Американський психопат

Обід з Бетані

Сьогодні я обідаю з Бетані в «Модних штуках», новому ресторанчику Евана Кайлі в Трайбеці, і хоча я зранку години дві тренувався і навіть до полудня тягав ваги у себе в офісі, я страшенно нервую. Причину цього визначити важко, але я звів усю кількість можливих варіантів до двох. Або я боюся відмови (не можу зрозуміти, чому — вона подзвонила мені, вона хоче мене бачити, хоче пообідати зі мною, хоче знову зі мною переспати), або ж це може стосуватися нового італійського мусу, яким я сьогодні скористався, — хоча від нього моє волосся виглядає пишнішим і гарно пахне, у мене таке відчуття, що воно липке й неприємне, і я цілком можу нервувати саме через це. Щоб нам було про що поговорити під час обіду, я намагався прочитати нову модну збірку оповідань під назвою «Вок», яку купив учора в «Барнз енд Ноубл», — про її автора, молодого письменника, нещодавно писали в розділі «Швидкий злет» журналу «Нью-Йорк». Але ж кожне оповідання починалося з рядка «Коли місяць б’є в очі, наче величезна піца», тож довелось повернути тоненьку збірку на полицю, випити «Джей енд Бі» з льодом і зажувати двома таблетками «Ксанаксу», щоб трохи отямитись від цього. Натомість, перш ніж заснути, я написав для Бетані вірш. Дивно, але я витратив на це чимало часу — раніше, у Гарварді, я доволі часто писав їй похмурі, довгі поеми, доки ми не розійшлись. І от я заходжу до «Модних штук», запізнююся лише на п’ятнадцять хвилин і думаю: «Господи, сподіваюся вона не з Робертом Голлом, цим тупим мудилом». Дорогою до столика я проходжу повз дзеркало над баром і дивлюся на своє відображення — мус виглядає непогано. Темою «Шоу Патті Вінтерс» сьогодні було — став Патрік Свейзі циніком чи ні?

Коли я підходжу до столика за метрдотелем, мені доводиться зупинитись (все відбувається якось уповільнено). Вона сидить до мене спиною, тож я бачу лише її шию ззаду, каштанове волосся, заколоте в гульку, а коли вона повертається до вікна, я бачу її профіль — точнісінько як у моделі. На Бетані блузка з шовкового газу та шовково-атласна спідниця з криноліном. Темно-зелена замшева сумочка з залізними деталями від «Палома Пікассо» стоїть на столі перед нею, поряд із пляшкою води «Сан-Пеллеґріно». Вона дивиться на годинник. Пара за сусіднім столиком палить, і після того, як я дивую Бетані, несподівано поцілувавши її в щоку з-за спини, я спокійно прошу метрдотеля пересадити нас до залу для тих, хто не палить. Я говорю чемно, але достатньо голосно, щоб нікотинові наркомани мене почули і, може, хоч трохи засоромились через свою брудну звичку.

— Ну? — питаю я, схрестивши руки на грудях і нетерпляче постукуючи ногою.

— Боюсь, у нас немає зали для тих, хто не палить, — каже мені метрдотель.

Я припиняю стукати ногою й оглядаю ресторан, це бістро, і думаю про те, як насправді зараз виглядає моя зачіска — раптом я шкодую, що не взяв інший мус, бо, відколи я кілька хвили тому бачив її востаннє, відчуття змінились, наче волосся набуло іншої форми за той час, поки я йшов від бару до столика. Тілом м’яко прокочується хвиля невгамовної нудоти, але це все мені насправді сниться, тож я спроможний запитати:

— У вас нема зали для тих, хто не палить? Я правильно зрозумів?

— Так, сер. — І метрдотель, молодший за мене, педикуватий, з безневинним виглядом (без сумнівів — актор) додає: — Перепрошую.

— Що ж, це… дуже цікаво. Я можу з цим змиритись.

Я дістаю свій гаманець зі шкіри газелі з задньої кишені та пхаю двадцятку в м’яку руку метрдотеля. Він спантеличено дивиться на гроші, тихо каже «дякую» і непевними кроками йде від нас.

— Це я вам дякую, — гукаю я й сідаю навпроти Бетані, ввічливо кивнувши сусідній парі.

Хоч я і намагаюся не звертати на Бетані уваги, наскільки етикет мені дозволяє, я більше не можу. Бетані виглядає приголомшливо, точнісінько, як модель. Усе наче в тумані. Я на межі. Мене лихоманить, тягне на романтику…

— Хіба ти в Гарварді не курив? — перше, про що вона питає.

— Сигари, — відповідаю я. — Лише сигари.

— О, — каже вона.

— Але я кинув, — брешу я, глибоко дихаючи та стиснувши руки.

— Це добре, — Бетані киває.

— У тебе не було проблем із тим, щоб забронювати столик? — запитую я, і мене до біса трусить.

Я дурнувато кладу руки на стіл, сподіваючись, що під її пильним поглядом вони не тремтітимуть.

— Тут не треба бронювати, Патріку, — каже вона заспокійливо і накриває долонею одну з моїх. — Заспокойся, ти схожий на дикуна.

