Американський психопат - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Брет Істон Елліс («У Нелл») #26

«У Нелл»

Опівночі я сиджу в кабінці «У Нелл» з Крейґом Мак- Дермоттом, Алексом Тейлором (він щойно вирубився) і трьома моделями агенції «Еліт»: Ліббі, Дейзі та Керон. Уже майже літо, середина травня, але в клубі прохолодно, бо працює кондиціонер, група на сцені грає легкий джаз, і він пливе напівпорожньою кімнатою, стрекочуть вентилятори під стелею, а на вулиці, під дощем, чекають люди, чоловік зо двадцять, і їхній натовп схожий на море. Ліббі — білявка, на ній чорні вечірні туфлі на високих підборах із перебільшено загостреними носаками та червоними атласними бантиками, від «Ів Сен-Лоран». У Дейзі волосся ще світліше, вона вдягнула чорні атласні човники з вузькими носаками, доповнені чорними панчохами з срібними цятками від «Бетсі Джонсон». Керон — платинова білявка в чоботах з телячої шкіри з загостреними лакованими носаками та твідовими вилогами, на товстих підборах, модель Карла Лагерфельда для «Шанель». На всіх трьох — тісні чорні трикотажні сукні від «Джорджо ді Сент-Анджело», всі троє п’ють шампанське з соком журавлини, персиковий шнапс, палять німецькі сигарети. Але я не скаржусь, хоча й думаю, що було б краще зробити окрему залу для тих, хто не палить. На двох з дівчат темні окуляри від «Джорджо Армані». Ліббі страждає на джетлаг[118]. З усіх трьох лише Дейзі викликає хоч віддалене бажання її трахнути. Сьогодні після зустрічі з адвокатом з приводу сфальсифікованого звинувачення в зґвалтуванні в мене була панічна атака в кафе «Дін та Делюка», яку я компенсував тренуванням в «Ексклюзиві». Потім я пив із моделями у «Трамп Плаза». Далі був французький фільм, який я абсолютно не зрозумів, але він усе одно був шикарний; ще далі — вечеря в суші-ресторані «Колорит» біля центру Лінкольна і вечірка в лофті[119] колишнього хлопця однієї з моделей, де подавали погану, надто солодку сангрію. Вчора мені снилися порнографічні сни, в яких я трахав дівчат з картону. «Шоу Патті Вінтерс» вранці було про вправи аеробіки.

На мені шерстяний костюм на два ґудзики з картатими штанами від «Лучіано Сопрані», бавовняна сорочка від «Брукс Бразерс» та шовкова краватка «Армані». Мак- Дермотт вдягнув шерстяний костюм від «Любіем» з лляною нагрудною хустинкою від «Ешеар Броз», бавовняну сорочку «Ральф Лорен» та шовкову краватку від «Крістіан Діор», і зараз він збирається підкинути монетку, щоб визначити, кому з нас іти вниз за Болівійським Живильним Порошком, адже ніхто з нас не хоче сидіти тут із дівчатами, бо хоч ми, певно, й не проти з ними переспати, та говорити з ними не бажаємо, навіть поблажливо (насправді, як виявилось, і не можемо), бо їм просто нема що нам сказати. У цьому немає нічого дивного, але це все одно трохи бентежить. Тейлор ще може сидіти, але очі в нього заплющені, рот трохи роззявлений, і хоча спочатку ми з Мак-Дермоттом думали, що він вдає наче спить, на знак протесту проти того, що дівчатам бракує вербальних навичок, тепер нам здається, що він справді п’яний як хлющ (після трьох склянок саке в «Колориті» він і так заледве міг два слова зв’язати); але дівчатам байдуже, окрім хіба що Ліббі, бо вона сидить поряд із ним — але сумніваюся, дуже сумніваюся.

— Орел, орел, орел, — шепочу я собі під ніс.

Мак-Дермотт підкидає четвертак.

— Решка, решка, решка, — заклинає він і опускає руку на монету, коли та падає на його серветку.

— Орел, орел, орел, — шиплю я.

Крейґ підводить руку.

— Решка, — каже він, дивлячись на мене.

Я довго витріщаюсь на четвертак, потім прошу:

— Давай ще раз.

— Бувай, — каже він і, перш ніж встати, оглядає дівчат, потім закочує очі й коротко трясе головою. — Слухай, — нагадує він мені. — Я хочу ще мартіні. «Абсолют». Подвійний. Без оливки.

