Американський психопат

«Пастелі»

Ми приїхали в «Пастелі», і я мало не плачу, бо впевнений, що сісти там не пощастить, однак столик непоганий, і полегшення котиться солодкою хвилею по моєму тілу. Мак-Дермотт знайомий із метрдотелем «Пастелей», отож, хоча ми й замовили столик із таксі кілька хвилин тому, нас одразу проводять через повний людей бар у рожеву, яскраво освітлену головну залу і розсаджують у чудовій кабінці на чотирьох. Зарезервувати столик у «Пастелях» практично неможливо, тож всі ми — Ван-Паттен, я, навіть Прайс — вражені тим, як майстерно Мак-Дермотт здобув нам столик. Може, ми навіть трохи йому заздримо. Сівши в таксі на Вотер-стрит, ми зрозуміли, що столик ніхто ніде не замовив, і поки обговорювали переваги нового каліфорнійсько-сицилійського ресторанчика у Верхньому Іст-Сайді (і я панікував так сильно, що мало не розірвав «Заґат» навпіл), поступово дійшли згоди. Не приставав на це лише Прайс, однак і він врешті-решт знизав плечима і сказав: «Та мені насрати», і ми зробили замовлення з його мобільного. Він увімкнув свій вокмен так голосно, що звуки Вівальді було чути навіть із напівпрочиненими вікнами, через які таксі заповнював гамір дорожнього руху. Ван-Паттен та Мак-Дермотт грубо жартували щодо розміру його члена, я до них приєднався. Біля ресторану Тім схопив ту серветку, на якій Ван-Паттен записав фінальну версію запитань для «Джі К’ю», й жбурнув її у волоцюгу, який лежав під рестораном, тримаючи в немічних руках картонку з написом: «Я ГОЛОДНИЙ І БЕЗДОМНИЙ, ПРОШУ, ДОПОМОЖІТЬ».

Усе наче йде добре. Метрдотель передав нам чотири «Белліні»[45] як подарунки від закладу, але ми все одно замовили собі напої. «Зе Ронеттс» співають «А потім він мене поцілував», у нашої офіціантки шикарна фігура, і навіть Прайс, схоже, розслабився, хоча й ненавидить це місце. До того ж за столиком навпроти нашого — чотири привабливі жінки, білявки з великими грудьми. Одна вдягнена в сукню-сорочку з двосторонньої шерсті від «Кельвін Кляйн», інша — у плетену шерстяну сукню та піджак із шовковими зав’язками від «Джеффрі Бін», третя — у спідниці з плісированого тюлю та вишитому оксамитовому бюстьє, здається, це «Крістіан Лакруа», плюс туфлі на високих підборах від «Сідоні Ларіцці», а остання вбрала чорну сукню без бретельок, розшиту блискітками, й звичайний піджак із шерстяного крепу від «Білл Бласс». Тепер із динаміків лунають «Ширель», «Танцюючи на вулиці» — через потужність звукової системи та акустику ресторану з його високою стелею нам доводиться робити замовлення мало не криком. Наша офіціантка вбрана у двобарвний костюм із шерстяного волокна від «Мірон де Премонвіль», оздоблений бісером, і оксамитові черевички до щиколоток, і я впевнений, що вона фліртує зі мною — надто вже сексуально сміється, коли я для початку замовляю морського чорта і севіче[46] з кальмара з золотим кав’яром, а потім, приймаючи замовлення на пиріг з лососем та соусом з зелених мексиканських томатів, дивиться так пристрасно та пронизливо, що доводиться стурбовано і вкрай серйозно витріщатись на рожевий «Белліні» у високому келиху для шампанського, аби вона не подумала, що я надто зацікавився. Прайс замовляє тапас, потім — оленину з йогуртовим соусом і паростки папороті зі шматочками манго. Мак-Дермотт обирає сашимі з козячим сиром, а головну страву — копчену качку з салатом фрізе та кленовим сиропом. Ван-Паттен їсть ковбаски з морського гребінця і лосося на грилі з малиновим оцтом та соусом гуакамоле. Кондиціонер у ресторані працює на повну потужність, я навіть шкодую, що не вдягнув новий пуловер від «Версаче», придбаний минулого тижня в «Берґдорфз». З тим костюмом, що на мені зараз, було б непогано.