— Я поскійний, тобто спокійний, — кажу я, важко дихаючи, намагаюся посміхнутись, а потім, нездатний мовчати, запитую: — Як моя зачіска?

— Хороша зачіска, — каже Бетані. — Шш, усе добре.

— Усе добре. Я в порядку.

Я знову намагаюся посміхнутись, але виходить, здається, якась гримаса. Після короткої паузи Бетані каже:

— Гарний костюм. «Генрі Стюарт»?

— Ні, — ображено відповідаю я, торкаючись ярличка. — «Ґаррік Андерсон».

— Дуже гарно, — каже вона і додає занепокоєно: — У тебе все добре, Патріку? Ти якийсь змучений.

— Слухай, я просто виснажений. Щойно повернувся з Вашингтона, зранку, на літаку Дональда Трампа, — поспішно розповідаю я їй, не дивлячись у вічі. — Приємний політ. Обслуговування було шикарне. Мені треба випити.

Бетані всміхається і дуже уважно дивиться на мене.

— Справді? — питає вона, і у її тоні відчувається самовтіха.

— Так.

Я не можу на неї дивитися, всі сили йдуть на те, щоб розгорнути серветку, покласти собі на коліна, вирівняти і зайнятися винним келихом, подумки благаючи офіціанта підійти, бо нема нічого голоснішого за цю тишу.

— Ти не дивилась зранку «Шоу Патті Вінтерс»?

— Ні, я бігала, — каже Бетані, нахиляючись до мене. — Про Майкла Джей Фокса, так?

— Ні, — виправляю її я. — Про Патріка Свейзі.

— Справді? Важко все це відслідковувати. Ти впевнений?

— Так. Патрік Свейзі. Це точно.

— І як було?

— Ну, все було дуже цікаво, — кажу я їй, глибоко вдихаючи. — Майже як дебати, про те, став він циніком чи ні.

— А ти як думаєш? — питає вона, досі посміхаючись.

— Ну, я точно не знаю, — нервово заводжу я. — Цікаве питання, але ж недостатньо досліджене. Тобто, після «Брудних танців» я б так не сказав, але з виходом «Ворсов на прізвисько Тигр» навіть не знаю. Може я збожеволів, але мені здалося, що є в ньому певна гіркота. Хоча я не впевнений.

Бетані дивиться на мене з незмінним виразом обличчя.

— О, мало не забув, — кажу я й лізу в кишеню. — Я написав тобі вірш. Тримай.

Я передаю їй папірець. Мені погано, я почуваюся розбитим, змученим, справді на межі зриву.

— О, Патріку, — вона всміхається. — Це так мило.

— Ну, ти ж розумієш, — кажу я, сором’язливо опустивши очі.

Бетані бере папірець і розгортає його.

— Прочитай, — підганяю я її.

Вона дивиться на папірець, спантеличено, не розуміючи, потім перевертає листок, щоб перевірити, чи нема чогось на зворотному боці. Якась її частина розуміє, що текст короткий, тож вона повертається до слів, нашкрябаних червоним на першій сторінці.

— Це типу хайку, зрозуміла? — кажу я. — Прочитай. Ну ж бо.

Бетані відкашлюється і, вагаючись, починає повільно читати, часто роблячи паузи:

— Бідолашний ніґер на стіні. Поглянь на нього.

Вона замовкає і косо дивиться на папірець, потім нерішуче продовжує читати:

— Поглянь на бідолашного ніґера. Поглянь на бідолашного ніґера… на… стіні.

Вона затинається, дивиться на мене, приголомшена, знов повертається до папірця.

— Давай, — кажу я, поглядом шукаючи офіціанта. — Закінчуй.

Бетані знову відкашлюється і, не зводячи очей з папірця, намагається дочитати вірш до кінця, мало не пошепки:

— У сраку його… У сраку ніґера на стіні… — знову затинається, а потім зітхає і дочитує: — Чорношкірий… де… ебіл?

Пара за сусіднім столиком повільно обертається і дивиться на нас. Чоловік виглядає нажаханим, у жінки на обличчі той самий страх. Я витріщаюся на неї, не кліпаючи, аж поки вона не опускає очі на свій довбаний салат.

— Ну, Патріку… — каже Бетані, прокашлявшись, намагається посміхнутись і повертає мені папірець.

— Так? — питаю я. — Ну?

— Я бачу, що… — Вона зупиняється, думає. — Що твоє відчуття… соціальної несправедливості… — Вона знову відкашлюється і опускає очі. — Не змінилося.

Я забираю у неї папірець, знову кладу його в кишеню і посміхаюся, намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя, сиджу дуже прямо, щоб Бетані не запідозрила, як мене крутить. Офіціант підходить до столу, і я питаю, яке у них є пиво.

— «Хайнекен», «Будвайзер», «Амстель Лайт», — перераховує він.

— Так? — питаю я, дивлячись на Бетані й жестом спонукаючи його продовжувати.

— Емм, це все, сер, — каже він.

— Нема «Корони»? Нема «Кірін»? «Грольш»? «Морретті»? — роздратовано питаю я.

