Бартімеус: Амулет Самарканда

43

Ось він, цей хлопчисько. Після того, як він здійснив найбільший подвиг за все своє мізерне життя, природно було б чекати, що він упаде непритомний від знемоги й полегшення. Ба ні! То була його щаслива нагода, і він скористався нею найтеатральнішим чином. Ледве живий, мов поранена пташка, він прошкутильгав розгромленою залою просто до носіїв верховної влади. Що він збирався зробити? Цього ніхто не знав — і навіть не наважився припустити (я сам бачив, як здригнувся прем’єр-міністр, коли хлопчина простяг до нього руку). А потім настав кульмінаційний момент цієї маленької вистави: легендарний Амулет Самарканда — підніми його вище, щоб побачили всі! — повернувся в лоно уряду. Хлопчисько навіть не забув шанобливо вклонитися.

Справжня сенсація, та й годі!

Як вам таке видовище? Насправді це інстинктивне прагнення вразити натовп—навіть більшою мірою, ніж його здатність позбуватися джинів,—змусило мене подумати, що цьому хлопчині судилося добитися в житті рідкісних успіхів[123].

Усі його дії тут-таки справили належне враження: він умить опинився серед захопленого натовпу.

Скориставшись тим, що в цьому гармидері ніхто не помічав мене, я змінив обличчя Птолемея па подобу бісеняти і скромно завис у хлопця за плечем, коли шарварок трохи вгамувався. Я аж ніяк не хотів виявляти свої справжні можливості. інакше хтось міг би пригадати відчайдушного демона, який нещодавно втік із державної в’язниці.

Натаніелеве плече виявилось чудовим сідалом для спостерігача за наслідками невдалої спроби державного перевороту, бо хлопець іще принаймні кілька годин залишався в центрі уваги. Хоч куди йшли прем’єр та інші міністри, мій хазяїн постійно був поруч із ними, відповідав на їхні незліченні запитання й тамував голод цукерками, які йому догідливо підносила всіляка дрібнота.

Коли нарешті перелічили публіку в залі, виявилось, що пропали четверо міністрів (на щастя, не дуже високого рівня) і один заступник міністра[124]. До того ж, кілька чарівників зазнали або зовнішніх спотворень, або інших негараздів.

Загальне полегшення швидко змінилося гнівом. Після того, як Рамутра зник, чарівники зуміли нацькувати своїх рабів на магічні ґрати в дверях та вікнах і поспіхом повибігали із зали.

Гедлгем-Голл старанно обшукали, проте так нікого і не знайшли, крім численної челяді, мертвого старого й розлюченого хлопчини-служника, замкненого в убиральні. Руфус Лайм — отой чарівник із риб’ячою пикою — втік, що аж ніяк не дивно; жодних слідів бороданя, який сторожував на воротях, теж не виявили. Обидва ніби розчинилися в повітрі.

Натаніель також допитав кухарів, що поховалися в коморі й тремтіли там зі страху. Вони повідомили, що з півгодини тому[125] шеф-кухар дико скрикнув, спалахнув синім полум’ям, неймовірно збільшився і зник у сірчаній хмарі. На кухні було знайдено різницький сікач, що міцно застряг у стіні, — останній спогад про Фекварлове рабство[126].

Оскільки головні змовники загинули або втекли, чарівники заходилися допитувати слуг. Ті, одначе, зуміли довести, що нічого не знали про майбутню змову. Тільки повідомили, що кілька тижнів тому Саймон Лавлейс розпочав у залі ремонт і туди довго нікому не дозволяли заходити. Невидимі робітники — їхню працю супроводжували дивні звуки й барвисті спалахи, — спорудили скляну підлогу й заклали під неї новий килим[127], а наглядав за ними якийсь ошатно вбраний добродій — круглолиций, із рудою борідкою.

Це дало нову зачіпку. Мій хазяїн негайно повідомив, що цього ранку бачив саме такого чоловіка, який виїздив із садиби. До лондонської поліції, а також до поліції довколишніх графств, негайно помчали гінці з описом прикмет цього незнайомця.

Коли всіх можливих заходів було вжито, Деверо з міністрами призволилися до шампанського, холодного м’яса та фруктового желе і нарешті вислухали історію мого хазяїна як слід. Що то була за історія! Оце то побрехеньку він вигадав! Навіть мене — з моєю давньою звичкою до людської нещирості — вразила зухвала брехня цього хлопчини. Правду кажучи, він мав-таки що приховувати: скажімо, те, що він сам поцупив Амулет, чи мою невеличку сутичку з Шолто Пінном. Та без більшої частини цієї брехні можна було пречудово обійтись.

Я тихенько сидів на його плечі й слухав, як мене називають «бісеням» (п'ять разів), «різновидом фоліота» (двічі) або навіть «гомункулом»[128] (один раз). Тільки уявіть таку образу!

Tа й то був ще не кінець. Хлопець повідав (скорботно вирячивши очі), що його любий наставник Артур Андервуд давно вже підозрював Саймона Лавлейса, однак не міг роздобути жодного доказу. Так тривало аж до того фатального дня, коли Андервуд випадково дізнався, що Лавлейс володіє Амулетом Самарканда. Перш ніж він повідомив про це поліцію, Лавлейс та його джин самі завітали до Андервуда з наміром убити його. Андервуд разом зі своїм вірним учнем — Джоном Мендрейком — боронились як могли, і навіть пані Андервуд зробила свій внесок, героїчно намагаючись зупинити Лавлейса. Та все було марно. Подружжя Андервудів загинуло, а Натаніелеві довелося втікати, рятуючи своє життя: йому допомогло одне бісеня. Коли хлопець усе це розповідав, з його очей текли сльози, ніби він і справді вірив в усю цю нісенітницю.

На цьому головна частина його брехні скінчилася. Не маючи змоги довести Лавлейсову провину, Натаніель вирушив до Гедлгем-Голлу, сподіваючись якимось чином запобігти страшному злочинові. І тепер він щасливий, що йому вдалося врятувати життя високоповажних урядовців його країни... й таке інше. Слово честі, біс — і той би заплакав.

Та вони це проковтнули. Проковтнули без жодного слова. Мій хазяїн ще раз швиденько попоїв, сьорбнув шампанського — і його повезли до Лондона міністерським лімузином, назустріч новим допитам.

Я, звичайно, вирушив разом з ним. Ще бракувало, щоб він зник з моїх очей! Він — мій боржник, за ним — невиконана обіцянка.