— Давай швидше, — кричу я йому в спину і додаю пошепки, дивлячись, як він радісно махає мені рукою зі сходів: — Довбаний вилупок.

Я повертаюся до кабінки. За столиком за нами в унісон вищать фігуристі дівки-«європогань», підозріло схожі на бразильських трансвеститів. Подивимося… в суботу ввечері я йду на гру «Метс» з Джеффом Гардінґом та Леонардом Девісом. У неділю беру в прокаті фільми про Рембо. У понеділок мені привезуть новий «Лайфсайкл»… Я зиркаю на трьох моделей дуже довго, кілька хвилин, перш ніж хоч щось сказати. Помічаю, що одна з них замовила нарізану папаю, а друга — спаржу, однак обидві тарілки стоять повнісінькі. Дейзі уважно оглядає мене, потім повертається в моєму напрямку і видихає дим мені в голову, він клубочиться в моєму волоссі, оминувши очі (все одно захищені окулярами без діоптрій у оправі червоного дерева від «Олівер Піплз», які були на мені більшу частину вечора). Інша моделька, Ліббі, дівка з джетлагом, намагається зрозуміти, як їй розгорнути свою серветку. Як не дивно, мене це не сильно бентежить, бо все могло би бути значно гірше. Зрештою, дівчата могли би бути англійками. Ми могли би пити… чай.

— Ну що? — кажу я, плеснувши в долоні, і намагаюсь виглядати жвавим. — Спекотно сьогодні було, так?

— А куди пішов Грег? — запитує Ліббі, помітивши відсутність Мак-Дермотта.

— Розумієш, там, внизу — Горбачов, — кажу я їй. — Мак-Дермотт, Грег, підпише з ним мирний договір між Сполученими Штатами та Росією. — Я роблю паузу, дивлячись на її реакцію, а потім додаю: — Це Мак-Дермотт стоїть за гласністю.

— Ну… так, — каже вона, неймовірно невиразним голосом, і киває. — Але він казав мені, що займається злиттям… та купанням.

Я дивлюся на Тейлора, він досі спить. Я клацаю однією з його підтяжок, але реакції нема, жодного руху, тож я повертаюся до Ліббі.

— Ти нічого не плутаєш, ні?

— Ні, — знизує вона плечима. — Не дуже.

— Горбачова внизу немає, — раптом каже Керон.

— То ти брешеш? — посміхається Дейзі.

«Боже мій», — думаю я.

— Так. Керон права. Горбачова внизу нема. Він у «Тунелі». Перепрошую. Офіціантко? — Я чіпляюсь до привабливої дівчини в мереживній темно-синій сукні з гофрованими манжетками. — Мені «Джей енд Бі» з льодом і ніж для м’яса чи щось інше гостре з кухні. Дівчата?

Усі вони мовчать. Офіціантка дивиться на Тейлора. Я теж дивлюся на нього, потім на кралю, потім знову на Тейлора.

— Принесіть йому, емм… грейпфрутовий шербет і, скажімо, скотч, гаразд?

Офіціантка витріщається на нього.

— Кхм, любонько? — я махаю рукою в неї перед обличчям. — «Джей енд Бі»? З льодом?

Я чітко вимовляю кожне слово, щоб мене було чутно за звуками джаз-бенду, який саме грає чудову версію пісні «Відпочинь». Вона нарешті киває мені.

— І принеси їм, — я махаю у бік дівчат, — що вони там п’ють. Імбирний ель? Розбавлене вино?

— Ні, — каже Ліббі, — це шампанське. — І перепитує у Керон: — Правда ж?

— Здається, — знизує плечима Керон.

— З персиковим шнапсом, — нагадує їй Дейзі.

— Шампанське, — повторюю я офіціантці. — Ага, з персиковим шнапсом. Ясно?

Офіціантка киває, щось записує і йде, а я спочатку роздивляюсь її зад, а потім повертаюся до трьох моделей, дуже уважно вивчаю кожну з них, шукаючи хоч щось, може, зрадницький вираз обличчя, може, хоч жест, який вказав би, що вони не роботи, але «У Нелл» доволі темно і моя надія на те, що все може виявитися саме так, — всього лише моє бажання; тож я знову плескаю в долоні й роблю вдих.

— Ну що? Спекотно сьогодні було. Так?

— Мені потрібна нова шуба, — зітхає Ліббі, дивлячись у своє шампанське.

— До землі чи до щиколотки? — питає Дейзі таким само тьмяним тоном.

