Бартімеус: Амулет Самарканда

16

Коли я вилетів з вікна хлопцевого горища, в моїй голові скупчилося стільки суперечливих намірів та складних задумів, що я зовсім не дивився, куди лечу. І як наслідок потрапив просто в димар.

У цьому було щось символічне. Ось що з нами робить фальшива свобода.

Вибравшись із димаря, я пурхнув у небо — один з мільйонів голубів великої столиці. Мої крила купалися в сонячному сяйві, а пера лоскотав прохолодний вітер. Унизу тяглися нескінченні ряди сіро—бурих дахів аж до самісінького обрію, ніби величезне зоране поле. Як цей простір вабив мене! Мені хотілося летіти й летіти, не озираючись, аж поки це кляте місто опиниться далеко позаду. Я міг би так і зробити. Ніхто не зупинив би мене. Ніхто не викликав би мене знову.

Та я не міг піддаватися цій спокусі. Хлопчина чітко дав зрозуміти, що буде, якщо я не підглядатиму за Саймоном Лавлейсом чи спробую обдурити свого юного хазяїна. Звичайно, зараз я міг вирушити, куди мені заманеться. Міг на свій розсуд використати будь-які способи, щоб роздобути потрібні відомості (не забуваючи, що будь-яка шкода, завдана Натаніелеві, обернеться врешті проти мене самого). Звичайно, хлопчина мене не викликатиме — принаймні найближчим часом: він утомився і мусить перепочити[43]. У мене є місяць, та я повинен, як раніше, виконувати накази хлопця. Інакше на мене чекає зустріч із «Міцним дідуганом», який, напевно, вже спочиває в густому шарі мулу на дні Темзи.

Свобода — це примара. За неї завжди треба платити.

Поміркувавши так, я зрозумів, що вибір у мене невеликий: треба починати або з відомого місця, або з відомого факту. Місцем була вілла Саймона Лавлейса в Гемпстеді, де напевно коїлася більша частина його таємних оборудок. Мені не хотілося знову пхати туди носа, та я сподівався знайти поблизу зручний спостережний пункт і простежити, хто туди заходить і звідти виходить. Що ж до факту, то він полягав у тім, що Саймон Лавлейс, вочевидь, роздобув Амулет Самарканда незаконним чином. Можливо, мені пощастить відшукати когось, хто більше знає про нещодавнє минуле Амулета, скажімо, про його останнього власника.

З двох цих можливостей візит до Гемпстеду здавався мені кращим початком. Мені принаймні відомо, як туди можна дістатися.

Цього разу я намагався не підбиратися близько до вілли. З іншого боку дороги знайшов будинок, з даху якого було чудово видно браму Лавлейсової вілли. Там я вмостився на ринві і озирнувся довкола. Порівняно з минулою ніччю, тут відбулися деякі зміни. Захисну сітку відновили й додали до неї ще один рівень. Більшу частину обгорілих дерев уже зрубали й прибрали. На четвертому й п’ятому рівнях було видно кількох червонястих, худорлявих і високих істот, що тихенько никали моріжком.

Ні Лавлейса, ні Фекварла, ні Джабора не було. Одначе я й не сподівався просто так, відразу, виявити щось цікаве. Доведеться з годинку посидіти тут. Я нашорошив пір’я, щоб його не так продувало вітром, і приготувався чекати.

Три доби я просидів на цій ринві. Аж три доби. Для відпочинку цього мені вистачило, та я мало не здурів з болю, адже надто довго пробув в одному втіленні. До того ж, я помирав з нудьги — нічого прикметного так і не відбулося.

Щоранку підстаркуватий садівник шкутильгав довкола вілли й посипав добривом залисини на моріжку — там, куди втрапили Джаборові Вибухи. По обіді він підстригав кущі й розрівнював граблями стежку, а тоді йшов чаювати. Він не звертав жодної уваги на червонястих тварюк, тим часом як троє з них постійно ширяли над ним, мов хижі птахи над здобиччю. Безперечно, лише суворі умови, накладені під час виклику, заважали їм зжерти садівника.

Щовечора з садиби випливала ціла флотилія куль—шпигунів, щоб нишпорити містом. Сам чарівник не виходив з дому, керуючи звідти спробами відшукати Амулет. Цікаво, а Фекварлові та Джаборові дісталося за те, що вони мене випустили? Хотілося б на це сподіватися.

