Американський психопат

Вівторок

Сьогодні у «Пак Білдинґ» офіційна вечірка з приводу виходу нового професійного комп’ютеризованого гребного тренажера. Після партії в сквош із Фредеріком Дібблом я випиваю «У Гаррі» з Джеймі Конвеєм, Кевіном Вінном та Джейсоном Гледвіном, потім ми всі стрибаємо до лімузина, який на ніч орендував Кевін, та їдемо у центр. На мені жакардовий жилет із комірцем-стійкою з відігнутими краями від «Кілґур, Френч енд Стенбері», куплений у «Барніз», шовкова краватка-метелик від «Сакс», лаковані шкіряні сліпони від «Бейкер-Бенджиз», старовинні діамантові запонки з «Кентшир Ґаллеріз» і сіре шерстяне пальто з широкими рукавами та коміром на ґудзиках від «Лучіано Сопрані». У гаманці зі шкіри страуса від «Боска» — чотириста доларів готівкою, він лежить у задній кишені моїх чорних шерстяних штанів. Замість «Ролекса» я надів золотий годинник на чотирнадцять каратів від «Ейч Штерн».

Я безцільно блукаю залом на першому поверсі «Пак Білдинґ». Мені нудно, я потягую погане шампанське (може, це невінтажний «Боллінджер») з пластикових келихів, жую нарізаний пластинками ківі, на кожному шматочку — кусень козячого сиру, і роззираюся навколо, думаючи, як би дістати кокаїну. Замість того щоб знайти когось, хто знає дилера, на сходах я зустрічаю Кортні. На ній шовково-бавовняний стрейчевий топ із сіточкою та мереживні брюки, оздоблені камінцями; вона здається напруженою і попереджає, щоб я тримався подалі від Луїса. Вона каже, що він щось запідозрив. Музиканти грають паршиві кавери на старі хіти шістдесятих років лейблу «Мотаун»[90].

— Що саме? — питаю я, скануючи поглядом залу. — Що два плюс два — чотири? Що ти — Ненсі Рейґан під прикриттям?

— Не ходи з ним на обід наступного тижня в клуб «Єль», — каже Кортні, всміхаючись фотографу, який засліплює нас спалахом.

— Ти сьогодні виглядаєш… вкрай чуттєво, — кажу я, торкаюсь її шиї, веду пальцем по її підборіддю аж до нижньої губи.

— Я не жартую, Патріку.

Кортні посміхається й махає рукою Луїсу, який незграбно танцює з Дженніфер Морґан. На ньому кремовий шерстяний смокінг, шерстяні штани, бавовняна сорочка і шовковий пояс-шарф у шотландську клітинку, все від «Хуґо Босс», краватка-метелик від «Сакс» і нагрудна хустинка від «Пол Стюарт». Він теж махає їй. Я показую йому великий палець.

— Яке мудло, — сумно шепоче сама до себе Кортні.

— Все, я пішов, — кажу я і допиваю шампанське. — Чому б тобі не потанцювати з… кондомом з кінчиком.

— Куди це ти йдеш? — питає вона, хапаючи мене за руку.

— Кортні, мені не потрібен твій черговий… емоційний вибух, — кажу я їй. — До того ж канапки тут паскудні.

— Куди ти йдеш? — знову питає вона. — Мені потрібні деталі, містере Бейтмен.

— А чого це тебе так тривожить?

— Бо я хочу знати, — відповідає вона. — Ти ж не до Евелін йдеш, так?

— Може, і до Евелін, — брешу я.

— Патріку, — каже Кортні, — не залишай мене тут. Я не хочу, щоб ти йшов.

— Мені треба повернути касети, — знову брешу я і передаю їй свій порожній келих, саме в той час, коли десь спалахує камера. Я йду геть.

Музиканти починають грати жваву версію пісні «Життя на швидкісній трасі», а я починаю виглядати привабливих дівчат. Чарльз Сімпсон (чи хтось, дуже на нього схожий — зачесане назад волосся, підтяжки, окуляри «Олівер Піплз») потискає мені руку, гукає: «Привіт, Вільямсе» і пропонує зустрітися з компанією Александри Крейґ «У Нелл» опівночі. Я плескаю його по плечу і кажу, що прийду.