— Перепрошую, сер, нема, — обережно відповідає він. — Тільки «Хайнекен», «Будвайзер», «Амстель Лайт».

— Божевілля якесь, — зітхаю я. — Давайте «Джей енд Бі» з льодом. Ні, мартіні «Абсолют». Ні, чистий «Джей енд Бі».

— Мені ще пляшку «Сан-Пеллеґріно», — каже Бетані.

— Мені те саме, — швидко додаю я.

Нога сама собою здригається під столом.

— Гаразд. Розповісти вам про наші фірмові страви? — питає офіціант.

— Неодмінно, — випльовую я, трохи заспокоююсь і посміхаюсь до Бетані.

— Ви впевнені? — сміється він.

— Прошу, — кажу я, розглядаючи меню.

Мені щось не смішно.

— На закуску в мене є в’ялені помідори та золотий кав’яр з чилі з перців поблано і суп зі свіжого цикорію…

— Хвилинку, хвилинку, — кажу я, підводячи руку і спиняючи його. — Зачекайте хвилинку.

— Так, сер? — спантеличено питає офіціант.

— У вас є? Ви хотіли сказати, у ресторану, — виправляю я його. — У вас немає в’ялених томатів. Вони належать закладу. У вас немає чилі поблано. У закладу є. Це так, уточнення.

Ошелешений офіціант дивиться на Бетані, яка вправно розряджає атмосферу, питаючи його:

— А як у вас подається суп з цикорію?

— Емм… холодним, — каже офіціант, ще не оговтавшись після мого вибуху і відчуваючи, що тут він має справу з чимось дуже, дуже нестабільним.

Тож непевний він мовчить.

— Продовжуйте, — спонукаю його я. — Прошу, кажіть далі.

— Він подається холодним, — повторює офіціант. — А як основну страву можемо запропонувати морського чорта зі скибочками манго, сендвіч із луціана на бріоші з кленовим сиропом та… — Він звіряється з блокнотом. — …бавовною.

— Мм, звучить смачно. Бавовна, мм, — кажу я, жадібно потираючи долоні. — Бетані?

— Я буду севіч з цибулею-пореєм та щавелем, — каже Бетані. — І цикорієвий салат із горіховим соусом.

— Сер? — нерішуче питає офіціант.

— Я буду… — Я затинаюсь і швидко продивляюсь меню. — Я буду кальмара з кедровими горішками, і можна мені ще шматок козячого сиру шевре… — Я зиркаю на Бетані, чи не скривиться вона, якщо я неправильно це вимовив. — І ще… о, трохи соусу сальса.

Офіціант киває і йде, лишаючи нас самих.

— Ну що ж, — всміхається Бетані, потім помічає, що в мене тремтить нога. — Що… що в тебе з ногою?

— З ногою? О… — Я переводжу погляд униз, потім знову на Бетані. — Це все… музика. Мені дуже подобається музика. Та, що зараз грає.

— А що це? — запитує вона, схиливши голову, і намагається вловити приспів у нью-ейджевій інструменталці, що лунає з колонок під стелею біля бару.

— Це… здається, Белінда Карлайл, — припускаю я. — Точно не знаю.

— Але… — починає говорити вона і замовкає. — Та ні, нічого.

— Що «але»?

— Але я не чую співу, — всміхається вона і сором’язливо опускає очі.

Я припиняю рухати ногою і вдаю, що прислуховуюсь.

— Але ж це одна з її пісень, — кажу я і недбало додаю: — Здається, «Небо — це місце на Землі», ти її знаєш.

— Слухай, — каже Бетані. — Ти останнім часом ходив на якісь концерти?

— Ні, — кажу я, краще б вона не порушувала цю тему серед усіх інших… — Не люблю живу музику.

— Живу музику? — заінтриговано перепитує вона, потягуючи воду «Сан-Пеллеґріно».

— Так. Ну, знаєш, коли група грає, — пояснюю я, хоч, судячи з її обличчя, кажу абсолютно неправильні речі. — О, забув. Я ходив на «Ю Ту».

— І як тобі вони? — питає вона. — Новий диск мені дуже сподобався.

— Вони були чудові, просто чудові. Просто цілковито… — Пауза. Я не знаю, що сказати далі. Бетані здіймає брови, їй цікаво дізнатися більше. — Цілковито… ірландські.

— Чула, наживо вони дуже непогані, — каже вона, і її голос звучить дуже мелодійно. — Що ще тобі подобається?

— Ну, знаєш, — кажу я, повністю розгубившись. — «Зе Кінґсмен», «Луї-Луї». Таке.

— Боже, Патріку, — каже вона, уважно вдивляючись у моє обличчя.

— Що? — панікую я і одразу торкаюся волосся. — Забагато мусу? Чи тобі не подобаються «Зе Кінґсмен»?

— Ні, — сміється Бетані. — Просто не пам’ятаю, щоб ти був таким засмаглим, коли ми разом вчилися.

— Але ж я був засмаглим, так? — питаю я. — Тобто я ж не був схожим на привида Каспера, правда ж?

