Бартімеус: Амулет Самарканда

32

— Таймс»! Ранковий випуск!

Хлопчина—газетяр помалу штовхав тротуаром свого візка і зупинявся, коли хтось із перехожих кидав йому монетку. Натовп був щільний, тож хлопчина просувався повільно. Коли Натаніель з Бартімеусом вислизнули з покинутої бібліотеки й перебігли вулицю, візок тільки—но порівнявся з пекарнею.

У Натаніелевій кишені залишилося кілька монеток — рештки того, що він кілька днів тому витяг з глечика пані Андервуд. Хлопець поглянув на візок, загромаджений стосами «Таймса» — офіційної урядової газети. Газетяр був убраний у широкий картатий кашкет, рукавички з обрізаними пальцями й довге, майже до п’ят, темне пальто. Кінчики його пальців майже посиніли від холоду. Він раз по раз повторював свій хрипкий клич:

— «Таймс»! Ранковий випуск!

Натаніель майже не мав досвіду спілкування з простолюдом. Він гукнув газетяреві, намагаючись говорити якомога впевненіше:

— Скільки коштує «Таймс»?

— Сорок пенсів, малий.

Натаніель холодно кинув йому гроші й одержав газету.

Газетяр поглянув на нього спочатку байдуже, а потім з несподіваною цікавістю. Натаніель уже хотів Іти, аж тут почув газетярів голос:

— Оце так вигляд у тебе, друже, — весело сказав він. — На вулиці, мабуть, ночував?

— Ні, — суворо відповів Натаніель, сподіваючись угамувати цікавість хлопчини.

Проте це не допомогло.

— Еге ж, еге ж, — погодився газетяр. — А якщо й так, і ти просто не хочеш говорити, то я тебе розумію. Тільки будь обережний, як почнеться комендантська година. Поліція тепер так і нишпорить.

— Яка комендантська година? — перепитав джин.

Газетяр вирячився на нього:

—Ти що, друзяко, з неба впав? Після того ганебного нападу на Парламент із восьмої вечора запровадили комендантську годину. На цілий тиждень! Це, звичайно, дурниці, тільки всюди повно куль—шпигунів, та й поліція теж не дрімає. Доводиться ховатися, а то ще зжеруть. Вам, мабуть, досі щастило... Тільки я от що скажу: коли треба, я можу знайти вам прихисток на ніч. Безпечний, нівроку, закапелок. А ще, — хлопчина помовчав, озирнувся й зашепотів, — там можна що-небудь продати, коли вам потрібно.

Натаніель байдуже відповів.

— Дякую. Мені нема чого продавати.

Газетяр почухав потилицю:

— Як собі хочеш. Тільки щось ми забалакались. Мені працювати пора. Бувай, — він штовхнув візок і рушив далі. Однак Натаніель помітив, що хлопчина кілька разів озирнувся.

— Дивна річ, — обізвався Бартімеус. — Чого йому треба?

Натаніель стенув плечима. Він уже забув про пригоду з газетярем.

— Іди й принеси мені чогось попоїсти. І теплий одяг. А я піду до бібліотеки й почитаю, що тут пишуть.

— Гаразд. Тільки не встрягай у всілякі халепи, доки я не повернуся, — джин крутнувся і зник у натовпі.

Потрібна стаття відшукалася на другій сторінці між щомісячним оголошенням Міністерства працевлаштування про набір нових учнів і коротким репортажем про перебіг італійської кампанії. Стаття займала аж три колонки. У ній зі скорботою повідомлялося, що міністр внутрішніх справ Артур Андервуд і його дружина Марта загинули під час пожежі. Пожежа розпочалася близько чверті на одинадцяту вечора: пожежній команді та магічній службі з надзвичайних ситуацій вдалося загасити її лише через три години, коли будинок уже вигорів дощенту. Два сусідні будинки зазнали серйозних пошкоджень, їхніх мешканців довелося евакуювати. Причина пожежі невідома, однак поліція розшукує учня пана Андервуда — дванадцятилітнього Джона Мендрейка, чийого тіла не було знайдено. Є поодинокі свідчення, ніби він утік з місця пригоди. За чутками, Мендрейк відзначався неврівноваженою вдачею: відомо, що рік тому він намагався вчинити напад на кількох визначних чарівників, тому з ним слід поводитися обережно. Насамкінець у статті йшлося, що смерть пана Андервуда стала тяжкою втратою для уряду. Небіжчик усім своїм життям прислужився міністерству і зробив великий внесок у його діяльність — який саме, не зазначалося. Вочевидь, через брак місця в газеті.