Коли на вулиці я дивлюсь на небо і палю сигару, я помічаю Ріда Томпсона — він виходить із «Пак Білдинґ» зі своєю компанією, Джеймі Конвеєм, Кевіном Вінном, Маркусом Хальберстамом, без дівок, і запрошує мене на вечерю. Хоча я й підозрюю, що у них можуть бути наркотики, у мене погані передчуття щодо вечора з ними, і я вирішую не йти з ними до сальвадорського ресторанчика, тим паче що вони не замовили столик. Я махаю їм рукою, переходжу на інший бік Г’юстон-стрит, маневруючи серед лімузинів, що їдуть з вечірки, і прямую до центру. На Бродвеї зупиняюсь біля банкомата і знімаю ще сотню доларів — просто так, мені приємно, що в гаманці кругла сума в п’ятсот баксів.

Я опиняюсь у кварталі антикварів біля Чотирнадцятої вулиці. Годинник став, тож я не знаю, котра година — здається, пів на одинадцяту, десь так. Поряд проходять чорні хлопці, пропонують крек чи впарюють квитки на вечірку в «Палладіумі». Я проходжу повз газетний кіоск, хімчистку, церкву, їдальню. Вулиці порожні, тишу зрідка порушують лише таксі, що прямують до Юніон-сквер. Мене оминає пара худорлявих педиків, поки я прослуховую повідомлення у телефонній будці й вивчаю своє відображення у вітрині антикварного магазину. Один із них свистить до мене, а інший сміється: високий, химерний, жахливий звук. Пошматована афіша «Знедолених» котиться розтрісканим тротуаром у плямах сечі. Ліхтар гасне. Чоловік у пальто від «Жан Поль Готьє» мочиться в провулку. З-під вулиць здіймається пара, клубочиться завитками, розсіюється в повітрі. Вздовж дороги стоять заморожені мішки сміття. Місяць, низький та блідий, висить прямісінько над верхівкою «Крайслер Білдинґ». Десь у Вест-Вілідж завиває сирена швидкої, вітер підхоплює її, відбиває від стін луною, і вона стихає.

Волоцюга, темношкірий чоловік, лежить на каналізаційних ґратах перед дверима зачиненої антикварної крамниці на Дванадцятій вулиці в оточенні мішків сміття та візка з магазину «Ґрістедез», навантаженого, схоже, особистими речами: газети, пляшки, алюмінієві бляшанки. До візка прикріплена картонна табличка «Я ГОЛОДНИЙ ТА БЕЗДОМНИЙ ПРОШУ ДОПОМОЖІТЬ». Собака, мілкий короткошерстий дворняжка, худий, як тріска, лежить поряд, чимось прив’язаний до ручки візка. З першого разу я не помітив собаку. Лише як зробив коло навкруг кварталу і повернувся, побачив, що він лежить на купі газет, охороняючи жебрака, в нашийнику з завеликою табличкою з написом «ГІЗМО». Пес дивиться на мене, махаючи жалюгідною й кістлявою пародією на хвіст, і жадібно облизує мою руку в рукавичці, коли я простягаю її до нього. У повітрі важкою, невидимою хмарою висить сморід якогось дешевого алкоголю та екскрементів, доводиться затримати дихання, перш ніж я призвичаююсь до нього. Волоцюга прокидається, розплющує очі й позіхає, демонструючи страшенно чорні зуби між потрісканими фіолетовими губами.

Йому за сорок, він кремезний, коли намагається сісти, у світлі ліхтаря можна розібрати його риси: він давно неголений, у нього потрійне підборіддя, червоний ніс у широких коричневих венах. На ньому поліестеровий комбінезон лаймово-зеленого кольору, липкий на вигляд, заношені джинси від «Серджіо Валенте», вдягнені на комбінезон (хіт сезону від волоцюг), які порваний помаранчево-коричневий светр із V-подібним вирізом, із плямами, схожими на червоне вино. Здається, він дуже п’яний, або, може, божевільний, чи просто тупий. Він навіть не може сфокусувати на мені погляд, коли я стаю над ним і затуляю ліхтар, вкриваючи його тінню. Я опускаюсь на коліна.

— Привіт, — кажу я і протягую руку, яку облизав собака. — Пат Бейтмен.

