Бартімеус: Амулет Самарканда

33

Уві сні Натаніель сидів у літньому садку поруч із якоюсь жінкою. Хлопцеві було спокійно та легко: жінка щось говорила. він її слухав, і звук її голосу зливався зі співом пташок і доторком сонячних промінців до лиця. На колінах у Натаніеля лежала закрита книжка, він не звертав на неї уваги: чи йому не треба було читати її, чи просто не хотілося. Голос жінки то гучнішав, то вщухав: Натаніель засміявся й відчув, як її рука лягла йому на плечі. Аж тут на сонце набігла хмарина, повіяло холодом. Раптовий порив вітру перекинув палітурку книжки і заходився з шурхотом гортати сторінки. Жінчин голос зробився густішим, і Натаніель уперше поглянув на неї... І побачив під копицею довгого білявого волосся джинові блискучі очі й вишкірену пащу. Пальці на плечі зімкнулись, і його потягло до ворога. Джин роззявив пащу...

Натаніель прокинувся й відчув, що лежить скулений, затуливши зі страху обличчя долонею.

Багаття догоріло, й денне звітно вже згасало. В бібліотеці сутеніло. Судячи з усього, хлопець проспав кілька годин, проте нітрохи не відпочив, лише закляк та змерз іще дужче. Живіт аж судомило з голоду. Натаніель спробував підвестися, але кволі ноги не тримали його. Очі були сухі й гарячі.

Хлопчина підійшов до вікна і глянув на годинник. За двадцять хвилин четверта: день майже минув. А Бартімеус ще не повернувся.

Коли звечоріло, з крамничок повиринали люди з довгими гаками і почали закривати на ніч вітрини. Кілька хвилин з вулиці було чути брязкіт і ляскіт металу, ніби в сотнях замків спускали ґрати на воротях. Один за одним спалахували жовті вуличні ліхтарі, й Натаніель побачив, як вікна над крамницями затуляються шторами. Вулицею з гуркотом проїздили автобуси — їхні віконця так само світились. Тротуарами поспішали додому пішоходи.

А Бартімеуса досі не було. Натаніель нетерпляче походжав темною холодною кімнатою. Це чекання неабияк сердило його. Він знову почувався безсилою іграшкою в руках долі. Знову все. як завжди. Щоразу в критичний момент — від минулорічного Лавлейсового нападу до вчорашнього вбивства пані Андервуд — хлопчина був безпорадний, 1 це дорого йому коштувало. Однак відтепер усе зміниться. Більше його ніщо не стримує — йому нема чого втрачати. Коли джин повернеться, він...

— Вечірній випуск! Останні новини! — долинуло з вуличної темряви.

Натаніель притулився обличчям до крайнього зліва вікна й побачив, як над тротуаром, погойдуючись, пливе кволий вогник ліхтарика. Ліхтарик висів на довгій жердині, прилаштованій до візка. Той самий хлопчина—газетяр.

Якусь хвилину Натаніель стежив за ним і вагався. Власне, в купівлі нового номера газети не було жодної рації: навряд чи за день щось змінилося! Та водночас «Таймс» залишався єдиною ниточкою між Натаніелем та довколишнім світом. Можливо, з газети він дізнається щось нове — про розшук його самого чи про конференцію. До того ж читання — хоч якесь заняття, інакше він тут збожеволіє з нудьги. Хлопець пошукав у кишені і перевірив, скільки в нього є дрібних. Наслідок перевірки остаточно зміцнив його рішення. Обережно ступаючи — в будинку вже було темно, — хлопчик дістався до сходів, спустився на перший поверх, відсунув погано прибиту дошку й вислизнув до провулку.

— Газету, будь ласка!

Натаніель спіймав хлопчину—газетяра, коли той завертав із своїм візком за ріг. Кашкет у нього був відсунутий на потилицю, й на чоло спадало пасмо білявого волосся. Хлопчина озирнувся і всміхнувся щербатим ротом.

— О, це знову ти! Ще досі тиняєшся вулицями?

