Бартімеус: Амулет Самарканда

17

«Піннове магічне знаряддя» належало до тих крамниць, куди наважуються заходити тільки найбагатші чи найсміливіші люди. Крамниця займала вигідне місце на розі Дюк-стріт і Пікаділлі й найбільше скидалася на палац, який навіщось притягла сюди компанія спритних джинів, а потім абияк затиснула його між тутешніми одноманітними будинками. По обидва боки широкого сірого бульвару тяглися магічні книгарні й кав’ярні, і на їхньому тлі яскраво освітлені вікна й колони з золотими канелюрами відразу впадали в око. Навіть із повітря аж за милю було чути звідти ауру вишуканої витонченості.

З приземленням мені довелося поморочитись — багато вступів було обсаджено шипами або змащено чимось клейким, щоб відганяти таких капосних голубів, як я. — та врешті я примостився на дорожньому знаку, звідки було чудово видно Піннову крамницю, й заходився спостерігати далі.

Кожна вітрина являла собою пам’ятник претензійності й вульгарності, до яких потай ласі всі чарівники: оздоблене коштовним камінням знаряддя, що обертається на підставках; велетенські лупи над блискучою розкішшю перснів та браслетів; автоматичні дженджуристі манекени в італійських костюмах із діамантовими шпильками — й таке інше. Звичайні чарівники в поношеному повсякденному вбранні, проходячи повз крамницю, мимоволі зупинялись, заздрісно зирили на ці вітрини й простували далі, мріючи про багатство й славу. Простолюдинів тут майже не було — у цій частині міста вони зазвичай не з’являлися.

Крізь одну з вітрин я побачив високий прилавок з полірованого дерева, за яким сидів товстелезний чоловік у білому костюмі. Він височів на стільці, немов на сідалі, й заклопотано віддавав накази стосові коробок, що стояв, хитаючись, коло нього. Нарешті пролунала остання команда, товстун відвернувся і коробки попливли через кімнату. За мить вони повернули, і я зумів розгледіти невеличкого кремезного фоліота[48], який і тяг увесь цей стос. Діставшись до полиць у кутку, фоліот випростав довгого хвоста й заходився підхоплювати коробки по одній і обережно розкладати по полицях.

Я зрозумів, що товстун — це сам Шолто Пінн, власник крамниці. Біс-посланець згадував, що він — чарівник, і я справді помітив у Пінновому оці монокль у золотій оправі. Саме цей монокль і дозволяв господареві бачити справжню подобу свого слуги, бо на першому рівні фоліот здавався звичайнісіньким хлопцем, вочевидь, щоб не лякати перехожих-простолюдинів. Зовні Шолто видався мені небезпечним чолов’ягою: незважаючи на повноту, його рухи були плавні і впевнені, а очі — швидкі й проникливі. Щось мені підказувало, що перехитрити його нелегко; отож я облишив свій попередній намір перекинутись на людину і спробувати щось витягти з господаря.

Малий фоліот видавався для цього кращою кандидатурою, тож я терпляче ждав зручної нагоди. Коли настав час обідньої перерви, потік відвідувачів, що плив до Пінна, став трохи потужнішим. Шолто ласкаво догоджав покупцям, водночас деручи з них як за рідного батька, а фоліот гасав крамницею, подаючи скриньки, плащі, парасольки та інші замовлені речі.

Після кількох таких покупок обідня перерва закінчилась, і відвідувачі розійшлися. Тепер уже Шолто замислився про своє черево. Давши фоліотові настанови, він надяг кошлате хутряне пальто й пішов собі. Я бачив, як він викликав таксі, заліз туди — і автомобіль зник серед вуличного руху. Чудово. Виходить, якийсь час його тут не буде.

Тим часом фоліот повісив на двері табличку «Зачинено», вмостився за прилавком і, вдаючи Шолто, набундючився.

