Американський психопат

Таксист

Ще одна дивна сцена того, що видається моїм життям, трапляється в середу, ймовірно, вказуючи на чиюсь помилку, хоч я не можу сказати чию. Я сиджу в заторі в таксі, що прямує до центру міста, на Волл-стрит, після сніданку в готелі «Рідженсі» з Пітером Расселом, який був моїм дилером, поки не знайшов собі справжню роботу, і Едді Ламбертом. Рассел був вдягнений у спортивний шерстяний піджак на два ґудзики від «Редаеллі», бавовняну сорочку «Гакерт», шовкову краватку «Рішель», шерстяні картаті штани «Кріціа Уомо» та шкіряні черевики «Коул-Гаан». «Шоу Патті Вінтерс» зранку було про чотирикласниць, які продаються за крек, і я мало не відмінив зустріч із Ламбертом та Расселом, аби його подивитись. Поки я говорив по телефону з фойє, Рассел замовив мені сніданок. На жаль, він вийшов із високим вмістом жирів та натрію, і перш ніж я зрозумів, що відбувається, на столі опинилися тарілки з хлібцями з травами з шинкою у вершковому соусі «Мадейра», ковбасками на грилі й кавово-сметанним тортом, тож довелося попросити в офіціанта чайник трав’яного чаю без кофеїну, тарілку нарізаного скибочками манго з чорницями та пляшку «Евіан». У вранішньому світлі, що лилося з вікон «Рідженсі», я дивився, як офіціант граційно кришить чорні трюфелі на паруючу яєчню Ламберта. Я не витримав і попросив покришити чорні трюфелі й на моє манго. Більше нічого за сніданком не сталося. Довелося ще раз подзвонити і, повернувшись за столик, я помітив, що одна скибочка манго зникла, але звинувачувати нікого не став, бо думав зовсім про інше — як допомогти американським школам, проблеми з довірою, канцелярія, нова ера можливостей і що чекає в ній на мене, як отримати квитки на Стінґа в «Тригрошовій опері», яка щойно почала йти на Бродвеї, як брати на себе більше і пам’ятати менше…

У таксі на мені двобортне пальто з шерсті та кашеміру марки «Студіо 000.1» від «Ферре», шерстяний костюм з картатими штанами від «Де Ріґьор» з «Шунеман», шовкова краватка «Живанші Джентльмен», шкарпетки «Інтервовен», взуття від «Армані», я читаю «Волл-стрит джорнел», не знімаючи темних вайфарерів, у вокмені грає запис Бікса Бейдербека. Я відкладаю «Джорнел», беру «Пост», тоді «Пейдж сикс». Коли ми зупиняємося на світлофорі на перехресті Сьомої та Тридцять четвертої, у сусідньому таксі, здається, сидить Кевін Ґледвін у костюмі від «Ральф Лорен». Я опускаю окуляри. Кевін відривається від нового випуску журналу «Гроші» й помічає, що я з цікавістю дивлюся на нього, перш ніж таксі рушає далі. Раптово моє таксі виривається з затору і звертає на Двадцять сьому, прямуючи по Вест-Сайдському шосе до Волл-стрит. Я відкладаю газету, зосереджуюся на музиці й погоді — нині не за сезоном холодно. І помічаю, як дивиться на мене таксист у дзеркало заднього огляду. Підозрілий, жадібний вираз обличчя змінює його риси — забиті пори, вросле волосся. Я зітхаю і не зважаю на нього — я цього очікував. «Підніми капот машини і дізнаєшся щось про тих, хто її створив» — це одна з фраз, що нині мучать мене.

Але водій стукає по плексигласовій перегородці, робить мені знаки. Я знімаю навушники і помічаю, що він заблокував усі двері — замки опускаються одним рухом, і чую клацання саме тоді, коли прикручую звук. Машина мчить по шосе швидше, ніж мала б, у крайній правій смузі.

— Так? — роздратовано питаю я. — Що?

— Гей, а я вас знаю? — питає він із сильним акцентом, який важко розібрати — може, він з Нью-Джерсі, а може, з Середземномор’я.

— Ні, — я починаю вдягати навушники.

— У вас знайоме обличчя, — каже таксист. — Як вас звати?