Натаніель, що сидів біля вікна, випустив газету з рук. Схиливши голову на груди, він заплющив очі. Надруковане підтвердження вже відомих фактів просто—таки приголомшило хлопця. Натаніелеві хотілося плакати, але горе несподівано тікало й ховалося в глибині серця. Погано. Він дуже втомився. Йому вже нічого не хочеться, тільки спати...

Хтось не дуже ввічливо копнув Натаніеля носаком черевика. Хлопчина здригнувся й прокинувся.

Джин стояв перед ним з посмішкою на обличчі. В руках він тримав паперовий пакунок, над яким курився струменець запашної пари. Голод подолав гідність: Натаніель вихопив у джина пакунок і мало не перекинув картонну філіжаночку з кавою собі на коліна. На його радість, під кавою були ще два пакунки — гарячий біфштекс і бутерброд із салатом. Хлопчині здалося, що він ніколи в житті не їв нічого смачнішого. За якісь дві хвилини від харчів і сліду не лишилось. Натаніель сидів, важко дихаючи й погойдуючи в змерзлих пальцях філіжаночку кави.

— Оце так видовище, — зауважив джин.

Натаніель ковтнув кави.

—Де це ти роздобув?

— Украв. Зайшов до кулінарії й попросив продавця спакувати, а поки той вибивав чек — утік. Нічого цікавого. Продавець викликав поліцію.

Натаніель застогнав:

— Цього ще нам бракувало!

— Не хвилюйся. Вони шукатимуть високу білявку в манто... Ось поглянь, — джин показав на речі, що лежали на підлозі серед сміття, — тут ти знайдеш собі кращий одяг. Куртку, штани, шапку та рукавички. Сподіваюсь, вони підійдуть тобі. Я взяв найменший розмір, який тільки знайшов.

Через кілька хвилин Натаніель, ситий і добре вбраний, трохи пожвавішав. Він сидів і грівся біля вогню. Джин присів поруч і дивився на полум’я.

— Вони думають, що це зробив я, — Натаніель показав на газету.

— А чого ж ти чекав? Що Лавлейс в усьому зізнається? Хороший чарівник таких дурниць не встругне, — Бартімеус значуще оглянув хлопця. — Для того він і влаштував пожежу, щоб знищити сліди свого візиту. Вбити тебе йому не вдалося, тож він спробує хоча б запроторити тебе за ґрати...

— Мене розшукує поліція!

— Отож. З одного боку — поліція, з другого — Лавлейс. Будь певен, він напустить на тебе всіх своїх нюхачів. З цього вийдуть чудові «кліщі». Саме це йому й потрібно — щоб ти рятувався від переслідувань і забув про нього самого.

Натаніель скреготнув зубами:

— Ще подивимось. А може, мені самому піти до поліції? Нехай вони обшукають Лавлейсів будинок і знайдуть там Амулет...

— Невже ти думаєш, ніби вони тебе послухають? Тебе ж розшукують. Підозрюють у злочині. А якби й не підозрювали, то я б на твоєму місці не поспішав зв'язуватися з владою. Лавлейс діє не сам—один. Є ще його наставник — Скайлер...

— Скайлер? — Натаніель пригадав старого чарівника з червоним зморшкуватим обличчям. — То Скайлер—його наставник? Так... я знаю його. Я підслухав, як вони в Парламенті розмовляли про Амулет. Із ними був ще один, на прізвище Лайм...

Джин кивнув.

— Це, мабуть, тільки верхівка айсберга. Тієї ночі, коли я викрав Амулет, за мною ганялася ціла зграя куль—шпигунів: там, напевно, працював не один чарівник. Можливо, це дуже широка змова. Якщо ти звернешся до влади, то цілком можливо, що той, до кого ти звернешся, або попередить Лавлейса, або сам уб’є тебе. Ось, скажімо, Шолто Пінн — власник магічної крамниці. Вочевидь, заодно з ними. Він — один з найближчих Лавлейсових друзів. Тільки вчора вони обідали разом. Я дізнався про це невдовзі після того, як мене схопили в Пінновій крамниці.