Вранці третього дня мою увагу привернуло ніжне буркотіння. Праворуч від мене на ринві з’явився гарненький, охайний голубок: він сидів, схиливши голівку набік, і зацікавлено поглядав на мене. Щось у його рисах змусило мене запідозрити, що це самичка. У відповідь я пробуркотів щось зухвале й відвернувся. Голубка грайливо посунулася ближче. Цього мені ще бракувало — закоханої пташки! Я відсунувся далі. Голубка підсунулася ще ближче. Я відсунувся ще далі — і опинився на краю ринви, простісінько над отвором.

Мені хотілося перетворитись на вуличного кота й злякати дурепу так, щоб вона вискочила з власного пір’я, та робити це біля самісінької вілли було надто ризиковано. Я вже готовий був летіти звідти куди завгодно, аж тут хтось нарешті надумав покинути садибу Саймона Лавлейса.

У мерехтливій синій сітці з’явилася маленька кругла дірочка, крізь яку виліз зелений, наче скло, біс із кажанячими крилами й свинячим рилом. Дірочка зникла. Біс змахнув крилами й злетів над вуличними ліхтарями. У лапі він тримав пару конвертів.

Голубка затуркотала просто мені у вухо. Я озирнувся — й мало не натрапив на дзьоб цієї надто вже ніжної красуні. Вона — зі своєю жіночою хитрістю — скористалась нагодою, щоб підсунутися до мене. Моя відповідь була виразна й коротка: голубка дістала кінчиком крила в око й стусана в бік. А я негайно пурхнув у повітря і вирушив навздогін за бісом.

Було зрозуміло, що це посланець, і він несе якесь повідомлення — надто небезпечне або таємне для телефону чи пошти. Мені вже траплялися такі істоти[44]. Хай там що він зараз несе — це моя перша змога розвідати, чим зайнятий Лавлейс.

Біс пролітав над якимись садками, ширяючи в теплих потоках повітря. Я поспішав за ним, завзято працюючи своїми коротенькими крильцями. Дорогою я ретельно обміркував ситуацію. Найбезпечніше і найрозумніше буде не чіпати конвертів, які несе посланець, а спробувати натомість заприятелювати з ним самим. Можна, скажімо, перетворитися на такого самого біса, заговорити з ним і втертися в довіру за допомогою кількох «випадкових» зустрічей. Якщо я буду терплячий, дружній і обачний, він неодмінно допоможе пролити світло на всю цю справу..

А можна просто вибити з нього все, що треба. Так буде швидше й певніше. На цьому способі я й зупинився. Отож я далі прямував навздогін за бісом, а біля Гемпстед—Гіс накинувся на нього.

Ми були вже досить далеко від вілли. Я хутко перетворився з голуба на химеру, каменем ринув на нещасного біса, підхопив його в польоті і разом з ним приземлився серед якихось чахлих деревець. Надійно вмостившись на землі, я перехопив його зручніше й трусонув як слід.

— Відпусти! — заверещав він, пацаючи всіма чотирма кігтистими лапами. — Зараз як дам! В’язи тобі скручу!

— Та невже? — я потяг біса в кущі й там придавив невеликим каменем. З-під нього тепер стирчали тільки рило й лапи. — Отак, — додав я, сів на камінь і видер у біса конверти. — Спочатку я це прочитаю, а тоді поговоримо. Розкажеш мені все, що знаєш про Саймона Лавлейса.

Не звертаючи уваги на прокльони не на жарт враженого біса, я заходився вивчати конверти. Вони виявилися різні. Один був простий і цілком чистий — ні імені, ні адреси, лише невеличка печатка з червоного сургучу. Другий виявився примітнішим: з м’якого жовтавого паперу й печаткою в формі монограми чарівника — «СЛ». Його було адресовано якомусь Р. Деверо, есквайру.

— По-перше, — запитав я, — хто такий Р. Деверо?

Біс відповів приглушеним, але нахабним голосом:

— Що це ти, смієшся? Руперта Деверо не знаєш? Ти дурень чи хто?

— Одна невеличка порада, — мовив я. — Дуже нерозумно зачіпатися з тим, хто більший за тебе. Надто, коли він уже засунув тебе під камінь.

— Засунь свої поради собі в ******[45]

— Питаю ще раз, — обірвав я його. — Хто такий Руперт Деверо?

— Прем’єр-міністр Британії, о Наймилосердніший і Наймилостивіший!

