Американський психопат

Різдвяна вечірка

Я випиваю з Чарльзом Мерфі «У Расті», щоб підготуватися до різдвяної вечірки в Евелін. Я вдягнув двобортний костюм із шерсті та шовку на чотири ґудзики, бавовняну сорочку з коміром на ґудзиках від «Валентіно Кутюр», шовкову краватку з орнаментом від «Армані» та шкіряні сліпони «Аллен-Едмондз». Мерфі вбрався у двобортний габардиновий костюм на шість ґудзиків від «Курреж», смугасту бавовняну сорочку з коміром на ґудзиках збоку й шийну хустку з шовкового крепу, обидві — «Хуґо Босс». Він провадить щось про японців.

— Вони купили Емпайр Стейт Білдинґ і «У Нелл». «У Нелл», уявляєш, Бейтмене? — вигукує він за другою порцією «Абсолюту» з льодом.

І це пробуджує в мені щось, наче щось вмикає, і, пішовши з бару на прогулянку Верхнім Вест-Сайдом, я опиняюсь у дверях колись шикарного ресторану Карлі Саймонза «Джей Акайл», він зачинився минулої осені. Повз мене їде на велосипеді кур’єр-японець, я одним стрибком збиваю його з ніг і затягую до дверей; те, що його ноги заплутались у велосипеді «Швінн», мені допомагає, бо велосипед блокує спазматичне здригання ногами, яке зазвичай супроводжує перерізане горло (ніж увійшов легко, без перешкод), однак він усе одно зміг п’ять чи шість разів підняти його ногами, перш ніж захлинутися власною гарячою кров’ю. Я відкриваю коробочки з японською їжею і викидаю їхній вміст на нього. Але на мій подив, замість суші, теріякі, ролів і локшини соба на його скривавлене судомне обличчя падає курка з горіхами кеш’ю, а яловичина чоу-мейн, смажений рис із креветками та свинина мушу розмазуються по тріпотливих грудях. Ця прикра невдача (я випадково вбив не того азіата) змушує мене подивитися, куди ж прямувало замовлення (до Саллі Рубінштейн); ручкою «Монблан» я пишу на його зворотному боці: «Тебе я теж дістану…, сучко», кладу аркуш на обличчя мертвого малого і, знизуючи плечима, перепрошуючи, буркочу: «Ну вибач»; і пригадую, що «Шоу Патті Вінтерс» сьогодні було про дівчат-підлітків, які продаються за крек. Я нині дві години був у спортзалі і тепер можу зробити двісті скручувань менш ніж за три хвилини. Біля дому Евелін я віддаю змерзлому волоцюзі одне з тих печив з віщуваннями, які я забрав у кур’єра, і він запихає все собі до рота, і печиво, і передбачення, вдячно киваючи. «Довбане мудило», — буркочу я, так щоб він почув. За рогом я бачу, що поліція досі чергує біля будинку, де Вікторія Белл, сусідка Евелін, позбулася голови. Перед домом Евелін припарковані чотири лімузини, один із них досі заведений.

Я запізнився. Вітальня та їдальня вже заповнені людьми, з якими я, направду, не хочу говорити. Високі блакитні ялинки у білих вогниках стоять з обох боків каміна. Грає диск старих різдвяних пісень шістдесятих у виконанні «Зе Ронеттс». Бармен у смокінгу наливає шампанське та егног[110], змішує «Мангеттени» та мартіні, відкорковує пляшки піно-нуар «Калера Дженсен» та шардоне «Шаппелле». Імпровізований бар між вазами з пуансетією оточують пляшки з портвейном двадцятилітньої витримки. Довгий складаний стіл застелений червоною скатертиною, на ньому безліч тарілок, форм та ваз, заповнених смаженими лісовими горішками, лобстерами, супом із устриць, супом із селери з яблуками, кав’яром білуги на тостах, цибулевими кільцями у вершках, смаженою гускою з каштанами, випічкою з кав’яром, овочевими тартами з соусом тапенада, смаженою качкою і смаженим телячим боком із цибулею шалот, ньоками, запеченими в соусі, овочевим штруделем, вальдорфським салатом, молюсками, брускетою з сиром маскарпоне, білими трюфелями, суфле з зеленого чилі, смаженою куріпкою з шавлією, картоплею, цибулею, журавлиновим соусом, пирогами з м’ясом, шоколадними трюфелями, тартами з лимонним суфле та тарт-татеном з горіхами пекан. Усюди горять свічки у свічниках «Тіффані» з чистого срібла. Не можна достеменно сказати, що це не галюцинація, але, здається, там є карлики, вбрані в червоні й зелені костюми ельфів, у фетрових капелюшках — вони розносять поміж гостей закуски на великих тацях. Я вдаю, що не помічаю їх, і прямую до бару, де одним ковтком випиваю склянку непоганого шампанського, потім підходжу до Дональда Пітерсона, на голові у котрого, втім, як і у більшості присутніх чоловіків, — паперові ріжки. З іншого боку кімнати — п’ятирічна Касандра, дочка Марії та Дарвіна Хаттонів, у оксамитовій сукні з нижньою спідницею від «Ненсі Холсер» за сім сотень доларів. Випивши другий келих шампанського, я переходжу до мартіні (подвійний «Абсолют») і тільки тоді заспокоююсь настільки, щоб оглянути кімнату уважніше, але кляті карлики досі тут.

— Забагато червоного, — буркочу я собі під ніс, входячи у транс. — Це мене нервує.

— Привіт, Мак-Клою, — каже Петерсен. — Що ти кажеш?

Я оклигую й автоматично питаю:

— Це запис британського складу «Знедолених» чи ні?

— Гей-гей, веселого тобі Різдва, — він п’яно тицяє в мене пальцем.