— Може, палантин? — припускає Керон.

— Або до землі, або… — Ліббі зупиняється і хвилину зосереджено думає. — Я бачила таку коротеньку, м’якеньку пелерину…

— Але ж норка, так? — перепитує Дейзі. — Точно норка?

— Звісно ж, норка, — каже Ліббі.

— Тейлоре, — шепочу я і штурхаю його. — Прокинься. Вони розмовляють. Це треба бачити.

— А яка саме? — Керон понесло.

— Не думаєш, що норка іноді буває надто… пухнаста? — питає Дейзі.

— Так, деякі норки надто пухнасті, — це вже Ліббі.

— Чорнобурка зараз дуже модна, — мимрить Дейзі.

— Бежеві кольори стають усе популярніші, — каже Ліббі.

— А яке це хутро? — запитує хтось.

— Рись. Шиншила. Горностай. Бобер…

— Привіт, — Тейлор прокинувся і кліпає очима. — Я тут.

— Спи далі, Тейлоре, — зітхаю я.

— Де містер Мак-Дермотт? — питає він потягуючись.

— Вештається внизу. Шукає кокс, — знизую плечима я.

— Чорнобурка зараз дуже модна, — каже хтось із дівчат.

— Єнот. Тхір. Білка. Мускусний щур. Монгольське ягня.

— Мені ввижається, — питає Тейлор, — чи я справді чую реальну розмову?

— Гадаю, можна це і так назвати, — я аж здригаюся. — Тсс. Слухай. Це дуже надихає.

У суші-ресторані Мак-Дермотт, страшенно розчарований, спитав дівчат, чи знають вони хоч якісь планети Сонячної системи. Ліббі та Керон запропонували Місяць. Дейзі не була впевнена, але запропонувала варіант… Комета. Дейзі думала, що Комета — це така планета. Мак-Дермотт, Тейлор та я, ошелешені, запевнили її, що так і є.

— Що ж, нині просто знайти гарне хутро, — повільно говорить Дейзі. — Все більше дизайнерів готового одягу зараз виходять на ринок хутра, тому вибір стає ширшим, адже різні компанії обирають різні види хутра, щоб надати своїй колекції індивідуальності.

— Це так лякає, — каже Керон, здригаючись.

— Не треба боятися, — каже Дейзі. — Хутро — лише аксесуар, не треба його боятися.

— Але ж розкішний аксесуар, — зазначає Ліббі.

Я питаю у всіх за столом:

— Хтось з вас бавився з дев’ятиміліметровим «Узі»? Це зброя. Ні? Це особливо зручна модель, бо в неї дуло подовжене, щоб можна було надівати глушники та подовжувачі.

Я говорю це і киваю.

— Хутро не повинне лякати, — байдужим тоном говорить Тейлор і дивиться на мене. — Я тут поступово дізнаюся просто сенсаційні речі.

— Але ж це розкішний аксесуар, — знову зазначає Ліббі.

Підходить офіціантка, ставить на стіл напої та порцію грейпфрутового шербету. Тейлор дивиться на все це і, кліпаючи, каже:

— Я це не замовляв.

— Ні, замовив, — кажу я йому. — Уві сні ти замовив це. Ти замовив це уві сні.

— Ні, не замовляв, — непевно говорить він.

— Я з’їм, — кажу я. — А ти слухай.

Я голосно стукаю пальцями по столу.

— Без варіантів, «Карл Лагерфельд», — каже Ліббі.

— Чому? — це Керон.

— Бо він створив колекцію «Фенді», звісно, — каже Дейзі, підпалюючи сигарету.

— Мені подобається монгольське ягня в суміші з кротом, чи… — Керон припиняє хихотіти. — Та чорна шкіряна куртка з облямівкою з персидського ягняти.

— Що думаєш про «Джеффрі Бін»? — питає її Дейзі.

Керон обдумує відповідь.

— Білі атласні комірці… сумнівно.

— Але він робить шикарні речі зі шкірою тибетських ягнят, — каже Ліббі.

— «Кароліна Еррера»? — запитує Керон.

— Ні, надто пухнасто, — хитає головою Дейзі.

— По-шкільному, — погоджується Ліббі.

— А от у «Джеймс Ґаланос» — неймовірно чудові животики російської рисі, — каже Дейзі.

— І про «Арнольд Скаазі» не забудьте. Білий горностай, — каже Ліббі. — Померти і не встати.

— Справді? — я шкірюся, відкопиливши верхню губу. — Померти?