— Ні, не знайоме. І у вас не знайоме, — кажу я. Подумавши, додаю: — Кріс Гаґен.

— Та ну, — він усміхається, наче щось йде не так. — Я знаю, хто ви.

— Я знімаюся в кіно. Я актор, — говорю я йому. — Модель.

— Ні, не це, — похмуро каже він.

— Що ж… — Я нахиляюся вперед, читаю його ім’я. — …Абдулло, ти член клубу «М. К.»?

Таксист не відповідає. Я розгортаю «Пост» на фотографії мера в костюмі ананаса, знову загортаю і перемотую запис на вокмені. Я починаю рахувати про себе (один, два, три, чотири), не зводячи погляду з лічильника. Чому я не взяв із собою зранку пістолет? Бо не подумав, що він може знадобитись. Єдина моя зброя зараз — ніж, яким я скористався вчора.

— Ні, — каже водій знову. — Я десь бачив ваше обличчя.

Зрештою я роздратовано перепитую, намагаючись виглядати спокійним:

— Справді? Серйозно? От цікаво. Стежте за дорогою, Абдулло.

Довга страшна пауза, впродовж якої він дивиться на мене у дзеркало заднього огляду, і його зловісна посмішка тане. Обличчя порожнє. Він каже:

— Я знаю. Я знаю, хто ти, — і киває, стиснувши губи.

Радіо, яке передавало новини, він вимкнув. Повз нас проносяться будівлі, сіро-червона пляма, таксі обганяє інші таксі, небо змінює колір із синього на пурпуровий, потім — на чорний і знову на синій. На черговому світлофорі (ми мчимо просто на червоний) з іншого боку шосе ми минаємо нову крамницю «Д’Аґостіно», на розі, де раніше був «Марс», і це зворушує мене мало не до сліз, бо це щось знайоме, і мене охоплює страшенна ностальгія за цим супермаркетом, хоч я ніколи б туди не пішов. Я мало не перебиваю водія і не наказую йому зупинитися, випустити мене, залишити собі решту з десятки — ні, з двадцятки… але я не можу поворухнутися, бо він жене надто швидко, і тут втручається дещо неймовірне, сміхотворне, я чую, як він каже щось на зразок:

— Ти хлопець, який убив Соллі.

На його обличчі заціпенів рішучий вираз. Як завжди, все відбувається дуже швидко, хоча за відчуттями це випробування моєї витривалості.

Я опускаю окуляри і кажу таксисту їхати повільніше, перш ніж спитати:

— Можна дізнатися, хто така Саллі?

— Чоловіче, твоє обличчя на плакатах про розшук, — незворушно каже він.

— Здається, я хочу вийти тут, — хриплю я.

— То це ти, так? — він дивиться на мене, наче на гадюку.

Повз нас несеться інше таксі — порожнє, світло горить, швидкість вісімдесят миль[173], мінімум. Я нічого не кажу, тільки головою хитаю.

— Я запишу… — Я сковтую, тремчу, дістаю свій шкіряний записник та ручку «Монблан» із дипломата «Ботеґа Венета». — Запишу номер вашої ліцензії…

— Ти вбив Соллі, — каже він, достоту впізнавши мене, і, обриваючи будь-які можливі заперечення, гарчить: — Сучий-ти-син.

Біля доків він звертає з шосе і жене авто до краю безлюдної стоянки. І ось тепер, цієї миті, коли він минає напіврозвалену ржаву огорожу двічі й прямує до води, мені спадає на думку, що все, що треба зробити, — це вдягнути навушники, щоб більше не чути водія, але мої руки скрутило в кулаки, які я не можу розтиснути, мене паралізувало, я заручник у таксі, яке мчить до пункту призначення, відомого лише таксисту, який вочевидь обезумів, і він — знає. Вікна частково опущені, і я відчуваю, як прохолодне ранкове повітря висушує мус на шкірі голови. Я почуваюся голим, зненацька крихітним. У роті металевий присмак, що посилюється. Я уявляю зимову дорогу. Але одна думка мене втішає: я багатий, на відміну від мільйонів людей.

— Ви, мабуть, з кимось мене переплутали, — говорю я.

