Стріла блискучої чорної плазми вдарила в найближчу вітрину. Головний убір шамана, горщики, флейти, сама вітрина й частина підлоги — все зникло з таким звуком, ніби вода втяглась у злив. З отвору в підлозі вибухнув струмінь пари.
Натаніель подолав десь із метр перевертом і підхопився. Йому наморочилось у голові, та хлопець не вагався ані миті. Він кинувся до наступної вітрини — тієї, що з металевими кубиками. Коли старий чарівник знову підняв руку, Натаніель згріб кілька кубиків і майнув за найближчий книжковий стелаж. Туди, де він щойно стояв, ударила нова стріла плазми.
Хлопець на секунду зупинився. Старий за стелажами цокнув язиком:
— І що ти тепер робитимеш? Знову напустиш на мене комашок?
Хлопчина поглянув на кубики у своїй руці. Не комашки, але нічим не гірші за комашок: Празькі Кубики — дрібний реквізит чарівників—невдах, що заробляють на життя штукарством. У металевій шкаралупі кожного кубика справді сидить демон—комашка разом зі жменькою мінерального порошку. Вивільнюючись водночас, комашка й порошок спалахують чудернацькими язиками полум’я. Дурна іграшка, та й годі. Аж ніяк не зброя.
Кожен кубик було загорнуто в папірець із зображенням реторти — славнозвісною емблемою алхіміків Золотої вулиці. Кубики були старі — можливо, ще дев’ятнадцятого століття. Хтозна, може, вони взагалі вже на працювали.
Натаніель схопив один кубик і жбурнув як є, не розгортаючи, через стелаж.
І вигукнув закляття Звільнення.
Бісеня, що сиділо в кубику, спалахнуло, розсипавши з металевим брязкотом шлейф срібних іскор. Галерею наповнив слабкий, але відчутний запах лаванди.
Старий чарівник радо захихотів:
— О, як мило! Будь ласка, ще раз! Я хочу, щоб наш прихід до влади супроводжувався найкращими ароматами. Ти маєш запах горобини? Мій улюблений!
Натаніель вибрав наступний кубик. Реквізит це чи ні — все одно більше в нього немає нічого.
Він почув, як зарипіли черевики старого: той шкутильгав галереєю до краю проходу. Що ж тепер робити? Шлях до втечі перегороджують книжкові стелажі.
А чи справді вони перегороджують його? Полиці були відкриті з обох боків. Хлопець міг зазирнути до сусіднього проходу крізь щілину між книжками та горішньою полицею. А якщо протиснутись...
Натаніель пожбурив ще один кубик і підбіг до полиці.
Моріс Скайлер завернув за ріг. Руки його ховались у мерехтливій силовій кулі.
Натаніель ударився об другий ряд полиць, ніби стрибун, що бере висоту. І пробурмотів закляття Звільнення.
Кубик вибухнув просто в обличчя старого. Пурпурові іскри закрутилися аж до стелі. В повітрі коротко пролунав чеський марш дев’ятнадцятого століття.
Наступної миті з півсотні книжок водоспадом посипалися вниз. Натаніель приземлився прямісінько на цю купу.
Він радше відчув, ніж побачив третю стрілу, що знищила прохід у нього за спиною.
В голосі чарівника з’явилася сердита нотка:
— Хлопчику, в нас обмаль часу! Зупинися, будь ласка!
Однак Натаніель уже встиг підхопитись і майнути до наступної полиці. Він не дозволяв собі зупинятись ні на мить, щоб страх не взяв над ним гору. Тепер єдиною його метою було дістатися до дверей у дальшому кінці галереї. Старий казав, що там пентакль...
— Джоне, послухай!
Натаніель упав навзнак у наступний прохід разом з лавиною книжок.
— Я захоплений твоєю рішучістю!
Згори на хлопця впав словник у шкіряних палітурках, і Натаніелеві з очей посипались іскри. Він ледве знявся на ноги.
— Це ж нерозумно — мститися за свого наставника!
Ще один вибух магічної енергії. Ще один стелаж зник.
— Нерозумно й неприродно! Сам я давно вже вбив свого наставника. Я ще зрозумів би тебе, якби твій Андервуд був вартою уваги людиною!
Натаніель жбурнув через плече третій кубик. Кубик упав на вітрину, та не спалахнув: хлопець забув виголосити закляття.
— Він був нікчема, хіба не так, Джоне? Збовдурілий нікчема! А ти готовий віддати за нього життя... Краще відійди вбік!
Натаніель дістався до останнього проходу. Двері були вже близько, залишалося кілька кроків. І вже тут — уперше — хлопчина закляк. У його серці здійнявся гнів, притлумивши страх.