Нагода настала. Я змінив свій вигляд. Голуб зник. Натомість у двері крамниці постукав біс—посланець, точнісінька копія того, якого я відлупцював у Гемпстеді. Фоліот сердито й здивовано поглянув на мене і махнув рукою: мовляв, забирайся геть. Я постукав знову, тепер уже гучніше. Невдоволено скрикнувши, фоліот підхопився, підбіг до дверей і відчинив їх. Над дверима дзенькнув дзвіночок.

— У нас зачинено.

— У мене лист для пана Шолто.

— Його немає. Зайдіть пізніше.

— Я не можу чекати. Це терміново. Коли він повернеться?

— Десь за годину. Господар пішов обідати.

— А куди він пішов?

— Він не казав мені.

Фоліот поводився пихато й зарозуміло. Він, напевно, вважав, що розмовляти з якимось там бісом — це нижче від його гідності.

— Нічого. Я зачекаю. — Я крутнувся, майнув у відчинені двері, прослизнув під фоліотовою рукою і опинився в крамниці.

— Ти диви, яка тут розкіш!

Переляканий фоліот помчав навздогін за мною:

— Геть! Геть! Пан Пінн наказував нікого не пускати!..

— Та не бійся ти, друже. Я нічого не поцуплю.

Фоліот рішуче загородив від мене найближчу поличку зі срібними кишеньковими годинниками:

— А я й не боюся! Зараз тупну ногою — з’явиться горла й зжере будь-якого злодія! А тепер, будь ласка, забирайся!

— Гаразд, гаразд, — я понуро обернувся до дверей. — Ти надто сильний для мене. До того ж, іще й щасливчик. Не всякого візьмуть на таке розкішне місце.

— Оце ти правду кажеш! — фоліот був забіякуватий, та водночас пихатий і боязкий.

— Тебе, напевно, не б’ють. І не карають Розжареним Пунктиром... — бідкався я далі.

— Авжеж, ні! Я — втілення самого сумління! Господар дуже ласкавий до мене.

Я вже зрозумів, що це за тип. Лестун найгіршого зразка. Мені хотілося його куснути[49].Та будь-що він дав мені потрібну зачіпку.

— Ще б пак! — відповів я. — Знає, мабуть, як йому пощастило з таким помічником, як ти. Що йому робити без тебе? Ти переносиш тут усі вантажі. А ще можеш діставати хвостом до горішніх полиць, чи підмітати ним підлогу, чи...

Фоліот обурено взявся в боки:

— Зухвала поганко! Господар шанує мене за важливіші послуги! Він називає мене своїм помічником при покупцях, запам’ятай! Я наглядаю за крамницею, поки він обідає! Я веду рахунки! Я допомагаю шукати речі, потрібні покупцям! Я...

— Стривай-но! Речі? — я аж присвиснув. — Ти хочеш сказати, що він дозволяє тобі поратися з цим крамом? З усім цим магічним знаряддям і амулетами? Брешеш!

Бридка фоліотова пика розпливлася в посмішці:

— Авжеж, дозволяє! Пан Пінн довіряє мені беззастережно!

— Що ж він тобі довіряє? Справжні потужні речі, чи всілякий ярмарковий мотлох, на зразок «руки слави» чи «дзеркала мулера»?

— Звичайно, потужні! Найнебезпечніші та найрідкісніші! Господар завжди хоче бути певен, чи не підсунули йому підробку. Отут йому й потрібна моя допомога.

— Та невже? Справді? І як, трапляється що-небудь знамените?

Я зручно притулився до стіни. Голова цього підлизи вже так розпухла[50], що він геть забув, як щойно збирався вигнати мене.

— Еге ж, трапляється. Ти, мабуть, про таке й не чув. Ану, пригадаю... Минулого року до нас потрапив браслет з ноги Нефертіті! Оце то була сенсація! Один з агентів пана Пінна викопав його в Єгипті й доправив сюди спеціальним літаком. Мені довірили його чистити! Чистити! Подумай про це наступного разу, коли летітимеш кудись під дощем. Цей браслет купив на аукціоні герцог Вестмінстерський і виклав за нього грубенькі гроші. Подейкують, — фоліот нахилився ближче до мене, — що він купив його в дарунок дружині, страшенно бридкій особі. Цей браслет дарує своєму власникові красу та чари — саме завдяки йому Нефертіті стала дружиною фараона. Хоча звідки тобі про це знати![51]

— Умгу..

