Американський психопат

«У Гаррі»

Ми з Прайсом мовчки йдемо по Ганновер-стрит, сутінки починають темнішати, і наче якийсь радар веде нас до бару «У Гаррі». Тімоті не сказав ані слова, відколи ми вийшли з офісу «Пірс та Пірс». Він навіть лишає поза увагою огидного безхатька, який зіщулився під смітником на Стоун-стрит, хоча й присвистує по-вовчому вслід жінці, що прямує до Вотер-стрит, — білявка, великі цицьки, гарний задок, високі підбори. Прайс видається знервованим і роздратованим, і мені зовсім не хочеться питати у нього, що сталось. На ньому лляний костюм від «Каналі Мілано», бавовняна сорочка від «Айк Бехар», шовкова краватка від «Білл Бласс» та шкіряні черевики на шнурівці від «Брукс Бразерс» із заокругленими носаками. Я вдягнув легкий лляний костюм зі штанами зі складкою, бавовняну сорочку, шовкову краватку в цяточку — все від «Валентіно Кутюр», і шкіряні черевики з перфорацією та заокругленими носаками від «Аллен-Едмондз». За столиком у барі ми бачимо Девіда Ван-Паттена та Крейґа Мак-Дермотта. Ван-Паттен вбраний у двобортний спортивний піджак з шерсті та шовку, так само шовково-шерстяні штани на ґудзиках із внутрішніми складками від «Маріо Валентіно», бавовняна сорочка від «Гітман Бразерс», шовкова краватка в цяточку від «Білл Бласс» та шкіряні черевики від «Брукс Бразерс». Мак-Дермотт вдягнув лляний костюм із брюками зі складкою, сорочку з бавовни та льону з ґудзиками від «Базіль», шовкову краватку від «Джозеф Аббуд» та лофери зі шкіри страуса від «Сьюзен Бенніс Воррен Едвардз».

Вони схилились над столиком, щось пишуть на паперових серветках, і перед ними стоять віскі та мартіні відповідно. Вони махають нам. Прайс кидає свій шкіряний дипломат фірми «Тумі» на порожній стілець і прямує до бару. Я кричу, щоб він взяв мені «Джей енд Бі» з льодом і сідаю з Ван-Паттеном та Мак-Дермоттом.

— Привіт, Бейтмене, — каже Крейґ, і стає зрозуміло, що це вже не перший його мартіні. — Слухай, годиться вдягати лофери з торочками до ділового костюма чи ні? І не дивись на мене так, наче я божевільний.

— Чорт, не питай Бейтмена, — стогне Ван-Паттен, вимахуючи золотою ручкою «Кросс» перед його обличчям, і відсьорбує його мартіні.

— Ван-Паттене? — говорить Крейґ.

— Так?

Мак-Дермотт вагається, а потім дуже рівним голосом каже:

— Замовкни.

— Що ви надумали, навіжені? — Я бачу на барі Луїса Керрузерса, він стоїть поряд із Прайсом, а той його повністю ігнорує. Керрузерс погано вдягнений — двобортний шерстяний костюм на чотири ґудзики, здається, від «Чепс», смугаста бавовняна сорочка та шовкова краватка-метелик, плюс окуляри в роговій оправі від «Олівер Піплз»

— Бейтмене, ми надішлемо ці питання в «Джі К’ю»[34], — заводить Ван-Паттен.

Луїс помічає мене, спроквола всміхається і, якщо я не помиляюсь, шаріється, відвертаючись до бару. Бармени чомусь завжди його не помічають.

— Ми заклалися щодо того, кого першого опублікують у розділі «Питання й відповіді», і тепер я чекаю на відповідь. Ти що думаєш? — запитує Ван-Паттен.

— Про що? — роздратовано питаю я.

— Лофери з торочками, довбню, — каже він.

— Ну, хлопці… — Я обережно зважую слова. — Такі лофери традиційно носять як повсякденне взуття… — Я кидаю погляд на Прайса, мені страшенно хочеться випити.

Він просковзає повз Луїса, котрий простягає йому руку. Прайс усміхається, щось каже і йде далі, до нашого столика. Луїс знову намагається привернути увагу бармена, і знову йому не щастить.

