Американський психопат

Кінець вісімдесятих

Запах крові пробирається до моїх снів, переважно кошмарних. Океанський лайнер палає, я дивлюся на виверження вулкана на Гаваях, більшість трейдерів у «Саломон» помирають насильницькою смертю, Джеймс Робінсон робить зі мною щось погане, я знову в школі-інтернаті, потім у Гарварді, я мрець поміж живих. Мої сни — нескінченне кіно про автокатастрофи та аварії, електричні стільці та жахливі самогубства, шприци та замучених пін-ап дівчат, літаючі тарілки, мармурові джакузі, рожевий перець горошком. Коли я прокидаюсь у холодному поту, доводиться вмикати широкоекранний телевізор, щоб заглушити звуки будівництва, що лунають звідкілясь увесь день. Місяць тому була річниця смерті Елвіса Преслі. Повз мене проносяться футбольні матчі, без звуку. Я чую, як клацає автовідповідач, один раз, дуже тихо, вдруге. Усе літо Мадонна кричить до нас: «Життя — це загадка, всі мусять лишитись самі…»

Коли я йду Бродвеєм на зустріч із Джин, моєю секретаркою, за пізнім сніданком, якийсь студент із планшетом просить мене назвати найсумнішу пісню, яку я тільки знаю. Я одразу ж кажу, що це «Ти не завжди можеш мати те, що хочеш» «Бітлз». Потім він просить назвати найвеселішу пісню, і я називаю «Блискуче прикриття» Брюса Спрінгстіна. Він киває, записує, і я прошкую далі, повз «Лінкольн-Центр». Автокатастрофа. Біля дороги припаркована «швидка». На тротуарі в калюжі крові лежить купа нутрощів. Я купую в корейській крамничці дуже тверде яблуко й з’їдаю його дорогою до Джин, котра зараз стоїть біля входу до Центрального парку на Шістдесят сьомій вулиці, а навколо неї — прохолодний і сонячний вересневий день. Коли ми дивимось на хмари, вона бачить острів, цуценя, Аляску, тюльпан. Я бачу, хоч і не кажу їй, затискач для грошей «Ґуччі», сокиру, розрізану навпіл жінку, велику, білу, пухнасту калюжу крові, що розпливається небом і скрапує на місто, на Мангеттен.

Ми зупиняємось у вуличному кафе у Верхньому Вест-Сайді, «Ніде», обговорюємо, який фільм подивитись, чи є якісь музейні виставки, що варто відвідати, чи, може, просто пройтись. Вона пропонує зоопарк, я бездумно киваю. Джин добре виглядає, наче вона займалась у спортзалі, на ній жакет із тканини ламе з золотою ниткою та оксамитові шорти від «Мацуда». Я уявляю себе на телеекрані в рекламі нового продукту — винний напій? Лосьйон для засмаги? Жувальна гумка без цукру? Різка зміна кадру, я йду пляжем, плівка чорно-біла, навмисне подряпана, лунає дивна, моторошна поп-музика середини шістдесятих з відлунням, начебто вона йде з каліопи[167]. Ось я дивлюсь у камеру, ось я тримаю продукт — новий мус? Тенісні туфлі? Ось вітер роздуває моє волосся, день, потім ніч, потім знову день, а потім ніч.

— Мені холодну каву без кофеїну з молоком, — каже офіціанту Джин.

— Мені теж каву без кокаїну, — неуважно кажу я і швидко отямлююсь. — Тобто… без кофеїну.

Стурбовано дивлюся на Джин, але вона тільки всміхається до мене безтямно. На столику між нами лежить недільний випуск «Таймс». Ми плануємо повечеряти, можливо, завтра. Хтось, схожий на Тейлора Престона, проходить повз нас, махає мені. Я опускаю свої «Рей-Бени», махаю йому у відповідь. Хтось проїздить поряд із нами на велосипеді. Я прошу помічника офіціанта принести води. Натомість з’являється офіціант і ставить на стіл тарілку з двома кульками шербету — кінза з лимоном та горілка з лаймом, і я не чув, щоб Джин це замовляла.