Я ставлю лікоть на стіл, напружую біцепс і прошу її помацати м’язи. Вона неохоче це робить, і я продовжую її питати:

— Я справді в Гарварді був не таким засмаглим? — Я жартівливо вдаю, що стривожений, але ж я насправді стривожений.

— Ні, ні, — сміється вона. — Ти точно був Джорджем Гамільтоном випуску вісімдесят четвертого року.

— Дякую, — кажу я, мені приємно.

Офіціант приносить наші напої — дві пляшки мінеральної води «Сан-Пеллеґріно».

Сцена друга.

— То ти працюєш у Міл-як-там-його… Тафта? Як правильно? — питаю я.

Її тіло, її шкіра — вони видаються пружними та рожевими.

— «Мілбанк Твід», — каже вона. — Там я працюю.

— Що ж, — кажу я і вичавлюю лайм у свою склянку. — Це ж просто чудово. Юридична школа себе виправдала.

— А ти… у «Пірс та Пірс»? — питає вона.

— Так, — відповідаю я.

Вона киває, хоче щось сказати, але вагається, чи варто, потім зрештою питає (все це займає кілька секунд):

— Але хіба ж твоя родина не володіє…

— Не хочу про це говорити, — перебиваю я її. — Але так, Бетані. Так.

— І ти все одно — у «Пі енд Пі»? — перепитує вона.

Кожен склад вона вимовляє окремо, і вони гудуть у моїй голові.

— Так, — кажу я, крадькома озираючись.

— Але ж… — Бетані збентежена. — Хіба твій батько не…

— Так, звісно, — знову перебиваю її я. — Ти куштувала фокачу в «Пункейках»?

— Патріку.

— Так?

— Що сталося?

— Просто не хочу говорити про… — Я зупиняюся. — Про роботу.

— Чому б ні?

— Бо я її ненавиджу, — кажу я. — Слухай, ти вже була в «Пункейках»? Як на мене, Міллер їх недооцінив.

— Патріку, — повільно говорить Бетані. — Якщо тобі так зле на роботі, чому б тобі не звільнитися? Тобі ж не обов’язково працювати.

— Тому що, — кажу я, дивлячись на неї, — я… хочу… відповідати.

Після довгої паузи вона всміхається.

— Зрозуміло.

Ще одна пауза. Її порушую вже я.

— Просто дивись на це, як на новий підхід до бізнесу, — кажу я.

— Як… — Бетані зупиняється. — …розсудливо. — Зупиняється знову. — Як, емм, практично.

Цей обід перетворюється то на тягар, то на загадку, яку треба розгадати, то на перепону, а потім саме собою приходить полегшення, і я вже здатний показати непогану виставу — вмикається мій розум і підказує, що вона хоче мене, дуже, однак я стримую себе, ніяких зобов’язань. Вона теж поводиться стримано, але все одно фліртує. Те, що Бетані запросила мене на обід, — вже обіцянка, і коли подають кальмара, у мене починається паніка, я певен, що ніколи не отямлюсь, якщо цю обіцянку не буде виконано. Коли інші чоловіки проходять повз наш столик, вони звертають на неї увагу. Час від часу я понижую голос до шепоту. Моя голова наповнена галасом загадкових звуків; її рот розтуляється, затуляється, ковтає рідину, посміхається, притягує мене, наче вкритий помадою магніт, говорить щось про факси, двічі. Я нарешті замовляю «Джей енд Бі» з льодом, потім коньяк. Бетані бере м’ятно-кокосовий шербет. Я торкаюсь її руки через весь стіл, тримаю її, не по-дружньому. «Модні штуки» заливає сонце, ресторан стає порожнім, зараз близько третьої. Вона замовляє шардоне, потім знову, потім просить принести чек. Вона розслаблена, але щось сталося. Серце падає й піднімається, відновлюючи ритм. Я уважно слухаю. Різні можливості постають у моїй уяві й зникають. Бетані опускає очі, а коли знову дивиться на мене, вже мені доводиться їх опускати.

— То що, — питає вона, — ти з кимось зустрічаєшся?

— У цілому, в моєму житті ускладнень нема, — кажу я задумливо, Бетані заскочила мене.

— Як це розуміти? — питає вона.

Я потягую коньяк і таємниче всміхаюсь сам до себе, дражню її, підбурюючи її мрії та бажання возз’єднатися зі мною.

— То ти зустрічаєшся з кимось, Патріку? — питає вона. — Ну ж бо, скажи мені.

Думаючи про Евелін, я тихо буркочу:

— Так.

— З ким? — знову запитує вона.

— З величезним жбаном «Дезірелю»[127], — відповідаю я затьмареним голосом, мені зненацька стає дуже сумно.

— Що? — перепитує Бетані, всміхаючись, але наче щось розуміє і хитає головою. — Мені не слід було пити.

— Та ні, насправді ні, — кажу я, виринаючи зі свого суму. І мимохіть додаю: — Хіба люди насправді зустрічають одне одного? Хіба люди насправді бачать когось іншого? От ти коли-небудь бачила справжнього мене? Зустрічала? Що це взагалі має означати? Ха! Зустрічатись? Ха! Мені незрозуміло. Ха! — Я сміюсь.

