Дещо пізніше, насправді — наступного ж вечора, ми з Крейґом Мак-Дермоттом та Кортні їдемо в таксі «У Нелл» і розмовляємо про воду «Евіан». Кортні, у норці від «Армані», щойно з хихотінням визнала, що робить з «Евіан» лід, і це спонукає нас до розмови про різну воду в пляшках. Кортні пропонує кожному з нас перерахувати якомога більше марок.
Вона ж починає, загинаючи палець після кожної назви:
— Так, є «Спаркал», «Пер’є», «Сан-Пеллеґріно», «Польське джерело», «Калістога»…
Кортні зупиняється і дивиться на Мак-Дермотта, шукаючи в нього допомоги. Він зітхає й перераховує:
— «Канадське джерело», «Канадський спокій», «Монклер», теж з Канади, «Віттель» із Франції, «Кродо», італійська марка… — Тепер і Мак-Дермотт зупиняється, він замислено потирає підборіддя, намагаючись згадати ще, і заявляє здивованим тоном: — «Елан».
І хоча здається, що він зараз от-от згадає ще одну, Крейґ невтішно змовкає.
— «Елан»? — перепитує Кортні.
— З Швейцарії, — каже він.
— О, — говорить вона і повертається до мене. — Твоя черга, Патріку.
Я дивлюсь у вікно таксі, поринений у свої думки, і тиша, що постає через мене, наповнює мене незнаним жахом, тож я монотонно й заціпеніло перераховую далі:
— Ви забули «Альпенвассер», «Край світу», «Шат», це з Ливану, «Кубол» та «Холодне джерело»…
— Це я вже казала, — звинувачує мене Кортні.
— Ні, — кажу я. — Ти називала «Польське джерело».
— Справді? — буркотить Кортні та смикає Мак-Дермотта за пальто. — Він правду каже, Крейґу?
— Певно що, — знизує плечима Мак-Дермотт. — Думаю, так.
— Не слід забувати, що мінеральну воду треба купувати лише в скляних пляшках. Ніколи не беріть пластикові, — зловісно кажу я й чекаю, поки вони спитають, чому.
— Чому? — Кортні справді це цікавить.
— Бо вона окиснюється, — пояснюю я. — А хочеться, щоб вона була свіжою, без присмаку.
Після довгої бентежної паузи, саме в стилі Кортні, Мак-Дермотт, дивлячись у вікно, визнає:
— Він має рацію.
— Я справді не розумію, як вода може відрізнятися, — буркоче Кортні.
Вона сидить між мною та Мак-Дермоттом на задньому сидінні машини, під норкою на ній шерстяний костюм від «Живанші», колготки «Кельвін Кляйн» та черевички «Воррен Сьюзен Аллен Едмондз». Раніше, у цій же машині, коли я торкнувся хутра, не маючи на меті нічого, крім оцінки його якості, Кортні це відчула і тихо спитала, чи нема в мене м’ятного драже. Я їй не відповів.
— Що ти маєш на увазі? — серйозно цікавиться Мак-Дермотт.
— Ну, — каже вона, — от яка може бути різниця між, наприклад, джерельною водою та природною, тобто чи є різниця взагалі?
— Кортні. Природна вода — це будь-яка вода з підземного джерела, — зітхає Крейґ, досі дивлячись у вікно. — Її мінеральний вміст не змінюється, хоча воду могли дезинфікувати чи профільтрувати.
На Мак-Дермотті шерстяний смокінг із зубчатими лацканами від «Джанні Версаче», і від нього тхне «Зер’юсом».
Мене одразу вибиває з інертного стану, і я продовжую пояснення:
— До джерельної води можуть додавати мінерали чи видаляти їх звідти, і її зазвичай просто фільтрують, а не обробляють. — Пауза. — Сімдесят п’ять відсотків води в пляшках в Америці — джерельна вода.
Ще одна пауза, і я питаю в людей у таксі:
— Хтось це знав?