— Хочеш спробувати? — питає вона.

— Я на дієті, — відповідаю я. — Але дякую.

— Тобі ж не треба худнути, — щиро здивована Джин. — Ти жартуєш, так? Ти чудово виглядаєш. Дуже стрункий.

— Завжди можна бути стрункішим, — бубоню я, дивлячись на машини на вулиці, щось мене відвертає, не знаю, що саме. — Можна… краще виглядати.

— Що ж, може нам тоді не варто вечеряти? — стривожено каже вона. — Не хочу заважати твоїй… силі волі.

— Ні. Все гаразд, — кажу я. — Все одно я не… дуже добре себе контролюю.

— Серйозно, Патріку, я зроблю все, що скажеш, — каже Джин. — Якщо не хочеш вечеряти, то не будемо. Тобто…

— Все гаразд, — наполягаю я. Щось клацає. — Не варто так прислужуватись йому… — пауза, і я виправляюсь: — Тобто… мені. Добре?

— Я просто хочу знати, чого ти хочеш, — говорить вона.

— Хочу жити довго й щасливо, — саркастично кажу я. — Ось чого я хочу.

Я уважно дивлюся на Джин десь із півхвилини, потім відвертаюся. Вона принишкла. Через деякий час замовляє пиво. На вулиці спекотно.

— Ну ж бо, всміхнись, — трохи згодом заохочує мене вона. — Немає причини сумувати.

— Знаю, — зітхаю я, трохи м’якше. — Але… важко посміхатись.

У наші дні. Принаймні мені важко. Здається, я до цього не звик. Не знаю.

— Саме тому… людям потрібні люди, — ніжно каже Джин і намагається зустрітися зі мною поглядом, відправляючи в рот ложку недешевого шербету.

— Не всі. — Я сором’язливо відкашлююсь. — Чи, може, люди компенсують… Вони підлаштовуються… — Довга пауза. — Люди можуть звикнути до всього, так? — питаю я. — Звичка всяке з людьми робить.

Ще одна довга пауза. Джин збентежено каже:

— Не знаю. Напевно… але все одно треба намагатися… щоб хорошого у світі було більше… ніж поганого. — І додає: — Ну правда ж?

Вона спантеличена, немовби її дивує, що вона взагалі це сказала. Повз нас проїздить таксі, з вікна лунає музика. Знову Мадонна: «Життя — це загадка, всі мусять лишитись самі…» Голосний сміх за сусіднім столиком лякає мене, я нахиляю голову і чую, як хтось говорить:

— Інколи те, як ти вдягаєшся на роботу, змінює все.

Тоді Джин щось каже, я прошу її повторити.

— Ти ніколи не хотів зробити когось іншого щасливим? — питає вона.

— Що? — перепитую я, намагаючись зосередитись на ній. — Джин?

Вона сором’язливо повторює.

— Ти ніколи не хотів зробити когось іншого щасливим?

Я дивлюся на неї, мене омиває холодна хвиля страху, гасить щось у мені. Я знову відкашлююсь і, намагаючись говорити дуже впевнено, розповідаю їй:

— Я нещодавно був у «Солодкому рифі»… карибський заклад у Нижньому Іст-Сайді, ти знаєш…

— З ким ти був? — перебиває Джин.

З Жаннетт.

— З Еваном Мак-Ґлінном.

— А, — киває вона, з помітним полегшенням.

Вірить мені.

