Американський психопат

Відеопрокат, потім — «Д’Аґостіно»

Я блукаю «Відеовидіннями», відеопрокатом біля моєї квартири у Верхньому Вест-Сайді, потягуючи дієтичну пепсі, у навушниках мого плеєра «Соні Вокмен» грає новий альбом Крістофера Кросса. Після роботи я пограв із Монтґомері в ракетбол, потім пішов на масаж шіацу і зустрівся з Джессі Ллойдом, Джеймі Конвеєм та Кевіном Форрестом за випивкою «У Расті» на Сімдесят третій вулиці. Сьогодні я вдягнув нове шерстяне пальто від «Унґаро Уомо Парі», зі мною дипломат від «Ботеґа Венета» та парасолька від «Джордж Ґаспар».

У прокаті людей більше, ніж зазвичай. У черзі забагато пар для того, щоб взяти «Виправну колонію трансвеститів» чи «Пизду Джинджер» і не почуватись ніяково, до того ж у відділі жахів я зустрів Роберта Ейлза з Першого Бостонського — принаймні мені здається, що це був Роберт Ейлз. Він пробурмотів: «Привіт, Макдональде» й оминув мене, тримаючи в руках касети «П’ятниця тринадцяте: частина сьома» і документальний фільм про аборти. Я помітив, що у нього прекрасний манікюр, враження псував лише «Ролекс» із фальшивого золота.

Порнографію взяти не вийде, тож я переглядаю розділ легких комедій, зрештою беру фільм Вуді Аллена, але почуваюсь надуреним і все одно незадоволеним. Я хочу чогось іншого. Проходжу повз секцію рок-музики — нічого. Опиняюсь у комедіях жахів — те саме. І раптом відчуваю незначний напад тривоги. Надто багато довбаних фільмів, аби щось обрати. Я пірнаю за картонний рекламний щит нової комедії з Деном Ейкройдом і приймаю дві пігулки «Валіуму» по п’ять міліграмів, запиваючи дієтичною пепсі. Потім завченим рухом, наче запрограмований, тягнусь за «Подвійним тілом» — я брав цей фільм тридцять сім разів, — і йду на касу, де двадцять хвилин чекаю, доки мене обслужить кремезна дівчина (п’ять фунтів[76] зайвої ваги, сухе кучеряве волосся). На ній бахматий непримітний светр, достоту не дизайнерський — напевно, щоб приховати те, що в неї нема цицьок, хоча очі у неї навіть гарні — і що їй з того? Нарешті, моя черга. Я передаю їй коробки.

— Це все? — запитує вона, забираючи мою членську картку.

Я в чорних шовкових рукавичках від «Маріо Валентіно». Членство у «Відеовидіннях» коштує мені всього лише двісті п’ятдесят доларів на рік.

— У вас є фільми з Джеймі Герц? — запитую я, намагаючись зловити її погляд.

— Що? — неуважно перепитує вона.

— Фільми, у яких грає Джеймі Герц?

— Хто? — дівчина вводить щось у комп’ютер і каже, не дивлячись на мене: — На скільки вечорів?

— Три, — кажу я. — Ви не знаєте, хто така Джеймі Герц?

— Здається, ні, — зітхає вона.

— Джеймі Герц, — кажу я. — Акторка.

— Здається, я не знаю, про кого ви, — каже дівчина ображеним тоном.

Але ж вона працює у відеопрокаті, це дуже складна робота, і її стервезна поведінка цілком виправдана, чи не так? О, що б я зробив з її тілом молотком, які слова написав би на ній ножем для відколювання льоду… Вона передає мої коробки хлопцю, який стоїть за її спиною (я вдаю, ніби не побачив його переляку, коли він упізнав мене, подивившись на обкладинку «Подвійного тіла»), і він слухняно йде у підсобне приміщення, щоб принести мені фільми.

— Точно знаєте, — доброзичливо кажу я. — Вона знімається у рекламі дієтичної кока-коли. Відомі ролики.

— Справді не знаю, — каже вона монотонно, наче обрубуючи.

Вводить назви фільмів та номер моєї картки у комп’ютер.

— Мені подобається епізод у «Подвійному тілі», коли жінку… трахають… перфоратором, це у фільмі… найкраще, — задихаючись кажу я.

У крамниці раптом стає дуже спекотно, я шепочу: «Боже мій», і спираюсь рукою в рукавичці на прилавок, аби вона перестала труситись.

— І кров починає литись зі стелі.

Я глибоко вдихаю, і поки кажу це, голова починає кивати сама собою, я ковтаю слину і думаю, що мені потрібно побачити її взуття. Якомога непомітніше я намагаюся перехилитися через прилавок, щоб побачити, що на ній; це просто кросівки, я сатанію, що це не «Кей-Свісс», не «Треторн», не «Адідас», не «Рібок», просто дешеві кросівки.

— Розпишіться.

Дівчина передає мені касети, навіть не дивлячись на мене, відмовляючись справді мене побачити. Важко вдихаючи та видихаючи, вона переходить до наступних клієнтів, пари з дитиною.

Дорогою додому я зупиняюся в магазині «Д’Аґостіно», де купую до вечері дві великі пляшки «Пер’є», упаковку з шести банок класичної кока-коли, пучок руколи, п’ять середнього розміру ківі, пляшку бальзамічного тархунового оцту, банку крем-фреш[77], упакування тапас для розігріву в мікрохвильовій печі, коробку тофу, а біля каси беру ще й батончик білого шоколаду.

На вулиці я оминаю волоцюгу, що розлігся під постером «Знедолених» з табличкою «Я ВТРАТИВ РОБОТУ Я ГОЛОДНИЙ ДОПОМОЖІТЬ БУДЬ ЛАСКА». У нього на очах виступають сльози після трюку «подражни-жебрака-доларом», а я кажу йому: «Господи, ти хоч поголись, будь ласка», і мій погляд, наче магнітом, притягує до червоного «Ламборґіні Каунтач», що стоїть на паркованці, сяючи у світлі ліхтарів, і мені доводиться зупинитись, бо несподівано й різко починає діяти «Валіум», і все інше стає неважливим: волоцюга у сльозах, чорні крихітки під креком, які репують під бітбокс, хмари з голубів над головою, що оглядають, де б їм сісти, сирени швидкої, сигнали таксі, непогана краля в сукні «Бетсі Джонсон» — все це вицвітає, перетворюється на покадрову зйомку, уповільнену, наче в кіно; сідає сонце, місто стає все темнішим, і я бачу лише червоний «Ламборґіні», і чую лише власне дихання, тяжке й рівне. Якийсь час по тому (не знаю, скільки хвилин минуло) я досі, витріщаючись, стою перед магазином і пускаю слину.