Натаніель розсердився:

— Ти надто необачно поводився! Я просив тебе більше довідатись про Лавлейса, а не підставляти мене!

— Заспокойся. Саме це я й виконував. У Пінна я дізнався про Амулет. Лавлейс украв його в Бічема — чарівника, що працював на уряд. Під час крадіжки Бічему перерізали горлянку. Уряд дуже хоче повернути Амулет. Я міг би розвідати більше, аж тут за сигналом тривоги з’явився африт і запроторив мене до Тауера.

— Але ти втік звідти? Як?

— Тут сталося дещо цікаве, — провадив Бартімеус. — Мене витяг звідти сам Лавлейс. Мабуть, почув від Пінна чи від когось іншого, що влада зловила надзвичайно спритного джина, і зразу припустив, що це і є викрадач Амулета. Він послав своїх джинів — Фекварла та Джабора — мені на допомогу. Як ти гадаєш, навіщо він це зробив?

— Щоб дістати Амулет назад. Це зрозуміло.

— Отож. І цей Амулет скоро буде йому потрібен. Він сам говорив про це минулого вечора. Те саме згадував і Фекварл: у найближчі два дні. мовляв. Амулетом скористаються для чогось надзвичайного. Казав, що часу в них обмаль.

Натаніелеві спливли в пам’яті якісь призабуті спогади:

— У Парламенті я чув, ніби Лавлейс невдовзі щось влаштовуватиме. Чи то бал, чи конференцію. Десь в околицях Лондона.

— Так, про це я теж дізнався. Лавлейс має якусь знайому — чи то дружину, чи то приятельку — на ім’я Аманда. Саме вона приймає в себе цю конференцію, нібито у власній садибі. Туди запрошено навіть прем’єр-міністра. Я бачив цю Аманду в Лавлейса вдома ще тоді, коли викрадав Амулет. Він щосили намагався викликати її симпатію — отже, вона йому не дружина. Радше за все, вони й знайомі віднедавна.

Натаніель трохи замислився.

— Я чув, як Лавлейс говорив Скайлерові, що він хоче скасувати конференцію. То було, коли він залишився без Амулета.

—Так. Але ж тепер він знову заволодів Амулетом. Натаніелеву душу огорнув крижаний гнів.

—Амулет Самарканда... Чи з’ясував ти його властивості?

— Здебільшого те саме, що знав і раніше. Цей Амулет давно вже славиться як надзвичайно потужна річ. Шаман, який виготовляв його, був справді могутній чарівник—могутніший за будь—кого з цих нинішніх нікчем. Його... чи її... плем’я було неписьменне. Усі їхні знання зберігались у пам’яті й передавались тільки усно. Одне слово. Амулет захищає свого власника від магічного нападу, принаймні, це зрозуміло. Це не талісман, його не можна використовувати для нападу на суперників. Він працює тільки на захист. Усі амулети...

— Облиш цю лекцію! — різко обірвав його Натаніель. — Я знаю, як діють амулети.

— Це я про всяк випадок. Хтозна, як вас нині навчають... Я сам мав нагоду переконатися в силі цього Амулета, коли за твоїм наказом підкинув його до кабінету Андервуда.

Натаніель знову скривився:

— Я його не підкидав!

— Еге ж. еге ж. Однак Амулет напрочуд легко впорався з поганеньким вогняним закляттям, яким було захищено двері. Просто всотав у себе увесь заряд. А вчора зробив те саме з тією жалюгідною атакою Андервуда — ти й сам міг це бачити, коли я тяг тебе під пахвою. Один мій агент сказав мені: подейкують, ніби Амулет містить сутність із самісінького серця Іншого Світу. Якщо так. то це справді могутня річ.

Натаніелеві боліли очі. Він потер їх. Тепер йому найбільше хотілося спати.

— Хоч які в цього Амулета властивості, — провадив тим часом джин, — зрозуміло, що Лавлейс збирається скористатись ним найближчими днями, на отій конференції. Як саме скористатись? Важко сказати... Навіщо? А оце сказати легко: він прагне влади, — джин позіхнув. — Давня історія.

