Бартімеус: Амулет Самарканда

4

Ховаючись за вентиляційними ґратами, я оглядав своїми мушиними очима звичайнісіньку вітальню. Товстий пухнастий килим, огидні смугасті шпалери, бридка кришталева штукенція, що вдавала з себе люстру, дві побляклі картини, канапа й два крісла (так само смугасті), низенький столик для кави, а на ньому — срібна таця з пляшкою червоного вина. Келихів на таці не було — їх я побачив у руках в отих двох, що саме сиділи в кімнаті на канапі.

Однією з них була жінка. Досить моложава (для людей це означало, що то була справжня юнка) й досить гарненька, навіть спокуслива. Великі очі, коротко зачесане чорняве волосся. Я мимоволі запам’ятав її риси. Завтра, коли я навідаюся до того хлопчини, приберу її вигляд. Тільки без одягу. Цікаво, як на це зреагує його міцний, але все ж таки хлоп’ячий розум![8]

Щоправда, тієї миті мене більше цікавив чоловік, до якого ця жінка всміхалася. Він був високий, худорлявий і гарний якось по—вченому: змащене запашним гелем волосся, невеличкі круглі окуляри, широка усмішка з міцними зубами, випнуте підборіддя. Щось мені підказувало, що це і є той самий чарівник, Саймон Лавлейс, — чи то невловима аура сили і влади, чи хазяйський порух, яким він обвів вітальню, чи невеличке бісеня на другому рівні, що ширяло за його плечем і пильно стежило, чи не чаїться тут, бува, якась небезпека?

Я сердито потер передні лапки. Доведеться подвоїти увагу: це бісеня неабияк утруднює справу![9]

Шкода, що я не перетворився на павука. Вони можуть по кілька годин нерухомо сидіти й ні про що не думати. Мухи — істоти нервовіші. Та якщо я перемінюся просто зараз, раб чарівника неодмінно помітить мене. Довелося змусити своє тіло принишкнути й не зважати на біль, що знову взявся дошкуляти мені. Цього разу — під хітиновою оболонкою.

Чарівник тим часом захопився промовою. Жінка зирила на нього очима відданого спанієля, такими дурними й захопленими, що мені захотілося її кусьнути.

—... це чудова можливість, Амандо. Ти потрапиш до най— вишуканішого лондонського товариства! Ти знаєш, що сам прем’єр-міністр хотів подивитись на твою садибу? Так, я зумів цього добитися. Мої вороги кілька тижнів набридали йому своїми огидними наклепами, та він досі має намір провести конференцію в твоїй садибі. Отож, кохана, я досі можу впливати на нього, коли справа того варта. Найголовніше — знати, як зіграти на його вдачі, як підлестити його самолюбству... Між нами кажучи, він — досить—таки слабка людина. Його сильне місце — привабливість, але нині він навіть до цього вдається нечасто. Та й навіщо?Він має досить людей у цивільному, які все зроблять замість нього...

Чарівник торохтів без упину, сиплючи тими чи іншими іменами. Жінка відсьорбувала з келиха вино, кивала, здивовано зойкала, коли було треба, й тулилася ближче до нього. Я мало не задзижчав з нудьги[10].

Раптом бісеня насторожилось. Воно обернулось на сто вісімдесят градусів, вирячилось на двері з протилежного боку вітальні й легенько вщипнуло чарівника за вухо. Двері через кілька секунд відчинились, і до кімнати шанобливо ступив лисий лакей у чорній лівреї.

— Пробачте, сер, ваш автомобіль готовий.

— Дякую, Картере. Ми будемо за хвилину.

Лакей пішов. Чарівник поставив свій, досі ще повний, келих на тацю й галантно поцілував жінці руку. Бісеня за його спиною скривилося з огиди.

— Мені вкрай не хочеться їхати, Амандо, але я мушу. Сьогодні я вже не повернуся додому. Можна, я зателефоную тобі? Підемо завтра увечері до театру?

— О, це було б чудово, Саймоне.

— От і гаразд. Мій приятель Мейкпіс саме виставив нову п’єсу. Я негайно замовлю квитки. А тим часом Картер відвезе тебе додому.

Чоловік, жінка й бісеня пішли, залишивши двері відчиненими. Обережна муха за їхніми спинами виповзла зі схованки й тихо перелетіла через кімнату до нового спостережного пункту, звідки було видно передпокій. Наступні кілька хвилин були заповнені жвавою діяльністю: хтось надягав пальто, віддавав накази, ляскав дверима. Аж нарешті чарівник поїхав.