— Та невже?[46] Як я бачу, Лавлейс обертається у високих колах. Цікаво, що ж він хоче сказати самому прем’єр-міністр ові...

Я обережно підчепив печатку найгострішим із своїх кігтів, зняв її і акуратно поклав біля себе на камінь, а потім розрив конверт.

Правду кажучи, мені доводилось перехоплювати й дражливіші листи.

«Дорогий Руперте!

Прийміть мої найщиріші вибачення: сьогодні я трохи запізнюся до Парламенту. Я мушу затриматись в одній терміновій справі, пов'язаній із подією, наміченою нами на наступний тиждень; мені вкрай необхідно спробувати залагодити її сьогодні. Я аж ніяк не хотів би, щоб уся підготовка зійшла нанівець. Щиро сподіваюся, що ви пробачите мені запізнення.

Дозвольте скористатись нагодою і ще раз висловити нашу якнайглибшу вдячність за змогу провести цю конференцію.

Аманда вже оновила залу й тепер підбирає для Вашого кабінету нові м’які меблі в новоперському стилі. Вона також замовила безліч Ваших улюблених страв — аж до свіжих жайворонячих язичків.

Ще раз прошу вибачення. Я неодмінно буду присутній під час Вашого виступу.

Ваш відданий і покірний слуга,

Саймон»

Ось вона, типова манера чарівників: облесне марнослів’я, від якого в роті аж тхне оливою. А відомостей — раз, два й нема. Що ж, принаймні я міг напевно припустити, яка «термінова справа» затримує Лавлейса: звичайно ж, це викрадення Амулета. І ще одна прикметна подробиця: йому треба будь-що повернути Амулет до початку «події», наміченої на наступний тиждень, — до якоїсь конференції. Що ж до «Аманди», то це та сама жінка, що була з Лавлейсом під час моїх перших відвідин вілли. Слід було б довідатись про неї більше.

Я обережно сховав лист до конверта, взяв печатку і за допомогою невеличкого спалаху розігрів її ззаду Потім приклав сургуч на місце й готово! Лист — як новенький.

Далі я відкрив другий конверт. Там був папірець із надряпаною коротенькою запискою:

«Квитків досі немає. Можливо, доведеться скасувати виставу. Будь ласка, поміркуй над цим. Побачимося увечері у П.»

Оце вже цікаво! І набагато підозріліше: ні адреси, ні підпису в кінці. І нічого не зрозуміти — як і в багатьох таємних посланнях. Не зрозуміти принаймні дурневі, що випадково прочитав би цього листа. А я відразу проник за димову завісу балаканини про «квитки». Лавлейс знову мав на увазі зниклий амулет. Хлопчина, здається, казав правду: цьому чарівникові є що приховувати. Пора вже розпитати як слід свого приятеля-біса.

— Гаразд, — мовив я. — Куди ти несеш цей конверт без підпису?

— До садиби пана Скайлера, о Найстрахітливіший. Він мешкає в Гринвічі.

— А що це за пан Скайлер?

— Я гадаю, о Світосяйний Джине, що це колишній наставник пана Лавлейса. Вони часто листуються за мого посередництва. Обидва мають міністерські посади в Уряді.

— Зрозуміло.

Що ж, небагато, але з цього вже можна починати. Що ж вони замислюють? І що це за «вистава», яку, можливо, доведеться скасувати? Судячи з деяких натяків в обох листах, Лавлейс і Скайлер мають намір зустрітися цього вечора в Парламенті і обговорити свої справи. Цікаво послухати, про що вони розмовлятимуть... А тим часом я розпитував далі.

— Саймон Лавлейс... Що ти про нього знаєш? Яку конференцію він влаштовує?

Біс жалісно скрикнув:

— О Сліпучий Променю Світла! Про це я нічого, на превеликий свій жаль, не знаю. Нехай мене засмажать живцем за моє неуцтво! Я, мізерний, просто розношу їхні листи. Вирушаю, куди велять, і приношу відповіді, не гаючи часу. Так було до останньої миті, коли ваша милість підстерегла мене й придавила цим каменем.

— Еге ж. То до кого Лавлейс найближчий? Кому ти найчастіше носиш його листи?