— То що це грає? — перепитую я, роздратовано. — До речі, сер, прикрашаймо наші хати[111].

— Білл Септор, — каже він, знизуючи плечима. — Чи то Септор, чи то Скептор.

— Чому б не поставити «Токінґ Гедз», заради Бога, — розчаровано скаржусь я.

Кортні стоїть з іншого боку кімнати з келихом шампанського і не звертає на мене жодної уваги.

— Або «Знедолених», — пропонує він.

— Американський чи британський склад? — я звужую очі, випробовую його.

— Ну… британський, — каже він, а карлик тицяє нам обом по тарілці вальдорфського салату.

— Це точно, — шепочу я і не зводжу очей з карлика, який віддаляється від нас.

Раптом до нас підбігає Евелін у соболиному жакеті та оксамитових брюках від «Ральф Лорен», в одній руці у неї гілка омели, яку вона піднімає над моєю головою, у другій — льодяник.

— Обережно, омела! — вигукує вона і сухо цілує мене у щоку. — Веселого Різдва, Патріку. Веселого Різдва, Джиммі.

— Веселого… Різдва.

Я не можу її відштовхнути, в одній руці у мене мартіні, а в другій — вальдорфський салат.

— Ти спізнився, любий, — каже вона.

— Не спізнився, — слабко протестую я.

— Ні, спізнився, — наспівує вона.

— Я був тут весь час, — спростовую я. — Просто ти мене не бачила.

— Припини нидіти. Ти просто Ґрінч якийсь. — Евелін повертається до Пітерсона. — Ти знав, що Патрік — Ґрінч?

— Маячня, — зітхаю я, дивлячись на Кортні.

— В біса, ми всі знаємо, що Мак-Клой — Ґрінч, — п’яно реве Пітерсон. — Як справи, містере Ґрінч?

— А що містер Ґрінч хоче на Різдво? — дитячим голосом белькоче Евелін. — Містер Ґрінч був хорошим хлопчиком цього року?

Я зітхаю.

— Ґрінч хоче плащ від «Бьорберрі», кашеміровий светр «Ральф Лорен», новий «Ролекс», автомагнітолу…

Евелін припиняє смоктати льодяник і втручається:

— У тебе ж нема машини, любий.

— Все одно хочу, — я знову зітхаю. — Ґрінч все одно хоче автомагнітолу.

— Як вальдорфський салат? — занепокоєно питає Евелін. — Добре смакує?

— Смакота, — буркочу я і витягую шию, бо помітив декого, і це мене вразило. — Ти не казала, що Лоренса Тіша[112] запрошено.

Евелін обертається.

— Це ти про що?

— А чому, — питаю я, — Лоренс Тіш розносить канапки?

— Господи, Патріку, це не Лоренс Тіш, — каже вона. — Це один із різдвяних ельфів.

— Один із кого? Ти про карликів?

— Це ельфи, — наполягає Евелін. — Помічники Санти. Боже, який ти буркун. Поглянь на них, вони такі милі. Ось там — Рудольф, льодяники роздає Блітцен. Ще є Доннер…

— Хвилинку, Евелін, зачекай, — кажу я, затуляючи очі рукою, в якій тримаю салат.

Мене пробиває піт, це дежавю, але чому? Я вже десь бачив цих ельфів? Гаразд, забудь.

— Я… це імена оленів. Не ельфів. Блітцен — олень.

— Єдиний із них єврей, — нагадує нам Пітерсен.

— О… — Евелін спантеличена цією інформацією і дивиться на Пітерсона, чекаючи на підтвердження. — То це правда?

Він знизує плечима, розмірковуючи, і виглядає збентежено.

— Лялечко… Олені, ельфи, Ґрінчі, брокери… Яка, в біса, різниця, поки «Кристал» ллється у келихи? — він хихотить і буцає мене в бік. — Правду я кажу, містере Ґрінч?

— Думаєш, атмосфера достатньо різдвяна? — з надією питає Евелін.

— О так, Евелін, — кажу я їй. — Дуже різдвяна, чесно, я не брешу.

— Але ж містер буркун спізнився, — жаліється вона і тицяє в мене ту чортову омелу. — І ані слова не сказав про вальдорфський салат.

— Знаєш, Евелін, у цьому мегаполісі чимало інших різдвяних вечірок, на які я міг би піти, однак я обрав твою. «Чому?» — спитаєш ти. «Чому?» — питаю я себе і не знаходжу адекватної відповіді. Все ж я тут, тож будь вдячна, лялечко, — говорю я.

— О, то це мій різдвяний подарунок? — саркастично питає вона. — Як мило, Патріку, як продумано.

— Ні, ось подарунок, — я простягаю їй локшину, яку щойно помітив на вилозі сорочки. — Тримай.

— О, Патріку, я зараз заплачу, — каже Евелін і підносить локшину до свічки. — Вона розкішна. Можна мені вдягнути її зараз?

— Ні. Згодуй її котромусь із ельфів. Ось той виглядає доволі таки голодним. Вибач, мені потрібно ще випити.

Я передаю Евелін тарілку з салатом, щипаю Петерсена за ріг і прямую до бару, наспівуючи «Тиху ніч», дещо засмучений тим, у що переважно вбрані жінки — кашемірові пуловери, блейзери, довгі шерстяні спідниці, вельветові сукні, светри з коміром-хомутом. Холодно. Жодного гарного тіла.