— Але це заведено саме тому, що популярно, так? — нетерпляче запитує Крейґ.

— Так, — киваю я. — Якщо вони чорні чи з кордівської кольорової шкіри.

— А коричневі? — з підозрою питає Ван-Паттен.

Я замислююсь, потім відповідаю:

— Надто спортивно для ділового костюма.

— Про що провадите, педики? — питає Прайс.

Він передає мені склянку й сідає, схрестивши ноги.

— Добре, добре, — каже Ван-Паттен. — Тепер моє питання. З двох частин. — Він робить театральну паузу. — Заокруглений комірець — це надто урочисто чи надто повсякденно? Друга частина: який вузол для краватки личить таким комірцям найбільше?

Прайс досі стривожений, голос — напружений, і він відповідає швидко, вимовляючи слова так чітко, що їх чутно у всьому барі:

— Це цілком універсальна деталь, яка підходить до костюмів і до спортивних курток. Для урочин такий комірець слід накрохмалити, для офіційного прийому — додати шпильку.

Він раптом зітхає так, наче помітив когось. Я озираюсь, намагаючись зрозуміти, кого саме. А Прайс веде далі:

— Якщо такий комірець вдягнути до блейзера, тоді він має виглядати м’яким, і годяться обидва варіанти, зі шпилькою та без неї. Це традиційний стиль для приватних шкіл, тож найкраще його врівноважить доволі невеликий простий італійський вузол.

Він робить ковток мартіні й міняє ноги місцями.

— Ще питання?

— Купіть йому випити, — каже вочевидь вражений Мак-Дермотт.

— Прайс? — мовить Ван-Паттен.

— Так? — відгукується Прайс, оглядаючи залу.

— Ти безцінний.

— Слухайте, де будемо вечеряти? — питаю я.

— Вірний містер Заґат[35] завжди зі мною, — каже Ван-Паттен, дістаючи з кишені довгий кармазиновий буклет, і показує його Тімоті.

— Ура, — сухо реагує він.

— Чого нам хочеться? — це я.

— Чогось білявого, з великими цицьками. — Прайс.

— Може, підемо у сальвадорське бістро? — Мак-Дермотт.

— Ми збирались потім у «Тунель», то давайте кудись недалеко. — Ван-Паттен.

— Чорт, — заводить Мак-Дермотт. — Ми йдемо в «Тунель»? Минулого тижня я там підчепив таку ціпоньку з Вассара[36]…

— Господи, не починай знову, — стогне Ван-Паттен.

— Тобі щось не так? — огризається Мак-Дермотт.

— Я там був. Я не хочу знову чути цю історію, — каже Ван-Паттен.

— Я ж тобі не розповідав, що було потім, — Мак-Дермотт вигинає брови.

— А коли ви туди ходили, люди? — запитую я. — Чому мене не запросили?

— Ти ж був у тому довбаному круїзі. Тепер мовчіть і слухайте. Тож підчепив я ту ціпоньку в «Тунелі» — гаряча штучка, великі цицьки, шикарні ноги, підтягнута така. Купив їй пару коктейлів із шампанським, вона сказала, що приїхала до міста на весняні канікули, і мало не взяла до рота одразу ж у «Залі з канделябрами», то я повіз її до себе…

— Овва, стій, — перебиваю його я. — А можна спитати, де весь цей час була Памела?

Крейґ морщиться.

— Та пішов ти. Я хотів, щоб мені відсмоктали, Бейтмене. Хотів дівку, яка дозволила б…

— Не хочу це слухати, — каже Ван-Паттен, затуляючи вуха долонями. — Він зараз скаже щось огидне.

— Ти ханжа, — глумливо каже Мак-Дермотт. — Ми ж не збирались разом будувати квартиру чи їхати на Кариби. Я просто хотів дівку, яка відсмоктувала б мені хвилин тридцять-сорок.

Я кидаю в нього паличкою для помішування коктейлю.

— Отже, ми поїхали до мене, і ви тільки послухайте. — Він присувається ближче до столу. — Вона випила достатньо шампанського, щоб звалити довбаного носорога, і уявіть собі…

— Вона дала тобі без презерватива? — запитує хтось із нас.