Жебрак витріщається на мене, він важко дихає від тих зусиль, які знадобились йому, щоб сісти. Він не потискає мені руку.

— Тобі потрібні гроші? — питаю я м’яко. — Може… їжа?

Волоцюга киває і, вдячний, починає плакати.

Я лізу в кишеню, дістаю десятидоларову купюру, потім передумую і простягаю йому п’ятірку.

— Тобі це потрібно?

Він знову киває і ганебно відводить погляд, з носа у нього тече, відкашлявшись, він тихо каже:

— Я такий голодний.

— Тут ще й холодно, — кажу я. — Правда?

— Я такий голодний.

Він здригається раз, два, третій раз, і відводить очі, вочевидь, присоромлений.

— Чому ти не працюєш? — питаю я, купюра досі в моїй руці, але так, щоб волоцюга не дотягнувся. — Якщо ти такий голодний, то чому б тобі не знайти роботу?

Він втягує повітря, тремтить і, схлипуючи, визнає:

— Я втратив роботу…

— Чому? — питаю я, щиро зацікавлений. — Ти пив? Тому втратив роботу? Продавав конфіденційну інформацію? Жартую. Ні, справді — ти пив на роботі?

Волоцюга охопив себе руками, схлипує і здавлено каже:

— Мене звільнили. Скоротили.

Відповідь мене влаштовує, я киваю.

— Так, шкода.

— Я такий голодний, — каже він і починає ридати, обіймаючи себе. Його собака, ця істота на ім’я Гізмо, починає скавучати.

— То чому не знайдеш іншу? — питаю я. — Чому не знайдеш іншу роботу?

— Я не… — він кашляє, жалюгідно і сильно тремтить, нездатний закінчити речення.

— Ти не що? — м’яко питаю я. — Не маєш іншої кваліфікації?

— Я голодний, — шепоче він.

— Я знаю, знаю, — кажу я. — Чорт, ти наче платівка, яку заїло. Я намагаюся допомогти…

Я стаю все нетерплячішим.

— Я голодний, — повторює волоцюга.

— Слухай. Ти думаєш, що чесно брати гроші в людей, у яких є робота? Які працюють?

Він кривиться, задихається, у нього хрипкий голос.

— А що мені робити?

— Слухай, — кажу я. — Як тебе звати?

— Ел, — каже він.

— Гучніше, — кажу я. — Давай.

— Ел, — каже він трохи голосніше.

— Знайди собі чортову роботу, Еле, — відверто кажу я. — У тебе негативний настрій. Саме це тобі заважає. Тобі треба зібратись. Я допоможу.

— Ви такий добрий, містере. Ви добрий. Добра людина, — белькоче він. — Я ж бо знаю.

— Тсс, — шепочу я. — Усе гаразд.

Я починаю пестити собаку.

— Прошу, — волоцюга хапає мене за зап’ясток. — Я не знаю, що робити. Мені так холодно.

— Ти знаєш, як від тебе смердить? — заспокійливо шепочу я і гладжу його по обличчю. — Цей сморід, Господи…

— Я не можу… — він мало не давиться, потім ковтає. — Не можу знайти притулок.

— Від тебе тхне, — кажу я йому. — Від тебе тхне… лайном.

Я досі гладжу собаку, у нього широко розплющені, вологі від вдячності очі.

— Знаєш що? Господи, Еле, подивись на мене і припини плакати, наче якийсь педик! — кричу я.

Усередині піднімається лють, я заплющую очі, стискаю перенісся і зітхаю.

— Еле… Вибач. Просто… Не знаю. У мене з тобою анічогісінько спільного.

Волоцюга не слухає. Він так ридає, що не спроможний на якусь виразну відповідь. Я повільно кладу купюру назад у кишеню свого пальта від «Лучіано Сопрані», забираю другу руку від собаки і тягнусь до іншої кишені. Безпритульний припиняє схлипувати і сідає, шукаючи п’ятірку чи, припускаю, свою пляшку шмурдяку. Я ще раз ніжно, співчутливо торкаюсь його обличчя і шепочу:

— Ти хоч знаєш, який ти довбаний невдаха?

Він безпорадно киває, я дістаю довгий тонкий ніж із зазубреним лезом і обережно, щоб не вбити його, вганяю лезо десь на півдюйма[91] в його праве око і різко смикаю ручкою вгору, сітківка негайно лопається.

