Бартімеус: Амулет Самарканда

9

Поки йому не виповнилося вісім років, Натаніель бачився з наставником лише раз на тиждень. Відбувалось це щоп’ятниці, по обіді, й перетворювалось на величний ритуал. Пообідавши. хлопець ішов до себе нагору, щоб умитись і змінити сорочку. Рівно о пів на третю він мав стояти перед дверима читальні на другому поверсі. Йому слід було постукати тричі, й тоді зсередини лунав дозвіл увійти.

Наставник безжурно сидів у плетеному кріслі біля вікна. Обличчя його залишалося в затінку, а світло з вулиці огортало постать чарівника туманним серпанком. Натаніель заходив, і довга рука показувала йому на завалену подушками канапу біля протилежної стіни. Хлопчик сідав туди і, ледве тамуючи хвилювання, намагався ловити кожне слово, кожен тон наставника, щоб нічогісінько не проґавити.

Поки Натаніель був ще малий, чарівник зазвичай лише розпитував його про те, як тривають уроки, обговорював з ним вектори, алгебру, просив коротко переказати історію Праги чи викласти по—французьки основні події хрестових походів. Майже щоразу відповіді задовольняли його: Натаніель був дуже здібним учнем.

Часом наставник несподівано велів хлопцеві замовкнути й сам починав розмову про цілі та обмеження в магії.

— Чарівник, — говорив він, — має владу. Він напружує волю й добивається результату. Він може чинити зло й заради власної користі, й заради шляхетної мети. Наслідок його дій може бути як добро, так і зло. Та по-справжньому поганим можна назвати лише невмілого чарівника. Що свідчить про те, що чарівник невмілий?

Натаніель совався на подушках:

— Утрата ним влади.

— Правильно. Влади над необхідними силами. Якщо виключити з цієї влади магію, що залишиться?

Натаніель погойдувався туди—сюди:

— Е-е...

— Три «С», хлопчику, три «С». Ану, поворуши мозком,

— Сила, Секрет, Самозбереження, сер.

— Правильно. А який секрет найбільший?

— Духи, сер.

— Демони, хлопчику. Називай їх так, як є насправді. Про що ніколи не можна забувати?

— Демони дуже підступні й неодмінно завдадуть шкоди, якщо зможуть, сер, — голос Натаніеля тремтів.

— Добре, добре. Пам’ять у тебе чудова. Тільки стеж за вимовою — в тебе язик наче рогом став. Варто тобі вимовити хоч один склад закляття неправильно — й демон негайно скористається твоєю помилкою.

—Так, сер.

— Отже, демони — найбільший із секретів. Простолюд знає про їхнє існування й знає, що ми можемо з ними спілкуватися. Ось чому простолюдини так бояться нас! Але вони не знають повної правди — того, що всією своєю силою ми зобов’язані демонам. Без допомоги духів ми лише дешеві штукарі й шарлатани. Наш єдиний великий дар — уміння викликати демонів і підкорювати їх своїй волі. Якщо ми робимо це правильно, вони мусять коритися нам. Якщо ж ми зробимо хоч найменшу помилку, ці тварюки накинуться на нас і роздеруть на клапті. Ми ходимо над прірвою, хлопчику. Скільки тобі років?

— Вісім, сер. Через тиждень буде дев’ять.

— Дев’ять? Гаразд. Отже, з наступного тижня ти вивчатимеш магію належним чином. Пан Перселл добре попрацював, давши тобі всі необхідні базові знання. Відтепер ми зустрічатимемось двічі на тиждень. Я почну знайомити тебе з основними засадами нашої роботи. А сьогодні ми закінчимо заняттям з івриту — ти повториш абетку й полічиш від одного до дванадцяти. Починай.

Під наглядом наставника і вчителів Натаніелева освіта хутко посувалася вперед. Він радо розповідав про свої успіхи пані Андервуд і млів від її похвальних слів. Вечорами він дивився у вікно на далеке жовте сяйво, що огортало будівлю Парламенту, і мріяв про день, коли він увійде туди як чарівник, як один з міністрів вельмишановного уряду.

Через два дні після його дев’ятого дня народження, коли він сидів за сніданком, до кухні увійшов наставник.

— Облиш усе й ходи зі мною, — наказав чарівник.

Натаніель пішов за ним до кімнати, що слугувала наставникові бібліотекою. Пан Андервуд зупинився біля широкої полиці, заставленої томами всіх розмірів та кольорів — від оправлених шкірою словників стародавніх мов до зачитаних жовтих книжечок у паперових палітурках із таємничими знаками на корінцях.