Тривала, мертва пауза, тоді Кортні ставить інше питання, не закінчивши його:
— Різниця між дистильованою та очищеною водою…
Я не надто прислуховуюся до розмови, навіть до власних реплік, бо насправді я думаю про те, як позбутися тіла Бетані, чи принаймні сперечаюся сам з собою, лишити його в себе у квартирі ще на один день чи ні. Якщо я вирішу викинути його сьогодні, те, що від неї зосталося, можна легко запхати в мішок для сміття і покинути на сходах; чи додати трохи зусиль, витягти його на вулицю і полишити з іншим сміттям на тротуарі. Я навіть можу відвезти його до квартири в Пекельній Кухні й залити вапном, а тоді запалити сигару і дивитись, як воно розчиняється під музику з мого вокмена, але ж я хочу тримати чоловічі тіла окремо від жіночих, і до того ж, я сьогодні взяв у прокаті фільм «Хижий до крові» і хочу його подивитися (рекламний слоган: «Деякі клоуни змушують вас сміятись, а Бобо змусить вас померти й з’їсть ваше тіло»), а опівнічна поїздка до Пекельної Кухні, навіть якщо не зупинятись у «Бельв’ю», щоб поїсти, забере забагато часу. Певно, кістки Бетані, більша частина її нутрощів та плоті опиняться в сміттєспалювачі, який знаходиться через коридор від моєї квартири.
Ми з Кортні та Мак-Дермоттом їдемо з вечірки «Морґан Стенлі», яка проходила біля порту на краю Мангеттену, у новому клубі «Золота картка», схожому на велике людне місто. Там я зустрів Волтера Родза, абсолютного канадця, якого не бачив з часів Екзетеру і який, так само як Мак-Дермотт, смердів «Зер’юсом». Я справді сказав йому:
— Послухай, я намагаюся триматися подалі від людей, навіть говорити з ними не хочу.
Перепросив і пішов, на що трохи ошелешений Родз відповів:
— Так, звісно, я розумію.
На мені двобортний смокінг із шерстяного крепу на шість ґудзиків, картаті штани і шовкова краватка-метелик у рубчик, усе від «Валентіно». Луїс Керрузерс на тиждень поїхав до Атланти. У «Золотій картці» ми з Гербертом Ґітсом нюхнули кокаїну, і поки Мак-Дермотт викликав таксі, щоб їхати «У Нелл», я випив таблетку «Гальціону», щоб позбутися роздратованості від кокаїну, але вона ще не подіяла. Здається, Кортні подобається Мак-Дермотт. Її картка «Кембанку» не працювала сьогодні, принаймні не в банкоматі, біля якого ми зупинялись (бо вона надто часто використовувала її для того, щоб робити доріжки кокаїну, хоча вона в цьому ніколи не зізнається; кокаїновий осад колись і мені зіпсував картку), а от Мак- Дермоттівська — працювала, і вона надала перевагу його картці перед моєю, що, знаючи Кортні, свідчить про те, що вона хоче переспати з Мак-Дермоттом. Але це не має значення. Хоч я і красивіший за Крейґа, ми виглядаємо приблизно однаково. Тварини, що говорять, сьогодні були темою «Шоу Патті Вінтерс». У переносному акваріумі плавав восьминіг із мікрофоном, причепленим до щупальця, і просив (принаймні так стверджував його «тренер», впевнений у тому, що в молюсків є голосові зв’язки) «сиру». Я дивився на це зачарований, доки не почав схлипувати. Жебрак у гавайському одязі схилився над смітником на темному розі Восьмої та Десятої.
— З води очищеної або дистильованої, — говорить Мак- Дермотт, — забрали більшість мінералів. Воду прокип’ятили, а пара конденсувалася в очищену воду.
— Тому в дистильованої води нема смаку і вона, як правило, непридатна для пиття.
Несподівано для себе, я позіхаю.
— А мінеральна вода? — питає Кортні.
— Це не визначено… — хором починаємо ми з Мак-Дермоттом.
— Давай ти, — кажу я і позіхаю, від чого Кортні позіхає теж.
— Ні, краще ти, — байдуже говорить Крейґ.
— Це не визначено Управлінням контролю за продуктами та ліками, — кажу я їй. — Вона не містить хімікатів, солей, цукру, кофеїну.
— А газована вода шипить від вуглекислого газу, так? — питає Кортні.
— Так, — ми з Мак-Дермоттом одночасно киваємо, дивлячись перед собою.
— Я так і знала, — нерішуче каже вона, і з того, як звучить її голос, я й не дивлячись, можу сказати, що вона посміхалася, говорячи це.