Пол Овен стоїть біля бару з келихом шампанського, вивчаючи свій старовинний срібний кишеньковий годинник (безсумнівно, «Хаммахер Шлеммер»), і я вже хочу підійти і щось сказати про ті кляті рахунки Фішера, коли Хамфрі Райнбек влітає в мене, намагаючись не наступити на одного з ельфів; на ньому досі кашемірове пальто-честерфілд[113] від «Кромбі» з «Лорд енд Тейлор», двобортний шерстяний смокінг із гострими лацканами, бавовняна сорочка від «Перрі Елліс», краватка-метелик від «Хуґо Босс» і паперові ріжки, перекошені так, що стає зрозуміло, що він про них не знає; і, наче віршик, вивчений напам’ять, цей пройдисвіт каже:

— Гей, Бейтмене, я минулого тижня відніс до свого кравця новий твідовий піджак у «ялинку» дещо підправити.

— Що ж, мої вітання, — кажу я, потискаючи йому руку. — Це… спритно.

— Дякую, — шаріється він і дивиться у підлогу. — Але ж кравець помітив, що реалізатор зняв оригінальну етикетку і замінив своєю. От я і хотів спитати — це законно?

— Тут справа трохи заплутана, — кажу я і продовжую йти крізь натовп. — Коли реалізатор купує лінію вбрання від виробника, те, що він міняє оригінальну етикетку на свою, — цілком законно. Однак незаконно буде замінити її етикеткою іншого реалізатора.

— Чекай, це чому? — питає він і намагається зробити ковток мартіні, водночас йдучи за мною.

— Тому що деталі, які стосуються складу тканини і країни походження чи реєстраційного номера виробника, мають лишитися цілими. Підробку етикеток дуже важко виявити, і про неї нечасто заявляють, — гукаю я через плече.

Кортні цілує в щоку Пола Овена, вони вже тримаються за руки. Я заклякаю на місці. Райнбек знов влітає в мене. Але вона йде далі й махає рукою комусь через усю кімнату.

— Так що ж тут робити? — кричить Райнбек за моєю спиною.

— Купуй речі зі знайомими етикетками у знайомих тобі реалізаторів, Рейнбеку, і зніми з голови ці довбані роги, ти в них на дауна схожий. Перепрошую.

Я йду далі, але до цього Хамфрі намацує на голові ріжки і стогне: «О Боже».

— Овене! — вигукую я, радісно простягаючи йому руку, поки друга рука хапає мартіні з таці ельфа, що проходить повз мене.

— Маркусе! Веселого Різдва, — каже Овен, потискаючи мені руку. — Як справи? Гадаю, все працюєш?

— Давно не бачилися, — кажу я, підморгуючи. — Все працюєш?

— Ми щойно з клубу «Нікербокер», — каже він і всміхається хлопцеві, який з ним зіштовхнувся («Привіт, Кінслі»), потім повертається до мене. — Далі їдемо «У Нелл», лімузин чекає.

— Нам слід якось пообідати разом, — кажу я, намагаючись придумати, як би згадати про рахунки Фішера і не бути нав’язливим.

— Так, це було б чудово, — каже він. — Може, візьмеш…

— Сесілію? — здогадуюсь я.

— Так, Сесілію, — каже він.

— О, Сесілія буде… у захваті, — відповідаю я.

— То давай, — усміхається Овен.

— Так. Можна піти у… «Ле Бернарден», — кажу я, потім роблю паузу. — Може, на… морепродукти? А?

— «Ле Бернарден» цього року в кращій десятці «Заґату», — киває він. — Ти це знав?

— Можна там замовити… — я знову роблю паузу, витріщаючись на нього, і вже більш розкуто пропоную: — Рибу? Ні?

— Морські їжаки, — каже Овен, скануючи кімнату. — Мередіт обожнює тамтешніх морських їжаків.

— О, справді? — питаю я, киваючи.

— Мередіт, — кличе він когось за моєю спиною. — Йди сюди.

— Вона тут? — питаю я.

— Вона там, розмовляє із Сесілією, — каже Овен. — Мередіт!

Він махає їй рукою. Я розвертаюсь. Мередіт та Евелін йдуть до нас.

Я різко повертаюсь до Овена.

Мередіт наближається разом з Евелін. На ній шерстяна габардинова сукня, розшита бісером, та болеро від «Джеффрі Бін» з «Барніз», золоті сережки з діамантами від «Джеймс Савітт» ($ 13 000), рукавички від «Джеффрі Бін», розроблені для «Портолано Продактс», вона каже:

— Так, хлопці? Про що ви тут балакали? Складали списки подарунків?

— Про морських їжаків у «Ле Бернарден», дорогенька, — каже Овен.

— Моя улюблена тема. — Мередіт обіймає мене за плечі і додає, наче довіряє мені таємницю: — Вони розкішні.

— Яка смакота, — я нервово відкашлююсь.

— А що ви думаєте про вальдорфський салат? — запитує Евелін. — Він вам сподобався?

— Сесіліє, дорогенька, я його ще не куштував, — каже Овен і помічає знайоме обличчя з іншого боку кімнати. — Але цікаво, чому Лоренс Тіш розносить егног?

— Це не Лоренс Тіш, — стогне Евелін, щиро засмучена. — Це різдвяний ельф. Патріку, що ти йому сказав?

— Нічого, — кажу я. — Сесіліє.

— Ні, Патріку, ти точно Ґрінч.

Коли вона згадує моє ім’я, я одразу починаю щось белькотіти, сподіваючись, що Овен нічого не помітить.

— Ну, Сесіліє, я сказав, що мені здалось, що це наче суміш із них обох, наче… — я зупиняюсь і дивлюсь на них, перш ніж виплюнути: — Різдвяний Тіш.

Потім нервово беру гілочку петрушки з фазанячого паштету, який проносить повз мене ельф, і виставляю над головою Евелін, перш ніж вона хоч щось скаже.

— Обережно, омела! — кричу я, всі навколо раптом присідають, і тоді цілую Евелін у губи, зиркаючи на Овена та Мередіт, а вони дивляться на мене здивовано; краєм ока помічаю Кортні, котра говорить до Райнбека і дивиться на мене з ненавистю та гнівом.

