Бартімеус: Амулет Самарканда

1

У кімнаті хутко холоднішало. Штори взялися льодом, а люстра обросла товстою крижаною кіркою. Нитки розжарювання в лампочках скулились і потьмяніли, а свічки, що стриміли звідусіль, ніби поганки, — затріпотіли й згасли. Померкла кімната наповнилася жовтою, задушливою сірчаною хмарою, в якій крутились і корчились розпливчасті чорні тіні. Здалека долинув багатоголосий гамір. Щось із силою натиснуло на двері, які вели на сходи. Двері вигнулися всередину — деревина аж застогнала. Підлогою затупали невидимі ноги, а невидимі вуста зашепотіли прокльони з-за ліжка й з-під стола.

Сірчана хмара перетворилася на товстий стовп диму, що викидав тонкі щупальця. Вони лизали повітря, наче язики, й тут-таки задкували. Стовп завис усередині пентакля, запінився й полинув угору, мов дим над вулканом. На одну ледь відчутну мить усе завмерло. А тоді серед диму з’явилося двоє жовтих вирячених очей.

То ж був новачок — я захотів налякати його.

І це мені пречудово вдалося. Десь за метр від мене, в другому пентаклі — меншому, заповненому іншими рунами, — стояв блідий, мов крейда, чорнявий хлопчисько, який тремтів і цокотів зі страху зубами. Чоло його вкрив піт, що тут-таки перетворювався на паморозь і зі стукотом, наче град, падав на підлогу.

Я, звісно, постарався як слід, та яка з того користь? Йому ж заледве дванадцять років! Очі витріщені, щоки запалі. Сумнівна потіха — страхати до смерті такого жовтодзьоба![1]

Отож я просто ширяв у повітрі й сподівався, що закляття визволення не забере в нього багато часу. А сам — заради розваги — оточив його пентакль синім полум’ям. Вогонь удавав, ніби хоче прорватися всередину й схопити хлопчину. Звичайно, то був лише фокус. Я вже все перевірив—і побачив, що печатку накладено правильно. Жодної помилки. На жаль.

Скидалося на те, що цей жовтодзьоб силкується заговорити. Я зрозумів це з тремтіння його вуст — ніби ворушились вони не тільки зі страху. Я прибрав полум’я й замінив його огидним запахом.

Хлопчисько — напрочуд пискляво — заговорив:

— Я велю, щоб ти... ти... — Ну ж бо! — Щоб ти... н-назвав мені... с-своє ім’я!

Еге ж, молодь зазвичай із цього й починає. Безглуздя, та й годі! Він уже знає моє ім’я — і знає, що мені це теж відомо. Інакше як би він мене викликав? Для виклику демона потрібні правильні слова, правильні дії й найголовніше — правильне ім’я. Це ж вам не таксі викликати — слід чітко знати, кого саме тобі треба.

Я вибрав низький, гучний, оксамитовий голос — такий, що лине звідусіль і водночас нізвідки, що від нього в новачків аж ворушиться чуб на голові:

— Бартімеус.

Хлопчина, почувши це ім’я, гарячково ковтнув слину. Так, це вже добре. Він не дурник — знає, хто я і що я. І знає мою репутацію.

Помовчавши хвилину, щоб іще раз ковтнути слину, він знову заговорив:

— Я знову велю тобі сказати: т—ти... той самий Б—барті— меус, якого за давніх часів викликали, щоб відбудувати зруйновані мури Праги?

Ні, цей хлопчина просто мастак марнувати час! Авжеж, це я. Хто ж інший? Я трохи додав потужності — крига на лампочках узялася тріщинами, мов карамель. Шибка за брудними шторами замерехтіла й загула. Хлопець хитнувся.

— Я — Бартімеус! Я — Сакр аль—Джині, Н’ґорсо Могутній, Срібноперий Змій! Я відбудував мури Урука, Карнака й Праги. Я розмовляв з Соломоном. Я мчав преріями з прабатьками бізонів! Я охороняв Старе Зімбабве, аж поки його стіни впали, а шакали пожерли його люд. Я — Бартімеус! Я не знаю жодних хазяїв. Тому я, в свою чергу, питаю тебе, хлопчиську: хто ти такий, щоб викликати мене?

Справляє враження, еге ж? І все — чистісінька правда, що надає моїм словам ще більшої сили. До того ж, я зовсім не хвалився марно. Просто сподівався, що хлопчина з переляку назве своє ім’я — й тоді хай лиш обернеться до мене спиною, а я вже щось придумаю.[2] Та мені, на жаль, не пощастило.