— Байдуже… — Я зітхаю і веду далі. — Я побачив у вбиральні якогось хлопця… цілковито… стиль Волл-стрит… костюм із шерсті, віскози та нейлону на один ґудзик… «Лучіано Сопрані»… бавовняна сорочка від… «Ґітман Бразерс»… шовкова краватка «Ерменеґільдо Зенья», розумієш, я впізнав його, це був брокер на прізвисько Елдрідж… я бачив його «У Гаррі», і в барі «Au», і в «ДюПлексі», і в «Алекс їде в табір»… у всіх тих місцях, але… коли я зайшов до вбиральні за ним, я побачив… він писав… писав щось на стіні над… пісуаром, біля якого стояв. — Я змовкаю, роблю ковток пива. — Коли він побачив, що я увійшов… він перестав писати… сховав свою ручку «Монблан»… застібнув штани… сказав мені: «Привіт, Гендерсоне»… поправив зачіску перед дзеркалом, відкашлявся… наче нервував, чи… чи ще щось, і… вийшов. — Знову пауза, ще один ковток. — Тож… я підійшов, щоб скористатись… пісуаром і… я схилився… щоб побачити, що він… написав.

Я здригаюсь і повільно витираю чоло серветкою.

— І що ж це було? — обережно питає Джин.

Я заплющую очі, три слова випадають у мене з рота, злітають з губ:

— Убити… всіх… яппі.

Джин нічого не каже.

Щоб порушити цю незручну тишу, я кажу єдине, що спадає мені на думку:

— А ти знала, що першого собаку Теда Банді, колі, звали Лессі? — Пауза. — Ти про це чула?

Джин дивиться на свою тарілку так, наче та її бентежить, потім підводить на мене очі.

— Хто такий… Тед Банді?

— Облиш, — зітхаю я.

— Слухай, Патріку. Нам треба про щось поговорити, — каже вона. — Принаймні мені треба з тобою поговорити.

…там де були природа та земля, життя та вода, я побачив пустельний пейзаж, безкінечний, схожий на якийсь кратер, настільки позбавлений сенсу, і світла, і духу, що це неможливо осягнути на рівні свідомості, і якщо підійти ближче, мозок відсахнеться, нездатний сприйняти побачене. Це було настільки чітке, реальне, близьке мені видіння, що в чистоті своїй воно видавалось майже абстрактним. Це я міг зрозуміти, саме так я проживав своє життя, довкола цього рухався, саме так обходився з реальністю. Це була та географія, довкола якої розвивалась моя реальність: мені ніколи не спадало на думку, що люди добрі, чи що людина може змінитись, чи що світ може бути кращим місцем, якщо отримувати задоволення від почуття, чи погляду, чи жесту, від любові чи доброти іншої людини. Нема нічого позитивного, вираз «щедрість духу» нема до чого застосувати, це кліше, це поганий жарт. Секс — математика. Індивідуальність уже не розглядається. Що таке розумові здібності? Дайте визначення розуму. Бажання не має змісту. Інтелект — не панацея. Справедливість мертва. Страх, взаємні звинувачення, невинність, співчуття, провина, марність, невдача, сум — це ті речі, ті емоції, яких ніхто більше, направду, не відчував. Роздуми марні, світ не має сенсу. Єдина незмінність — зло. Бог не живий. Любові не можна довіряти. Поверхня, поверхня, поверхня — це все, у чому люди знаходять сенс… такою я бачив цивілізацію, величезною й розірваною…

— …і я не пам’ятаю, з ким саме ти говорив… це не має значення. Важливо те, що ти був дуже сильним і водночас… дуже милим, і тоді, здається, я вже знала, що…

Джин відкладає ложку, але я на неї не дивлюсь. Я спостерігаю за таксі, що їздять Бродвеєм, однак це не зупиняє того, що відбувається, бо Джин веде далі:

— Чимало людей, схоже… — Вона змовкає, і нерішуче продовжує: — Втратили зв’язок із життям, і я не хочу опинитися серед них.

Офіціант прибирає її тарілку, і вона додає:

— Я не хочу… постраждати.

Здається, я киваю.

— Я дізналась, що таке бути самою і… здається, я тебе кохаю.