— О, Патріку… — заводить Евелін.

— Сесіліє! Йди-но сюди. — Я тягну її за руку і кажу Овену та Мередіт: — Перепрошую, нам треба поговорити з цим ельфом і все з’ясувати.

— Мені дуже прикро, — каже їм Евелін, безпорадно знизуючи плечима, поки я тягну її геть. — Патріку, що відбувається?

Я, маневруючи, веду її на кухню.

— Патріку? — перепитує вона. — Що ми робимо на кухні?

— Слухай, — кажу я їй, хапаючи за плечі, обличчя до обличчя. — Давай підемо звідси.

— О, Патріку, — зітхає Евелін. — Я не можу просто піти. Хіба ж тобі не весело?

— Чому ти не можеш піти? — питаю я. — Чи це аж так нерозважливо? Ти тут була доволі довго.

— Патріку, це моя різдвяна вечірка, — каже вона. — До того ж ельфи будь-якої миті можуть заспівати «O Tannenbaum»[114].

— Ну ж бо, Евелін. Давай підемо звідси. — Я на межі істерики, панікую через те, що зараз до кухні може зайти Пол Овен чи, ще гірше, Маркус Хальберстам. — Я хочу забрати тебе подалі від цього всього.

— Від чого? — запитує вона, її очі звужуються. — Тобі не сподобався вальдорфський салат, так?

— Я хочу забрати тебе подалі від цього, — кажу я, нервово обходячи кухню. — Від суші, від ельфів… від усього.

До кухні заходить ельф з тацею, повною порожніх тарілок, а за ним, над ним я бачу Пола Овена, котрий тулиться до Мередіт, а вона кричить щось йому на вухо, перекрикуючи різдвяну музику, і він обводить очима кімнату, когось шукаючи, киваючи, а потім у поле мого зору потрапляє Кортні, і я хапаю Евелін, притискаючи її до себе.

— Суші? Ельфи? Патріку, ти мене лякаєш, — каже Евелін. — Мені це не подобається.

— Ходімо, — я грубо стискаю її плечі й штовхаю до задніх дверей. — Давай хоч раз будемо безстрашними. Один раз у житті, Евелін, будь безстрашною.

Вона зупиняється, не йде далі, а потім починає посміхатись, обдумуючи мою пропозицію, але я ще не переконав її.

— Ну давай… — починаю скиглити я. — Хай це буде моїм подарунком на Різдво.

— О ні, я вже була у «Брукс Бразерс», і… — заводить Евелін.

— Припини. Давай, я саме цього хочу, — кажу я і, в останній відчайдушній спробі її переконати, грайливо всміхаюсь, легенько цілуючи її губи. — Місіс Бейтмен?

— О, Патріку, — зітхає вона, танучи. — Але як же прибирання?

— Усе зроблять карлики, — запевняю я.

— Але комусь треба за ними наглядати, любий.

— То обери одного з ельфів. Нехай він буде ельфом-наглядачем, — кажу я. — Тільки ходімо. Зараз.

Я тягну її до задніх дверей будинку, її туфлі зі скреготом їдуть по мармуровій плитці «Масколі».

А потім ми виходимо з дому, біжимо провулком позаду нього. На розі я зупиняюсь і обережно дивлюся, чи ніхто зі знайомих не виходить з будинку або не заходить до нього. Ми біжимо до лімузина, який, здається, взяв Овен, але я не хочу, щоб Евелін щось запідозрила, тож підходжу до найближчого з них, відчиняю дверцята і заштовхую її всередину.

— Патріку, — задоволено верещить Евелін. — Це так непристойно! Ще й ліму…

Я зачиняю дверцята, обходжу машину і стукаю у віконце водія. Він опускає його.

— Привіт, — кажу я, простягаючи руку. — Пат Бейтмен.

Водій просто витріщається на мене, затиснувши в зубах непідпалену сигару, спочатку на мою простягнуту руку, потім на моє обличчя, потім на мою маківку.

— Пат Бейтмен, — повторюю я. — Що… що там таке?

Він усе дивиться на мене. Я обережно торкаюсь волосся, чи не зіпсувалася зачіска, і, на мій превеликий подив, намацую дві пари паперових ріжок. На моїй довбаній голові четверо рогів.

— Господи Ісусе, — буркочу я, зриваю їх звідти, зминаю в руці й з жахом дивлюсь на цей жмуток паперу.

Потім кидаю їх на землю і повертаюсь до водія.

— Так. Пат Бейтмен, — кажу я, приводячи волосся до ладу.

— Ем, так? Сід, — знизує він плечима.

— Слухай, Сіде. Містер Овен сказав, що ми можемо взяти цю машину, тож… — я зупиняюсь, моє дихання парує в морозному повітрі.

— Що за містер Овен? — питає Сід.

— Пол Овен. Ти в курсі, — кажу я. — Твій клієнт.

— Ні. Це лімузин містера Баркера, — каже він. — А ріжки симпатичні.

— Чорт, — кажу я і оббігаю лімузин, щоб дістати з нього Евелін, поки не сталось нічого поганого, але вже пізно.

Тієї ж миті, як я відчиняю дверцята, Евелін висовує звідти голову і верещить:

— Патріку, любий, мені так подобається! Шампанське… — у неї в одній руці пляшка «Кристалу», а в другій золотава коробка. — …і трюфелі теж!

Я хапаю її за руку, і висмикую звідти, і, затинаючись, тихо пояснюю:

— Не той лімузин, трюфелі забирай.

І ми йдемо до наступного. Я відчиняю дверцята, саджу Евелін, потім йду вперед і стукаю у віконце водія. Він його опускає. Виглядає він точнісінько як попередній водій.

— Привіт, Пат Бейтмен, — кажу я, простягаючи йому руку.