— Будь ласка, приберіть це, — каже помічнику офіціанта Прайс і вказує на «Белліні».

— Зачекай, Тіме, — говорить Ван-Паттен. — Охолонь. Я їх вип’ю.

— Це європейське лайно, Девіде, — пояснює Прайс. — Просто європейське лайно.

— Можеш взяти мій, Ван-Паттене, — кажу я.

— Чекайте, — каже Мак-Дермотт, зупиняючи помічника офіціанта. — Я свій теж залишу.

— Чому? — запитує Прайс. — Намагаєшся справити враження на ту вірменську ціпоньку за баром?

— Яку вірменську ціпоньку? — Ван-Паттен раптом зацікавився і почав крутити головою.

— Забирайте все, — каже Прайс, закипаючи.

Помічник офіціанта покірно забирає всі келихи і наостанок киває невідомо кому.

— Хто призначив тебе головним? — скиглить Мак-Дермотт.

— Народ, дивіться, хто щойно зайшов, — присвистує Ван-Паттен. — От же ж.

— Заради Бога, тільки не той довбаний Престон, — зітхає Прайс.

— О ні, — зловісно говорить Ван-Паттен. — Він нас ще не помітив.

— Віктор Павелл? Пол Овен? — раптово злякавшись, питаю я.

— Йому двадцять чотири, і, скажімо так, у нього до огиди багато бабла, — натякає, шкірячись, Ван-Паттен. Його, безперечно, помітили, бо на його обличчі з’являється сяюча посмішка на всі зуби. — Грошей — хоч сракою їж.

Я витягаю шию, але не можу зрозуміти, про кого йдеться.

— Це Скотт Монтґомері, так? — каже Прайс. — Скотт Монтґомері.

— Можливо, — дражниться Ван-Паттен.

— Той карлик Скотт Монтґомері, — Прайс впевнений.

— Прайсе, — каже Ван-Паттен, — ти просто безцінний.

— Дивіться, в якому я захваті, — каже, повертаючись, Прайс. — Я завжди в захваті, як зустрічаю когось із Джорджії.

— Ого, — каже Мак-Дермотт. — Яке вражаюче вбрання.

— Все, — каже Прайс, — я вражений у самісіньке серце.

— Нічого собі, — я теж бачу Монтґомері. — Елегантний темно-синій.

— У ледь помітну клітинку, — шепоче Ван-Паттен.

— Скільки бежевого, — каже Прайс. — Ви розумієте.

— Він йде до нас, — кажу я, опановуючи себе.

Скотт Монтґомері підходить до нашого столика. На ньому двобортний піджак темно-синього кольору з ґудзиками з фальшивого панцира черепахи, явно не нова смугаста бавовняна сорочка з червоним стібком, шовкова краватка з червоними, білими та синіми спалахами від «Хуґо Босс» і штани з вимитої вовни з чотирма складками та косими кишенями від «Лазо». Він тримає келих шампанського й передає його своїй супутниці — дівчині модельного типу, худій, з непоганими цицьками, ніяким задком і на високих підборах; вона вбрана у спідницю з шерстяного крепу та велюровий піджак з шерсті з кашеміром, таке ж кашемірово-шерстяне пальто перекинуте через руку, все від «Луїс дель Оліо». Туфлі на підборах від «Сьюзен Бенніс Воррен Едвардз», темні окуляри від «Ален Майклі», сумочка з пресованої шкіри від «Гермес».

— Привіт, народе, як життя? — Монтґомері говорить гугняво, як і всі мешканці Джорджії. — Це Ніккі. Ніккі, це Макдональд, Ван-Бурен, Бейтмен — гарна засмага! — та містер Прайс.