Ці слова Джин каже швидко і якось натужно. Майже забобонно я повертаюся до неї, відпиваю зі склянки води «Евіан» і, не думаючи, з посмішкою кажу:

— Я кохаю іншу.

Наче хтось увімкнув прискорене відтворення, вона негайно сміється, відводить очі, присоромлена.

— Що ж, тоді вибач… Боже.

— Але… — тихо додаю я. — Тобі не варто боятися.

Джин підводить на мене очі, сповнена надії.

— З цим можна щось зробити, — кажу я. Тоді, не знаючи, навіщо я це сказав, дещо змінюю, одразу ж кажу: — Або не можна. Не знаю. Я чимало часу витратив на тебе, тож ти мені не зовсім байдужа.

Вона мовчки киває.

— Ніколи не плутай приязне ставлення з… пристрастю, — попереджаю її я. — Це може… погано скінчитися. Може… створити тобі проблеми.

Джин нічого не говорить, і я раптово відчуваю її сум, спокійний й тихий, наче денний сон.

— Що ти намагаєшся сказати? — нескладно питає вона й шаріється.

— Нічого. Просто… пояснюю тобі, що… зовнішність може бути оманлива.

Вона дивиться на «Таймс», що лежить, згорнутий на столі. Сторінки ледь ворушить вітерець.

— Чому… ти мені це кажеш?

Я відповідаю тактовно, мало не торкаюсь її руки, але вчасно зупиняюсь:

— Я просто хочу, щоб між нами не було непорозумінь.

Поряд проходить фігуриста дівчина. Я дивлюся на неї, потім повертаюся до Джин.

— Припини, не дивись на мене так. Тобі нема чого соромитись.

— Я не соромлюсь, — відповідає Джин, намагаючись поводитись, як звичайно. — Просто хочу знати, чи не розчарувала я тебе тим, що це визнала.

Чи зможе вона хоч колись зрозуміти, що я не можу розчаруватися, бо більше нема нічого такого, чого я б чекав?

— Ти небагато про мене знаєш, так? — грайливо питаю я.

— Я знаю достатньо, — спочатку відповідає Джин, але потім хитає головою. — Давай облишимо це. Я помилилась. Мені прикро. — Але наступної миті вона змінює рішення. — Я хочу знати більше, — серйозно каже вона.

Я обдумую це і питаю:

— Ти впевнена?

— Патріку, — каже вона, ледве дихаючи. — Я знаю, моє життя було б… значно порожнішим… без тебе.

Я обдумую і це, задумливо киваю.

— Я просто не можу… — Джин збентежено зупиняється. — Я не можу прикидатись, що цих почуттів нема, правда ж?

— Тсс…

…є ідея Патріка Бейтмена, певна абстракція, але справжнього мене нема — лише ця сутність, інколи ілюзорна, і хоча я можу сховати холод свого погляду і ви можете потиснути мені руку, відчуваючи плоть навколо своєї плоті, і, можливо, навіть думаєте, що наші життя схожі, — мене тут просто нема. Мені важко мати значення, на будь-якому рівні. Я фальшивка, вигадка. Я неможлива людська істота. Моя особистість — незавершений ескіз, моя безсердечність усталена й глибока. Моя совість, співчуття, мої надії давно зникли (певно, в Гарварді), якщо й були взагалі. Більше немає меж, які треба перетинати. Усе, що в мене було спільного з неконтрольованими та божевільними, зі злими та розпусними, весь той хаос, який я створив, і моя крайня до того байдужість — я перевершив усе це. Хоча однієї суворої істини я й досі дотримуюся: ніхто не в безпеці, спокути немає. І все одно мене нема в чому звинувачувати. Кожна модель людської поведінки мусить мати обґрунтування. Зло — це те, чим ти є? Чи те, що ти робиш? Мені постійно й гостро болить, і я не сподіваюся на існування кращого світу. Насправді я хочу ділитися своїм болем із іншими. Я хочу, щоб ніхто не втік. Але навіть визнавши це (а я визнав, численну кількість разів, із кожним своїм вчинком) і поглянувши в очі цій правді, катарсису я не мав. Я не отримую глибоких знань про себе самого, з цього відкриття не постає нове розуміння. У мене нема причин розповідати вам все це. Ця сповідь нічого не означає…

Я питаю Джин:

— Скільки в цьому світі таких, як я?

