губи, але я відступаю, випадково зачинивши двері кабінки цим рухом. Я опускаю руки, але Луїс бере їх і повертає на місце. Я знову опускаю і стою там, обдумуючи наступний крок, але не можу поворухнутися.

— Не треба… соромитися, — каже він.

Я глибоко вдихаю, заплющую очі, подумки рахую до десяти, розплющую очі й роблю безпорадну спробу знову піднести руки і задушити Луїса, але вони обважнілі, звести їх — неможливе завдання.

— Ти не знаєш, як довго я цього хотів… — Луїс зітхає, тремтить, розтирає мені плечі. — З Різдвяної вечірки в «Аризоні 206». Пам’ятаєш, тій, де на тобі була червона смугаста краватка в пейслі, від «Армані».

Уперше я помічаю, що у нього досі розстебнуті штани, тоді спокійно і легко я виходжу з кабінки, йду до раковини, щоб помити руки, але на мені досі рукавички і я не хочу їх знімати. Вбиральня клубу «Єль» раптом здається мені найхолоднішою кімнатою у Всесвіті, і я мимоволі здригаюсь. Луїс йде за мною, торкається мого піджака, припадає до мене біля раковини.

— Я хочу тебе… — низьким, педикуватим голосом шепоче він і, коли я повільно повертаю до нього голову, зігнувшись над раковиною, закипаючи, випромінюючи огиду, додає: — …теж.

Я вилітаю з вбиральні, мало не збивши, здається, Брюстера Віппла. Посміхаюсь метрдотелю і, потиснувши йому руку, біжу до ліфта, але не встигаю, двері зачиняються, і я б’ю по них кулаком і лаюсь. Опанувавши себе, помічаю, що метрдотель про щось говорить із офіціантом, і обидва здивовано дивляться в мій бік, тож я виструнчуюся, сором’язливо всміхаюсь і махаю їм рукою. Виходить Луїс, спокійний, він досі посміхається і шаріється, а я просто стою і дозволяю йому підійти. Він мовчить.

— Що… це… було? — нарешті шиплю я.

— Куди ти йдеш? — шепоче він здивовано.

— Я… мені треба… — я затинаюсь, оглядаю заповнену обідню залу і повертаюся до тремтливого, спраглого обличчя Луїса. — Мені треба повернути відеокасети, — кажу я і тисну на кнопку виклику ліфта.

Але мені уривається терпець і я прямую назад до свого столика.

— Патріку, — гукає Луїс.

Я розвертаюсь.

— Що?

Самими губами він вимовляє «я тобі подзвоню», і вираз його обличчя запевняє мене, що моя «таємниця» з ним у безпеці.

— Господи, — мало не блювонув я, мене помітно трясе, і я знову сідаю за стіл, це цілковита поразка.

Не знімаючи рукавичок, одним ковтком допиваю рештки водянистого «Джей енд Бі» з льодом. І, щойно я сідаю, Ван-Паттен запитує:

— Гей, Бейтмене, а як правильно носити затискач для краватки?

— Затискач для краватки обов’язково вимагає ділового одягу, він робить зовнішній вигляд більш охайним та акуратним. Але цей аксесуар не повинен домінувати над самою краваткою. Оберіть простий золотий затискач, можна — з невеликою прикрасою і розташуйте біля нижнього кінця краватки під кутом сорок п’ять градусів, спрямувавши його вниз.