— Померти і не встати, — повторює Ліббі, вперше за вечір вона в чомусь впевнена.

— Думаю, ти шикарно виглядатимеш у «Джеффрі Бін», Тейлоре, — заводжу я високим, педикуватим голоском і плескаю його по плечу, але він знову спить, йому байдуже.

Я зітхаю і прибираю руку.

— Це Майлз… — Керон дивиться на горилу похилого віку за сусіднім столиком, з сивою стрижкою їжачком, який тримає на колінах дівку років так одинадцяти.

Ліббі повертається теж подивитись.

— Я думала, він знімає той фільм про В’єтнам у Філадельфії.

— Ні, на Філіппінах, — каже Керон. — Не у Філадельфії.

— О, так, — каже Ліббі. — Ти певна?

— Так. Він насправді вже знятий, — каже Керон дуже нерішучим тоном. — Насправді він уже… вийшов. — Вона знову кліпає. — Насправді, здається, він вийшов… минулого року.

Обидві без цікавості дивляться на сусідній столик, але коли знову розвертаються до нашого, помічають Тейлора, який спить. Керон повертається до Ліббі та зітхає:

— Може, підійти і привітатися?

Ліббі повільно киває, вираз її обличчя здається насмішкуватим у непевному світлі свічок. Вона підводиться.

— Перепрошуємо.

Вони йдуть. Дейзі лишається за столиком, п’є шампанське Керон. Я уявляю її голою, мертвою, в ній бенкетують личинки, їдять її живіт, на грудях чорніють опіки від сигарет, Ліббі облизує її тіло. Тоді я відкашлююсь.

— То сьогодні було дуже спекотно, справді?

— Було, — погоджується вона.

— Спитай мене що-небудь, — кажу я їй, раптом відчувши, що мені хочеться спонтанності.

Дейзі вдихає дим, випускає його з рота.

— Чим ти займаєшся?

— А тобі як здається? — Я ще й грайливий.

— Модель? — вона знизує плечима. — Актор?

— Ні, — кажу я. — Це мені приємно, але ні.

— Ну?

— Переважно займаюсь забиттям, працюю в катівні. По-різному.

— І тобі подобається? — безтурботно запитує Дейзі.

— Ну… буває. А що? — я куштую шербет.

— Ну, більшості хлопців, які займаються злиттям та закупівлями, це не надто подобається, — каже вона.

— Я не це сказав, — кажу я з вимученою посмішкою і допиваю «Джей енд Бі». — Забий.

— Тепер ти питай мене, — каже Дейзі.

— Гаразд. Де ти… — я на мить зупиняюсь, — …проводиш літо?

— У штаті Мен, — каже вона. — Питай ще.

— Де ти тренуєшся?

— У приватного тренера, — каже вона. — А ти?

— «Ексклюзив», — відповідаю я. — У Верхньому Вест-Сайді.

— Справді? — Дейзі всміхається, потім помічає когось за моєю спиною, але вираз обличчя не змінюється і голос лишається рівним. — Франческа. Господи. Це Франческа. Дивись.

— Дейзі! І Патрік, от чортяка! — вищить Франческа. — Дейзі, заради Бога, що ти робиш із таким жеребчиком, як Бейтмен?

Вона сідає за столик разом зі знудженою білявкою, яку я не впізнаю. Франческа вбрана в оксамитову сукню від «Ів Сен-Лоран Рів Гош», а інша дівчина — у шерстяну сукню від «Джеффрі Бін». На обох — перли.

— Привіт, Франческо, — кажу я.

— Дейзі, Боже, Бен та Джеррі тут. Я так люблю Бена та Джеррі, — здається, вона говорить саме це, одним потоком, без пауз, намагаючись перекричати — і справді перекрикуючи — легке звучання джаз-бенду.

— А ти любиш Бена та Джеррі? — питає вона, широко розплющивши очі, а потім хапає офіціантку, котра проходить повз наш столик.

— Помаранчевий сік! Мені потрібен помаранчевий сік. Господи, Боже, обслугу треба гнати геть. Де Нелл? Я їй скажу, — бубонить вона, озираючись, потім повертається до Дейзі. — Як я виглядаю? Бейтмене, Бен та Джеррі тут. Не сиди, як ідіот. Ох, я жартую. Обожнюю Патріка, але веселіше, Бейтмене, жеребець ти наш, Бен та Джеррі тут!

Франческа хтиво підморгує мені й облизує губи. Вона пише для «Веніті Фейр»[120].