— Що там у нас іще? Вовча шкура Ромула, шартрезька флейта, череп панотця Бекона... та вже годі, бо я й так набрид тобі.

— Це справді для мене трохи занадто, друже... Послухай-но! Знаєш, про що я чув? Про Амулет Самарканда. Мій хазяїн кілька разів про нього згадував. Ось його ти, напевно, ніколи не чистив.

Це безневинне зауваження схвилювало фоліота. Він вибалушив очі, й кінчик його хвоста заворушився.

— До речі, а хто твій хазяїн? — зненацька спитав він. — І де твій лист? Щось я в тебе нічого не бачу!

— Зрозуміло, що не бачиш, адже він — тут! — я постукав себе кігтем по голові. — А щодо господаря, то це не секрет. Мій хазяїн — Саймон Лавлейс. Може, ти навіть зустрічав його.

Уплутувати сюди чарівника — ще й задля виправлення становища, — це вже було занадто. Та тільки—но я згадав про Амулет, як фоліотова поведінка вмить змінилась, а мені не хотілося посилювати його підозри, бо тоді він нізащо не відповів би на мої запитання. На щастя, мої слова його помітно вразили.

— О, пан Лавлейс! Ти в нього новенький, еге ж? А де Нітлз?

—Він минулої ночі загубив листа. От хазяїн і дав йому перцю.

— Справді? Він завжди був нехлюй. Так йому й треба.

Приємна думка про те, що біс—посланець дістав по заслузі, ніби заспокоїла фоліота. Очі його замріяно примружились.

— Еге ж, пан Лавлейс — справжній джентльмен і чудовий клієнт! Завжди ошатно вбраний і такий чемний. Найкращий приятель пана Пінна... То це він згадував про Амулет? Нічого дивного, коли пригадати, що сталося. Брудна була справа. А вбивцю досі не розшукали, хоч минуло вже півроку.

Я одразу нашорошив вуха, хоч намагався цього не показувати. Ніби мимоволі почухавши носа, я зауважив:

— Так, пан Лавлейс про це щось згадував... Що саме там трапилось, він не казав.

— Ну, йому й не личить розводитись перед такою дрібнотою, як ти. Дехто вважає, що це зробив хтось із Спротиву. Або якийсь чарівник—ренегат. Це більше скидається на правду. Не знаю, чи відомо тобі, що всі ресурси держави...

— То що там скоїлося з Амулетом? Його поцупили?

— Еге ж, украли. Навіть на вбивство пішли. От лихо! Боже милий! Бідолашний пан Бічем! — ця пародія на фоліота навіть пустила сльозу[52]. — Ти питав, чи не було тут цього Амулета? Звісно, що ні. Він надто цінний, щоб продавати його відкрито. Амулет Самарканда багато років був власністю уряду. Останні три десятиліття він зберігався в Сурреї, у садибі пана Бічема. Найвищий рівень безпеки, портали й таке інше. Пан Бічем часом про це згадував, коли заглядав до нас із паном Пінном. Хороший був чоловік пан Бічем — суворий, але справедливий. Чудовий чоловік. Жаль!

—То хтось викрав Амулет у Бічема?

— Еге ж, півроку тому. Жоден портал не було зламано, вартові нічого не помітили, а все-таки якось увечері Амулет зник. Пропав! Тільки порожня скринька зосталася. А бідолашний пан Бічем лежав поряд у калюжі крові. Мертвий! Він, напевно, саме був у кімнаті з Амулетом, коли туди вдерлися злодії. Йому перерізали горло — не встиг навіть скрикнути. Яка трагедія! Пан Пінн був дуже засмучений.

— Ще б пак. І справді страшна історія, друже. Страшна!