— Це твоє читання на три найближчі роки, — сказав наставник, ляснувши по верху полиці. — Коли тобі буде дванадцять, ти муситимеш знати все, що написано в цих книжках. Здебільшого це середньоанглійська, латинська, чеська мови та іврит, хоч є окремі праці коптською — наприклад, серед описів єгипетських поховальних ритуалів. Тут тобі знадобиться коптський словник — ось він. Твоє завдання — все це прочитати. Я не маю часу панькатися з тобою. А пан Перселл і далі навчатиме тебе мов. Зрозумів?

— Так, сер... Сер?

— Що, хлопчику?

— А коли я все це прочитаю, сер, я знатиму все, що треба? Тобто... для того, щоб стати чарівником? Тут так багато всього.

Наставник пирхнув і промовисто підняв брови.

— Озирнися, — звелів він.

Натаніель озирнувся. Біля дверей стояла шафа, що височіла аж до стелі. В ній стояли сотні книжок — товстих, запилюжених, — і, навіть не розкриваючи їх, можна було сказати, що всі вони надруковані дрібним шрифтом у дві колонки. Хлопцеві стало ніяково.

— Опрацюй це все, — сухо сказав наставник, — і тоді ти зможеш чогось досягти. У цій шафі зберігаються описи заклять і ритуалів, потрібних для виклику серйозних демонів. Але ти почнеш у цьому вправлятися тільки тоді, коли матимеш дванадцять років. А доти викинь це все з голови. На твоїй полиці, — він знову постукав по ній, — є всі необхідні тобі підготовчі знання. Поки що цього тобі цілком вистачить. А тепер ходи зі мною.

Вони зайшли до кабінету, де Натаніель ніколи ще не бував. На брудних, невідомо чим заляпаних полицях стояли численні пляшки й пробірки, наповнені різнобарвною рідиною. У деяких пляшках щось плавало: що саме, Натаніель сказати не міг, бо товсте випукле скло пляшок викривляло їхній вміст і робило його химерним та загадковим.

Наставник сів за простий дерев’яний стіл і показав Натаніелеві на табурет навпроти. А потім посунув до хлопця вузьку коробку. Натаніель відкрив її — всередині була пара окулярів. Давній спогад змусив хлопчину здригнутися.

— Бери їх, хлопчику. Вони не кусаються. Отак. А тепер поглянь на мене. Подивись мені в очі. Що ти бачиш?

Натаніель неохоче послухався. Йому дуже важко було дивитись у неспокійні світло—карі очі старого. Думки хлопця ніби заціпеніли. Він не побачив нічого.

— Ну ж бо?

— Е-е... пробачте, але я...

— Подивися на краєчок райдужної оболонки. Що ти там бачиш?

— Е-е...

— Бовдуре! — вигукнув з відчаєм чарівник і відтяг нижню повіку. — Хіба не бачиш? Лінзи, хлопчику! Контактні лінзи! Навколо зіниці ока! Бачиш?

Натаніель придивився знову, й цього разу розгледів довкола райдужної оболонки тоненьке, майже примарне кружальце.

—Так, сер, — охоче повідомив він. — Бачу.

— Нарешті! Ну, гаразд, — наставник зручніше вмостився на стільці. — Коли тобі буде дванадцять років, стануться дві важливі події. По—перше, тобі дадуть нове ім’я, й ти його приймеш. Навіщо це потрібно?

— Щоб демони не дізналися мого імені, даного при народженні, й не здобули наді мною влади, сер.

— Правильно. Ворожі чарівники тут так само небезпечні. По—друге, ти одержиш свою першу пару лінз і носитимеш їх постійно. Вони дозволять тобі дивитися крізь ілюзії демонів. До того часу ти користуватимешся цими окулярами, але тільки з мого дозволу. Й нізащо не винось їх із цього кабінету. Зрозумів?

— Так, сер. А як вони дозволяють бачити крізь ілюзії?

— Коли демони матеріалізуються, вони можуть перейняти всі манери того, кого вдають. І не лише в царстві матерії, але й на інших рівнях буття. Я невдовзі розповім тобі про ці рівні, а зараз не питай мене ні про що... Деякі демони вищого рангу можуть навіть робитися невидимими — їхній підступній винахідливості немає меж. Лінзи — й меншою мірою окуляри — дозволять тобі бачити на кількох рівнях водночас, даючи тим самим змогу проникати крізь ілюзії. Ось, поглянь...