— Але я вже… — Я змовкаю і стривожено дивлюся на свій шербет. Потім похмуро вказую на нього пальцем, приголомшений. — Я вже замовив грейпфрутовий шербет. Більше морозива не хочу.

— Бейтмене, заради Бога, Джаґґер тут. Мік, Джеррі. Ти зрозумів, — каже Франческа; вона говорить до нашого столика, але постійно виглядає когось у залі. Вираз обличчя Дейзі жодного разу за вечір не змінився. — Який я-п-п-і, — каже вона білявці, потім переводить погляд на мій шербет.

Я переставляю його ближче до себе, щоб захистити.

— О так, — кажу я і наспівую: — «Ще одна ніч, ще одна ніч з тобою…» Я знаю, про кого ти.

— Ти виглядаєш такою худою, Дейзі, що мене аж нудить. Це — Елісон Пул, вона теж худюща і бісить мене, — каже Франческа, легенько б’є мене по руках, якими я затуляю свій шербет, і тягне тарілку до себе. — А це — Дейзі Мілтон та Патрік…

— Ми бачилися, — говорить Елісон, дивлячися на мене.

— Привіт, Елісон. Пат Бейтмен, — кажу я, простягаючи їй руку.

— Ми бачились, — повторює вона, її погляд стає важчим.

— Емм… справді? — перепитую я.

Франческа верещить:

— Боже, ви тільки гляньте на профіль Бейтмена. Ідеально римський. А ці вії!

Дейзі схвально посміхається. Я вдаю крутого і не зважаю на них.

Я впізнав у Елісон ту дівчину, яку трахнув минулої весни, коли поїхав на Кентуккійське дербі з Евелін та її батьками. Пам’ятаю, як вона кричала, коли я намагався запхати у її вульву всю руку в рукавичці, змащену вазеліном, зубною пастою — всім, що я зміг знайти. Вона була п’яна і під кайфом, я зв’язав її дротом, заклеїв липкою стрічкою рот, обличчя, груди. Франческа раніше мені відсмоктувала, не пам’ятаю коли і де, але вона це робила, і мені сподобалося. Раптом я болісно згадую, що хотів подивитись, як Елісон стече кров’ю того весняного дня, але щось мене зупинило. Вона була страшенно обдовбана, протягом усіх тих годин стогнала «О, Боже», пускаючи криваві бульбашки з носа, але не плакала. Може, саме в цьому була проблема; може, саме це її врятувало. Тими вихідними я виграв чимало грошей, бо поставив на коня, якого звали Непристойне Заголення.

— Ну… привіт, — слабко посміхаюсь я, але впевненість швидко повертається до мене.

Елісон нікому б не розповіла про це. Жодна жива душа не почула б про цей чудовий і жахливий день. У темряві закладу я шкірю зуби.

— Так, я тебе пам’ятаю. Ти була така… — я роблю паузу і ричу: — пристрасна.

Елісон мовчить і дивиться на мене так, наче я якийсь дикун.

— Господи. Тейлор спить чи просто вмер? — питає Франческа, наминаючи те, що лишилося від мого шербету. — Боже, хтось читав сьогодні «Пейдж сикс»? Там писали про мене, і про Дейзі теж. І ще про Теффі.

Елісон підводиться, не дивлячись на мене.

— Піду знайду внизу Скіпа й потанцюю.

Вона йде. Повертається Мак-Дермотт, зацінює Елісон, яка прослизає повз нього, і сідає біля мене.

— Пощастило? — питаю я.

— Карта не лягла, — каже він, витираючи ніс.

Підносить мою склянку до обличчя, нюхає, потім відпиває трохи і підпалює одну з сигарет Дейзі, дивлячись на мене, а перед цим відрекомендовується Франчесці.

— Не дивись так, знаєш, заціпеніло, Бейтмене. Таке буває.

Пауза, я пильно дивлюся на нього, перш ніж спитати:

— А ти, емм, не дуриш мене, Мак-Дермотте?

— Ні, — каже він. — Не пощастило.

Знову пауза, тоді я опускаю очі й зітхаю.

— Послухай, Мак-Дермотте, я таке вже бачив. Я знаю, що ти робиш.

— Я її трахав.

Мак-Дермотт знову нюхає склянку і показує на якусь дівчину за столиком перед нами. Він сильно пітніє, і від нього несе «Зер’юсом».