— Дай мені газету, — Натаніелеві здалося, що хлопчина придивляється до нього, й він швидше простяг монети. — Не хвилюйся, гроші в мене є.

— Ти сам не хвилюйся, друже. Біда тільки в тому, що я вже спродався, — газетяр кивнув на порожній візок, — Щоправда, тобі пощастило: може, щось залишилось у мого приятеля. В нього місце не таке вигідне, як у мене.

— Гаразд, не треба. — Натаніель зібрався йти.

— Стривай—но! Він зараз прийде. Зачекай хвилинку. Ми з ним бачимося щовечора біля «Кінської голови». Це трохи далі, за рогом.

— Ну.. — Натаніель знову завагався. Щомиті міг повернутися Бартімеус, а він наказував хлопцеві не встрявати в халепи. Наказував? Хто?! Хто з них, власне, хазяїн? Урешті, тут тільки й діла, що завернути за ріг. Нічого не станеться.

— Гаразд, — сказав Натаніель.

— От і добре. Ходімо.

Хлопчина—газетяр рушив уперед. Колеса його візка рипіли й підстрибували на нерівній бруківці. Натаніель простував поруч.

Провулок був майже безлюдний, і дорогою хлопцям ніхто не зустрівся. Вуличка за рогом виявилась іще тихішою. На ній стояла таверна — потворна приземкувата будівля з пласким дахом та сірими тинькованими стінами. Над дверима бовваніла не менш потворно намальована вивіска з такою ж приземкуватою конякою. Біля входу Натаніель помітив кулю— шпигуна і зупинився.

Хлопчина-газетяр, здається, помітив це.

— Не бійся, до шпигуна ми не підемо. Він стежить лише за дверима... ну, ще й для страху тут висить. Тільки це все одно марно, бо до «Кінської голови» заходять із чорного ходу. А ось і мій друзяка Фред.

Від вулиці відходив ще один затиснутий між двома будинками провулочок. Біля нього розташувався інший візок. За ним у затінку стояв, притулившися до стіни, довготелесий парубійко в чорній шкірянці. Він замислено гриз яблуко й поглядав на хлопців примруженими очима.

— Привіт, Фреде! — радо гукнув газетяр. — Ось я привів до тебе одного хлопця.

Фред нічого не відповів. Куснувши яблуко, він поволі прожував шматок і ковтнув. А тоді вже оглянув Натаніеля з голови до ніг.

— Йому потрібна вечірня газета, — пояснив хлопчина.

— Газета? — перепитав Фред.

—Так. Я вже спродався. Це той самий, що про нього я казав тобі, — хутко додав газетяр. — Тільки в новому одязі.

Почувши це, Фред випростався, жбурнув недогризок геть і обернувся до хлопців. Шкірянка його зарипіла. Фред виявився плечистим, високим парубчаком — на цілу голову, а може, й більше, вищим за Натаніеля. Навіть вугрі на щоках та підборідді не пом’якшували його погрозливого вигляду. Натаніель трохи збентежився, але швидко опанував себе й безцеремонно заговорив:

— То що, в тебе є газета? У мене нема часу на балачки.

Фред подивився на нього:

— Я так само спродався.

— Ну, то гаразд. Обійдуся й так, — Натаніелеві кортіло негайно накивати звідси п’ятами.

— Постривай—но... — Фред схопив його своєю лабетою за рукав. — Куди ти побіг? До комендантського часу ще довго.

— Пусти мене! Забери руки! — пронизливо скрикнув Натаніель, шарпаючись.

Хлопчина—газетяр по—дружиньому ляснув його по плечу:

— Не бійся. Ми тебе не займатимемо. Ми не такі, як оті чарівники. Еге ж, Фреде? Ми тільки хочемо дещо в тебе спитати.

— Авжеж, — Фред потяг Натаніеля за собою в провулок, подалі від вулиці й таверни. Хлопець ледве тамував страх.

— Чого вам треба? — запитав він. — Грошей у мене немає.