Вона мовчить, потім обережно відповідає:

— Не думаю… що хтось є?

Вона вгадує.

— Я скажу іна… Чекай, що в мене з зачіскою? — перебиваю я сам себе.

— Усе гаразд.

— Добре. Тож я скажу інакше. — Я роблю ковток її сухого пива. — Гаразд. Чому я тобі подобаюся? — питаю я.

— Чому? — перепитує Джин.

— Так, — підтверджую я. — Чому?

— Ну…

На мою сорочку «Поло» падає крапля пива. Вона передає мені серветку. Цей практичний жест зворушує мене.

— Ти… турбуєшся про інших, — обережно каже вона. — Це дуже рідко трапляється у нашому… — Знов пауза. — Як на мене, гедоністичному світі. Це… Патріку, ти мене бентежиш.

Джин хитає головою, заплющує очі.

— Продовжуй, — підбурюю я. — Будь ласка, я хочу знати.

— Ти милий, — закочує очі Джин. — Це… сексуально… не знаю. І загадковість теж. — Тиша. — Я думаю… загадка… ти загадковий. — Тиша і зітхання. — І ти… поміркований, — вона усвідомлює щось і вже без страху дивиться просто на мене. — І мені здається, що сором’язливі чоловіки романтичні.

— То скільки у світі таких, як я? — знову питаю я. — Я справді таким здаюся?

— Патріку, — каже Джин. — Я б тобі не брехала.

— Ні, звісно ж, ні, але… здається… — Моя черга задумливо зітхати. — Я думаю… Знаєш, кажуть, що немає двох однакових сніжинок?

Вона киває.

— Ну, я не думаю, що це правда. Я думаю, що чимало сніжинок подібні між собою… і думаю, що чимало людей теж схожі.

Джин знову киває, хоча я бачу, що вона зовсім заплуталась.

— Зовнішність буває оманливою, — обережно визнаю я.

— Ні, — хитає головою Джин, вперше за весь цей час у чомусь впевнена. — Я не думаю, що вона оманлива. Ні.

— Іноді, Джин, — пояснюю я, — лінія, що відокремлює зовнішність, те, що ти бачиш, від реальності, якої ти не бачиш, буває нечіткою.

— Це неправда, — наполягає вона. — Це просто неправда.

— Дійсно? — посміхаюсь я.

— Раніше я так не думала, — каже вона. — Ще років десять тому. Але зараз думаю.

— Що ти маєш на увазі? — зацікавлено питаю я. — Раніше?

…хвиля реальності. У мене дивне відчуття того, що це — ключовий момент мого життя, і я наляканий тим, що цілком можна назвати богоявленням. Я не можу запропонувати їй нічого цінного. Вперше я бачу Джин розкутою, вона видається сильнішою, не піддається контролю, вона хоче взяти мене з собою до нового, незнайомого краю — це жахлива непевність зовсім іншого світу. Я відчуваю, що вона хоче серйозно змінити моє життя — про це говорять її очі, і хоча я бачу в них правду, я знаю, що одного дня, дуже скоро, її теж підхопить ритм мого безумства. Мені треба лише мовчати про це, не заводити цю тему, однак вона робить мене слабшим, наче це вона вирішує, хто я такий, і своєрідним, впертим чином я готовий визнати, що відчуваю раптовий біль, щось стискається всередині, і, перш ніж можу це зупинити, я вже майже зачарований, зворушений тим, що можу прийняти її любов хоч і не відповісти взаємністю. Цікаво, чи хоч зараз, тут, у «Ніде», вона бачить, як темні хмари розвіюються в моїх очах. І хоча холодність, яку я завжди відчував, полишає мене, заціпеніння лишається і, певно, ніколи не зникне. Ці стосунки, певно, ні до чого не призведуть… нічого не змінять. Я уявляю собі її чистий запах, схожий на чай…

— Патріку… поговори зі мною… не треба так засмучуватись, — каже Джин.