— Серйозно? Ого. Тепер слухай мене, — кажу я, аж тоді краєм ока дещо помічаю. — Франческо…

— Що? — вона здіймає на мене очі, по підборіддю стікає крапля шербету.

— Ти їси мій шербет? — я пальцем показую на тарілку.

Франческа ковтає й витріщається на мене.

— Веселіше, Бейтмене. Чого ти від мене хочеш, жеребчику мій розкішний? Щоб я здала аналізи на СНІД? Боже мій, до речі: бачиш того хлопця, Краффта? От у нього. Невелика втрата.

Хлопець, на котрого показала Франческа, сидить за столиком біля сцени, де грає джаз-бенд. У нього зачесане назад волосся, хлопчаче обличчя, на ньому костюм із картатими штанами, шовкова сорочка у світло-сірий горошок від «Ком де Ґарсоном», він потягує мартіні, й мені не складно уявити, як він комусь бреше сьогодні в чужій спальні — певно, дівчині, яка сидить з ним поряд (білявка, великі груди, сукня з металевими нитками від «Джорджо ді Сент-Анджело»).

— Може, сказати їй? — питає хтось.

— О ні, — каже Дейзі. — Схоже, вона справжня сучка.

— Слухай, Мак-Дермотте, — нахиляюсь я до нього. — У тебе є наркотики, я по очах бачу. Не кажучи вже про те, як у тебе в носі крутить.

— Ні. Заперечую. Не сьогодні, любий, — хитає він головою.

У залі лунають оплески джаз-бенду — ми всі теж аплодуємо, навіть Тейлор, якого ненавмисне розбудила Франческа. Я відвертаюсь від Мак-Дермотта, дуже злий на нього, і плескаю в долоні, як усі інші. До столика підходять Керон та Ліббі, й Ліббі каже:

— Керон завтра летить в Атланту. Зйомки для «Воґ»[121]. Нам час іти.

Хтось просить чек, і Мак-Дермотт розплачується золотою карткою «АмЕкс», і це підтверджує його обдовбаність, бо він — відомий скнара.

На вулиці задуха, накрапує невеличкий дощ, більше схожий навіть на туман, є блискавки, але грому нема. Я йду за Мак-Дермоттом, сподіваючись влаштувати сварку, і мало не налітаю на чоловіка на інвалідному візку. Пам’ятаю, він під’їхав до входу саме тоді, коли ми заходили, і він досі тут, їздить тротуаром туди-сюди, а швейцар не звертає на нього жодної уваги.

— Мак-Дермотте, — кличу я. — Ти що робиш? Віддай мені наркотики.

Він повертається до мене і вибухає якимось химерним танцем, кружляє навколо, а потім так само раптово зупиняється і підходить до чорної жінки з дитиною, що сидять біля дверей зачиненого гастроному поряд із баром; вона прогнозовано просить їжі, і так само прогнозовано, біля її ніг лежить картонна табличка з написом. Важко сказати, чи дитина, котрій років шість-сім, чорна, чи це взагалі її дитина, бо освітлення біля «У Нелл» надто яскраве, немилосердне, і здається, що у всіх шкіра однакового, вицвілого й жовтавого кольору.

— Що вони роблять? — питає Ліббі й дивиться на них, не зрушивши з місця. — Хіба вони не знають, що слід стояти ближче до входу?

— Ліббі, ходімо, — каже Керон і тягне її до двох таксі на повороті.

— Мак-Дермотте? — питаю я. — І що ти, в біса, робиш?

У нього заціпенілий погляд, він махає доларовою купюрою перед обличчям жебрачки, вона починає схлипувати, жалюгідно намагаючись схопити гроші, але, звісно ж, він нічого їй не віддає. Натомість підпалює купюру сірниками з бару «Канал» і заново підпалює недопалену сигару, затиснуту між його рівними білими зубами — гадаю, це коронки, от покидьок.

— Як благородно, Мак-Дермотте, — кажу я йому.

Дейзі стоїть біля білого «мерседеса», припаркованого на узбіччі. Інший «мерседес», чорний лімузин, стоїть поряд із білим авто. Ще одна блискавка.

На Чотирнадцятій вулиці завиває швидка. Мак- Дермотт підходить до Дейзі й цілує їй руку, перш ніж сісти в друге таксі.

Мене лишили перед чорною жінкою в сльозах. Дейзі витріщається.

— Господи, — буркочу я. — Тримай.