— Справді? Привіт. Дональд Трамп. Моя дружина Івана — на задньому сидінні, — саркастично каже він, потискаючи мені руку.

— Ти обережніше, — попереджаю я. — Слухай, містер Овен сказав, що ми можемо взяти його авто. Я… о, чорт. Хотів сказати, я — Маркус.

— Ви щойно сказали, що вас звати Пат.

— Ні, я помилився, — суворо кажу я, дивлячись на нього. — Я помилився щодо того, що мене звати Пат. Моє ім’я Маркус. Маркус Хальберстам.

— Тепер ви впевнені? — запитує він.

— Слухай, містер Овен сказав, що я можу взяти його авто на ніч, так що… — я зупиняюся. — Ти зрозумів, давай на те і пристанемо.

— Гадаю, мені слід спочатку поговорити з містером Овеном, — каже водій.

Він грається зі мною, йому весело.

— Ні, чекай! — кажу я, потім заспокоююсь. — Слухай, я… краще не треба.

Я починаю посміюватись про себе.

— Містер Овен у дуже, дуже поганому настрої.

— Я не можу цього зробити, — каже водій, не дивлячись на мене. — Це нелегально. Нізащо. І не мрійте.

— Ну ж бо, друже, — кажу я.

— Це повністю порушує правила компанії, — каже він.

— У сраку правила компанії, — гавкаю я на нього.

— У сраку правила компанії? — перепитує водій з посмішкою.

— Містер Овен сказав, що можна, — кажу я. — Може, ти недочув.

— Ні. Не можу, — хитає головою він.

Я зупиняюсь, випрямляюсь, проводжу рукою по обличчю, глибоко вдихаю, потім нахиляюся назад.

— Послухай… — і ще раз вдихаю. — У них там карлики, — вказую я на будинок. — Карлики, які збираються співати «O Tannenbaum»…

Я дивлюсь на нього благально, чекаючи співчуття і водночас виглядаючи достатньо перелякано.

— Ти знаєш, як це страшно? Ельфи… — я сковтую, — …співають хором? — Я роблю паузу, потім швидко кажу: — Подумай про це.

— Слухайте, містере…

— Маркус, — нагадую йому я.

— Маркусе. Байдуже. Я не порушуватиму правила. Нічого не можу зробити. Це правила компанії, і я їх не порушу.

Ми обидва мовчимо. Я зітхаю, роздивляюся довкола, думаючи, може, затягнути Евелін до третього лімузина чи назад до Баркерівського (він справжнє мудило), але ні, чорт забирай, я хочу авто Овена.

Тим часом водій зітхає собі під ніс:

— Якщо карлики хочуть співати, хай співають.

— Чорт, — випльовую я, дістаючи свій гаманець зі шкіри газелі, і даю водієві дві купюри по п’ятдесят. — Тут сотня.

— Дві сотні, — каже він.

— Яке паскудне місто, — буркочу я, віддаючи йому гроші.

— Куди будете їхати? — питає водій і, зітхаючи, заводить лімузин.

— Клуб «Чорнобиль», — кажу я, поспішаючи до задніх дверей.

— Так, сер, — горланить він.

Я сідаю, зачиняючи двері саме тієї миті, коли лімузин стартує від дому Евелін до Ріверсайд-драйв. Евелін сидить поряд зі мною, доки я опановую себе і витираю холодний піт із чола хустинкою «Армані». Коли я дивлюсь на неї, вона мало не плаче, її губи тремтять, і чи не раз у житті вона мовчить.

— Ти мене лякаєш. Що сталося? — Я справді стривожений. — Що… що я зробив? Вальдорфський салат був смачний. Що ще?

— Ох, Патріку, — зітхає вона. — Це… прекрасно. Не знаю, що й сказати.

— Ну… — Я роблю обережну паузу. — Я теж… не знаю.

— Ось, — каже Евелін, простягаючи мені діамантове кольє від «Тіффані», подарунок Мередіт від Овена. — Допоможи мені його вдягнути, любий. Ти все ж не Ґрінч, сонечко.

— Ем, Евелін…. — кажу я і подумки лаюсь, поки вона розвертається до мене спиною, щоб я міг застебнути його на її шиї.

Лімузин рвонув уперед, вона падає на мене, сміючись, і цілує мене в щоку.

— Це так приємно, мені дуже подобається… Ой, від мене, певно, трюфелями пахне. Вибач, любий. Знайди шампанське і налий мені трохи.

— Але… — я безпорадно дивлюсь на кольє, воно мерехтить. — Це не так.

— Що? — питає Евелін, озираючись. — Тут є келихи? Що не так, сонечко?

— Це не так, — монотонно повторюю я.

— О, любий, — вона посміхається. — У тебе є для мене щось ще?

— Ні, тобто…

— Давай, дияволе, — каже Евелін, грайливо хапаючи мене за кишеню пальта. — Ну ж бо, що це?

— Що що? — спокійно питаю я, хоч насправді — роздратований.

— У тебе щось ще є. Дай вгадаю. Каблучка до комплекту? Такий самий браслет? Брошка? Ось воно що! — Вона плескає в долоні. — Це брошка, що пасує до кольє!

Поки я намагаюсь її відштовхнути, тримаючи за одну руку, друга прослизає за мною і витягає щось з моєї кишені — ще одне печиво з віщуванням, яке я взяв у мертвого китайця.

Евелін дивиться на нього, збентежена, і каже:

— Патріку, ти такий… романтичний, — потім оглядає печиво, з меншим ентузіазмом. — Такий… оригінальний.

Я теж витріщаюсь на печиво. Воно в крові, тож я знизую плечима і кажу, так радісно, як тільки можу:

— Ти ж мене знаєш.