Таксист зупиняє машину, розвертається до заднього сидіння. У нього в руці пістолет, марку я не впізнаю. Я витріщаюся на нього, збентежений вираз мого обличчя змінює щось інше.

— Годинник. «Ролекс», — просто каже він.

Я слухаю, мовчки, зіщулившись на сидінні. Він повторює:

— Годинник.

— Це якийсь розіграш? — питаю я.

— Вимітайся, — випльовує водій. — Вилізай з машини.

Я дивлюся крізь лобове скло, повз голову водія, на чайок, що низько літають над темною, бурхливою водою, відчиняю двері й виходжу з таксі, обережно, без різких рухів. День холодний. Мій віддих парує, вітер підхоплює пару й кружляє її.

— Годинник, гівнюче, — каже таксист, визираючи з вікна, пістолет цілиться мені в голову.

— Слухай, я не знаю, що, на твою думку, ти робиш, чи чого намагаєшся досягнути, чи на що, як ти думаєш, ти здатний. У мене ніколи не брали відбитків, у мене є алібі…

— Замовкни, — гарчить Абдулла, перебиваючи мене. — Просто заткни свою довбану пельку.

— Я невинний! — вкрай впевнено кричу я.

— Годинник. — Він зводить курок.

Я розстібаю свій «Ролекс», знімаю з зап’ястя, передаю йому.

— Гаманець, — показує дулом таксист. — Лише готівку.

Я безпорадно дістаю один зі своїх нових гаманців зі шкіри газелі й швидко змерзлими пальцями дістаю для нього готівку, там лише три сотні доларів, бо в мене не було часу зайти до банкомата перед сніданком. Гадаю, Соллі — той таксист, якого я вбив під час погоні минулої осені, хоч він і був вірменином. Певно, я міг вбити ще одного таксиста, може, я просто не пригадую цього випадку.

— Що ти будеш робити? — питаю я. — Хіба там нема якоїсь винагороди?

— Ні, винагороди нема, — буркоче водій, однією рукою гортає купюри, у другій — пістолет, що досі дивиться на мене.

— Звідки ти знаєш, що я не поскаржусь і в тебе не відберуть ліцензію? — питаю я, наставляючи на нього знайдений у кишені ніж, який виглядає так, наче його вмочили в миску, наповнену кров’ю й волоссям.

— Бо ти винен, — каже він. — Забери це від мене, — і показує пістолетом на брудний ніж.

— Звідки тобі знати, — сердито буркочу я.

— Окуляри, — Абдулла знову махає на мене пістолетом.

— Звідки ти знаєш, що я винний? — аж не віриться, що я так терпляче про це питаю.

— Дивись, що робиш, вилупку, — каже він. — Окуляри.

— Вони ж дорогі, — протестую я, потім зітхаю, усвідомивши свою помилку. — Тобто дешеві. Дуже дешеві. Просто… хіба грошей недостатньо?

— Окуляри. Віддай негайно, — гарчить таксист.

Я знімаю свої вайфарери і віддаю йому. Може, я і справді вбив того Соллі, хоч я і впевнений, що таксисти, яких я вбив останнім часом, були не американцями. Певно, я його вбив. Певно плакати «він у розшуку» справді висять… де таксі — що за місце, де збираються всі таксі? Як воно зветься? Водій приміряє окуляри, дивиться на себе в дзеркало заднього огляду. Тоді знімає їх, складає й кладе в кишеню куртки.

— Ти мрець, — похмуро посміхаюся до нього я.

— А ти вилупок-яппі, — каже він.

— Ти мрець, Абдулло, — повторюю я, без жартів. — Можеш на це розраховувати.

— Так? А ти вилупок-яппі. І що з цього гірше?

Він заводить машину й їде геть.

Йдучи в напрямку шосе, я зупиняюся, ковтаючи сльози, що стискають горло. «Я просто хочу… — Дивлячись на виднокіл, крізь буркотіння шепочу: — Щоб гра тривала». І поки я стою закляклий біля плакату «Тригрошової опери» на безлюдній автобусній зупинці, з’являється стара жінка, вона безпритульна, просить грошей, накульгує, її обличчя вкрите виразками, схожими на жуків, вона простягає до мене тремтячу червону руку.

— Прошу, йди звідси, — зітхаю я.

Вона каже, що мені треба підстригтися.