Віддаю чорній жебрачці коробку сірників від «Лютец», потім усвідомлюю помилку, знаходжу сірники з «Зеленої Таверни», кидаю їх дитині й забираю іншу коробку з її брудних, покручених пальців.

— Господи, — знову буркочу я і підходжу до Дейзі.

— Більше таксі нема, — каже вона, руки в боки. Чергова блискавка змушує її крутити головою, скиглячи: — Де фотографи? Хто це знімає?

— Таксі! — Я намагаюся свистом покликати машину, що проїздить повз нас.

Ще одна блискавка розриває небо над «Зекендорф Таверз», Дейзі вищить:

— Де цей фотограф? Патріку. Скажи, щоб він припинив.

Вона збентежена, крутить головою направо й наліво, опускає темні окуляри.

— Боже мій, — стогну я, і мій голос переходить у крик. — Це блискавка. Не фотограф. Блискавка!

— Авжеж, і я мушу тобі повірити. Ти сказав, що внизу був Горбачов, — з осудом говорить Дейзі. — Я тобі не вірю. Здається, тут є преса.

— Боже, ось таксі. Гей, таксі! — Я кличу машину, яка щойно звернула з Восьмої авеню, але хтось плескає мене по плечу, і, розвернувшись, я бачу Бетані, дівчину, з якою зустрічався в Гарварді й яка мене покинула.

Вона стоїть переді мною у вишитому светрі з мереживом та штанах з віскозного крепу від «Крістіан Лакруа», в одній руці тримає білу парасольку. Таксі, яке я кликав, проноситься повз мене.

— Бетані, — ошелешено кажу я.

— Патріку, — вона посміхається.

— Бетані, — повторюю я.

— Як ти, Патріку? — запитує вона.

— Емм… ну я… добре, — затинаюсь я після короткої незграбної паузи. — А ти?

— Дуже добре, дякую, — відповідає вона.

— Знаєш… ну, ти була всередині? — питаю я.

— Так, була, — Бетані киває. — Рада тебе бачити.

— А ти… тут живеш? — питаю я, сковтнувши, — на Мангеттені?

— Так, — вона посміхається. — Працюю в «Мілбанк Твід».

— О, ну… чудово. — Я дивлюся на Дейзі, і раптом мене охоплює лють, коли я згадую той обід у Кембриджі, у «Кварталах», де Бетані з рукою в пов’язці та синцем над щокою покінчила з нашими стосунками; потім так само раптово думаю: «Моя зачіска, Боже, моя зачіска», бо ж я відчуваю, як дощ псує її.

— Гаразд, мені треба йти.

— Ти працюєш у «Пірс та Пірс», так? — питає вона. — Чудово виглядаєш.

Я помічаю ще одне таксі й задкую.

— Ну, так, ти ж знаєш…

— Давай пообідаємо, — гукає до мене Бетані.

— Яка чудова ідея, — непевно відповідаю я.

Таксист помітив Дейзі й зупинився.

— Я тобі зателефоную, — каже Бетані.

— Як знаєш, — кажу я.

Якийсь чорношкірий відчиняє для Дейзі двері таксі, вона елегантно сідає в машину, і хлопець тримає двері для мене теж, поки я не підійду, махаючи Бетані рукою.

— Чайові, містере? — питає чорношкірий. — Від вас і прекрасної дами?

— Авжеж, — гарчу я, намагаючись роздивитись свою зачіску в дзеркалі заднього виду. — Ось тобі порада, знайди справжню роботу, ніґер довбаний.

Я з грюкотом зачиняю дверцята авто і кажу таксисту везти нас у Верхній Вест-Сайд.

— Тобі сподобалось у тому сьогоднішньому кіно, як вони були шпигунами і не були? — питає Дейзі.

— А її можете висадити в Гарлемі, — кажу я таксисту.

Я у своїй ванній, стою без сорочки перед дзеркалом «Оробвенер», думаючи, чи не прийняти душ і не вимити голову, бо волосся паскудно виглядає через дощ. Пробую змастити його мусом і пройтися зверху гребінцем. Дейзі сидить на стільці з хрому та латуні від «Луї Монтоні» біля футона, їсть морозиво з крихтами макадамії «Гааген-Дазс». На ній лише мереживний бюстгальтер та пояс з підв’язками з «Блумінґдейлз».

— Знаєш, — гукає вона, — мій колишній, Фідлер, на вечірці сьогодні ніяк не міг второпати, що я роблю там з яппі.

Не те щоб я її слухав, але, дивлячись на волосся, видавлюю з себе:

— О, справді?