Обдумавши почуте, Бетані киває і каже:

— У цьому є певна покручена логіка.

Ще одна тривала пауза, і я зі страхом ставлю своє питання:

— Ну а ти, зустрічаєшся з кимось?

Вона всміхається, задоволена собою, і, не зводячи очей, визнає з незрівнянною чіткістю:

— Так, у мене є хлопець, і ми…

— Хто?

— Що? — вона дивиться на мене.

— Хто він? Як його звати?

— Роберт Голл, а що?

— З «Саломон Бразерс»?

— Ні, він шеф-кухар.

— У «Саломон Бразерс»?

— Патріку, шеф-кухар. Співвласник ресторану.

— Якого?

— Хіба це має значення?

— Ні, скажи якого? — питаю я і тихо додаю: — Хочу викреслити його зі свого «Заґату».

— Ресторан називається «Дорсія», — каже Бетані. — Патріку, з тобою все добре?

Так, тільки от у мене вибухнув мозок, а шлунок вивернувся всередину — різка, їдка реакція; зірки й планети, цілі галактики, повністю складені з крихітних білих кухарських капелюхів заповнили поле мого зору. Я давлюсь черговим питанням:

— Чому Роберт Голл? — питаю я. — Чому саме він?

— Ну, не знаю, — каже Бетані, схоже, вона трохи п’яна. — Думаю, це має стосунок до того, що мені двадцять сім, і…

— І що? Мені теж. Як і половині Мангеттену. Що з того? Це не привід одружуватись із Робертом Голлом.

— Одружуватись? — перепитує Бетані, широко розплющивши очі, немов захищається. — Я про це казала?

— Хіба ти не згадувала одруження?

— Ні, не згадувала, але хтозна, — знизує вона плечима. — Може, й одружимось.

— Чу-дово.

— Як я сказала, Патріку, — вона дивиться на мене, але так грайливо, що мене аж нудить, — ти маєш знати, що час біжить. Біологічний годинник усе цокає.

Вона говорить, а я собі думаю: Боже, лише дві склянки шардоне — і такі одкровення? Господи, яка слабачка.

— Я хочу мати дітей.

— Від Роберта Голла? — питаю я, не вірячи власним вухам. — Так само можна було б завести їх з Капітаном Лу Альбано[128], заради Бога. Не розумію я тебе, Бетані.

Вона торкається своєї серветки, дивиться вниз, потім переводить погляд на тротуар, де офіціанти вже ставлять столики для вечері. Я теж на них дивлюсь.

— Чому мені здається, що ти злишся, Патріку? — м’яко запитує вона, потягуючи вино.

— Може, тому, що я злий, — випльовую я. — Саме тому тобі так здається.

— Господи, Патріку, — Бетані уважно вивчає моє обличчя, вона справді засмучена. — Я думала, ви з Робертом друзі.

— Що? — питаю я. — Ти мене спантеличила.

— Хіба ж ви не дружили?

Пауза. Я аж засумнівався.

— А хіба дружили?

— Так, Патріку, дружили.

— Роберт Голл, Роберт Голл, Роберт Голл… — бубоню я собі під ніс, намагаючись згадати. — Той, що вчився на стипендії? Президент старшого курсу?.. — Ще секунду розмірковую і додаю: — Таке кволе підборіддя?

— Ні, Патріку, — каже Бетані. — Інший Роберт Голл.

— Я переплутав його з іншим Робертом Голлом? — питаю я.

— Так, Патріку, — роздратовано каже вона.

Я заплющую очі й зітхаю, всередині мене аж крутить.

— Роберт Голл. Не той, чиї батьки володіють чи не половиною Вашингтона? Не… — я сковтую, — …капітан команди університету? Шість футів[129] зросту?

— Так, — каже Бетані. — Саме цей Роберт Голл.

— Але… — я замовкаю.

— Так? Що «але»? — здається, вона готова чекати відповіді.

— Але ж він був педиком, — бовкаю я.

— Ні, Патріку, не був, — ображено відповідає Бетані.

— Я впевнений, що він був педиком, — і починаю кивати.

— І чому ти такий впевнений? — питає вона, анітрохи не здивована.

— Бо він дозволяв хлопцям із братства (не з мого гуртожитку), ну, знаєш, трахати його на вечірках, зв’язувати, всяке таке. Принаймні я таке чув, — кажу я щиро, а потім зізнаюсь, як ніколи в житті принижений: — Знаєш, Бетані, він пропонував мені… ну, розумієш, відсмоктати. У бібліотеці, у секції цивільного права.

— Господи, — з огидою зітхає Бетані. — Де там наш чек?

— Хіба не Роберта Голла вигнали з університету за дисертацію по Бабару? Чи чогось на кшталт того? — питаю я. — Це ж слоник Бабар? Французький слоник, Боже поможи?

— Що ти таке кажеш?

— Послухай мене, — кажу я. — Він же вчився в школі бізнесу в Келлоґ? У Північно-Західному?

— Він її кинув, — каже Бетані, не дивлячись на мене.