Волоцюга надто здивований, щоб щось сказати. Він тільки шоковано роззявляє рот, повільно тягнеться брудною рукою в мітенках до обличчя. Я здираю з нього штани й у вогнях таксі, що рухається, бачу його мляві чорні стегна, вкриті висипанням, бо він постійно мочиться у свій комбінезон. Сморід лайна б’є мені в обличчя, я дихаю ротом, стоячи на колінах, і починаю бити його ножем у живіт, несильно, просто над густим жмутком лобкового волосся. Це його трохи витвережує, він інстинктивно намагається прикритись руками; собака скавучить, тепер дійсно люто, але не чинить напад, і я продовжую бити волоцюгу ножем, тепер через пальці, скривавлюючи його долоні. Розрізане око звисає з очниці, стікає по щоці, він блимає і через це те, що лишилось всередині, виливається назовні, як червоний кривавий жовток. Однією рукою я хапаю його за голову, відтягую її, великим та вказівним пальцем розтуляю друге око, піднімаю ніж і б’ю кінчиком леза в очницю, спочатку надриваючи захисну плівку так, щоб око заповнилося кров’ю, потім розрізаю очне яблуко, і він нарешті починає кричати. Коли я розрізаю навпіл його ніс, він трохи забризкує мене і собаку кров’ю, і Гізмо починає блимати, щоб зігнати кров із очей. Я швидко витираю ніж об обличчя волоцюги, надрізаючи м’яз над щокою. Досі на колінах, я кидаю четвертак йому в обличчя, слизьке й блискуче від крові, обидві очниці порожні й скривавлені, те, що лишилось від очей, в прямому сенсі переливається густими широкими нитками через його розчахнуті криком губи. Я спокійно шепочу:

— Ось четвертак, піди, купи собі гумки, довбаний схиблений ніґер.

Потім повертаюся до собаки, він гавкає, показуючи ікла, присідає, готовий накинутися на мене, і я наступаю на його витягнуті передні лапи так, що кістки в них одразу ж ламаються. Він падає на бік, скавучить від болю, передні лапи стирчать під божевільним, прикольним кутом. Я не можу стриматися, починаю сміятись і затримуюся, милуючись на цю картину. Коли наближається якесь таксі, я повільно йду звідти.

Після цього, пройшовши декілька кварталів на захід, я почуваюсь сп’янілим, жадібним, піднесеним, наче одразу після тренування, коли ендорфіни заповнюють нервову систему, чи наче після першої доріжки кокаїну, першої затяжки хорошою сигарою, першого келиха «Кристалу». Я зголоднів, мені треба щось з’їсти, але «У Нелл» я йти не хочу, хоч це й зовсім недалеко, а «Індокитай» здається непідходящим місцем для святкування. Тож я надумую піти кудись, куди міг би зайти Ел, у «Макдональдс» на Юніон-сквер. Відстоявши чергу, замовляю ванільний молочний коктейль («Дуже густий», — попереджаю я хлопця, він хитає головою і йде до апарата) і сідаю за столик спереду, куди сів би Ел; мій піджак з рукавами трохи брудний від крапель його крові. Дві офіціантки з клубу «Киця» проходять за мною і сідають у сусідню кабінку, обидві грайливо посміхаються. Я поводжусь стримано й ігнорую їх. Божевільна стара, зморщена, прокурена, сідає біля нас, киваючи ні до кого. Поблизу проїздить поліційна машина, і після ще двох молочних коктейлів мій кайф поступово розсіюється, стає менш інтенсивним. Мені стає нудно, я втомився, цьому вечору відчайдушно бракує кульмінації, і я починаю лаяти себе, що не пішов у той сальвадорський ресторанчик із Рідом Томпсоном та хлопцями. Дівчата чекають, вони явно зацікавлені. Я дивлюсь на годинник. Один із мексиканців за прилавком дивиться на мене, поки палить, вивчає плями на піджаку від «Сопрано» так, наче збирається щось сказати, але заходить клієнт, один із тих чорношкірих, які раніше намагались продати мені крек, і йому треба приймати замовлення. Так що мексиканець відкладає сигарету і так і робить.