— Що це на ньому? — Евелін підносить печиво до обличчя, вдивляючись у плями. — Що це за… червона штука?

— Це… — Я теж у них вдивляюся, вдаючи, що вони мене заінтригували, і кривлюсь: — Це кисло-солодкий соус.

Евелін із захватом розламує печиво й ошелешено читає передбачення.

— І що пишуть? — зітхаю я, крутячи ручки радіо, потім дивлюся, чи нема в лімузині Овенового дипломата, думаючи, де ж може бути шампанське, і раптом відкритий пакунок від «Тіффані», що лежить порожній на підлозі, всепоглинаюче пригнічує мене.

— Пишуть… — Евелін зупиняється і ще раз підносить папірець до очей, перечитуючи провіщення. — Пишуть: «Фуа-гра щойно з гриля в “Ле Сирк” чудове, однак салат з лобстером так собі».

— Мило, — бурмочу я, шукаючи келихи для шампанського, касети, хоч що-небудь.

— Тут справді так написано.

Евелін передає мені папірець, на її обличчі — легка посмішка, яку видно навіть у темряві лімузина.

— Що б це могло означати? — хитро питає вона.

Я беру в неї віщування, читаю, переводжу погляд на Евелін, потім знову на папірець, потім дивлюсь у тоноване вікно, на сніжинки, що кружляють навколо ліхтарів, навколо людей на автобусній зупинці, жебраків, що безцільно вештаються вулицями міста, і вголос кажу до себе:

— Усе могло бути значно гірше. Справді могло.

— О, любий, — каже Евелін, обіймаючи мене, мою голову. — Обід у «Ле Сирк»? Ти найкращий! Ти не Ґрінч, беру свої слова назад. У четвер? Четвер тобі підходить? О ні, я не зможу в четвер. Трав’яні обгортання. Як щодо п’ятниці? А ми справді хочемо в «Ле Сирк»? Може…

Я відштовхую її та стукаю у скло, що відділяє нас від водія, голосно збиваю об нього кісточки, аж доки він не почує.

— Сіде, тобто, Ерле, як там тебе, це не дорога до «Чорнобиля».

— Ні, саме вона, містере Бейтмен.

— Гей!

— Тобто, містере Хальберстам. Авеню Сі, так? — він ввічливо кашляє.

— Здається, — кажу я, дивлячись у вікно. — Я не впізнаю дорогу.

— Авеню Сі? — Евелін відривається від кольє, яке Пол Овен купив для Мередіт. — Яке авеню Сі? Сі, як у… «Картьє»[115], так?

— Все круто, — запевняю я її. — Все абсолютно круто.

— Ти там був? — запитує вона.

— Мільйон разів, — буркочу я.

— «Чорнобиль»? Ні, тільки не «Чорнобиль», — скиглить Евелін. — Любий, це ж Різдво.

— І що це має означати, чорт забирай? — питаю я.

— Водію, а водію… — Евелін перехиляється вперед, балансуючи в мене на колінах. — Водію, ми їдемо у «Веселкову кімнату». У «Веселкову кімнату», водію, будь ласка.

Я зіштовхую її.

— Не зважай на неї. У «Чорнобиль». Якнайшвидше.

Натискаю на кнопку, і скло опускається.

— Ну, Патріку, це ж Різдво, — скиглить вона.

— Ти так говориш, наче це щось означає, — кажу я, дивлячись просто на неї.

— Але ж Різдво, — знову скиглить Евелін.

— Терпіти не можу «Веселкову кімнату», — твердо кажу я.

— Чому ні, Патріку? — скиглить вона. — У них найкращий у місті вальдорфський салат. Тобі сподобався мій? Сподобався мій вальдорфський салат, любий?

— Господи, — шепочу я і затуляю обличчя руками.

— Чесно скажи, сподобався? — питає вона. — Я хвилювалас тільки за це і за каштановий фарш. — Вона зупиняється. — Усе тому, що каштановий фарш був… ну, жирнуватий, розумієш…

— Я не хочу у «Веселкову кімнату», — перериваю я Евелін, не забираючи рук від обличчя, — бо там я не зможу дістати наркотики.

— О… — Евелін несхвально дивиться на мене. — Тц-тц-тц. Наркотики, Патріку? І про які, кхм, наркотики ми говоримо?

— Наркотики, Евелін. Кокаїн. Наркотики. Я хочу сьогодні кокаїну. Ти мене розумієш?

Я сідаю прямо і дивлюся на неї.

— Патріку, — каже Евелін, хитаючи головою, наче щойно втратила віру в мене.

— Я бачу, що ти збентежена, — відзначаю я.

— Я не хочу мати з цим нічого спільного, — каже вона.

— Тобі й не треба мати з цим щось спільне, — кажу я їй. — Може, тебе навіть і не запрошено до чогось спільного.

— Я просто не розумію, чому тобі обов’язково треба зіпсувати мені це свято, — каже Евелін.

— Уяви собі, що це… іній. Різдвяний іній. Дорогий різдвяний іній, — кажу я.

— Ну… — каже вона, трохи просвітлівши. — Піти в генделик може бути цікаво, так?

— Тридцять баксів за вхід з кожного — це не зовсім генделик, Евелін. — Потім я з підозрою питаю: — Чому ти не запросила на вечірку Дональда Трампа?

— Тільки не Дональд Трамп, знову, — стогне Евелін. — Боже, це тому ти поводився, наче блазень? Ця твоя манія мусить скінчитися! — Вона мало не кричить. — Це тому ти поводився як козел!

— Це через вальдорфський салат, Евелін, — кажу я крізь зуби. — Твій вальдорфський салат змусив мене поводитися по-козлячому.

— Господи. Ти ж серйозно! — Вона у відчаї закидає голову назад. — Я так і знала, так і знала.

— Але ж ти його навіть не готувала! — кричу я. — Ти його замовила!