Він потискає руку тільки Тімоті й забирає своє шампанське у Ніккі. Вона посміхається, ввічливо, наче робот — певно, що не розмовляє англійською.

— Монтґомері, — м’яким, неформальним тоном каже Прайс, дивлячись на Ніккі. — Як твої справи?

— Ну, люди, — каже Монтґомері, — бачу, у вас першокласний столик. Ще не розрахувались? Жартую.

— Послухай, Монтґомері, — каже Прайс, досі витріщаючись на Ніккі, незвично добрий до людини, яку я вважав чужою. — Зіграємо у сквош?

— Подзвони мені, — неуважно каже Монтґомері, оглядаючи кімнату. — Це не Тайсон?.. Ось моя візитівка.

— Чудово, — відповідає Прайс і ховає картку до кишені. — У четвер?

— Не зможу, завтра лечу в Даллас, але… — Монтґомері вже відходить від столу, поспішаючи ще до когось, і тягне за собою Ніккі. — Давай наступного тижня.

Ніккі посміхається мені й опускає очі долі — там бежеві, блакитні й світло-зелені плитки перетинаються трикутниками, — наче підлога може дати відповідь чи хоч якусь підказку, навести можливу причину того, чому вона з Монтґомері.

Я ліниво розмірковую, чи не старша вона за нього і чи не загравала до мене.

— Побачимось, — каже Прайс.

— Побачимось, народе… — Монтґомері вже на півдорозі з залу. Ніккі йде за ним. Я помилявся: у неї є задок.

— Вісімсот мільйонів, — присвистує Мак-Дермотт й хитає головою.

— Що за коледж? — питаю я.

— Посміховисько, — натякає Прайс.

— Роллінз? — намагаюсь вгадати я.

— Уяви собі — Хемпден-Сідней, — каже Мак-Дермотт.

— Він паразит, невдаха й слимак, — підбиває підсумок Ван-Паттен.

— Але у нього вісімсот мільйонів, — наголошує Мак- Дермотт.

— То піди і візьми у цього карлика в рот, може, так ти замовкнеш, — каже Прайс. — Невже тебе можна аж настільки вразити, Мак-Дермотте?

— Все одно, — зауважую я, — дівчина нічого.

— Так, гаряча крихітка, — погоджується Мак-Дермотт.

— Підтверджую, — неохоче киває Прайс.

— Ну вас, — з гіркотою говорить Ван-Паттен, — я ж знаю цю дівку.

— Та невже, — стогнемо ми всі разом.

— Дай вгадаю, — кажу я. — Підчепив її в «Тунелі», так?

— Ні, — говорить він, відсьорбуючи зі своєї склянки. — Вона модель. Анорексичка, алкоголічка, знервоване стерво. Абсолютна француженка.

— Що ти верзеш, — я не розумію, бреше він чи ні.

— Поб’ємось об заклад?

— То й що, — знизує плечима Мак-Дермотт. — Я б її трахнув.

— Вона випиває літр «Столичної» за день, потім вибльовує її та випиває заново, Мак-Дермотте, — пояснює Ван-Паттен. — Цілковита алкашка.

— Цілковита дешева алкашка, — буркоче Прайс.

— Мені байдуже, — хоробро каже Мак-Дермотт. — Вона прекрасна. Я хочу її трахнути. Я хочу з нею одружитись. Хочу, щоб вона народила мені дітей.

— Господи, — каже Ван-Паттен, мало не вдавившись. — Хто хоче одружитись з дівкою, яка народить кухоль горілки з журавлиновим соком?

— Він має рацію, — кажу я.

— Ага, а ще він хоче підчепити вірменську ціпоньку на барі, — глузує Прайс. — Що, як вона народить пляшку шампанського й пінту персикового соку?

— Яка вірменська ціпонька? — роздратовано запитує Мак-Дермотт, витягуючи шию.

— Господи, та пішли ви, педики… — зітхає Ван-Паттен.