— Він сказав… — Дейзі сміється. — Сказав, що від тебе йде погана енергетика.

Я зітхаю, напружую м’язи.

— Ну… дуже шкода.

Вона знизує плечима і побіжно каже:

— Він раніше нюхав багато кокаїну. Бив мене.

От тепер я починаю її слухати, аж поки вона не каже:

— Але він ніколи не чіпав мого обличчя.

Я йду до спальні і починаю роздягатися.

— Ти вважаєш мене тупою, так? — питає Дейзі, дивлячись на мене.

Її ноги, підтягнуті й засмаглі, перекинуті через бильце.

— Що?

Я знімаю взуття і піднімаю його з підлоги.

— Ти вважаєш мене тупою, — каже вона. — Ти думаєш, що всі моделі тупі.

— Ні, — кажу я, намагаючись стримати сміх. — Не думаю.

— Думаєш, — наполягає вона. — Я це бачу.

— Я думаю, ти… — мій голос завмирає.

— Так? — вона посміхається, в очікуванні.

— Я думаю, що ти просто шикарна і неймовірно… шикарна, — монотонно кажу я.

— Дуже мило, — вона світло посміхається й облизує ложку. — Є у тобі якась, ну, ніжність.

— Дякую.

Я знімаю штани, обережно складаю їх і вішаю на чорну сталеву плічку «Філіпп Старк» разом із сорочкою та краваткою.

— Знаєш, я нещодавно зловив свою покоївку на тому, що вона вкрала шматок висівкового тосту зі смітника на кухні.

Дейзі мовчки слухає, потім запитує:

— Чому?

Я дивлюся на її плаский, підтягнутий живіт. У неї спортивний, засмаглий торс. Як у мене.

— Вона сказала, що була голодна.

Дейзі зітхає й задумливо облизує ложку.

— Як думаєш, моя зачіска добре виглядає?

Я досі стою там, у самих трусах від «Кельвін Кляйн», натягнутих ерекцією, і шкарпетках «Армані» за п’ятдесят доларів.

— Так, — вона знизує плечима. — Нічого.

Я сідаю на край футона і знімаю шкарпетки.

— Я сьогодні побив дівчину, яка просила гроші на вулиці. — Я роблю паузу, потім обережно добираю кожне слово. — Вона була юна, здавалась наляканою, на її табличці було написано, що вона загубилась в Нью-Йорку і в неї є дитина, хоч я її й не бачив. Їй були потрібні гроші на їжу, чи щось таке. Щоб доїхати автобусом до Айови. Здається, то була Айова…

Я на мить замовкаю, згортаю шкарпетки, потім знову розгортаю їх. Дейзі тупо дивиться на мене, потім запитує:

— А потім що?

Я мовчу, спантеличений, підводжуся. Перш ніж зайти до ванної, буркочу:

— Потім? Я вибив з неї все лайно. — Відчиняю аптечку, дістаю презерватив. Повернувшись до кімнати, продовжую: — Вона неправильно написала «каліка». Тобто я не через це зробив те, що зробив, але… розумієш, — я знизую плечима. — Вона була надто огидна, щоб її ґвалтувати.

Дейзі підводиться, кладе ложку поряд із цеберком морозива на нічний столик дизайну Гілберта Рода. Я показую на неї пальцем.

— Ні. Поклади в цеберко.

— О, вибач, — каже вона.

Поки я надягаю кондом, Дейзі милується вазою «Палацетті». Я накочуюсь на неї, ми займаємося сексом, і поки вона лежить піді мною, то видається просто тінню, хоча всі галогенові лампи горять. Пізніше ми лежимо з різних боків ліжка. Я торкаюсь її плеча.

— Гадаю, тобі краще піти додому, — кажу я.

Вона розплющує очі, почісує шию.

— Думаю, я можу… зробити тобі боляче, — кажу я їй. — Навряд чи я можу себе контролювати.

Дейзі дивиться на мене і знизує плечима.

— Гаразд. Без питань.

Вона починає одягатись.

— Все одно я не хотіла надто зближатись, — каже вона.

— Я думаю, може статись щось погане, — кажу я їй.

Дейзі надягає трусики, поправляє зачіску, дивлячись у дзеркало «Набольвев», і киває.

— Я розумію.

Коли вона вже вдягнулась, минули хвилини чистої, важкої тиші, я запитую, не без надії:

— Ти ж не хочеш, щоб тобі робили боляче?