— Але купувати слід лише природно газовану воду, — попереджаю я. — Бо це означає, що вуглекислий газ міститься в самому джерелі.
— Наприклад, содова та сельтерська — штучно газовані, — пояснює Мак-Дермотт.
— Але сельтерська «Білий камінь» — виняток, — додаю я, бо мені не подобається блюзнірське одноосібне лідерство Мак-Дермотта. — Газована мінеральна вода «Рамлоза» теж дуже непогана.
Таксі от-от зверне на Чотирнадцяту, але чотири чи п’ять лімузинів теж намагаються туди звернути, тож ми пропускаємо поворот. Я лаю водія, але попереду грає якийсь старий соул шістдесятих, може, група «Сьюпримз» — звук приглушений через склопластикову перегородку. Я намагаюся відсунути її, але вона зачинена і не відсувається. Кортні питає:
— А яку воду краще пити після тренування?
— Ну, — зітхаю я. — Будь-яку, аби холодну.
— Тому що? — питає вона.
— Тому що вона всотується швидше, ніж вода кімнатної температури. — Я відсторонено дивлюся на «Ролекс». — Можна взяти воду «Евіан». Але не в пластику.
— Мій тренер каже, що «Ґаторейд»[133] теж можна, — Мак-Дермотт не згоден.
— Тобі не здається, що вода найкраще відновить баланс рідини, бо вона проникає у кров швидше за будь-які інші рідини? — Я не можу не додати: — Друже?
Я знову дивлюся на годинник. Якщо вип’ю «У Нелл» один скотч, то встигну додому до другої, щоб подивитися «Хижого до крові». У таксі знову панує мовчанка, ми наближаємося до натовпу перед клубом, лімузини висаджують пасажирів та їдуть геть, кожен із нас зосередився на цьому і на небі над містом — воно важке, заповнене темними хмарами. Лімузини сигналять один одному, але це нічого не вирішує. У горлі неприємне відчуття після кокаїну з Ґітсом, я ковтаю слину, намагаючись його змити. Забиті дошками вікна покинутого житлового будинку з того боку вулиці вкриті афішами розпродажу в «Крабтрі енд Евелін». Скажи по буквах слово «магнат», Бейтмене. Як ти напишеш «магнат»? М-а-г-н-а-т. Маг-нат. Ма-гнат. Крига, привиди, прибульці…
— Не люблю «Евіан», — чомусь сумно каже Мак- Дермотт. — Вона надто солодка.
Визнаючи це, він так жалюгідно виглядає, що мені хочеться з ним погодитись. Я дивлюсь на нього в темряві таксі, розумію, що сьогодні він, певно, опиниться в ліжку з Кортні, і мені одразу стає дуже шкода його.
— Так, Мак-Дермотте, — повільно промовляю я. — «Евіан» дійсно надто солодка.
Сьогодні на підлозі було стільки крові Бетані, що я бачив у ній своє відображення, коли діставав один із бездротових телефонів, тож я дивився на себе, поки призначав стрижку в «Ґіоз». Кортні перериває мій транс, визнаючи:
— Я спочатку боялась пробувати «Пеллегріно».
Вона нервово дивиться на мене (невже очікує, що я погоджусь?), потім на Мак-Дермотта, який напружено і виснажено їй усміхається.
— Але коли спробувала, було… непогано.
— Яка мужність, — буркочу я і позіхаю знову.
Таксі повільно повзе до «У Нелл», і я кажу голосніше:
— Слухайте, а ви не чули про прилад, який можна приладнати до телефону, і він буде імітувати довгі гудки?
Вдома я стою над тілом Бетані, замріяно потягую свій напій і вивчаю стан тіла. Очі напіврозплющені, нижні зуби наче видаються вперед, бо обидві губи відірвані, точніше — відкушені. Вдень я відпиляв пилою її ліву руку, що й вбило її остаточно, тож тепер я піднімаю її за кістку з того боку, де мала бути кисть (гадки не маю, де вона зараз — у морозилці? У шафі?), стискаю в руці, наче якусь трубку. На кістці все ще є м’язи і плоть, хоча чималу їх частину я зрізав чи відгриз, і я різко опускаю цю руку на її обличчя. Щоб розтрощити її щелепу знадобилось небагато ударів, п’ять чи шість, і ще через два її обличчя проломилось усередину.