Метрдотель підходить привітатись із Мак-Дермоттом, помічає, що перед нами нема наших «Белліні», і втікає, перш ніж ми зупиняємо його. Не знаю, звідки Мак-Дермотт так добре знає Алена, — може, через Сесілію? Це мене дратує, але я вирішую зрівняти рахунок, показавши всім свої новенькі візитні картки. Я витягаю одну зі свого гаманця зі шкіри газелі («Барніз», 850 доларів) і жбурляю на стіл, чекаючи на реакцію.

— Що це, грам? — запитує зацікавлений Прайс.

— Нова візитівка, — я намагаюся поводитись, як завжди, але не можу втримати гордовиту посмішку. — Що скажете?

— Ого, — Мак-Дермотт підіймає її, проводить пальцем, він справді вражений. — Дуже гарно. Подивись.

Він передає картку Ван-Паттену.

— Учора забрав із друкарні, — зауважую я.

— Гарні кольори, — каже Ван-Паттен, ретельно вивчаючи картку.

— Колір слонової кості, — пояснюю я. — А шрифт — Silian Rail.

— Silian Rail? — перепитує Мак-Дермотт.

— Так. Непогано, а?

— Справді, дуже круто, Бейтмене, — стримано каже Ван-Паттен, вилупок заздрісний. — Але це маячня…

Він дістає свій гаманець і кладе картку поряд із попільничкою.

— Ти на це поглянь.

Ми всі схиляємось над столом, розглядаючи візитівку Девіда, і Прайс тихо каже:

— Це справді гарно.

Моїм тілом проходить короткий спазм заздрощів — такий елегантний колір, стильний шрифт. Я стискаю кулаки, слухаючи, як Ван-Паттен самовдоволено каже:

— Колір яєчної шкаралупи і шрифт Romalian… — він повертається до мене. — Що скажеш?

— Гарно, — каркаю я і змушую себе кивнути, коли помічник офіціанта приносить чотири нових «Белліні».

— Господи, — каже Прайс, підносячи картку до світла й ігноруючи принесені напої. — Це ж просто супер. Звідки в такого телепня, як ти, стільки смаку?

Я дивлюсь на візитівку Ван-Паттена, потім на свою, і не можу повірити, що Прайсу справді більше подобається перша. Мені аж паморочиться в голові, я роблю ковток і глибоко вдихаю.

— Але чекайте, — каже Прайс, — бо ви ще нічого не бачили…

Він дістає свою картку з внутрішньої кишені пальта, повільно, драматично демонструє її й наголошує:

— Моя.

Навіть я мушу визнати — вона неймовірна.

Раптом ресторан віддаляється кудись, його гамір стихає, перетворюється на беззмістовне дзижчання порівняно з цією візитівкою, і тільки слова Прайса вирізняються чітко:

— Рельєфний шрифт, колір вибілених хмар…

— Чорт забирай, — вигукує Ван-Паттен, — я ніколи такого не бачив…

— Так, дуже гарно, — мушу визнати я. — Але, чекайте, давайте подивимось на картку Монтґомері.

Прайс дістає її, хоча він й видається байдужим, я не розумію, як можна ігнорувати цей ніжний, злегка кремовий відтінок, приємну товщину паперу. Мене пригнічує те, що я все це почав.

— Піца. Давайте замовимо піцу, — каже Мак-Дермотт. — Хтось буде піцу зі мною? Може, рибну? М-м-м-м-м, Бейтмен точно хоче її, — каже він, жадібно потираючи руки.

Я беру візитівку Монтґомері й проводжу по ній пальцями, щоб відчути її на дотик.

— Непогано, так? — з голосу Прайса стає зрозуміло: він бачить мою заздрість.

— Так, — недбало відповідаю я, передаючи йому картку, наче мені взагалі начхати, але насправді мені важко ковтати.

— Рибна піца, — нагадує Мак-Дермотт. — Я помираю з голоду.

— Ніякої піци, — белькочу я з полегшенням від того, що картку Монтґомері прибрано з моїх очей, що вона повернулась до кишені Тімоті.

— Ну ж бо, — скиглить Мак-Дермотт, — давайте замовляти піцу.