Мак-Дермотт закочує очі під лоб.

— Це ж дівчина з Вассара. Не з Квінсу[37].

Прайс легенько б’є мене по плечу.

— І що це має означати?

— Все одно, слухайте, — веде далі Мак-Дермотт. — Вона… ви готові? — Драматична пауза. — Вона подрочила мені рукою, і, ви уявляєте… навіть рукавичку не зняла.

Він відкидається на спинку стільця і потягує свій напій, виглядаючи вкрай самовдоволено.

Ми всі сприймаємо це серйозно. Ніхто не кепкує з Мак-Дермоттових одкровень чи його нездатності натиснути на ту дівку. Всі мовчать, але думають про одне: ніколи не знімати дівчину з Вассара.

— Тобі потрібна ціпонька з Кемдена, — каже Ван-Паттен, прийшовши до тями після оповіді Мак-Дермотта.

— Чудово, — кажу я. — Дівка, яка думає, що спати з власним братом — нормально.

— Так, але ж вони вважають, що СНІД — це новий англійський гурт, — зауважує Прайс.

— То де вечеряємо? — запитує Ван-Паттен, вивчаючи запитання, написане на його серветці. — Куди, до біса, підемо?

— Навіть смішно, що дівчата вірять, ніби хлопців турбують хвороби і схожа фігня, — похитує головою Ван-Паттен.

— Я не вдягатиму чортів презерватив, — виголошує Мак-Дермотт.

— Я відксерив одну статтю, — каже Ван-Паттен, — і там написано, що шанс щось таке підхопити — нуль, нуль, нуль, нуль і половина десятитисячної відсотка, щось таке, і байдуже, з якою задрипаною хвойдою і збоченкою ти б не примудрився переспати.

— Нормальні хлопці не можуть захворіти.

— Ну, білі хлопці.

— Дівчина була в довбаній рукавичці? — питає Прайс, і досі шокований. — Рукавичка? Господи, чому ти сам не подрочив замість того?

— Знаєте, член теж встає, — каже Ван-Паттен. — Це слова Фолкнера.

— До якого коледжу ти ходив? — запитує Прайс. — Пайн Менор?

— Народе, — кажу я. — Дивіться, хто до нас йде.

— Хто? — Прайс навіть голову не повертає.

— Підказка, — кажу я. — Найбільш слизький тип у «Дрексель, Бернем, Ламберт».

— Коннолі? — здогадується Прайс.

— Привіт, Престоне, — кажу я і потискаю Престону руку.

— Друзі, — каже Престон, стоячи над столом і киваючи іншим. — Перепрошую, але повечеряти з вами сьогодні не зможу.

Престон вбраний у двобортний шерстяний костюм від «Александр Джуліан», бавовняну сорочку та шовкову краватку «Перрі Елліс». Він присідає поруч зі столом, для рівноваги поклавши руку на спинку мого стільця.

— Мені дуже прикро, що доводиться вам відмовляти, але знаєте, так склалось.

Прайс дивиться на мене викривальним поглядом і одними губами питає: «А його запрошували?»

Я знизую плечима і допиваю свій «Джей енд Бі».

— Чим вчора займався? — питається Мак-Дермотт і додає: — Нічого костюмчик.

— Ким він вчора займався, — виправляє його Ван-Паттен.

— Ні-ні, — каже Престон. — Дуже поважний, пристойний вечір. Без дівок, без випивки, без кокаїну. Ходили з Александрою та її батьками в російську чайну. Уявляєте, вона називає батька Біллі… Але я так втомився і випив лише одну «Столичну». — Він знімає окуляри (звісно ж, «Олівер Піплз») і позіхає, протираючи їх носовичком від «Армані». — Точно не знаю, але, здається, той дивний православний офіціант кинув кислоти мені в борщ. Я такий втомлений.

— Що робитимеш сьогодні? — запитує Прайс.

Йому помітно нецікаво.

— Треба повернути касети в прокат, потім — в’єтнамський ресторан із Александрою, потім — мюзикл на Бродвеї, щось британське, — відповідає Престон, оглядаючи залу.

— Престоне, — каже Ван-Паттен, — ми тут пишемо питання для «Джі К’ю», може, хочеш щось додати?