Я вдавав скорботу — наскільки це можливо бісові, — та в душі радів. Це була та сама крихітка відомостей, якої мені бракувало. Виходить, Саймон Лавлейс таки одержав Амулет через крадіжку і пішов на вбивство, аби тільки заволодіти ним. Отой бородань, якого Натаніель бачив у Лавлейсовому кабінеті, напевно, з’явився туди відразу після вбивства Бічема. Ба більше: чи Лавлейс діяв сам, чи в змові з якоюсь таємною групою, але він украв Амулет в уряду, а це вже — державна зрада. Нехай я буду мулером, якщо хлопчисько не зрадіє цій звістці.

Одне було безперечне: цей малий Натаніель сам не розуміє, яке гадюче кубло він розворушив, наказавши мені поцупити Амулет. Саймон Лавлейс не побоїться нічого, щоб повернути собі цю штучку, і знищить кожного, хто довідається, як він дістав цей Амулет.

Але навіщо він викрав Амулет у Бічема? Що змусило його так ризикувати — накликати на себе гнів цілої держави? Я, звичайно, чув про Амулет, але не знав справжньої природи його сили. Можливо, тут мені в пригоді стане фоліот.

— Мабуть, цей Амулет і справді неабиякий, — зауважив я. — Корисна штучка, еге ж?

— Як я зрозумів зі слів господаря, так. Кажуть, ніби в ньому ув’язнена якась неймовірна сила — хтось із найвіддаленіших країв Іншого Світу, де панує хаос. Він захищає свого власника від будь-якого...

Аж тут фоліот поглянув кудись мені за спину й замовк. На поліровану підлогу впала тінь — досить широка, щоб накрити нас обох. На дверях крамниці задзеленчав дзвіночок, і знадвору долинув гамір Пікаділлі. Я поволі обернувся.

— Ну-ну, Сімпкіне, — мовив Шолто Пінн, штовхнувши двері ціпком з набалдашником із слонової кістки. — Приймаєш тут друзів, поки мене немає? Кіт за двері...

— Hi-ні-ні, господарю! Ні в якому разі!

Цей нікчема відгорнув патли з обличчя й позадкував, старанно вклоняючись. Його розпухла голова помітно зменшилась. Оце видовище! Я тим часом спокійненько стояв на старому місці, притулившись до стіни.

— Хіба він тобі не друг?

Голос Шолто був низький, густий і гуркотливий. Коли він лунав, мені чомусь уявлялися сонячні зайчики на потемнілому дереві, натерті воском глеки й пляшки з хорошим червоним портвейном[53]. То був лагідний голос — здавалося, що він от—от вибухне сміхом. На тонких Піннових вустах грала усмішка, проте його очі залишалися холодними й пильними. Поблизу він виявився навіть більшим, ніж я гадав: не людина, а здоровенний білий мур. У пальто, ще й при поганому світлі, його можна було прийняти за мамонта ззаду.

Сімпкін далі задкував уздовж прилавка.

— Ні, господарю. Це п-посланець, до вас. В-він приніс вам л-листа.

— Ти вражаєш мене, Сімпкіне! Посланець із листом! Неймовірно! Чому ж ти не забрав листа і не відправив посланця геть? У тебе ж повно роботи.

— Ваша правда, господарю. Просто він щойно з’явився...

— Ще неймовірніше! А мені в магічному дзеркалі здалося, що ви вже хвилин із десять чешете тут язиками, мов перекупки. Як це пояснити? Може, мій зір нарешті підупав на старість?

Чарівник дістав з кишеньки жилета монокля, вклав його в належне місце — в ліве око[54] — й ступив зо два кроки до мене, ліниво махнувши ціпком. Сімпкін відсахнувся, але не сказав нічого.

— Гаразд, — ціпок несподівано повернувся в мій бік. — Де твій лист, бісе?

Я шанобливо торкнувся свого лоба.

— Він у моїй пам’яті, сер. Мій хазяїн вважає його надто важливим, щоб писати це на папері.