— Замовкни, Крейґу, — каже Ван-Паттен, спостерігаючи за офіціанткою, яка приймає замовлення в іншого столика. — Але цю гарнюню можна й покликати.

— Це не наша офіціантка, — каже Мак-Дермотт, крутячи в руках меню, яке він висмикнув у помічника офіціанта.

— Все одно поклич її, — наполягає Ван-Паттен. — Замов води, чи «Корону»[47], чи ще щось.

— Чому її? — запитую я, ні до кого конкретно не звертаючись.

Моя візитна картка лежить забута на столі, поряд із орхідеєю в синій скляній вазі. Я забираю її, згортаю і кладу назад у гаманець.

— Вона кап-у-кап та дівчина, що працює в «Блумінґдейлз», у відділі Джорджетти Клінгер, — каже Ван- Паттен. — Поклич її.

— То хтось хоче піцу чи ні? — Мак-Дермотт починає скаженіти.

— Звідки тобі знати? — питаю я Ван-Паттена.

— Я купую там парфуми для Кейт, — відповідає він.

Прайс жестикулює, привертаючи нашу увагу.

— Я ж вам казав, що Монтґомері — карлик?

— Хто така Кейт? — запитую я.

— Кейт — дівчина, з якою у Ван-Паттена роман, — пояснює Прайс, дивлячись на столик Монтґомері.

— А що сталось із міс Кіттрідж? — питаю я.

— Так, — посміхається Прайс, — що сталось з Амандою?

— Боже, хлопці, попустіться. Вірність? Авжеж.

— А заразитися не боїшся? — запитує Прайс.

— Від кого, від Аманди чи від Кейт? — питаю я.

— Я думав, ми погодились, що не можемо захворіти. — Ван-Паттен підвищує голос. — Так що… бовдури, замовкніть.

— Я вам не казав…

Приносять ще чотири «Белліні». Тепер їх на столі вісім.

— Господи, — стогне Прайс, намагаючись упіймати помічника офіціанта, перш ніж той піде.

— Рибна піца… рибна піца… — Мак-Дермотт знайшов свою мантру на цей вечір.

— Скоро нас атакують збуджені іранські дівки, — гуде Прайс.

— Ймовірність — нуль, нуль, нуль, самі розумієте… Ви слухаєте? — запитує Ван-Паттен.

— …рибна піца… рибна піца… — Мак-Дермотт ляскає рукою по столу, стіл хитається. — Чорт забирай, мене хтось слухає чи ні?

Я все ще в трансі від картки Монтґомері — стильного кольору, товщини паперу, шрифту, друку, тож раптово здіймаю кулак, наче збираюсь вдарити Крейґа, і кричу, навіть реву:

— Ніхто не хоче довбану рибну піцу! Піца має бути дріжджова, мати сирну скоринку і трохи віддавати хлібом! Тут скоринка надто тонка, бо дебільний місцевий шеф-кухар усе пересмажує! Місцева піца висушена і крихка!

Розчервонівшись, я грюкаю об стіл келихом із «Белліні», а коли підводжу очі, виявляється, що нам принесли закуски. Фігуриста офіціантка дивиться на мене з дивним, заціпенілим виразом обличчя. Я витираю чоло і м’яко їй посміхаюсь. Вона стоїть і дивиться на мене, як на якесь чудовисько, — вона справді видається наляканою, і я зиркаю на Прайса — для чого? Для підтримки? Він одними губами вимовляє «сигари» і поплескує по кишені.

Мак-Дермотт тихо каже:

— А я не думаю, що вона крихка.

— Любонько, — кажу я, не звертаючи уваги на Мак-Дермотта, беру офіціантку за руку і підтягую до себе. Вона тремтить, але я посміхаюсь, і вона зрештою дозволяє себе обійняти. — Зараз ми збираємося чудово тут повечеряти… — пояснюю я.

— Але я не це замовляв, — перебиває Ван-Паттен, дивлячись у свою тарілку. — Я хотів ковбаску з мідій.

