Американський психопат

День святого Валентина

Ранок вівторка, я стою біля столу у вітальні, розмовляю по телефону з адвокатом, одночасно дивлюся «Шоу Патті Вінтерс» та наглядаю за покоївкою, яка натирає підлогу воском, змиває криваві плями зі стін, викидає просочені кров’ю газети, не кажучи ані слова. Я розумію, що вона надто розгублена у світі лайна, повністю тоне в ньому, і це чомусь нагадує мені про те, що вдень має зайти налаштовувач піаніно і треба лишити швейцару записку, щоб він його впустив. Не те, щоб на цій «Ямасі» взагалі грали, просто одна з дівчат впала на неї і деякі струни (які я використав згодом) чи то порвалися, чи то вирвались. Я кажу в телефон: «Мені потрібні податкові канікули». Патті Вінтерс на екрані питає малого років восьми-дев’яти: «Хіба це не інший термін для оргії?» Дзижчить таймер мікрохвильової печі. Я підігріваю собі суфле.

Не буду заперечувати — тиждень був поганий. Я почав пити власну сечу. Я сміюся без причини. Іноді сплю під ліжком. Я постійно чищу зуби ниткою, доки ясна не починають боліти й у роті не з’являється смак крові. Вчора перед вечерею в «1500» з Рідом Ґудрічем та Джейсоном Растом мене мало не схопили в офісі «Федерал Експрес» на Таймс-сквер, коли я намагався відправити матері однієї з дівчат, вбитих мною минулого тижня, дещо, що могло б бути висушеним коричневим серцем. А от Евелін я вдало доправив з офісу коробочку з мухами разом із надрукованою Джин запискою, у якій написано, що я більше ніколи не хочу бачити її обличчя і нехай вона сяде на довбану дієту, хоча це їй насправді і не треба. Але я до свята робив і такі речі, що їх звичайна людина вважатиме добром, ось що буде доставлено до квартири Джин сьогодні зранку: бавовняні серветки «Кастелліні» з «Бендельз», крісло з лози від «Дженні Бі Ґуд», скатертину з тафти від «Барніз», кольчужну плетену сумочку, вінтажний туалетний набір із чистого срібла з «Мейсіз», білу соснову етажерку з «Конранз», едвардіанський браслет із дев’ятикаратного золота, куплений у «Берґдорфз», сотні білих і рожевих троянд.

Офіс. До мене причепилися тексти пісень Мадонни, вони вибухають у мене в голові, лунають знайомо, втомлююче, і я дивлюсь у порожнечу, мої очі ліниво блищать, поки я намагаюся забути про день, що майоріє переді мною, а потім тексти Мадонни перериває фраза, що заповнює мене неназваним страхом. «Віддалена ферма», ці слова постійно повторюються, знову і знову. Хлопець, якого я уникав весь останній рік, задрот із журналу «Форчун», який хоче написати про мене статтю, знову сьогодні телефонував, і зрештою я йому передзвонюю, щоб влаштувати інтерв’ю. На Крейґа Мак-Дермотта наскочило якесь факсове божевілля, він не відповідає на дзвінки, спілкується тільки через факс. У ранковому випуску «Пост» написано, що знайшли тіла трьох людей, які зникли на яхті минулого березня, — посічені, роздуті тіла вмерзли в кригу в протоці Іст-Рівер; містом блукає якийсь маніяк, він отруює літрові пляшки води «Евіан», загинуло вже сімнадцятеро людей; розмови про зомбі, суспільні настрої, безлад все росте, непорозуміння поширюється.

І на довершення всього цього, знову з’являється Тім Прайс — принаймні мені так здається. Поки я за своїм столом одночасно викреслюю з календаря минулі дні й читаю бестселер про управління офісом під назвою «Чому вигідно бути кретином», телефонує Джин, каже, що Тім Прайс хоче зі мною поговорити, і я налякано кажу: «Впусти… його». Прайс заходить до кабінету, на ньому шерстяний костюм «Каналі Мілано», бавовняна сорочка «Айк Бехар», шовкова краватка від «Білл Бласс», шкіряні черевики на шнурівці від «Брукс Бразерс». Я вдаю, що говорю по телефону. Він сідає навпроти мене, з іншого боку столу «Палацетті» зі скляною стільницею. У нього на чолі пляма, принаймні щось схоже на це. Якщо не зважати на неї, він чудово виглядає. Наша розмова подібна на щось таке, але насправді коротша.

— Прайсе, — кажу я, потискаючи йому руку. — Де ти був?

— Таке, їздив. — Він посміхається. — Але ж повернувся.

— Шикарно, — я збентежено знизую плечима. — І як воно… було?

— Було… несподівано. — Прайс теж знизує плечима. — Було… гнітюче.

— Я наче бачив тебе в Аспені, — буркочу я.

— Гей, як ти сам, Бейтмене? — питає Прайс.

— Я нічого, — кажу я, сковтнувши. — Так… животію.

— А Евелін? — питає він. — Як вона?

— Ну, ми розійшлись, — посміхаюсь я.

— Прикро. — Він обмірковує почуте, згадує щось. — Кортні?

— Вийшла за Луїса.

— Ґрасґріна?

— Ні. Керрузерса.

Прайс і це обдумує.

— Маєш її номер?

Я записую його для нього і кажу:

— Тебе не було цілу вічність, Тіме. Що сталося?

Я знов помічаю пляму в нього на лобі, хоча у мене таке відчуття, якби я спитав когось, чи є вона там, він (чи вона) сказав би, що ні.

Прайс підводиться, бере папірець із номером.

— Я повернувся. Ти, видно, пропустив це. Втратив слід. Через переїзд, — він робить багатозначну паузу. — Я працюю на Робінсона. Його правиця, всяке таке.

— Будеш горішок? — пропоную я йому, у марній спробі приховати те, як мене ошелешило його самовдоволення.

Він плескає мене по спині.

— Ти безумець, Бейтмене. Тварина. Справжня тварина.

— Не заперечуватиму, — слабко сміюсь я, проводжаючи його до дверей.

Він йде, а я одночасно і розмірковую, і ні, над тим, що відбувається у світі Тіма Прайса, котрий насправді схожий на світ більшості з нас — великі ідеї, хлопчачі штуки, юнак відкриває світ і володіє ним.