— От зрадник! — вилаявся Натаніель. — Відступник!

— Звичайнісінький чарівник. Такий самий, як ти.

— Що? Як ти смієш! Я...

— Ну, може, поки що не такий. Почекаймо кілька років... — джин ніби трохи занудьгував. — І що ж ти пропонуєш?

Натаніелеві раптом сяйнула думка.

— Стривай-но... — почав він. — На Парламент напали два дні тому. Як ти гадаєш: тут теж замішаний Лавлейс?

Джин помітно завагався.

— Навряд. Надто вже невмілий був напад. До того ж, судячи з Лавлейсового листування, вони зі Скайлером тоді такого не сподівалися.

— Мій наставник думав, що це Спротив. Оті люди, які ненавидять чарівників.

Бартімеус посміхнувся:

— Оце вже схоже на правду. Будь обережний. Зараз вони ще недостатньо організовані, та врешті візьмуть гору. Поглянь хоча б на Єгипет, на Прагу..

— Прага в занепаді.

— Празькі чарівники в занепаді. Вони більше не при владі. Подивися—но сюди...

В одному місці гнилі бібліотечні полиці завалились, і стіну було пописано різноматіними написами — аж до кількох старанно виписаних ієрогліфів.

— Прокльони Давнього царства, — пояснив Бартімеус. — Серед тутешніх злочинців є вельми освічені люди. Он той ієрогліф означає: «Смерть хазяям». Це й тебе стосується, любий Наті, якщо я не помиляюсь.

Натаніель не звернув на це жодної уваги. Він намагався впорядкувати свої думки.

— Виходить, що звертатися до влади небезпечно, — поволі промовив він. — Залишається тільки одне. Я сам проберуся на цю конференцію і викрию там змову.

Джин значуще кахикнув:

— Ми ніби домовилися щодо зайвого ризику... Будь обережний. Ця думка видається мені справжнісіньким самогубством.

— Ніяке це не самогубство, якщо ми все старанно сплануємо. Насамперед треба дізнатися, де й коли відбудеться конференція. Це буде не так просто... Зараз ти вирушиш і все це розвідаєш, — Натаніель вилаявся. — Хай йому дідько, на це потрібен час! Якби я мав хоч кілька книжок і потрібні пахощі, то зібрав би ціле військо бісів — вистачило б приставити до кожного міністра! Проте ні, бісів важко контролювати. Або можна...

Джин підхопив газету й хутко перегорнув її.

— Або можна просто прочитати, що тут написано.

— Що?

— Ось розділ «Парламентський вісник». Послухай-но: «У середу, другого грудня, Аманда Кеткарт приймає в себе, в Гедлгем— Голлі, щорічну парламентську конференцію й дає традиційний зимовий бал. Серед гостей очікуються вельмишановний Руперт Деверо, Анґус Неш, Джесіка Вайтвел, Хлоя Баскар. Тім Гілдік, Шолто Пінн та інші високоповажні особи».

Натаніель вирвав у джина газету й пробіг її очима.

— Аманда Кеткарт... Це, мабуть, та сама Лавлейсова приятелька. Безперечної Виходить, це відбудеться саме там...

— Шкода, що ми не знаємо, де цей Гедлгем-Голл.

— Нам допоможе моє магічне дзеркало.

Натаніель дістав з кишені бронзовий диск. Бартімеус підозріло поглянув на нього.

— Навряд. Ніколи не бачив такої кривої штучки.

— Я сам зробив його.

—Тоді зрозуміло.

Натаніель двічі провів рукою над диском і пробурмотів закляття виклику. За третім разом у дзеркалі, крутячись, ніби на каруселі, — з’явилося личко немовляти. Бісеня здивовано підняло брови:

— То ти ще не помер?

— Ні.

— Шкода.

— Припини крутитись! — гримнув Натаніель. — У мене для тебе завдання.

— Хвилиночку, — відповів біс і рвучко зупинився. — А це хто з тобою?

— Це Бартімеус, інший мій раб.

— Тобто йому до вподоби так думати, — обізвався джин.

Біс спохмурнів.

— Бартімеус? Той самий, з Тауеру?

— Так.

— То він теж не помер?

— Ні.

— Шкода!