Наставник обернувся до захаращеної всячиною полиці, що висіла в нього за спиною, й дістав велику скляну пляшку, закорковану й запечатану воском. Там у зеленкуватій рідині плавав здохлий щур — геть вицвілий, укритий рідкою бурою шерстю. Натаніель скривився. Наставник це помітив.

— Що це, по—твоєму, таке? — запитав він.

— Щур, сер.

— Який?

— Бурий. Rattus norvegicus, сер.

— Добре. Любиш закинути по—латинськи? Чудово. Щоправда, цілком неправильно, але все ж таки добре. Ніякий це не щур. Візьми окуляри й подивися ще раз.

Натаніель виконав наказ. Окуляри були важкі й муляли перенісся. Натаніель подивився крізь товсті димчасті скельця: йому знадобилося зо дві секунди, щоб зосередити погляд на пляшці. А потім скрикнув: щур зник! На його місці з'явилася маленька чорно—червона істота з губчастою голівкою, комашиними крильцями й зморшкуватим, мов гармоніка, черевцем.

Очі істоти були розплющені, з них аж променіла гіркота. Натаніель зняв окуляри й поглянув ще раз. У пляшці, як і раніше, плавав бурий щур.

— Отакої!

Наставник буркнув:

— Багряний Причепа. Спійманий у медичному інституті юридичної корпорації Лінкольна. Дрібненький демон, зате неабиякий поширювач чуми. Може вдавати щура лише на матеріальному рівні. На всіх інших помітна його істинна сутність.

— Він мертвий, сер? — запитав Натаніель.

— Гм—м... Мертвий? Мабуть, так. А якщо ні, то вкрай розлючений. Він сидить у цій пляшці вже років з п’ятдесят. Дістався мені в спадок від мого старого наставника.

Чарівник повернув пляшку на місце.

— Бачиш, хлопчику, — провадив він, — навіть найменші демони злі, небезпечні й віроломні. З ними ніколи не можна забувати про обачність. Поглянь сюди.

З-за хімічного пальника пан Андервуд дістав скляну скриньку: здавалося, ніби вона зовсім без вічка. У скриньці метушилися шість малесеньких істот, раз по раз натикаючись на стінки своєї в’язниці. Здалеку вони скидалися на комах, та зблизька Натаніель помітив, що для цього в них забагато ніжок.

— Так звані комашки, — пояснив наставник. — Найпростіший різновид демонів. Про їхні розумові здібності навіть не йдеться. їхню істинну форму можна побачити й без окулярів. Проте й вони можуть бути небезпечні, якщо вирвуться з-під контролю. Бачиш оці жовтогарячі жальця під їхніми хвостиками? Вони спричинюють дуже болісні пухлини на тілі жертви — гірші, ніж жала бджіл чи ос. Ці комашки — чудовий спосіб будь—кого покарати: чи набридливого суперника. .. чи неслухняного учня.

Натаніель подивився, як розлючені комашки б’ються об скло, й гарячково кивнув:

— Так, сер.

— Злі дрібні тваринки, — наставник відсунув скриньку. — Та варто промовити належне закляття, й вони виконають будь—який наказ. Тим самим вони демонструють — на найнижчому рівні — засади нашого мистецтва. Ми маємо небезпечні знаряддя, з якими слід уміти поводитись. А тепер будемо вчитись захищатися.

Невдовзі Натаніель зрозумів: йому ще не скоро дозволять самостійно вправлятися з магічним знаряддям. Двічі на тиждень він займався з наставником — і вже кілька місяців тільки й робив, що записував. Він вивчав принципи пен— таклів і мистецтво рун. Дізнався про належні ритуали очищення, які слід було виконувати, перш ніж заклинати демонів. Порався з товкачем і ступкою — готував пахощі, що вабили потрібних духів і відганяли непотрібних. Виготовляв свічки найрізноманітніших форм і розставляв їх у найрізноманітнішому порядку. Проте його наставник так ні разу нікого й не викликав.

Натаніелеві ж кортіло перейти до практики. На дозвіллі він читав книжки з бібліотеки. Він дивував пана Перселла своєю ненаситною жадобою знань. Завзято працював на уроках панни Лютієнс, застосовуючи навички креслення пентаклів, здобуті під пильним поглядом очиць свого наставника. І увесь цей час окуляри припадали пилом на полиці кабінету.