— О, так, — каже Престон, — у мене є питання. Як зробити, щоб передній край сорочки не задирався, коли носиш смокінг?

Ван-Паттен та Мак-Дермотт хвилину сидять мовчки, думають, потім Крейґ стурбовано насуплює брови і каже:

— Хороше питання.

— Прайсе, а в тебе є питання? — запитує Престон.

— Так, — зітхає Прайс. — Якщо всі твої друзі телепні, вибити їм мізки з магнуму 38-го калібра — це правопорушення, злочин чи Божа воля?

— Це не для «Джі К’ю», — каже Мак-Дермотт. — Радше для «Солдата удачі»[38].

— Чи «Веніті Фейр»[39], — додає Ван-Паттен.

— Хто це? — запитує Прайс, дивлячись у напрямку барної стійки. — Чи не Рід Робінсон? І щоб ти знав, Престоне, до передньої частини сорочки просто пришивають петельку для ґудзика й пристібають її до штанів. І обережно, щоб накрохмалений перед сорочки був не нижче лінії талії на брюках, бо інакше буде стирчати, коли сідатимеш, так, той мудак — Рід Робінсон? Надто вже на нього схожий.

Ошелешений зауваженням Прайса, Престон повільно розвертається навприсядки і, вдягнувши окуляри назад, коситься на бар.

— Ні, це Найджел Моррісон.

— О! — вигукує Прайс. — Один із тих юних британських педиків, які стажуються в…

— Як ти знаєш, що він педик? — перебиваю його я.

— Усі вони педики, — знизує плечима Прайс. — Усі британці.

— А звідки ти знаєш, Тімоті? — шкіриться Ван-Паттен.

— Бачив, як він трахав Бейтмена в зад у туалеті банку «Морґан Стенлі», — каже Прайс.

Я зітхаю і запитую Престона:

— То де Моррісон стажується?

— Я забув, — каже Престон, чухаючи голову. — Може, «Лазард»?

— Де? — напирає Мак-Дермотт. — Перший Бостонський? «Ґолдман»?

— Я не впевнений, — відповідає Престон. — Може, «Дрексель»? Слухайте, він всього лиш помічник фінансового аналітика, а його огидна чорнозуба дівчина викуповує акції в кредит у якійсь дірі.

— То де будемо їсти? — питаю я, втрачаючи терпіння. — Треба замовити столик. Я не стоятиму в якомусь довбаному барі.

— Що це Моррісон надягнув? — питає сам себе Престон. — Невже справді костюм у клітинку на сорочку в клітинку?

— Це не Моррісон, — каже Прайс.

— А хто тоді? — запитує Престон, знову знімаючи окуляри.

— Це Пол Овен, — відповідає Прайс.

— Це не Пол Овен, — кажу я. — Пол Овен — з іншого боку бару, ось там.

Овен стоїть біля стійки у двобортному шерстяному костюмі.

— Він працює з рахунками Фішера, — каже хтось.

— Везучий єврейський покидьок, — каже Престон.

— Господи, Престоне, — кажу я. — А це тут до чого?

— Слухай, я бачив, як цей покидьок говорив по телефону з директором і крутив довбану менору[40]. Він приніс кущ Хануки в офіс минулого грудня, — несподівано каже Престон, незвичайно пожвавившись.

— Крутять дрейдель[41], Престоне, — кажу я, — не менору. Крутять — дрейдель.

— Боже, Бейтмене, може, мені сходити до бару і попросити Фредді підсмажити тобі тих дебільних картопляних млинців? — питається Престон, щиро стривожений. — Отих… латкес?

— Не треба, — відповідаю я. — Але спокійніше з цим твоїм антисемітизмом.

— Голос розуму! — Прайс нахиляється, щоб поплескати мене по спині. — Наш звичайний хлопець.

— Так, звичайний хлопець, який, якщо тебе послухати, дозволив помічнику фінансового аналітика на стажуванні трахнути себе в зад, — з іронією кажу я.

— Я сказав, що ти — голос розуму, — каже Прайс. — І не казав, що ти — не гомосексуаліст.

— Чи не тріпло, — додає Престон.