Я вилетів до передпокою. Там було просторо й холодно. Підлога була викладена чорно—білою плиткою, у великих керамічних горщиках росли яскраво—зелені папороті. Я покружляв довкола люстри, дослухаючись. Усюди було тихо. Звуки лунали тільки з кухні, й до того ж цілком невинні: бряжчали тарілки й каструлі, та ще зрідка хтось гучно відригував. Мабуть, кухар слабував на шлунок.

Мені спало на думку застосувати обережний магічний імпульс і за його допомогою з’ясувати, де чарівник ховає свої амулети. Та врешті я вирішив, що це надто ризикована річ. Навіть якщо всередині немає ніякої охорони, імпульс помітять вартові надворі. Що ж, доведеться вирушати на пошуки власною мушиною персоною.

На всіх рівнях було чисто. Я пролетів передпокоєм, а потім, сподіваючись на інтуїцію, вгору вздовж сходів.

Звідти у двох напрямах вів коридор, застелений килимами й завішаний картинами. Мене відразу зацікавив прохід праворуч: там, десь за півдороги до кінця, причаївся спостерігач. Людина прийняла би його за протипожежну сигналізацію, та на інших рівнях були помітні його справжні обриси: на стелі сиділа ропуха з бридкими виряченими очима. Щохвилини вона підстрибувала на місці й крутилася. Коли чарівник повернеться, ропуха доповість йому про все, що трапилося за цей час.

Я спрямував у бік ропухи трохи магії. Зі стелі витекла густа пара і огорнула спостерігача. Поки засліплена ропуха спантеличено стрибала й кумкала, я помчав до дверей у кінці коридору. З усіх дверей, що виходили сюди, тільки ці не мали замкової щілини. До того ж під деревом, пофарбованим набіло, ховалися металеві смути. Аж дві причини, щоб розпочати саме з цих дверей.

Під дверима була малесенька тріщинка, замала для комахи, та мені все одно до болю хотілося перемінитись. Муха розпливлася струмочком диму, що просяк через тріщинку — тієї самої миті, коли пара довкола ропухи саме розвіялася.

У кімнаті я перетворився на дитину.

Якби я знав, як звуть отого учня, то навмисне обернувся б на нього — нехай Саймон Лавлейс посушить собі мозок, розплутуючи це викрадення. Та не знаючи його імені, я не мав такої змоги. Отож я перетворився на хлопчика, якого знав — і навіть любив — за давніх часів. Його прах уже давно сплив водами Нілу, тож мій злочин нічим йому не зашкодить. А мені просто приємно було згадати його. Він був смаглявий, із жвавими очима, в білій пов’язці на стегнах. Хлопчик озирнувся, схиливши за своїм звичаєм голову набік.

У кімнаті не було жодного вікна. Вздовж стін стояло кілька шафок, заповнених усіляким магічним дріб’язком. Здебільшого цей дріб’язок міг придатися хіба що для фокусів[11]. Та водночас тут було й декілька цікавіших штучок.

Скажімо, оцей ріг для виклику демонів. Я знав, що він справжній, бо варто було глянути на нього, як мене занудило. Один раз дмухнеш у такий — і всі, хто опиниться в межах чарівникової сили, приповзуть до нього на череві й благатимуть, щоб він щось наказав їм. Жорстоке й дуже давнє знаряддя.

В іншій шафці лежало глиняне око. Колись я вже бачив таке — в голові голема. Цікаво, цей бовдур Лавлейс знає силу такого ока? Навряд. Придбав, мабуть, десь на ярмарку в Центральній Європі — так собі, на пам’ять. Магічний туризм, у біса...[12]Якщо Лавлейсові не пощастить, колись ця штучка вб’є його.

Тут зберігавсь і Амулет Самарканда — в окремій маленькій шафці, захищений склом і власною репутацією. Я підійшов ближче, перевіривши про всяк випадок рівні. Небезпеки ніби немає, та на сьомому рівні відчутне якесь коливання. Ні, не тут, але десь поблизу. Треба поспішати.

Амулет був невеличкий, зроблений із померклого золота. Він висів на короткому золотому ланцюгу. Посередині видніла овальна нефритова вставка. На золоті було викарбувано нехитрий візерунок — коней на бігу. Коні були головним багатством якогось племені з Центральної Азії, що три тисячі років тому створило цей Амулет, а потім поховало його в могилі однієї зі своїх царівен. Там його й відшукав у 1950—х роках якийсь російський археолог, у якого цю коштовність невдовзі вкрав один чарівник, провідавши про його справжню цінність. Як Амулет потрапив до Саймона Лавлейса, кого заради цього довелося вбити чи обдурити, — я не мав жодної гадки.

Я знову схилив набік голову й прислухався. Довкола було тихо.

Я заніс свою хлоп’ячу руку над шафкою, всміхнувся, мов до дзеркала, — й щосили вдарив кулаком по склу.