— Господи, — завиває вона. — Повірити не можу.

Лімузин висаджує нас біля клубу «Чорнобиль», де цілий натовп чекає в снігу біля входу. Дратуючи Евелін, я застосовую її як таран, ми пробиваємося крізь натовп, і, на щастя, я помічаю когось, дуже схожого на Джонатана Лезердейла, котрого саме пропускають всередину. Штовхаючи Евелін, яка вчепилась у свій різдвяний подарунок, вперед, я кричу йому:

— Джонатане! Гей, Лезердейле!

Не дивно, що за мною весь натовп починає волати: «Джонатане, гей, Джонатане!» Він помічає мене, розвертається, гукає:

— Привіт, Бакстере!

І підморгує, показуючи великі пальці, але, вочевидь, не до мене, а до когось іншого. Ми з Евелін все одно прикидаємося, що належимо до їхньої компанії. Швейцар опускає мотузку перед нами і питає:

— Це ви приїхали в тому лімузині? — Він дивиться за ріг і киває головою у тому напрямку.

— Так! — жваво погоджуємося ми з Евелін.

— Проходьте, — каже він, пропускаючи нас всередину.

Ми заходимо, я віддаю шістдесят доларів, натомість жодного квитка на випивку не отримую. У клубі панує передбачувана темрява, яку порушують лише яскраві стробоскопи, і навіть з таким освітленням я бачу тільки дим від сухого льоду з машини і одну кралю, котра танцює під «Нові відчуття» «Інексез», які ревуть з колонок так, що тіло пульсує. Я кажу Евелін піти до бару і дістати нам два келихи шампанського. «Так, звісно», — кричить вона у відповідь і несміливо рушає до єдиної тонкої смуги неону, що освітлює місце, де можуть продавати алкоголь. Тим часом я купую грам у хлопця, схожого на Майка Дональдсона, впродовж десяти хвилин дивлюся на танцюючу кралю і розмірковую, чи кинути Евелін тут, чи ні, аж вона повертається з двома напівнаповненими келихами, сумна й розгнівана.

— Це «Корбель», — гукає Евелін. — Давай підемо.

Я хитаю головою і кричу до неї:

— Ходімо до вбиралень.

Вона йде за мною.

Одна з вбиралень у «Чорнобилі» спільна. Там уже стоять дві інші пари, одна з них займає єдину кабінку, інша, як і ми, нетерпляче чекає, доки вона звільниться. На дівчині топ з шовкового джерсі з зав’язкою на шиї, спідниця з шовкового шифону і шовкові туфлі з ремінцем ззаду, все — «Ральф Лорен». Її хлопець — у костюмі дизайну Вільяма Фйораванті, чи Вінсента Ніколозі, чи Скалі — якогось італійця. Обоє тримають келихи, тільки от його келих повний, а її — порожній. Тут доволі тихо, чути тільки приглушене хихотіння та сопіння з кабінки, бо двері самої вбиральні достатньо товсті, щоб повністю заглушити музику, за винятком глибоких басів. Хлопець нетерпляче постукує ногою. Дівчина все зітхає і несподівано спокусливо смикає головою, перекидаючи волосся через плече. Потім вона дивиться на нас із Евелін і шепоче щось своєму хлопцю. Зрештою, коли вона знову щось до нього шепоче, він киває і вони йдуть.

— Дякувати Богу, — шепочу я й погладжую грам у кишені, потім питаю Евелін: — Ти чого така тиха?

— Вальдорфський салат, — мимрить вона, не дивлячись на мене. — Прокляття.

Щось клацає, двері до кабінки відчиняються, і виходить молода пара. Він вбраний у двобортний шерстяний трикотиновий костюм, бавовняну сорочку й шовкову краватку, все від «Живанші»; на дівчині сукня з шовкової тафти, оздоблена пір’ям страуса від «Джеффрі Бін», сережки з позолоченого срібла від «Стівен Двек Модерн» та танцювальні туфлі від «Шанель». Вони потай витирають один одному носи, дивляться на себе у дзеркало, перш ніж піти з вбиральні, і саме тоді, коли ми з Евелін збираємось зайти у вільну кабінку, влітає перша пара і намагається її зайняти.

— Перепрошую, — кажу я, витягнувши руку і загородивши їм вхід. — Ви пішли. Тепер наша черга, ясно?

— Ні, я так не думаю, — м’яко каже хлопець.

— Патріку, — шепоче за мною Евелін. — Пропусти їх…

— Чекай, ні. Зараз наша черга, — кажу я.

— Так, але ми чекали тут першими.

— Слухайте, я не хочу сперечатися…

— Але ж сперечаєтесь, — каже знуджена дівчина глузливо.

— Боже, — мимрить Евелін, визираючи з-за мого плеча.

— Слухай, можемо зробити це тут, — пропонує дівчина, яку я залюбки трахнув би.

— От же ж стерво, — буркочу я, хитаючи головою.

— Слухайте, — каже хлопець примирливо. — Поки ми тут сперечаємось, хтось із нас міг би вже бути там.

— Так, — кажу я. — Ми.

— Господи, — каже дівчина, руки в боки, подивившись на Евелін, потім на мене. — Аж не віриться, кого тепер сюди впускають.

— Ти — стерво, — буркочу я, не вірячи своїм очам. — У тебе відстійна поведінка, знаєш?

Евелін коротко вдихає і стискає моє плече.

— Патріку.

Хлопець уже почав нюхати свій кокс, зачерпуючи порошок із коричневої пляшечки, він вдихає і сміється після кожної порції, притулившись до дверей.

— Твоя дівчина — цілковите стерво, — кажу я йому.

— Патріку, — каже Евелін. — Припини.

— Вона стерво, — кажу я, показуючи на дівчину.