— Сам ти шкода, — Бартімеус позіхнув. — Скажи йому, нехай буде обачніший. Бо мені такі біси — на один зуб.

Немовля недовірливо скривилося.

—Та невже? Таких джинів, як ти, я на сніданок їв, друже!

Натаніель тупнув ногою:

— Замовкніть обидва й не заважайте мені! Головний тут я! Отак буде краще. Бісе, я хочу, щоб ти показав мені будинок, відомий як Гедлгем-Голл. Це десь недалеко від Лондона. Належить жінці на ім’я Аманда Кеткарт. Іди й виконуй наказ!

Диск укрився туманом. Натаніель терпляче ждав, поки туман розвіється. Ждати довелося довго.

— Ну й глючить це дзеркало, — зауважив Бартімеус. — Tи справді певен, що воно працює?

— Звичайно! Просто завдання важке, його відразу не виконаєш. А ти не думай, що легко відбувся. Коли ми знайдемо цю садибу, ти вирушиш туди і все там розвідаєш. Подивишся, що там коїться. Лавлейс, напевно, приготував якусь пастку.

— Як на мене, потрібна надто вже хитра пастка, щоб пошити в дурні всіх тих чарівників, які завітають туди в середу.. Може, хоч труснеш своє дзеркало?

— Я кажу тобі — воно працює! Ось!

У дзеркалі знову з’явилося вкрай захекане бісеня.

— Що це з тобою? — пропихкотіло воно. — Інші чарівники користуються дзеркалами, щоб підглядати за якоюсь красунею у ванній, — аж ні! Для тебе це надто просто! Я ще зроду не бачив місця, яке так пильно охороняють. Незгірше за Тауер. Зведені ловецькі сітки, вартові, що довільно матеріалізуються, й багацько всього іншого. Тільки—но я підібрався туди, як довелося тікати. Ось найкраще, що я можу показати.

Посередині дзеркала виступило розпливчасте зображення. На ньому ледве видніла бура споруда з кількома башточками, оточена лісом. З одного боку до неї вела під’їзна дорога. У небі над будівлею стрімко кружляли дві чорні цятки.

— Бачили? — обізвалося бісеня. — Це вартові. Вони відчули мене, тільки—но я з’явився. Ось вони мчать до мене. Бачите, як швидко? Тож не дивуйтеся, що я відразу кинувся навтікача.

Зображення зникло. Його місце зайняло личко немовляти.

— Ну то як?

— Марно, — мовив Бартімеус. — Ми так і не знаємо, де цей Голл.

— Отут ти помиляєшся, — дитяче личко аж розцвіло пихатою усмішкою. — П’ятдесят миль на південь від Лондона і дев’ять миль на захід від Брайтонської залізниці. Величезна садиба. Її не проминеш. Працюю я, може, й повільно, зате старанно.

— Можеш відпочити. — Натаніель провів рукою над диском. стираючи зображення. —Тепер нам є з чого починати. Такий потужний магічний захист підтверджує, що саме там і відбуватиметься конференція. Середа... Ми маємо два дні, щоб дістатися туди.

Джин непоштиво пирхнув:

— То через два дні ми знову віддамося на милість Лавлейса, Фекварла, Джабора та сотні клятих чарівників, що вважають тебе за палія? Чудово. Ніяк не дочекаюсь цієї миті.

Натаніелеве обличчя скам’яніло:

— Ми уклали угоду. Хіба ти забув? Нам лише треба все ретельно спланувати. А тепер вирушай до Гедлгем—Голлу, підберися до нього якнайближче і знайди спосіб пробратися всередину. Я почекаю тебе тут. Мені треба виспатись.

— Які ж ви все-таки хирляві, люди... Ну, гаразд. Я вирушаю.

Джин підвівся.

— Скільки часу тобі знадобиться?

— Кілька годин. Надвечір я повернуся. Не забувай про комендантську годину та про кулі—шпигуни. Краще взагалі не виходь надвір.

— Годі вже мені наказувати! Іди собі, й квит! Ні, стривай... Як мені підтримувати вогонь?

Через кілька хвилин джин вирушив. Натаніель умостився просто на підлозі, біля самісінького вогнища. Горе і почуття провини огортали його, мов тінь, однак утома була дужча. За хвилину він уже спав.