— Так, — кажу я, дивлячись прямо на Прайса. — Спитай Мередіт, чи я гомосексуаліст. Вона відповість — одразу як витягне мій член з рота.

— Мередіт любить педиків, — спокійно пояснює Прайс. — Саме тому я її кидаю.

— О, хлопці, зараз розкажу вам анекдот, — Престон потирає руки.

— Престоне, — каже Прайс. — Ти ж бо сам — анекдот. Ти ж знаєш, що тебе на вечерю не запрошували. До речі, гарний піджак. Не з костюму, але пасує нівроку.

— Прайсе, ах ти ж покидьок, ти такий на мене злий, що аж боляче, — сміючись каже Престон. — Тож зустрічаються на вечірці Джей Еф Кей[42] та Перл Бейлі[43], йдуть до Овального кабінету, кохаються, Кеннеді засинає, і… — Престон зупиняється. — Чорт, що ж далі… А, так. Перл Бейлі каже: «Містере президент, я знову хочу вас трахнути», а він каже: «Я збирався поспати і за тридцять…» ні, чекайте… — Престон знову зупиняється збентежений. — Ні… за шістдесят… ні, гаразд, хай буде тридцять: «…за тридцять хвилин я прокинусь і ми повторимо, але одну руку мусиш тримати на моєму прутні, а іншу — на яйцях», і вона така: «Гаразд, але чому я маю тримати одну руку на вашому члені, а другу… другу руку на яйцях, і…» — він помічає, що Ван-Паттен ліниво шкрябає щось на серветці. — Ван-Паттене, ти мене слухаєш?

— Я слухаю, — роздратовано відповідає Ван-Паттен. — Продовжуй. Розказуй. Одну руку на прутні, іншу — на яйцях, давай далі.

Луїс Керрузерс досі стоїть біля стійки, чекаючи на свій напій. Тепер мені здається, що його шовковий метелик — від «Аґнес Бі». Незрозуміло.

— Я не слухаю, — каже Прайс.

— І він каже… — Престон знову замовкає.

Довга пауза. Він дивиться на мене.

— На мене не дивись, — кажу. — Це не мій анекдот.

— І він каже… Все з голови вилетіло.

— То це суть жарту — «все з голови вилетіло»? — запитує Мак-Дермотт.

— Він каже, емм… тому що… — Престон затуляє долонею очі й думає. — Боже, аж не віриться, як я міг забути…

— Чудово, Престоне, — зітхає Прайс. — Ну ти й дотепний довбень.

— «Все з голови вилетіло»? — питає мене Крейґ. — Не доганяю.

— Так-так-так, — схаменувся Престон. — Я згадав. «Бо коли я останнього разу трахав негритянку, вона вкрала у мене гаманець».

Він одразу починає гиготіти. І після короткої паузи всі за столом, крім мене, теж вибухають сміхом.

— Ось де суть жарту, — гордо і з полегшенням каже Престон.

Ван-Паттен дає йому п’ять. Навіть Прайс сміється.

— Господи, — кажу я, — який жах.

— Чому? — питає Престон. — Це ж смішно. Це гумор.

— Так, Бейтмене, — додає Мак-Дермотт. — Веселіше.

— Майже забув, — говорить Прайс. — У Бейтмена встає тільки на членів союзу боротьби за громадянські свободи. З цим є якісь проблеми?

— Це не смішно, — кажу я. — Це расизм.

— Бейтмене, вилупку ти відлюдькуватий, — каже Престон. — Припини читати біографії Теда Банді[44].

Він підводиться і дивиться на свій «Ролекс».

— Усе, мені час іти. Побачимося завтра.

— Так, те саме місце, той самий час, — каже Ван-Паттен, пхаючи мене ліктем.

Перш ніж піти, Престон схиляється до мене.

— «Бо коли я останнього разу трахав негритянку, вона вкрала в мене гаманець».

— Та зрозумів я, зрозумів, — кажу я, відштовхуючи його.

— Запам’ятайте, хлопці: мало що в житті працює так надійно, як «Кенвуд».

Він виходить.

— Ябба-дабба-ду, — каже Ван-Паттен.

— А хтось чув, що печерні люди їли більше клітковини, аніж ми зараз? — запитує Мак-Дермотт.