Панна Лютієнс була єдиною, з ким Натаніель поділився своїм відчаєм.

—Терпіння, — сказала вона йому. —Терпіння — найвища чеснота. Поспішиш — людей насмішиш. А це дуже боляче. Завжди залишайся спокійним і водночас зосередженим на своїй меті. А тепер, якщо ти готовий, намалюй це ще раз — тільки з зав’язаними очима.

Лише через півроку Натаніель уперше побачив, як викликають демона. На його превеликий жаль, сам він був при цьому лише глядачем. Наставник сам накреслив пентаклі зокрема й додатковий, призначений для Натаніеля. Він не дозволив учневі навіть запалити свічки й — що було найгірше — надягти окуляри.

— Що ж я без них побачу? — боронився хлопець, хоч досі ніколи не розмовляв так із наставником. Пан Андервуд примружив очі, й Натаніель тут-таки замовк.

Спочатку ритуал розчарував хлопчину. Після заклять — їх Натаніель, на своє задоволення, здебільшого зрозумів, — чомусь нічого не сталося. В кабінеті війнуло легеньким вітерцем, і все. Порожній пентакль залишався порожнім. Наставник стояв поряд, заплющивши очі, наче сонний. Натаніелеві стало нудно. В нього затерпли ноги. Демон, мабуть, вирішив не приходити. Аж тут хлопчина злякано помітив, що кілька свічок у кутку кімнати впали. Стос паперів спалахнув — і вогонь побіг на всі боки. Натаніель скрикнув і ступив...

— Стій на місці!

Натаніелеве серце мало не зупинилося зі страху. Він так і закляк, піднявши ногу. Наставник уже розплющив очі й гнівно дивився на учня, а потім гучно промовив сім Слів Вигнання. Вогонь у кутку згас, а разом з ним пропав стос паперу. Серце в хлопчини забилося так, ніби хотіло вискочити з грудей.

— То ти зібрався вийти з кола, еге ж? — Натаніель ще ніколи не чув, щоб його наставник говорив таким єхидним голосом. — Я ж казав тобі: деякі з них залишаються невидимими! Вони — майстри ілюзій і знають тисячі способів дурити й спокушати нас. Один крок, і ти сам спалахнув би, мов свічка! Подумай про це як слід. Підеш сьогодні спати без вечері. Забирайся до своєї кімнати!

Наступні заняття тривали вже спокійніше. Озброєний лише звичайними почуттями, Натаніель спостерігав за демонами, що з’являлися в найрізноманітніших подобах. Деякі скидалися на звичних тварин — окатих котів та собак, бідолашних кульгавих хом’ячків, яких хлопцеві так хотілося взяти на руки. Гарненькі пташки стрибали всередині кола й щось дзьобали. Одного разу просто з повітря дощем посипався яблуневий цвіт, і кімнату наповнили п’янкі пахощі, що нагнали на хлопчину дрімоту.

Натаніель навчався протистояти будь—яким спокусам.

Деякі невидимі духи насилали на нього огидний сморід, від якого хлопця нудило. Деякі чарували ароматами, що нагадували про панну Лютієнс чи пані Андервуд. Інші лякали всілякими страхітливими звуками: шепотом, бурмотінням, тріскотом — таким, ніби щось рветься. Було чути чиїсь дивні благальні голоси: спершу пронизливі, далі все нижчі та нижчі, й нарешті, басовиті, мов поховальні дзвони. Проте Натаніель залишався глухим до всього цього гамору й ніколи вже не намагався вийти з кола.

Через рік Натаніелеві дозволили надягати окуляри під час заклять. Тепер він міг бачити багатьох демонів у справжній їхній подобі. Проте деякі, трохи могутніші, зберігали свій ілюзорний вигляд навіть на інших рівнях. Натаніель спокійно і впевнено давав собі раду з цими ілюзіями. Його навчання тривало успішно — так само, як міцніли його навички самовладання. Він став твердіший, упертіший, рішуче поривався до нових знань. Усі години свого дозвілля витрачав на нові книжки та рукописи.

Наставник тішився успіхами свого учня, а Натаніель, попри всю свою нетерплячку, радів уже з того, чого встиг навчитися. Їхні взаємини стали вельми плідними, хоч і не дуже теплими. Можливо, так тривало б і далі, якби не страшна історія, що сталася влітку — незадовго до одинадцятого Натаніелевого дня народження.