— Невже? — він зміряв мене поглядом крізь монокль. — Твій хазяїн — це...

— Саймон Лавлейс, сер!—я віддав салют і виструнчився. — З вашої ласки, сер, дозвольте передати вам лист 1 піти. Не хочу марнувати вашого часу.

— Будь ласка, — Шолто Пінн підійшов ближче й проникливо подивився на мене вже обома очима. — Передавай.

— Слухаю вас, сер. Ось він: «Дорогий Шолто! Чи запросили тебе на цей вечір до Парламенту? Мене — ні. Прем’єр— міністр, здається, забув про мене, і я почуваюся скривдженим. Дуже прошу, порадь, що мені робити. З найкращими побажаннями — Саймон». Тут усе до єдиного слова, сер.

Це здавалося правдоподібним навіть для мене, та я не хотів ризикувати. Відсалютувавши ще раз, я рушив до дверей.

— Скривдженим? Гм-м... Бідолаха Саймон! — чарівник на хвилину замислився. — Перш ніж іти, скажи своє ім’я, бісе.

— Е-е... Бодмін, сер.

— Бодмін? Гм-м... — Шолто Пінн потер щоку товстим пальцем, на якому виблискував перстень. — Я розумію, Бодміне, що ти поспішаєш повернутися до хазяїна, та спочатку я маю до тебе два питання.

Я неохоче зупинився.

— До ваших послуг, сер.

— А ти чемний біс, одначе... Ну, гаразд. По—перше: чому це Саймон не міг записати такий безневинний лист? У ньому немає нічого бунтівного, та його легко може забути такий демон, як ти.

— У мене чудова пам’ять, сер. Це мій особливий талант.

— Нехай так, але все одно дивно... Та годі вже. А, по—друге... — Шолто підступив ще на два кроки й навис наді мною. Навис так, що в своїй нинішній подобі я відчув себе мізерним. — По-друге: чому Саймон не спитав у мене поради сам — п’ятнадцять хвилин тому, за обідом, про який ми з ним домовилися заздалегідь?

Отакої! Пора тікати.

Я майнув до виходу, та Шолто Пінн виявився спритніший. Він стукнув ціпком об підлогу й витяг його перед собою. З ціпка вилетів жовтий промінь. Він ударив у двері — й на всі боки полетіли кулі плазми, що вмить заморожували все, чого торкалися. Я перевертом пролетів над ними, проскочивши крізь хмару крижаної пари, й приземлився на вітрину з єдвабною білизною. З ціпка вдарив ще один промінь, але я був уже в повітрі. Я перескочив через голову чарівника й гепнувся на прилавок: папери порозліталися.

Хутко обернувшись, я вистрілив Вибухом — він влучив точнісінько в спину чарівникові, й Пінн полетів у бік замороженої вітрини. Його оточувало захисне поле — на інших рівнях воно спалахнуло гарненькими жовтими іскрами, — та хоч мені й не вдалося пробити в Шолто дірку, приголомшило його добряче. Він сидів серед замерзлих шортиків, хапаючи ротом повітря. Я тим часом кинувся до найближчого вікна, маючи намір проскочити крізь нього надвір.

На жаль, я забув про Сімпкіна. Він спритно виринув з-під вішака з плащами й націлився на мене величезним жезлом (з ярличком «Найбільший розмір»). Я пригнувся. Жезл влучив у скляну вітрину прилавку. Сімпкін відступив, маючи намір повторити удар. Я скочив на нього, вирвав у нього жезл і дав фоліотові такого ляпаса, що топографія його пики помітно змінилася. Рохнувши, Сімпкін звалився на купу капелюшків, а я рушив далі.

Між двома манекенами я помітив вузеньку смужку прозорого вигнутого скла, в якому сонячне проміння перетворювалось на ніжну веселку. Гарненька й дуже дорога вітрина. Я пожбурив у неї Вибух. Бруківку обсипало дрібними скляними друзками, а я майнув у діру.

На жаль, було пізно. Розбите скло увімкнуло пастку.