— О Преславний і Високоповажний! Найчастіше він пише до пана Скайлера. Більше ніхто не отримує від нього стільки листів. Усі інші адресати це політики та поважні особи з лондонських вищих кіл. Усе це, звичайно, чарівники, та їхній склад постійно змінюється. Скажімо, лише вчора я носив листи Тімові Гілдіку, міністрові у справах регіонів, Шолто Піннові з «Піннового магічного знаряддя» та Квентинові Мейкпісу, театральному імпресаріо, — від нього я також приніс відповідь. Ось таке різноманіття.

—А що це за «Піннове магічне знаряддя»?

— Якби про це запитав хтось інший, о Великий і Страхітливий, я сказав би, що він — несосвітенний дурень. Що ж до твоїх вуст, то в них це запитання свідчить лише про твою безмежну простоту — джерело всіх чеснот. «Піннове магічне знаряддя» — це найпрестижніша в Лондоні крамниця магічних артефактів. Вона міститься на Пікаділлі, а Шолто Пінн — її власник.

— Цікаво. То якщо чарівникові треба купити якийсь артефакт, він мусить іти до цього Пінна?

—Так.

— Що?!

— Пробач, о Пречудовий, але мені важко вигадувати для тебе нові титули, коли ти ставиш мені такі короткі запитання.

— Гаразд, облишмо це. Отже, крім Скайлера, ти не можеш нікого виділити серед його знайомих? Ти певен?

—Так, о Найвищий. У нього багато друзів. І нікого з—поміж них я не можу виділити.

—А хто така Аманда?

— Не можу сказати, о Найкращий. Напевно, його дружина. Я ніколи не носив їй листів.

— «Найкращий»? Ти й справді стараєшся? Гаразд. Ще два запитання. По—перше: чи бачив ти коли—небудь високого чоловіка з чорною бородою, в заляпаному брудом плащі та рукавичках? Зовні він дуже похмурий і потаємний. По—друге: хто служить Саймонові Лавлейсу? Я маю на увазі не таку дрібноту, як ти, а могутніх духів — таких, як я. Подумай як слід, і тоді я, можливо, посуну цей камінь убік, перш ніж піти.

Бісів голос посмутнів:

— Я радо задовольнив би всі твої примхи, о Володарю Всього Видимого, але щодо першого твого запитання, то боюся, що я ніколи не бачив такого бороданя. Що ж до другого, то я не маю доступу до внутрішніх покоїв господаря. Там є якісь могутні духи — я відчуваю їхню силу, але, на щастя, ніколи з ними не зустрічався. Я знаю тільки те, що цього ранку господар розмістив у своєму садку тринадцять ненажерливих крелів. Аж тринадцять, коли одного вистачило б з головою! Вони завжди слідкують за мною, коли я приношу листи.

На мить я замислився. Найкраще мені було б вийти на Скайлера. Безперечно, що вони з Лавлейсом щось задумали. Якщо цього вечора мені пощастить підслухати їхню розмову в Парламенті, я напевно дізнаюсь, у чому там річ. Але до тієї зустрічі ще кілька годин, а тим часом можна завітати до цього «Піннового магічного знаряддя» на Пікаділлі. Зрозуміло, що Лавлейс роздобув Амулет не там, але в тій крамничці можна буде довідатись про недавнє минуле цієї цяцьки.

Біс під каменем тихенько заворушився.

— Якщо ти вже закінчив, о Всемилостивіший, то дозволиш мені вирушити своєю дорогою? Якщо я запізнюся з листами, мене покарають Розжареним Пунктиром!

— Ну, гаразд.

Будь-хто інший на моєму місці просто ковтнув би це бісеня, що мимоволі опинилось на чужій дорозі, але це не в моєму стилі[47]. Злізши з каменя, я відкотив його вбік. Розплющений посланець заледве випростався.

— Ось тобі твої листи. Не бійся, я їх не підробив.

— Якби навіть і підробив, що мені до того, о Пресвітлий Метеоре Сходу? Я просто розношу конверти. Звідки мені знати, що там у них? Це мене не обходить.

Щойно вибравшись з халепи, біс повернувся до своїх колишніх бридких манер.

— Нікому не кажи про нашу зустріч. Інакше підстережу тебе ще раз, і тобі буде непереливки.

— Що я, дурень — шукати на свою голову прикрощів? Ні, звісно. Ну, коли я вже не потрібен, то бувай.

Кілька разів змахнувши своїми кажанячими крилами, біс злетів і зник за деревами. Зачекавши зо дві хвилини доки він забереться геть, я знову перетворився на голуба й полетів над пустищем на південь, до Пікаділлі.