Газетяр зареготав:

— Друже, ми не збираємось тебе грабувати. Ми справді хочемо в тебе дещо спитати. Як тебе звуть?

Натаніель ковтнув слину:

— Е-е... Джон Лютієнс.

— Лютієнс? Ти диви! Що ж ти робиш тут, Джоне? Де ти живеш?

— Е-е... в Гайґейті.

Лише тепер Натаніель зрозумів, як прикро він помилився.

Фред аж свиснув. А газетяр недовірливо, хоч і ввічливо, додав:

— Отакої! Джоне, це ж район чарівників! Хіба ти чарівник?

— Ні.

—А твій друг?

— Мій... мій друг? — розгубився Натаніель.

— Отой чорнявий красунчик, що був з тобою вранці!

— Хто? Красунчик? Ми з ним зустрілися випадково. Я й гадки не маю, куди він подівся.

—А звідки в тебе новий одяг?

Це було вже занадто.

—А вам що до цього?! — гиркнув Натаніель. — Чого ви до мене чіпляєтесь? Облиште мене!

До хлопця почасти вернулася колишня пиха. Щоб якийсь простолюд отак його допитував? Що за дурниці!

— Заспокойся, — відпові газетяр. — Ми просто цікавимось тобою... ну, й тим, що в твоїх кишенях.

Натаніель закліпав. У нього в кишенях не було нічого, крім бронзового дзеркала. Але ж ніхто не бачив, як він ним користувався! Це Натаніель знав напевно. Він діставав диск тільки раз — отам, у бібліотеці.

— В кишенях? Там немає нічого.

— Ні, є, — заперечив Фред. — Стенлі знає, що каже. Еге ж?

— Умгу, — кивнув газетяр.

— Він бреше! Він нічого не бачив!

— Бачити я й справді не бачив, — підтвердив газетяр.

Натаніель спохмурнів:

— Чого ж ти мелеш дурниці?.. Відпустіть мене. Будь ласка!

Це було нестерпно. О, якби поряд опинився Бартімеус! Він навчив би цей простолюд шанувати чарівників.

Фред позирнув на годинник:

— Стенлі, нам треба впоратись до комендантської години. Може, просто забрати в нього цю штучку?

Газетяр зітхнув.

— Послухай-но. Джоне. — сказав він. — Ми просто хочемо подивитись на ту річ. яку ти поцупив. Ми — не поліція й не чарівники, тож побалакаймо щиро. Хтозна, може, нам вдасться зробити так, щоб ти не залишився в дурнях. Що, до речі, ти збирався робити з цією штучкою? Користуватися? Краще буде так: ти просто покажеш нам оту цяцьку з твоєї лівої кишені. А якщо не покажеш, то Фред подивиться сам.

Натаніель зрозумів, що вибору в нього немає. Діставши з кишені дзеркало, він мовчки подав його Стенлі.

Хлопчина заходився крутити диск під ліхтарем, повертаючи його то сяк, то так.

— Ну, що там, Стенлі? — поцікавився Фред.

— Сучасне, — обізвався той нарешті. — Роботи дуже грубої. Я сказав би, кустарної. Нічого цікавого, проте не завадить.

Він передав дзеркало Фредові.

Натаніелеві сяйнула несподівана підозрілива думка. Останнім часом міністрів турбували крадіжки артефактів. Про це згадував у своїй промові Деверо, а Натаніелів наставник пов’язував ці крадіжки — як і нещодавній напад на Парламент — із таємничим Спротивом. Припускалося, що до крадіжок причетний простолюд, і що саме таким чином магічні речі потрапляють до ворогів уряду... Натаніель пригадав юнака з шаленими очима — того самого, з тераси у Вестмінстері, — й кулю з елементалями, яка мчить у повітрі. А це, напевно, й сам Спротив у дії. В Натаніеля тьохнуло серце. З ними слід поводитися вкрай обережно.

— А це... цінна річ? — запитав він.

— Ще б пак. — підтвердив Стенлі. — Дуже корисна в умілих руках. Де ти роздобув її?