— Силою пут кола, кутів пентакля й ланцюга рун, я — твій хазяїн! Ти коритимешся моїй волі!

Чути цей стародавній виклик від сухорлявого підлітка з писклявим голосом було особливо прикро. Мені хотілося сказати все, що я про нього думаю, та я подолав спокусу й затяг звичайну відповідь. Що швидше це скінчиться, то краще для мене.

— Яка твоя воля?

Правду кажучи, хлопчина вже встиг мене здивувати. Здебільшого чарівники—новачки спочатку придивляються, а тоді вже розпитують. Вони оглядають вітрини, оцінюють свою міць, але просто підійти і взяти, що хочеться, їм бракує сміливості. Та й узагалі нечасто трапляється, щоб отакому жовтодзьобові вистачило зухвальства викликати такого, як я.

Хлопчина кахикнув. Настав його час. Він багато років совався ночами в ліжку, мріючи про це, замість якоїсь там дівчини чи автомобіля. Я понуро чекав, коли ж він висловить своє жалюгідне прохання. Що ж це буде? Підкинути якусь штукенцію в повітря? Чи перемістити її з одного кутка кімнати в інший? Чи, може, йому захочеться, щоб я створив ілюзію? Ото повеселюсь тоді: завжди є спосіб витлумачити таке прохання помилково — й геть роздратувати невдаху— прохача[3]...

— Я велю тобі викрасти Амулет Самарканда з дому Саймона Лавлейса — і завтра на світанку, коли я знову тебе викличу, віддати цей Амулет мені.

— Що?!

— Я велю тобі викрасти...

—Дякую, я добре все розчув.

Я й не думав перечити. Просто так вирвалося. Я навіть про замогильний голос забув.

—Тоді вирушай!

— Зачекай—но хвилину!

Мене трохи занудило — так буває завжди, коли тебе кудись посилають. Огидне відчуття — мовби хтось намагається прошмаркати тобі дорогу на волю. Якщо тобі вистачає зухвальства затриматись, заклиначеві доводиться наказувати тричі, щоб нарешті тебе позбутися. Звичайно, щоправда, ми не дуже опираємось. Та цього разу я не зрушив з місця — двоє вогненних очей серед стовпа шаленого диму.

—Хлопче, ти хоч розумієш, чого ти просиш?

— Я не розмовлятиму й не сперечатимусь із тобою, не гратиму в загадки чи азартні ігри, не...

— Послухай-но, я й сам не дуже хочу розмовляти з таким шмаркачем, як ти, отож облиш усю цю визубрену бридню. Хтось намагається тебе використовувати. Хто? Твій хазяїн, еге ж? Якийсь висохлий боягуз, що ховається за спиною в хлопчиська? — Я зачекав, поки дим трохи розвіється, і мій силует уперше виступив із затінку. — А задумавши з моєю допомогою пограбувати справжнього чарівника, ти двічі граєшся з вогнем. Де ми зараз? У Лондоні?

Хлопчина кивнув. Звичайно ж, це був Лондон! Якийсь огидний дім у центрі міста... Крізь ядучі випари я спробував роздивитись кімнату. Низька стеля, пухирчасті шпалери. На стіні — одна-єдина вицвіла репродукція, якийсь голландський пейзаж. Дивний вибір для хлопчини — йому радше личили б портрети поп—зірок чи футболістів... Чарівники здебільшого конформісти — навіть юні.

— Он як.— мій голос полагіднішав і посмутнішав. — Цей світ такий жорстокий, а ти так мало про нього знаєш.

— Я не боюсь тебе! Ти чув мою волю, а тепер — вирушай!

Другий наказ вирушати. Відчуття таке, ніби моїми нутрощами проїхалась парова машина. Я відчув, як мій силует затріпотів, наче вогник свічки. Еге ж, цей хлопчина має чарівну силу, хоч він і молодий.

— Тобі й не треба мене боятися. Принаймні поки що. Коли Саймон Лавлейс виявить, що його Амулет украдено, він тут— таки з’явиться до тебе. І не зважатиме на твої юні літа.

— Ти мусиш виконати мою волю.

— Так.

Хлопець і справді незворушний. І вкрай нерозумний.

Він махнув рукою. До мене долинули перші слова Спрямованого Болю. Цей хлопчина ладен був завдавати болю.

Я покинув його. І цього разу — без усяких видовищ.