Тихо рипнули черевики. Старий шкандибав галереєю за слідом з розсипаних книжок і зазирав до кожного бічного проходу. Та хлопця не було й духу. Скайлер зайшов в останній прохід, підняв руку..
І роздратовано цокнув язиком. Прохід був порожній.
Натаніель, що мовчки переліз через стелаж до останнього проходу й тепер саме крався за старим чарівником, повною мірою використав ефект несподіванки.
У Скайлера врізались водночас три кубики і так само водночас. за єдиним наказом, вибухнули. То було ясно-зелене «Колесо Святої Катерини», «Віденська гармата» з рикошетом і «Ультрамаринове вогнище». Хоч поодинці кожен з цих кубиків справляв вельми скромне враження, разом вони виявилися досить потужними. Пролунала мішанина з популярних дешевих пісеньок, і повітрям поплив насичений запах горобини, білотки та камфори. Старого вибухом збило з ніг і відкинуло до дверей — тих самих, у кінці галереї. Скайлер тяжко вдарився в двері головою. Двері завалилися всередину, й старий упав за поріг. Його шия неприродно викривилась. Чорна куля, що мерехтіла в його руці, відразу згасла.
Натаніель потихеньку пішов до нього крізь дим, стискаючи в руці останній кубик.
Чарівник не ворушився.
Можливо, він хитрує? Будь-якої миті він може підскочити й кинутись у бік. Може... Натаніель був готовий до цього.
Ще ближче... Старий так і не ворушився. Натаніель був уже поряд із його шкіряними черевиками.
Ще крок... Зараз він напевно підскочить.
Проте Моріс Скайлер лежав непорушно. Він скрутив собі в’язи. Обличчя його змертвіло, губи розтулилися. Натаніель стояв уже так близько, що міг перелічити всі зморшки на щоці старого. Він бачив тоненькі червоні судини, що виступили на носі й під оком.
Розплющене око було невидюще, наче в риби на прилавку. Над оком звисало сиве пасмо волосся.
В Натаніеля затрусилися плечі. На мить йому здалося, що він от-от заплаче.
Та хлопець таки змусив себе стояти нерухомо, чекаючи, поки сповільниться подих і вгамується лихоманка. Врешті, опанувавши себе, Натаніель переступив через труп старого.
— Ти помилився, — тихо сказав він. — Я роблю це не заради свого наставника.
За дверима виявилась невеличка кімнатка без вікон — мабуть, колишня комірчина. Посередині підлоги був намальований пентакль, а довкола акуратно розставлені свічки й посудинки з пахощами. Дві свічки збило дверима: Натаніель обережно повернув їх на місце.
На одній із стін на гвіздку висіла позолочена рама. У ній не було ні картини, ні навіть полотна, та її заповнювало чудове зображення великої, круглої, осяяної сонцем кімнати, якою пересувалися численні людські фігурки. Натаніель умить зрозумів, що це за рама: величезне магічне дзеркало, набагато краще й потужніше за його втрачений бронзовий диск. Хлопець підійшов ближче. Дзеркало показувало простору залу, заставлену кріслами; покрита килимом підлога якось химерно блищала. До зали, зі сміхом і балачками, заходили міністри; вони відсьорбували з келихів вино і приймали в лакеїв, що шикувалися біля входу, акуратні чорні ручки й теки. Прем’єр-міністр був уже там, серед гомінкого натовпу; похмурий африт досі простував за ним. Лавлейс поки що не з’являвся.
Та будь-якою миті він міг увійти до зали і заходитися здійснювати свій намір.
Натаніель помітив сірникову коробочку, що лежала на підлозі. Він поспіхом запалив свічки, двічі перевірив пахощі і ступив у пентакль, мимоволі захопившись витонченістю його малюнка. Потім заплющив очі, зосередився й пригадав закляття виклику.
Через кілька секунд хлопець відчув, що він готовий. Дим дер йому горло. Зо два рази кахикнувши, він прочитав закляття.
Наслідок не забарився. Натаніель давно вже нікого не викликав, тож тепер трохи здригнувся, побачивши джина. Той з’явився в подобі химери, помітно роздратований.
— Ти ніяк не міг вибрати кращого часу? — спитав він. — Я щойно загнав цього найманця в пастку, а тобі раптом закортіло мене викликати!
— Зараз усе почнеться! — від зусиль, спрямованих на виклик Бартімеуса, Натаніелеві паморочилось у голові. Щоб не впасти, він притулився до стіни. — Поглянь — отам, у дзеркалі! Вони вже збираються! Лавлейс зараз іде туди. Він хоче надягти Амулет, тож йому ніщо не зашкодить. В-він, здається, збирається... когось викликати!