Натаніель довго не думав над відповіддю.

—Твоя правда, — сказав він. — Я... поцупив її. Мене занесло до Гайґейта... сам я, звичайно, там не живу., і я проходив повз один великий будинок. Там було відчинене вікно, і я побачив, як усередині на стіні щось блищить. Ну, я заліз туди і вкрав цю штучку. Мене ніхто не помітив. Я просто подумав, що її можна буде вигідно продати, ось і все.

— Можна, Джоне, — погодився газетяр. — Цілком можливо. А ти знаєш, що це таке?

— Ні.

— Це диск для віщування. Його називають магічним дзеркалом.

Натаніель підбадьорився. Як легко пошити цих хлопців у дурні! Вдавши подив, він навіть роззявив рота—як і личило б приголомшеному простолюдинові.

— І в ньому справді можна побачити майбутнє?!

— Можливо.

— А ти вмієш користуватися ним?

Стенлі роздратовано плюнув:

— Ти, шмаркачу! Зараз як дам тобі за твої балачки.

Натаніель аж позадкував:

— Пробач, я не хотів... е-е... Якщо воно таке цінне, то, може, ти знаєш, хто купив би його? Мені до біса потрібні гроші.

Стенлі позирнув на Фреда. Той тихенько кивнув.

—Так, тобі пощастило! — бадьоро відповів Стенлі. — Фред згоден, а я завжди згоден з ним. Ми справді знаємо одну людину, що дасть тобі за цю штучку добру ціну. Ще й допоможе, якщо тебе скривдить доля. Ходімо, ми зведемо тебе з цією людиною.

Пропозиція була цікава, однак незручна. Зараз Натаніель не міг тинятися Лондоном, щоб зустрічатися невідомо з ким. Він і так уже надовго покинув бібліотеку. Пробратись на Лавлейсову конференцію було важливіше. До того ж, коли вже плутатися з цими злочинцями, то краще взяти з собою Бартімеуса.

Хлопець хитнув головою:

— Зараз я не можу. Скажіть мені, що це за людина й де її шукати. Я прийду пізніше.

Обидва приятелі вирячились на нього.

— Пробач, — зауважив Стенлі. — Ця справа не з дурних. Та й людина теж. А що там у тебе скоїлося, що ти зараз не можеш?

— Ну, мені треба побачитися з другом, — бовкнув Натаніель і подумки вилаявся. Ще одна помилка.

Фред поворухнувся. Його шкірянка знову рипнула.

— Ти ж тільки—но казав, ніби не знаєш, куди твій друг подівся.

— Отож. Мені треба знайти його.

Стенлі позирнув на годинник.

— Вибачай. Джоне. Або зараз, або ніколи. Твій друг зачекає. Ти ж сам хочеш продати цю штучку!

— Хочу. Тільки не зараз. Ви мене справді зацікавили, але зараз я не можу. Зустрінемось краще завтра. Цієї години на цьому ж місці.

З відчаю Натаніель заговорив надто швидко. Він відчував, як у хлопців зростає недовіра. Треба негайно це залагодити.

— Ні, не вийде, — поправив кашкета газетяр. — Треба це якось вирішувати. Фреде. Нам щось заважає?

Фред хитнув головою. Натаніель спантеличено дивився, як той ховає його магічне дзеркало до кишені своєї шкірянки.

— Це моє! — гнівно скрикнув він. — Віддай!

—Ти програв, Джоне... Якщо тебе справді так звуть. Відчепися.

Стенлі нахилився, беручи свій візок за ручки. А Фред штовхнув Натаніеля, й хлопець аж розпластався на мокрій кам’яній стіні.

Цей удар остаточно розлютив його. Із здушеним криком Натаніель кинувся на Фреда, гамселячи його куди попало.

— Віддай... моє... дзеркало!

Він боляче копнув Фреда носаком черевика в гомілку, й той заревів. А потім замахнувся і зацідив Натаніелеві в зуби. Наступної миті хлопець відчув, що він лежить на брудному тротуарі, голова йому йде обертом, а Фред і Стенлі поспішають до виходу з провулку, з брязкотом тягнучи за собою свої візки.