— Замовкни, — грізно зиркаю на нього я і спокійно повертаюся до дівчини, посміхаючись, наче ідіот, але ж красивий ідіот. — Послухай, ми хороші клієнти, ми, певно, замовимо тут дорогого бренді, коньяку — хтозна. Ми хочемо відпочити, насолодитись…

Я обводжу зал рукою.

— …атмосферою. А тепер, — другою рукою я дістаю свій гаманець зі шкіри газелі, — нам хотілося б хороших кубинських сигар і щоб нас не турбували якісь неотесані…

— Неотесані, — Мак-Дермотт киває на Ван-Паттена та Прайса.

— Неотесані й неввічливі клієнти чи туристи, які неодмінно скаржитимуться на наші невинні звички. Тож…

Я вкладаю у її вузьку руку купюру, сподіваюся, це п’ятдесят доларів.

— Якщо ти зможеш зробити так, щоб нас не турбували, поки ми тут, ми будемо дуже вдячні. — Я беру її долоню і згортаю в кулачок навколо купюри. — А якщо хтось буде скаржитися… — Роблю паузу і загрозливо кажу: — Викиньте їх звідси.

Вона мовчки киває і відходить, із тим самим заціпенілим виразом обличчя.

— Ще одне, — додає, посміхаючись Прайс, — якщо чергова партія «Белліні» з’явиться в радіусі 20 футів[48] від цього столу, ми влаштуємо метрдотелю спалення на вогнищі, так що попередьте його.

Тривала пауза, протягом якої ми вивчаємо наші закуски, аж нарешті Ван-Паттен говорить:

— Бейтмене?

— Так? — Я наколюю на виделку шматочок морського чорта, набираю трохи золотого кав’яру і кладу виделку на місце.

— Ти просто ідеальний, — муркоче він.

Прайс помічає іншу офіціантку, яка наближається до нас із тацею, на якій стоять чотири келихи для шампанського з блідо-рожевим напоєм, і каже:

— Та заради Бога, це вже смішно…

Офіціантка ставить келихи на сусідній столик, для чотирьох жінок.

— Гаряча, — каже Ван-Паттен, оминаючи увагою свою ковбаску з морських гребінців.

— Підкачана, — погоджується Мак-Дермотт. — Це точно.

— Я не вражений, — пирхає Пірс. — Ви на її коліна подивіться.

Підкачана офіціантка стоїть там, поки ми її вивчаємо, і хоча ці коліна насправді належать довгим, засмаглим ногам, важко не побачити, що одне з них явно більше за інше. Ліве коліно більш горбисте, майже непомітно товстіше за праве, однак цей незначний недолік тепер видається нам непереборним, і ми всі втрачаємо цікавість до неї. Ван-Паттен дивиться на свою тарілку, ошелешено підводить очі до Мак-Дермотта і каже:

— Ти не це замовляв. Це суші, не сашимі.

— Господи, — зітхає Мак-Дермотт. — Ти ж сюди не їсти прийшов.

Якийсь тип, схожий на Крістофера Лаудера, підходить до нашого столу, плескає мене по плечу і каже, перш ніж рушити до вбиральні:

— Чудова засмага, Гамільтоне.

— Чорт, — кажу я. — Сподіваюсь, я не зашарівся.

— А серйозно, куди ти ходиш, Бейтмене? — питає Ван-Паттен. — Я про засмагу.

— Так, Бейтмене. Куди ти ходиш? — Мак-Дермотт щиро заінтригований.

— Читайте по губах, — кажу я. — У солярій. — І додаю, роздратовано: — Як і всі інші.

— У мене… — Ван-Паттен робить паузу, щоб справити максимальне враження. — Є апарат для засмаги… вдома.

І відкушує великий шматок від своєї ковбаски.

— Маячня, — з відразою кажу я.

— Це правда, — підтверджує Мак-Дермотт, говорячи з набитим ротом. — Я його бачив.

— Це вже до всирачки надмірно, — кажу я.