— Здається… мені час… добре подивитись… на світ, який я створив, — зі сльозами видавлюю з себе я, довіряючись їй. — Я знайшов… півграма кокаїну… у своїй шафі… вчора.

Я міцно стискаю руки, утворюючи один великий кулак, кісточки побіліли.

— І що ти з ним зробив? — питає Джин.

Я кладу одну руку на стіл. Вона бере її у свою.

— Я викинув його. Викинув його геть. Я хотів його прийняти, — зітхаю я. — Але я викинув його.

Джин ніжно стискає мою руку.

— Патріку? — каже вона і веде руку вгору, доки не торкається мого ліктя.

Коли я знаходжу в собі силу подивитись на неї, мене вражає те, наскільки вона марно, нудно фізично красива, і в мене виникає питання: «Чому б не зупинитись на ній?» Відповідь: її тіло краще, ніж у багатьох інших знайомих мені дівчат. Ще одна: все одно незамінних немає. Ще: це не має значення. Джин сидить навпроти мене, похмура, але сповнена надій, нерішуча, мало не в сльозах. Я теж стискаю її руку, я зворушений тим, наскільки ж вона не знає зла. Їй треба пройти ще одне випробування.

— У тебе є дипломат? — сковтнувши, питаю я її.

— Ні, — каже вона. — Немає.

— У Евелін є дипломат, — згадую я.

— Справді?.. — питає Джин.

— А як щодо «Філофаксу[168]»?

— Маленький, — визнає вона.

— Дизайнерський? — підозріло питаю я.

— Ні.

Я зітхаю, тоді беру її за руку, маленьку і тверду.

…і в південних пустелях Судану в повітря задушливими хвилями підноситься спека, тисячі й тисячі чоловіків, жінок, дітей блукають бушем[169] у відчайдушних пошуках їжі. Голодні й спустошені, вони лишають слід з мертвих, виснажених тіл, вони їдять бур’ян, листя, та… латаття, йдуть від селища до селища, повільно, невблаганно помирають. Сірий ранок у жалюгідній пустелі, пил піднімається в повітря, на піску лежить дитина з обличчям, мов чорний місяць, дряпає пальцями горло; пісок вихором злітає вгору, носиться по землі так, що сонця не видно; хлопчик у піску, майже мертвий, очі не кліпають, і він вдячний (зупиніться й уявіть собі світ, де хтось може бути за щось вдячним), що його не помічають соколи, що літають над ним, він напівнепритомний, йому боляче (ні, є хтось, хто звертає на нього увагу, хто помічає агонію дитини і посміхається так, наче зберігає якусь таємницю); хлопчик беззвучно розтуляє й затуляє потрісканий рот, десь на відстані їде шкільний автобус, і ще хтось, нагорі, у космосі, піднесений дух, розчинені двері, він питає: «Чому?» — це дім для мертвих, безкінечність, що висить у пустці, повз нього, накульгуючи, йде час, хлопчика охоплюють любов та смуток…

— Гаразд.

Я непевно усвідомлюю, що десь дзвонить телефон. У кафе на площі Колумба незчисленна кількість людей, сотні, може, тисячі, пройшли повз нас, поки я мовчав.

— Патріку, — говорить Джин.

На розі зупиняється хтось із візком, купує шоколадку «Дав». Дитина глипає на нас із Джин. Ми дивимося на неї. Усе дуже дивно, у мене виникає якесь спонтанне внутрішнє відчуття — наче я наближуюсь до чогось і водночас віддаляюсь, і все можливо.