Шаленство переважило біль. Натаніель підхопився й хитаючись вирушив навздогін.

Швидко бігти він не міг — було вже поночі. Стіни будинків перетворились на сірі завіси, трохи світліші за чорну пітьму попереду. Натаніель пробирався навпомацки, тримаючись за цегляний мур і дослуховуючись до брязкоту візків. Фред і Стенлі, здається, теж сповільнили крок — тупіт і брязкіт не вщухали, й це давало Натаніелеві змогу стежити за їхнім пересуванням.

Його знову розлютила власна безпорадність. Клятий джин! Щоразу, коли він украй потрібен, його немає! Тільки б упіймати цих крадіїв... До речі, де вони?

Натаніель зупинився біля високого бруднющого заґратованого вікна. Здалека долинув стукіт коліс об бруківку. Так, ліворуч... Він звернув туди.

Невдовзі хлопець почув, що гуркіт візків змінився глухим бурмотінням. Натаніель пішов обережніше, тулячись до муру і постійно пробуючи перед собою дорогу, щоб не здійняти плюскоту, потрапивши ногами в калюжу.

Провулок вивів його до вузької брукованої вулиці, вздовж якої тяглися вбогі майстерні, покинуті й заколочені. На дверях павутинками коливалися тіні. Ледве відчутно пахтіло дерев’яними стружками.

Посеред вулиці хлопець побачив візки. Ліхтарик на жердині зняли з візка Стенлі, й тепер він освітлював якийсь ґанок. У непевному колі світла стояли й тихо розмовляли троє: Фред, Стенлі і хтось незнайомий — худорлявий, у чорному. Натаніель не бачив його обличчя.

Хлопець затамував подих, щоб розчути їхні слова. Це не допомогло — він стояв надто далеко. Ні, битися з ними він зараз не міг, але будь-яка дрібка відомостей могла стати йому в пригоді надалі. Це було варте ризику. Натаніель підібрався трохи ближче.

Тут йому знову не пощастило. Він лише зрозумів, що Фред і Стенлі здебільшого мовчать, а говорить незнайомець. Голос у нього був молодий — високий і пронизливий.

Ще трохи ближче...

За наступним кроком він потемки зачепив порожню пляшку з-під вина, яка стояла біля самісінького муру. Пляшка тихенько брязнула, хоч і не впала. Та й цього виявилося досить. Вогник ліхтаря шарпонувся: три обличчя рвучко обернулись до нього — Стенлі, Фред і...

Третє обличчя Натаніель бачив лиш одну мить, але воно навіки закарбувалось у його пам’яті: дівоче, юне й бліде, облямоване темним прямим волоссям. Очі дівчини вирячились — не зі страху, тільки з люті. Хлопець почув, як вона вигукнула якусь команду. Фред вискочив уперед. Щось світле й блискуче майнуло до Натаніеля з темряви. Він зігнувся... і вдарився скронею об мур. До горла підкотилася жовч, перед очима спалахнуло світло. Натаніель сповз у калюжу біля підніжжя муру.

Він лежав напівпритомний, не в силі поворухнутись. Очі його були заплющені, тіло задеревіло, а мозок ледве розумів, що коїться довкола. Натаніель відчув, як хтось дрібними кроками підійшов до нього: скреготнув метал, рипнула шкіра. Щось легенько торкнулося його лиця.

— Ти не влучив. Він живий, хоч і непритомний, — промовив дівочий голос.

—Хочеш, Кіті, я переріжу йому горлянку? — відповів Фред.

Скільки після того тривала мовчанка, Натаніель не міг би сказати.

— Ні... Не треба. Це просто дурний хлопчисько. Ходімо.

Темна вулиця занурилася в тишу. Натаніелеві поволі перестало паморочитись у голові, а куртка промокла наскрізь, і холодна вода проймала його аж до кісток. Проте хлопець іще довго лежав на місці — боявся поворушитись.