Манекени обернулися.

Їх було зроблено з темного полірованого дерева — такі собі звичайні вітринні опудала. Простий овал на місці обличчя. Легенький натяк на ніс — без жодного сліду очей і рота. Вони демонстрували останній крик моди серед чарівників: чорні костюми—«унісекс» у тоненьку білу смужку з вузькими лацканами, лимонно—білі сорочки з високими крохмальними комірцями, строкаті краватки. Взуття на манекенах не було: з холош проглядали звичайнісінькі заокруглені обрубки.

Коли я стрибнув між манекенами, вони підняли руки, загороджуючи мені дорогу. З рукавів вискочили срібні клинки і з клацанням лягли в безпалі руки. Я надто добре розігнався, щоб зупинитись, але зі мною досі був отой жезл «найбільшого розміру». Я ледве встиг виставити його перед собою: клинки метнулися в мій бік, одночасно описавши в повітрі широкі дуги. Блискучі леза мало не перерубали жезл. Я вцілів, але мій політ було перервано—до того ж, досить—таки рвучко і боляче.

На мить я відчув своєю шкірою холодну ауру срібла[55], та вже наступної миті випустив жезл і поринув назад. Манекени труснули клинками: жезл упав на підлогу, розвалившись на дві частини. Дерев’яні опудала підігнули коліна й стрибнули...

Я перевертом скочив назад через прилавок.

Срібні леза врізалися в паркет на тому самому місці, де я щойно стояв.

Мені треба було змінити вигляд, і до того ж негайно. Сокіл тут придався б якнайкраще. Та для цього мені просто бракувало часу — я мусив захищатися. Перш ніж я зміркував, що тепер робити, манекени знову посунули на мене: клинки зі свистом розтинали повітря, завеликі для дерев’яних ший комірці тріпотіли. Майнувши вбік від одного з них, я врізався в купу порожніх коробок для пакування подарунків. Один манекен упав на прилавок, другий — за прилавком. їхні безликі голови обернулися до мене.

Я відчував, що мені не вистачає сил: забагато перетворень і заклять за такий короткий час. Та поки що я був не безпорадний. Я вдарив закляттям «Інферно» найближчого манекена — того, що впав на прилавок. З—під накрохмаленої білої сорочки вибухнуло синє полум’я і вмить розпливлося по тканині. Краватка скрутилася, піджак почав тліти. Манекен, як я й припускав, не звернув на це жодної уваги[56]: він знову наставив зброю. Я відступив. Манекен зігнув ноги, готуючись до стрибка. Вогонь лизав його груди: увесь його лакований дерев’яний тулуб уже горів.

Манекен високо підскочив і налетів на мене; полум’я танцювало в нього за плечима, наче плащ. В останню мить я стрибнув убік. Манекен важко вдарився об підлогу. Обгоріле дерево не витримало й зламалося з моторошним тріскотом. Нахилившись під якимось чудернацьким кутом, манекен ступив до мене, аж тут його ноги підкосились, і він перетворився на купу жару, з якої стриміли почорнілі кінцівки.

Я вже хотів зробити те саме з його напарником — той перескочив через вогнище й тепер хутко наближався до мене, — аж тут тихий звук позаду дав мені знати, що Шолто Пінн отямився. Я озирнувся — Шолто напівсидів, і здавалося, ніби по ньому пробігло стадо буйволів. Голова його була кумедно покрита двома бюстгальтерами. Але все-таки досі був небезпечний. Він намацав свій ціпок, підтяг його ближче й націлив на мене. З ціпка знову вдарив жовтий промінь, але мене на тому місці вже не було, тож плазма огорнула другий манекен. Той саме стрибнув — і промінь влучив у нього в польоті. Манекен умить закляк, упав на підлогу і розколовся на дюжину шматків.