— І якого біса це до всирачки надмірно? — запитує Прайс, ганяючи виделкою по тарілці свій тапас.

— Знаєш, яке дороге членство в тому довбаному солярії? — питає Ван-Паттен. — Річна картка?

— Ти божевільний, — буркочу я.

— Дивіться, хлопці, — каже Ван-Паттен. — Бейтмен обурився.

Раптом біля столу з’являється помічник офіціанта і, не питаючи, чи ми доїли, забирає наші переважно цілі закуски. Ніхто не скаржиться, крім Мак-Дермотта, який запитує:

— Він що, забрав наші тарілки? — і чомусь сміється.

Але коли бачить, що інші не реагують, сміх припиняється.

— Тут такі маленькі порції, що він, певно, вирішив, що ми вже поїли, — втомлено каже Прайс.

— Просто мені здається, що апарат для засмаги — це божевілля, — кажу я Ван-Паттену, хоча насправді думаю, що це було б вкрай розкішно.

Однак у моїй квартирі йому бракує місця. Там можна робити чимало чого, окрім засмагання.

— З ким це Пол Овен? — я чую, як Мак-Дермотт питається в Прайса.

— Якийсь слимак із «Кікер Пібоді», — неуважно каже Прайс. — Він знався з Мак-Коєм.

— Тоді чому він сидить з тими ботанами з «Дрексель»? — питає Мак-Дермотт. — Це не Спенсер Вінн?

— Ти що, під кайфом? — дивується Прайс. — Це не Спенсер Вінн.

Я дивлюсь на Пола Овена, який сидить у кабінці ще з трьома чоловіками. Один із них цілком може бути Джеффом Дювалем. Усі в підтяжках, із зачесаним назад волоссям, в окулярах у роговій оправі, усі п’ють шампанське — і я спроквола думаю, як же Овен примудрився отримати рахунки Фішера. Це псує мені апетит, однак нашу їжу приносять майже одразу ж після того, як забирають закуски, і ми починаємо їсти. Мак-Дермотт розстібає підтяжки. Прайс називає його нехлюєм. Я наче зачарований, але зрештою змушую себе відвернутись від Овена і перевести погляд на свою тарілку (мій пиріг — жовтий шестикутник у оточенні смужок копченого лосося, навколо — художня облямівка закарлючок зеленого соусу з мексиканських томатів), а потім дивлюсь на клієнтів, які чекають своєї черги. Вони виглядають злими, можливо — хмільними від безкоштовних «Белліні», втомлені годинами чекати на паршиві столики біля відчиненої кухні, хоча й замовили їх заздалегідь. Ван-Паттен порушує тишу за нашим столиком, грюкаючи своєю виделкою і відсуваючи стілець.

— Щось сталось? — питаю, відриваючись від тарілки.

Виделку я заніс над нею, але рука не рухається, наче у неї є власний розум і вона відмовляється порушити чудовий дизайн страви на тарілці. Я зітхаю, безнадійно, і відкладаю виделку.

— Чорт, я мушу записати фільм, що йде по кабельному, для Менді. — Він витирає губи серветкою і підводиться. — Я повернусь.

— Хай вона сама запише, йолопе, — каже Прайс. — Ти що, здурів?

— Вона в Бостоні, у дантиста, — Ван-Паттен знизує плечима, підкаблучник.

— І що ти будеш робити? — мій голос тремтить, я й досі думаю про візитівку Ван-Паттена. — Дзвонитимеш на канал?

— Ні, — каже він. — Мій тоновий телефон прив’язаний до програми на програвачі «Відеонікс», купив його у «Хаммахер Шлеммер».

Він виходить, натягаючи підтяжки.

— Як модно, — невиразно кажу я.

— Що ти будеш на десерт? — кричить до нього Мак-Дермотт.

— Щось із шоколадом і без борошна, — кричить Ван-Паттен у відповідь.

— Ван-Паттен більше не тренується? — запитую я. — Він наче погладшав.

— Схоже на те, — погоджується Прайс.

— Хіба він не член клубу «Вертикаль»? — цікавлюсь я.