— Послухай… — я торкаюсь її руки.

Вона здригається і забирає руку.

Я намагаюся посміхнутись:

— Роберт Голл не педик…

— У цьому я тебе можу запевнити, — каже вона трохи надто самовдоволено.

Як можна так лютувати через Роберта Голла?..

Замість того, щоб сказати: «О, так, сучко тупа», я м’яко відповідаю:

— Звісно ж, можеш. Розкажи мені про нього. Я хочу знати, як у вас усе йде. — І додаю, посміхаючись, але ж лютуючи, сповнений гніву: — Вибач мені.

Тут потрібно трохи часу, але зрештою Бетані розслабляється, посміхається до мене, і я знову прошу її:

— Розкажи, будь ласка, — і додаю, ледве чутно, посміхаючись на всі кутні: — Я хочу розпанахати твою мохнатку.

Шардоне її трохи розвезло, вона нарешті пом’якшала і почала говорити.

Поки Бетані розписує мені своє недавнє минуле, я думаю про інші речі: повітря, воду, час, мить, певну точку, в якій я хотів показати їй усю красу світу. Я нетерпляче ставлюся до одкровень, нових початків, того, що відбувається поза межами мого зору. Молоденька дівчина, першокурсниця, котру я зустрів у барі в Кембріджі на третьому році свого навчання в Гарварді, якось восени сказала мені, що «життя сповнене безмежних можливостей». Я галантно мало не вдавився горішками, які жував, коли почув цей нирковий перл мудрості, спокійно запив їх рештою «Хайнекену» і продовжив стежити за грою в дартс. Не варто й згадувати, що до другого курсу ця дівчина не дожила. Тієї ж зими її тіло знайшли в річці Чарльз без голови, голова окремо висіла на дереві на березі річки, прив’язана волоссям до гілки невисоко над землею, трьома милями[130] далі від тіла. У Гарварді лють охоплювала мене не так сильно, як зараз, і нема надії на те, що моя огида колись минеться, — цього не може бути.

— О, Патріку, — каже мені Бетані. — Ти не змінився. Не знаю, добре це чи погано.

— Скажімо, добре.

— Чому? Хіба добре? — каже вона і супиться. — І було добре? Тоді?

— Ти знала лише одну сторону мене, — кажу я. — Студента.

— А коханця? — питає вона, і у її голосі звучить щось дуже людяне.

Я дивлюсь на неї холодно, вона мене не розчулила. З вулиці чутно музику, схожу на сальсу. Офіціант нарешті приносить чек.

— Я заплачу, — зітхаю я.

— Ні, — каже Бетані, дістаючи сумочку. — Це я тебе запросила.

— У мене платинова картка «Америкен експрес», — кажу я їй.

— У мене теж, — посміхається вона.

Я мовчки дивлюсь, як вона кладе картку на тацю з чеком. Скоро мене почне дуже сильно трусити, якщо я не встану.

— Фемінізм. Ого, — я не вражений, але посміхаюсь.

Бетані чекає на вулиці біля ресторану, доки я у вбиральні вибльовую свій обід, неперетравлені шматочки кальмара, не такі яскраві, як вони були на тарілці. Я виходжу з «Модних штук», надягаю свої вайфарери, жую гумку «Церт», муркочу щось до себе, а потім цілую її в щоку і вигадую:

— Вибач, що так довго. Треба було подзвонити адвокату.

— О, — вона вдає стривожену, тупа сучка.

— Це щодо мого друга, — знизую я плечима. — Боббі Чемберс. Він у в’язниці. Деякі його друзі, здебільшого я, намагаються поміняти лінію його захисту, — я знову знизую плечима й змінюю тему. — Послухай.

— Так? — посміхаючись, питає Бетані.

— Уже пізно. Я не хочу повертатися на роботу, — кажу я і дивлюся на свій «Ролекс». Від нього відбивається сонце, що саме сідає, на мить засліпивши її. — Чому б нам не поїхати до мене?

— Що? — сміється вона.

— Чому б нам не поїхати до мене? — знову пропоную я.

— Патріку, — Бетані посміхається, наче заохочує мене. — Ти серйозно?

— У мене є пляшка «Пуїллі Фюіссе», охолоджена, га? — кажу я, здіймаючи брову.

— Слухай, це могло б спрацювати в Гарварді, але… — Бетані сміється і продовжує: — Ну, ми вже старші й…

Вона змовкає.

— І… що? — запитую я?

— Не треба було мені пити за обідом, — знову каже вона.

Ми починаємо йти. На вулиці сотня градусів[131], нема чим дихати. Уже не день, ще не ніч. Небо здається жовтим. Я даю долар жебраку на розі Дуейна та Грінвіча, тільки щоб вразити її.

— Слухай, поїхали, — знову кажу я, мало не скиглю. — Поїхали до мене.

— Не можу, — каже Бетані. — У мене в офісі зламався кондиціонер, але не можу. Хотіла б, та не можу.

— Ну ж бо, давай, — кажу я, хапаю її за плечі й стискаю.

— Патріку, мені треба назад у офіс, — стогне вона, поволі протестуючи.