Шолто вилаявся й люто озирнувся. Довго мене шукати йому не довелося. Я балансував на полицях просто над ним. Полиці були заставлені папками, педантично розташованими за абеткою, і гарно розкладеними щитами, статуетками й старовинними скриньками: все це, безперечно, було вкрадено у законних власників і привезено сюди з усього світу. Ці штучки, напевно, коштували цілого капіталу. Я притулився спиною до стіни, міцно вперся ногами в полицю й відштовхнувся.

Полиці рипнули й захиталися.

Шолто почув цей звук. Він підняв голову. Очі його вирячилися з переляку. Я штовхнув полиці ще раз — з усієї своєї люті. Я думав про безпорадних джинів, ув'язнених у понівечених манекенах.

Полиці нарешті зрушили з місця. Першим упав невеличкий єгипетський глечик. Відразу за ним — скринька для пахощів з тікового дерева. Далі полиці здригнулись, і вся споруда з дивовижною швидкістю звалилася на приголомшеного чарівника.

Шолто не встиг і скрикнути, коли увесь цей магічний мотлох полетів йому на голову.

З Пікаділлі долинув ляскіт заліза — там зіткнулися автомобілі. Над рештками чудової вітрини Шолто знялася хмара ладану й поховального пилу.

Вся ця вистава мене цілком задовольнила, та бути обережним ніколи не завадить. Я уважно оглянув полиці — під ними ніщо не ворушилося. Я не знав, чи виявився Піннів Щит досить потужним, щоб порятувати господаря. Мене, однак, це й не обходило: головне, що тепер я міг забратися геть.

Я знову рушив до діри у вітрині. І знову мені перегородили шлях.

Сімпкін!

Я зупинився в повітрі.

— Будь ласка, — мовив я, — не марнуй мого часу. Я вже одного разу розмалював тобі пику.

Фоліотів ніс, що раніше гордовито здіймався, тепер висів, наче палець невдало вивернутої рукавички. Сімпкін здавався вкрай обуреним.

— Ти завдав шкоди господареві, — прогугнявив він.

— Отож! Тобі слід було б танцювати з радощів! — відгаркнув я. — Я б на твоєму місці добив його, а не скиглив над розкиданим крамом, нещасний відступнику.

— Мені треба кілька тижнів, щоб полагодити цю вітрину.

Мені увірвався терпець:

— Зараз я й другу розтрощу тобі, зраднику!

— Запізно, Бодміне! Я увімкнув сигнал тривоги. Поліція буде тут за...

— Еге ж, еге ж!

Зібравши останні рештки сил, я перетворився на сокола. Сімпкін не чекав такого перевтілення від скромного біса— посланця. Він перелякано відсахнувся; я промчав над ним, пустивши йому на голову прощальну капку, й нарешті опинився на вільному повітрі!

Аж тут із цього повітря вилетіли срібні тенета й потягли мене вниз, до бруківки Пікаділлі.

То були Сильця, й до того ж найвищої якості. Вони скрутили мене на всіх рівнях, обліпили пір’я, ноги й дзьоб. Я відбивався щосили, та все було марно: Сильця несли в собі силу землі, найбільш чужої мені стихії, й срібла, дотик до якого був нестерпний. Я не міг змінити вигляд, не міг удатися до будь-якою магії — чи потужної, чи найслабшої. Сутність моя знемагала від самого зіткнення з цими Сильцями, й що дужче я борсався, то гірше почувався.

Через кілька секунд я здався й закляк — обплутана тенетами грудка пір’я. Крадькома я визирав одним оком з-під крила, та мені було видно лише смертоносне плетиво ниток на сірій бруківці, досі ще мокрій після недавнього дощу і вкритій шаром скляного пилу. Звідкілясь мені було чути Сімпкінів регіт — гучний і пронизливий.

А потім на бруківку впала тінь.

Тихенько стукнувши, на плити приземлилися два велетенські тверді копита. Асфальт під ними взявся бульбашками.

Над тенетами попливла пара, насичена мерзенними випарами часнику та розмарину. Мій розум був отруєний. Голова запаморочилась, тіло ослабло...

А потім сокола огорнула темрява і загасила його думки, наче вогник свічки.