— Не знаю, — буркоче Прайс, дивлячись на свою тарілку, тоді відсуває її й показує офіціантці жестами, що хоче ще «Фінляндію» з льодом.

Інша підтягнута офіціантка нерішуче наближається до нас з пляшкою шампанського, «Пер’є-Жуе», не вінтаж, і каже, що це подарунок від Скотта Монтґомері.

— Не вінтажне, от слимак, — шипить Прайс, шукаючи поглядом столик Монтґомері. — Невдаха.

Він зводить угору великі пальці.

— Цей вилупок такий низький, що його ледве видно. Здається, я показав пальці Конраду, тут не розбереш.

— А де Конрад? — питаю я. — Треба б привітатися.

— Це той, хто назвав тебе Гамільтоном, — відповідає Прайс.

— То був не Конрад, — кажу я.

— Точно? До біса на нього схожий, — каже він, але слухає мене неуважно, бо не відводить очей від відкритого декольте підтягнутої офіціантки, яка нагинається, щоб міцніше вхопити корок пляшки.

— Ні, то був не Конрад, — кажу я, дивуючись, що Прайс не впізнає своїх колег. — У нього зачіска краща.

Ми сидимо мовчки, поки приваблива дівчина розливає шампанське. Коли вона йде, Мак-Дермотт запитує, чи сподобалась нам їжа. Я кажу йому, що пиріг був нівроку, але соусу було забагато. Мак-Дермотт киває і каже:

— Мені таке казали.

Повертається Ван-Паттен, бурмоче:

— Їхня ванна кімната не годиться для коксу.

— Десерт? — пропонує Мак-Дермотт.

— Тільки якщо в них є шербет із «Белліні», — позіхає Прайс.

— То беремо рахунок? — питає Ван-Паттен.

— Час йти по дівках, джентльмени, — кажу я.

Підтягнута офіціантка приносить рахунок. 475 доларів, значно менше, ніж ми очікували. Кожен платить за себе, але мені потрібна готівка, тож я розплачуюсь платиновою карткою «Америкен експрес» і забираю їхні гроші, переважно новенькі купюри по п’ятдесят. Мак-Дермотт вимагає, щоб я повернув йому десятку, бо його ковбаска з морського гребінця коштувала всього 16 баксів. Пляшка шампанського від Монтґомері лишається на столі ціла. Перед рестораном на вулиці сидить уже інший волоцюга, неможливо прочитати, що написано на його картонці. Він несміливо просить у нас дрібних грошей і, з більшою надією, чогось поїсти.

— Чуваку дуже потрібен косметолог, — кажу я.

— Слухай, Мак-Дермотте, — гиготить Прайс. — Дай йому свою краватку.

— Чорт, і що йому від цього буде? — питаю я, дивлячись на волоцюгу.

— Закуски у «Джемз», — сміється Ван-Паттен.

Він дає мені п’ять.

— Ну, чувак, — протягує Мак-Дермотт, розглядаючи свою краватку.

Він відверто ображений.

— Ну вибач… таксі, — каже Прайс, зупиняючи машину, — …і випивка.

— Їдемо до «Тунелю», — каже водієві Мак-Дермотт.

— Чудово, Мак-Дермотте, — каже Прайс, вмощуючись на переднє сидіння. — Здається, ти в настрої.

— То й що? Я ж не такий педик-декадент, як ти, — каже Мак-Дермотт, сідаючи в таксі переді мною.

— Хтось чув, що печерні люди їли більше клітковини, аніж ми зараз? — запитує таксиста Прайс.

— О, я таке теж чув, — каже Мак-Дермотт.

— Ван-Паттене, — кажу я. — Ти бачив ту пляшку шампанського, яку передав нам Монгтомері?

— Серйозно? — питає Ван-Паттен, перехиляючись через Мак-Дермотта. — Дай вгадаю. «Пер’є-Жуе»?

— В яблучко, — каже Прайс. — Не вінтаж.

— Слимак довбаний, — каже Ван-Паттен.