— Ти ж там задихнешся, — зазначаю я.

— Не маю вибору.

— Ну давай, — я намагаюсь її спокусити. — У мене є сервіз для кави та чаю «Дерджин Ґорем» на чотири особи, чисте срібло, хочу тобі його показати.

— Не можу, — Бетані сміється, надягає темні окуляри.

— Бетані, — попереджаю я.

— Послухай, — каже вона м’яко, — я куплю тобі шоколадку «Дав». Хай краще в тебе буде шоколадка.

— Який жах. Ти знаєш, скільки грамів жиру, скільки натрію в самій шоколадній глазурі? — прикидаюся нажаханим я.

— Годі, — каже Бетані. — Тобі нема чого хвилюватись.

— Це тобі годі, — кажу я, забігаючи трохи вперед, щоб вона не відчувала моєї агресії. — Слухай, заходь до мене, вип’ємо разом, а потім підемо в «Дорсію» і я зустрінуся з Робертом, згода? — Я розвертаюсь і тепер задкую. — Будь ласка?

— Патріку, — каже вона. — Ти благаєш.

— Я дуже хочу показати тобі той сервіз «Дерджин Ґорем». — Пауза. — Ну, будь ласка? — Знову пауза. — Я заплатив за нього три з половиною тисячі доларів.

Бетані зупиняється, бо зупиняюсь я, вона дивиться вниз, а коли здіймає очі, її обличчя, обидві її щоки вкриті потом, тоненькою плівкою. Їй спекотно. Вона зітхає, посміхається сама до себе. Дивиться на годинник.

— Ну що? — питаю я.

— Якщо я поїду… — заводить вона.

— Та-а-а-ак? — розтягую слово я.

— Якщо я поїду, мені треба зробити дзвінок.

— Ні, аж ніяк, — кажу я, окликаючи таксі. — Подзвониш від мене.

— Патріку, — протестує Бетані. — Ось телефонна будка.

— Поїхали, — кажу я. — Ось таксі.

Ми їдемо в напрямку Верхнього Вест-Сайду, і Бетані каже:

— Мені не слід було пити вино.

— Ти п’яна?

— Ні, — каже вона, обвіюючись брошурою «Знедолених», яку хтось лишив на задньому сидінні таксі, бо кондиціонера в машині нема, і навіть з обома відчиненими вікнами вона продовжує обмахуватись. — Мене просто трішки… веде.

Ми обоє сміємося, не маючи на те жодного приводу, вона тулиться до мене, однак, щось збагнувши, відсторонюється.

— У тебе ж є швейцар, так? — підозріливо питає Бетані.

— Так.

Я всміхаюсь, мене заводить те, що вона навіть не усвідомлює, що небезпека зовсім близько.

Ми в моїй квартирі. Бетані обходить вітальню, схвально киває, бурмотить:

— Дуже добре, містере Бейтмен, дуже добре.

Я тим часом зачиняю двері, перевіряю, чи надійно тримає засув, тоді йду до бару і наливаю собі «Джей енд Бі», доки вона лагідно проводить рукою по магнітофону «Вурлітцер». Я починаю тихо гарчати, у мене так трусяться руки, що я вирішую обійтись без льоду. Я вже у вітальні, за спиною Бетані, поки вона дивиться на картину Девіда Оніки, що висить над каміном. Вона схилила голову, вивчає картину, аж раптом починає хихотіти, непевно дивиться на мене, потім знову на Оніку, не припиняючи сміятись. Я не запитую, що не так, мені байдуже. Прикінчивши віскі одним ковтком, я підходжу до шафи з анахолійського світлого дуба, де в мене лежить новенький пневматичний молоток для цвяхів, що його я купив минулого тижня в крамниці біля мого офісу на Волл-стрит. Вдягнувши пару чорних шкіряних рукавичок, я перевіряю, чи в заряднику є цвяхи.

— Патріку? — питає Бетані, вона досі хихотить.

— Так? — відповідаю я. — Так, люба?

— Хто вішав Оніку? — питає вона.

— Тобі подобається? — питаю я.

— Так, гарно, але… — вона зупиняється, тоді каже: — Я майже впевнена, що картина висить догори дриґом.

— Що?

— Хто вішав Оніку?

— Я, — кажу я, все ще стоячи до неї спиною.

— Ти повісив Оніку догори дриґом, — сміється Бетані.

— Гм-м-м? — Я стою біля шафи, зважую в руці молоток, звикаю до нього.

— Просто не віриться, — каже вона. — І давно картина так висить?

— Тисячу років, — шепочу я і розвертаюсь, наближаюсь до неї.

— Що? — перепитує Бетані, досі роздивляючись Оніку.

— Кажу, якого біса ти з Робертом Голлом? — шепочу я.

— Що ти сказав? — Бетані повільно розвертається, наче це уповільнена зйомка в кіно.

Я чекаю, доки вона побачить пневматичний молоток і мої рукавички, і лише тоді голосно кричу:

— Якого біса ти з Робертом Голлом?