— Tа невже? Я й сам уже це вирахував. ГЬразд, тоді ходи-но сюди, до моїх ніжних пазурів! — Джин потягся, і його лабети аж затріщали.
Натаніель зблід. Химера вибалушила очі.
— Я просто хочу перенести тебе туди. Перенести! — мовив джин. — Якщо ми хочемо зупинити Лавлейса, треба поспішати! Щойно він увійде туди, як залу буде запечатано. Не сумнівайся!
Натаніель боязко ступив уперед. Химера нетерпляче тупнула ногою.
— За мене не хвилюйся! — гиркнув джин. — Я не надірвуся. Я розгніваний, і до мене повернулася сила!
Сказавши це, він схопив Натаніеля і вже обернувся до виходу, аж тут спіткнувся об мертве тіло на дверях.
— Ти хоч не розкидайся трупами своїх ворогів! Я собі пальця на нозі забив!
Джин перескочив через уламки дверей і помчав галереєю, допомагаючи собі помахами кам’яних крил.
З кожним його кроком Натаніелеві мало не вивертало шлунок.
— Тихше! —ледве промовив він. — Мене нудить!
— Що, така подорож тобі не до смаку? — Бартімеус майнув крізь арку, що вела до галереї, і, обминувши сходи, приземлився в коридорі десятьма футами нижче. В повітрі відлунював Натаніелів крик.
Таким самим чином химера подолала й наступний коридор.
— Отже, ти здійснив своє перше вбивство,— поцікавився джин. — Як ти після цього почуваєшся? Справжнім чоловіком, еге ж? Може, це трохи затамувало твої спогади про смерть пані Андервуд?
Натаніеля так нудило, що він не міг навіть слухати — не те. що відповідати.
Через хвилину подорож закінчилася так несподівано, що Натаніеля шарпонуло, мов ганчір'яну ляльку. Химера зупинилася на розі довгого коридора. поставила Натаніеля на підлогу й показала вперед. Хлопець труснув головою, щоб оговтатись, і подивився туди.
В іншому кінці коридора були двері, які вели до зали. На дверях стояли троє: бундючний лакей. Руфус Лайм — той самий слизький чарівник — і Саймон Лавлейс, що застібав собі комірця. Під сорочкою на мить блиснуло золото, а потім Лавлейс нарешті впорався з ґудзиком і поправив краватку. Покінчивши з цим. молодик ляснув приятеля по плечу і увійшов у залу.
— Ми спізнилися! — прошепотів Натаніель. — Може, ти?..
Він здивовано озирнувся: химера зникла.
Аж тут йому на вухо зашепотів тоненький голосок:
— Пригладь волосся й заходь. Удай, ніби ти служник. Ну ж бо!
Натаніель ледве вгамував настійливе бажання почесати в себе за вухом — там ворушилося щось маленьке й лоскотливе. Він випростався, прибрав волосся з лоба й хутко попрямував коридором.
Лайм саме вийшов. Лакей уже збирався зачинити двері.
— Зачекайте! — Натаніелеві хотілося, щоб голос його пролунав якнайвеличніше. — Пустіть мене! Їм потрібен зайвий хлопець, щоб розносити напої!
— Щось я не впізнаю тебе, — насупився лакей. — А де Вільям?
— Йому розболілася голова. Замість нього відрядили мене. Щойно.
В коридорі залунали кроки. Долинув наполегливий голос:
— Зачекайте!
Натаніель озирнувся. І почув, як Бартімеус вилаявся в нього над вухом. Коридором до них швидко наближався бородатий найманець — босий, у пошматованому вбранні, — і його блакитні очі аж палали.
— Мерщій! — наказав джин. — Двері відчинено. Вперед!
Найманець прискорив кроки.
— Зупиніть цього хлопчиська!
Проте Натаніель уже наступив закаблуком лакеєві на ногу. Лакей, скрикнувши з болю, відпустив хлопця. Натаніель штовхнув двері й протиснувся до зали.
Комаха на його вусі аж підскочила:
— А тепер зачини двері!
Натаніель ще раз штовхнув двері — тепер уже назад, однак лакей налягав на них усім тілом. Двері поволі почали відчинятися.
А потім до хлопця долинув найманців голос, лагідний і запобігливий:
— Облиш. Хай собі йде. Він заслужив цю долю.
Лакей відійшов, і Натаніель нарешті зміг зачинити двері. Клацнули й крутнулися замки.
Над вухом у хлопця знову зашепотів голосок:
— Це недобрий знак.