Струс магічної енергії збурив усі сім рівнів. Я схопив Амулет і надяг на шию. Потім хутко обернувся. У кімнаті все було так само, та я відчував, як щось лине сьомим рівнем — і стрімко наближається до мене.

Час нишпорити потайки минув.

Уже майнувши до дверей, я краєм ока помітив, як у повітрі несподівано відкрився портал. Хтось ступив до кімнати, затуливши собою чорний прохід.

Налетівши на двері, я грюкнув по них своїм хлоп’ячим кулачком. Двері склалися навпіл, наче гральна карта. Не марнуючи жодної миті, я кинувся через поріг.

Коли я опинився в коридорі, до мене миттю обернулася ропуха. З її роззявленої пащі вилетіла грудка зеленого слизу — ця тварюка націлялася мені в голову. Я ухилився, грудка влучила в стіну, знищила картину і роз’їла шпалери й тиньк аж до цегли.

Я жбурнув у ропуху закляття Зменшення. Тварина з жалібним кумканням обернулася на малесеньку кульку й ляпнулася на підлогу. А я вже мчав далі. Дорогою я створив довкола свого людського тіла Щит — на той випадок, якщо в мене теж чимось пожбурять.

Це рішення виявилось мудрим, бо наступної миті спалахнув зелений вогонь і біля мене просто-таки розірвався згусток енергії: переслідувач застосував закляття Вибуху. Вибух виявився такий потужний, що мене кинуло вперед і я врізався головою в стіну. Зелене полум’я облизнуло мене, залишивши на шпалерах смути — ніби від пальців велетенської руки.

Я підхопився, струшуючи з себе уламки цегли, і озирнувся.

У кінці коридору на дверях стояла висока чоловіча постать із яскраво—червоною шкірою й шакалячою головою.

— Бартімеусе!

Коридором прокотився ще один Вибух. Я крутнувся в бік сходів — і, коли Вибух розніс на порох ріг стіни, промчав поруччям і проїхав зо два метри чорно—білою підлогою, розтрощивши безліч плиток.

Підскочивши, я поглянув у бік парадних дверей. Крізь матове скло було видно жовтий силует одного з вартових. Цей дурень причаївся в засідці, гадаючи, що його не видно зсередини. Тому я вирішив вийти надвір десь в іншому місці. Розум завжди перемагає грубу силу!

Та будь-що я мав якнайшвидше забиратися звідси. Гамір, який лунав згори, свідчив про гонитву.

Я пробіг через дві кімнати — бібліотеку та їдальню, — щоразу кидаючись до вікна й відступаючи, бо надворі бовванів хтось із жовтих вартових, або навіть і не один. Глупоту цих тварюк, що діяли так безглуздо, можна було зіставити хіба що з моїм небажанням перевіряти, якою саме магічною силою їх озброєно.

Ззаду хтось шалено вигукував моє ім'я. Передчуваючи недобре, я відчинив наступні двері і опинився на кухні. Внутрішніх дверей тут більше не було, зате був прохід, що вів до теплиці, де росли всілякі трави та зелень. За теплицею виднів садок, де в повітрі гасали ті самі троє вартових на своїх триніжках. Щоб виграти час, я наклав на двері позаду себе Печатку. А потім озирнувся — й побачив кухаря.

Кухар глибоко сидів на стільці, виставивши ноги на кухонний стіл. Гладкий, веселий, рум’яний чолов’яга з величезним сікачем для м’яса в руці. Цим сікачем він старанно обрізав собі нігті, кидаючи краєчки точнісінько в камін. Та водночас кухар не зводив з мене своїх маленьких чорних очиць.

Мені зробилося недобре. Цього кухаря, здається, нітрохи не здивувала поява в нього на кухні хлопчика—єгиптянина. Я перевірив його на інших рівнях. Із першого по шостий він був однаковісінький — гладкий чолов’яга в білому фартусі. А на сьомому..

Отакої.

— Бартімеусе!

— Фекварле!

— Як ся маєш?

— Непогано.

— Щось давненько тебе не було.

— Якось так.

— Шкода, еге ж?

— Еге ж... Ну ось я й тут...

— А й справді.

Під час цієї милої бесіди з-за дверей без упину лунали Вибухи. Та моя Печатка трималася міцно. Я спробував усміхнутись якнайлагідніше.

— Джабор і досі такий вразливий?

— Еге ж, такий самий. Тільки здається мені, Бартімеусе, що тепер він став ще голодніший. Це, мабуть, єдина зміна. Подивишся, то він ніколи не буває ситий — навіть тоді, як щойно попоїсть. А нині — ти й сам це бачиш — таке трапляється нечасто.