Може, інстинктивно, може, щось згадавши, Бетані з криком рветься до вхідних дверей. Хоча шардоне затупило її рефлекси, скотч, який пив я, лише загострив мої, тож я без зусиль перекриваю їй шлях і чотирма ударами молотка вирубаю її. Потім тягну назад у вітальню, розкладаю її на підлозі, на білому бавовняному простирадлі «Волякатро», тоді вирівнюю їй руки, притиснувши до товстих дошок долонями догори, і вбиваю по три цвяхи в кожну руку, в кінчики пальців у довільному порядку. Це змушує Бетані прийти до тями, і вона починає кричати. Я бризкаю спреєм «Мейс»[132] у її обличчя, рот, ніздрі, тоді кладу на голову пальто з верблюжої вовни від «Ральф Лорен» — воно, в принципі, заглушує її крики. Тоді я продовжую вбивати цвяхи їй у руки, доки вони, місцями перекручені, не вкривають їх повністю, збиваючись докупи так, що спробувати сісти вона вже не зможе. Довелось зняти з неї туфлі, це мене дещо розчарувало, але ж вона так агресивно била ногами, лишаючи чорні подряпини на моєму світлому дубі. Весь цей час я кричу на неї «сучка», потім хрипко шепочу їй просто на вухо: «Пизда ти йобана».

Зрештою, коли я знімаю з її обличчя пальто, вона починає в агонії благати чи принаймні намагатися благати, бо адреналін моментально перекриває біль.

— Патріку, о Боже, припини прошу, о Боже, припини, мені боляче…

Але біль, звісно, повернувся, він надто сильний, щоб не повернутись, і Бетані знову втрачає свідомість і починає блювати, не приходячи до тями, тож мені доводиться притримувати її голову, щоб вона не вдавилась, а потім я знову бризкаю на неї «Мейсом». Неприбиті до підлоги пальці я намагаюся відкусити, і з лівим великим пальцем це мені майже вдається — я зжував з нього плоть, оголивши кістку, і тоді без нагальної потреби знову побризкав «Мейсом». Пальто з верблюда я повернув їй на голову, якщо вона раптом отямиться і почне кричати, тоді налаштував камеру «Соні Гендікам» з долоню розміром, щоб зафільмувати все, що буде далі. Вона розміщена на штативі, починається автоматичний запис, і я беруся ножицями зрізати з Бетані сукню, однак, коли дістаюся до грудей, випадково (не зовсім) ріжу їх й відрізаю їй крізь ліфчик один з сосків. Вона знову починає кричати, коли я зриваю її сукню, лишаючи Бетані в самому бюстгальтері, права чашечка його темна від крові, і трусиках, просякнутих сечею; це я лишаю на потім.

Я схиляюся над нею і горлаю так, щоб перекричати її:

— Давай, кричи, кричи, не зупиняйся…

Я відчинив усі вікна, двері на терасу і стою над нею: вона роззявляє рот, але кричати вже не може, тільки видає жахливі горлові тваринні звуки вперемішку з блювотними.

— Кричи, дорогенька, — спонукаю її я. — Не припиняй кричати.

Я опускаюсь ще нижче, ще ближче, проводжу рукою по її волоссю.

— Усім байдуже. Ніхто тобі не допоможе…

Бетані знову намагається закричати, але втрачає свідомість, і з її горла виривається лише слабкий стогін. Скориставшись її безпомічністю, я знімаю рукавички, розтуляю їй рот, ножицями відрізаю язик, легко витягаю його і тримаю на долоні.

Він теплий, і з нього досі тече кров, він видається значно меншим, ніж у неї в роті. Я кидаю язик об стіну, він на мить прилипає до неї, лишаючи пляму, і падає на підлогу з тихим мокрим ляскотом. З рота Бетані періщить кров, доводиться підвести їй голову, щоб вона не задихнулася. Тоді я трахаю її в рот, а коли кінчаю й витягаю член, бризкаю туди ще «Мейсу».

Пізніше, коли вона ненадовго притомніє, я вдягаю капелюшок, який одна з моїх дівчат подарувала мені першого року в Гарварді.

— Пам’ятаєш це? — кричу я, височіючи над нею. — І от на це поглянь! — Я переможно горлаю, тримаючи в руці сигару: — Я досі курю сигари. Ха. Бачиш? Сигара!

Я підпалюю її впевненими рухами скривавлених пальців, а її обличчя, до синяви бліде, продовжує смикатись від болю, очі, тьмяні від жаху, заплющуються, потім наполовину розплющуються, її життя стає нічним жахіттям.

— І ще одне, — кричу я, ходячи туди-сюди. — Це і не «Ґаррік Андерсон». Це костюм від «Армані»! «Джорджо Армані». — Я зневажливо змовкаю, нахиляюся до неї і глумливо кажу: — А ти думала, що це «Генрі Стюарт». Господи.

Я сильно б’ю її по обличчю й сичу «тупа сучка», слина летить просто на неї, але її шкіра вкрита таким шаром перцевого спрею, що вона, певно, і не відчуває цього, тож я бризкаю її «Мейсом» знову, потім намагаюся ще раз трахнути її у рот, але кінчити не вдається, тож я зупиняюся.