— Патріку, перепроси, — каже Евелін.

У хлопця починається істерика, він закидає голову назад і голосно сопе, потім згинається і намагається віддихатися.

— Господи, — каже з обуренням Евелін. — Чого ти смієшся? Захищай її.

— Навіщо? — питає хлопець і знизує плечима, обидві ніздрі у нього в білому порошку. — Його правда.

— Я йду, Деніеле, — каже дівчина, мало не в сльозах. — Я не можу стерпіти цього. Я не можу стерпіти тебе. Не можу стерпіти їх. Я тебе попереджала.

— Вперед, — каже хлопець. — Йди. Просто зроби це. Іди гуляй. Мені начхати.

— Патріку, що ти накоїв? — питає Евелін, відходячи від мене. — Це неприйнятно. — І, дивлячись на флуоресцентні лампи: — І це освітлення теж. Я йду.

Але вона стоїть там і чекає.

— Я йду, Деніеле, — повторює дівчина. — Ти мене чув?

— Вперед. Забудь про це, — каже Деніел, вивчаючи у дзеркалі свій ніс, і махає їй рукою. — Я сказав — іди гуляй.

— Я піду в кабінку, — заявляю я. — Ніхто не проти?

— Ти не захистиш свою дівчину? — запитує Евелін у Деніела.

— Боже, чого ти від мене хочеш? — він дивиться на неї у дзеркало, витираючи ніс і шморгаючи ним. — Я запросив її на вечерю. Познайомив із Річардом Марксом[116]. Господи, Боже, чого ще вона хоче?

— Щоб ти його відлупцював? — пропонує дівчина, показуючи на мене.

— О, дорогенька, — кажу я, хитаючи головою. — Ти не уявляєш, що я можу зробити з тобою плічкою.

— Прощавай, Деніеле, — каже вона після драматичної паузи. — Я йду звідси.

— Добре, — каже Деніел, тримаючи пляшечку. — Мені ж більше буде.

— І не намагайся мені дзвонити! — верещить вона, відчиняючи двері. — Я увімкну автовідповідач, він записує всі номери!

— Патріку, — каже Евелін сухо, надзвичайно зібрано. — Я буду на вулиці.

Я чекаю, дивлячись на неї з кабінки, потім на дівчину, що стоїть у дверях.

— Так, і що?

— Патріку, — застерігає Евелін. — Не кажи того, про що пошкодуєш.

— Просто йди, — кажу я. — Йди звідси. Візьми лімузин.

— Патріку…

— Геть, — гарчу я. — Ґрінч каже — геть!

Я голосно грюкаю дверима кабінки і починаю нюхати кокс із конвертика за допомогою платинової картки «АмЕкс». Між порціями я чую, як Евелін йде, схлипуючи, до дівчини:

— Він змусив мене піти з власної різдвяної вечірки, уявляєш? Моєї різдвяної вечірки!

І дівчина презирливо відповідає:

— Та я тебе прошу.

І я починаю нестримно реготати, б’юся головою об стінки кабінки, чую, як хлопець нюхає свій кокс ще кілька разів, потім спльовує. Винюхавши весь грам, я визираю звідти, подивитись, чи не вештається там Евелін, насуплена, з закопиленою губою (ой, дитинка плаче), але вона не повернулась. Я уявляю собі Евелін та дівчину Деніела на ліжку, дівчина розставляє ноги Евелін, Евелін навкарачках облизує її анальний отвір, пальцями пестить пизду; від цього мене трохи млоїть, і я йду з вбиральні в клуб, збуджений і відчайдушний, прагнучи зв’язку.

Але вже доволі пізно, натовп змінився — тепер тут більше панк-рокерів, чорношкірих, менше хлопців з Волл-стрит, більше знуджених багачок з авеню Ей. Замість «Я почуваюся вільною» Белінди Карлайл лунає якийсь чорний реп, якщо я правильно розчув, щось на зразок «Її лайно на його члені». Я підкочую до двох фігуристих багачок, обидві в паршивеньких сукнях а-ля «Бетсі Джонсон». Мене страшенно штирить, я починаю знайомство з фрази: «Крута музика — ми не бачились у “Саломон Бразерс?”», і одна з них, з цих дівчат, пирхає і каже: «Котись собі на Волл-стрит», а друга, з кільцем у носі, додає: «Яппі[117] йобаний».

Вони так кажуть, не зважаючи на те, що мій костюм у темряві клубу видається чорним, а краватка (пейслі, «Армані», шовк) розв’язана.

— Гей, — шкірю я зуби. — Ви думаєте, що я просто огидний яппі, але це не так, правда.

Я кажу це, ковтаючи слину, зовсім обдовбаний. З ними за столиком сидять двоє чорних хлопців. Обидва в спортивних вицвілих джинсах, футболках та шкіряних куртках. На одному з них дзеркальні темні окуляри, у другого поголена голова. Обидва витріщаються на мене. Я простягаю руку, під якимось дивним кутом, намагаючись вдати репера.

— Гей, — кажу я. — Я свіжак. Найсвіжіший, ви в курсі… типу… ащє…

Ковток шампанського.

— Я такий… ащє.

Щоб це довести, я підходжу до чорного хлопця з дредами, гукаю: «Раста, чувак!» і простягаю йому руку, щоб він дав мені п’ять. Але цей ніґер стоїть незворушно.

— Тобто, — я кашляю. — Бро… — І вже з меншим ентузіазмом: — Ми будемо, ем… джемити…

Він проходить повз мене, хитаючи головою. Я озираюся на дівчат. Вони теж хитають головою — попереджають, щоб я не повертався. Я переводжу погляд на кралю, котра танцює сама біля колони, допиваю шампанське і підходжу до неї, щоб попросити номер телефону. Вона посміхається. Завіса.