— Що ж це — «не годуй собак, щоб лютіші були»? Так, мабуть, чинить ваш хазяїн? Скільки ж у нього сили, щоб тримати в неволі вас із Джабором?

Скривившись в усмішці, кухар пожбурив до каміна ще один краєчок нігтя. Ніготь застряг у тиньку на стелі.

—Ти ж знаєш, Бартімеусе, що в добірному товаристві таких слів не кажуть. Просто ми з Джабором граємо з далеким прицілом.

—Авжеж, авжеж.

— До речі, про різницю в силах... Я помітив, що ти волієш не звертатися до мене на сьомому рівні. Це якось нечемно. Хіба ти боїшся мого справжнього вигляду?

— Ні, Фекварле. Просто мене від нього нудить[13].

— Дякую. До речі, Бартімеусе, я в захваті від твого вигляду. Дуже мило. Я бачу, тебе обтяжує один амулет... Може, зробиш ласку зняти його й покласти на отой стіл? Тоді, якщо ти скажеш мені, на якого чарівника працюєш, я постараюся зробити так, щоб наша зустріч не завершилась фатальним для тебе чином.

— Красно дякую. Але ж ти знаєш, що я не можу цього зробити[14].

Кухар устромив свій сікач у стіл.

— Поговорімо щиро. Ти можеш. І зробиш. Я проти тебе нічого не маю. Можливо, ми колись знову працюватимемо разом. Та нині я зв’язаний — так само, як і ти. І теж мушу

виконувати свій обов’язок. Отож усе, як завжди, зводиться до сили. Можливо, я помиляюсь, але мені здається, що сьогодні ти не в найкращій формі — інакше ти вийшов би парадними дверима, прибивши дорогою триногів. А так вони ганяли тебе туди—сюди, аж поки загнали до мене.

— Я просто хотів порозважатися.

— Гм-м... Бартімеусе, може, годі вже посуватися до вікна? Таку витівку помітить навіть людина.[15] До того ж, надворі на тебе все одно чекають триноги. Віддай Амулет — інакше переконаєшся, що твій кволий Щит нікуди не годиться.

Сказавши це, він підхопився й простяг руку. Запанувала мовчанка. З-за моєї Печатки досі було чути Вибухи. Еге ж, уяви Джаборові бракує, зате впертості в нього — надміру. Нічого, ці двері й самі ще досить міцні. В садку ширяли троє вартових, зирячи на мене всіма своїми очима. Я озирнувся, шукаючи виходу.

— Амулет, Бартімеусе.

Я поволі, по-театральному підняв руку і взявся за Амулет. А потім відскочив ліворуч. І тієї самої миті зняв Печатку з дверей. Фекварл, вилаявшись, спробував зробити якесь закляття, та завершити його не встиг: його накрив потужний Вибух, що проломився крізь стіну на тому самому місці, де раніше була Печатка. Фекварла відкинуло назад, у камін, і засипало уламками стіни.

Я тим часом пробився до теплиці — саме тоді, коли до кухні ступив Джабор. Поки Фекварл вибирався з-під уламків, я вискочив у садок. Вартові, вибалушивши очі, кинулись на мене. На кінцях їхніх ніг з’явилися пазурі, схожі на коси. Я зробив Ілюмінацію — найяскравішу, яку тільки міг. Садок залило сліпучим світлом, ніби тут вибухнуло сонце. Вартовим обпалило очі — вони аж зацвірінчали з болю. Перескочивши через них, я помчав садком, ухиляючись від магічних блискавок, що били з будинку. Кілька дерев ці блискавки таки спопелили.

Я забіг у дальший кінець садка — між купою компосту й косаркою — й там перескочив через мур. Потім продерся крізь синю магічну сітку — в ній залишилася дірка у вигляді хлоп’ячого силуету. Тут—таки звідусіль долинув дзенькіт сигналізації.

Я важко впав на бруківку; Амулет хилитався в мене на грудях. З-за муру було чути тупіт копит: хтось явно мчав чвалом. Пора, здається, змінити зовнішній вигляд.

Соколи-сапсани — найпрудкіші птахи в світі. Переслідуючи здобич, вони здатні розганятися до двохсот кілометрів на годину. Та навряд чи хтось із них набирав такої швидкості в горизонтальному польоті над дахами Північного Лондона. Багато хто сказав би, що таке взагалі неможливо — надто коли на шиї в птаха висить важкий Амулет.

Досить лише зазначити, що коли Фекварл із Джабором нарешті вибралися до гемпстедського завулку й створили там невидиму перешкоду — яку, щоправда, відразу пробило автомобілем, — мене ніде не було видно.

Я давно вже встиг утекти.