Бартімеус: Амулет Самарканда

8

Артур Андервуд був чарівником середнього рівня й працював на Міністерство внутрішніх справ. Самотньої й трохи сварливої вдачі, він жив зі своєю дружиною Мартою в Гайґейті, у величному будинку георгіанської доби.

Пан Андервуд ніколи не мав учнів — та й не хотів їх мати. Він працював сам—один, і це його цілком задовольняло. Проте він знав, що рано чи пізно настане і його черга, й він буде змушений — як і всі інші чарівники — взяти до себе дитину.

Звичайно ж, одного разу ця неминуча подія сталася. З Міністерства зайнятості надійшов лист із тією самою жахливою вимогою. Пан Андервуд із похмурою покорою виконав свій обов’язок. У призначений день він вирушив до міністерства, щоб забрати свого безіменного вихованця.

Він пройшов мармуровими сходами поміж двома гранітними колонами й ступив до гамірного вестибюлю. То було широке безлике приміщення з двома рядами дерев’яних дверей. Вестибюлем сновигали службовці міністерства — виходили з одних дверей, щоб негайно зникнути в інших. З протилежного боку височіли дві статуї колишніх міністрів, виконані в героїчному стилі, а між ними заховався стіл, завалений паперами. Пан Андервуд підійшов до нього. Лише зблизька він розгледів за паперовим бастіоном маленького усміхненого секретаря.

— Добридень, сер, — привітався секретар.

— Я — Андервуд, помічник міністра. Прибув, щоб забрати свого учня.

— А... так—так, сер. Я чекав на вас. Вам треба лише підписати кілька документів... — секретар заходився порпатись у найближчому стосі паперів. — Тільки одну хвилину. А потім ви заберете його з кімнати відпочинку.

— «Його»? То це хлопчик?

— Так, хлопчик, п’ятиліток. Дуже кмітливий, якщо вірити тестам. Зараз він, мабуть, трохи приголомшений... — секретар знайшов потрібні папери й витяг з-за вуха ручку. — Зробіть ласку, розпишіться на кожній сторінці...

Пан Андервуд поставив кілька закарлюк.

— А його батьки... вони, сподіваюсь, уже пішли?

— Так, сер. їх аж нетерплячка брала піти. Як завжди: взяли гроші і втекли, якщо ви мене розумієте, сер. Добре, хоч попрощалися з хлопчиком.

— А заходів безпеки вжито?

— Його свідоцтво про народження вилучено й знищено, сер. А хлопчикові суворо звеліли забути своє колишнє ім’я й нікому його не називати. Зараз його офіційно не існує. Ви можете розпочати з чистого аркуша, сер.

— Чудово, — зітхнувши, пан Андервуд намалював останню закарлюку й повернув папери секретареві. — Якщо це все, то я, мабуть, заберу його.

Проминувши кілька мовчазних коридорів, він нарешті відчинив важкі, обшиті панелями двері і опинився в яскравій кімнаті, повній іграшок, що мали втішати бідолашних дітей. Там, між вишкіреним коником—гойдалкою та пластмасовою лялькою—чаклуном у кумедному ковпачку, він знайшов маленького блідого хлопчика. Помітно було, що хлопчик тільки—но плакав, але тепер, на щастя, перестав.

Він байдуже подивився на пана Андервуда почервонілими очима. Той кахикнув.

— Я — Андервуд. твій наставник. Віднині розпочинається твоє справжнє життя. Ходімо зі мною.

Хлопчик гучно шморгнув. Пан Андервуд помітив, що в малого небезпечно тремтить підборіддя, 3 деякою огидою він узяв хлопчика за руку, змусив підвестись і повів коридорами вниз, де чекав автомобіль.

Дорогою назад, до Гайґейта, чарівник зо два рази намагався заговорити з малим, та хлопчик лише тихо плакав. Панові Андервуду це не сподобалось. Він сердито пирхнув, облишив хлопчину і увімкнув радіо, щоб послухати репортаж із змагання з крикету. Малий завмер на задньому сидінні, втупившись у власні коліна.

Дружина зустріла пана Андервуда на дверях. У руках вона тримала тацю з печивом та кухликом гарячого какао. Жінка відразу повела хлопчика до затишної вітальні, де в каміні палало полум’я.

— Це якийсь глушман, Марто, — буркнув пан Андервуд. — Ані слова не промовив.

— Чого ж ти дивуєшся? Він переляканий, бідолашко. Залиш його мені.

Пані Андервуд була низенька, гладкенька жіночка з коротко стриженим сивим волоссям. Вона посадила хлопчика біля каміна й запропонувала йому печива. Малий немовби й не помітив її.

Минуло півгодини. Пані Андервуд весело торохтіла про все, що тільки спадало їй на думку. Хлопчик випив трохи какао й тихенько з’їв одне печиво, проте здебільшого мовчки сидів і роздивлявся на полум’я. Аж нарешті пані Андервуд дещо придумала. Вона сіла біля малого і обняла його за плечі.

—А тепер, любий, нам треба домовитись, — мовила вона. — Я знаю, що тобі звеліли нікому не називати свого імені, але для мене ти можеш зробити виняток. Якщо я зватиму тебе просто «хлопчик», ми ніколи не зрозуміємо одне одного до ладу, еге ж? Отож скажи мені своє ім’я, а я тобі — своє, потайки. Гаразд? Ти киваєш? От і чудово. Я — Марта. А ти ?

Хлопчик тихенько шморгнув і прошепотів:

— Натаніель.

— Яке гарне ім’я, любий! Не бійся, я не скажу нікому. Тобі вже краще? Візьми ще печива, Натаніелю, й ходімо. Я покажу твою спальню.

Нагодувавши, умивши й поклавши спати малого, пані Андервуд повернулася до чоловіка: той саме працював у себе в кабінеті.

— Нарешті він заснув, — сказала вона. — Він, здається, приголомшений. І це не дивно — його ж покинули батьки. Це просто огидно — забирати таке мале дитинча з родини.

— Так заведено, Марто. Треба ж звідкілясь набирати учнів.

Чарівник промовисто втупився в книжку. Його дружина ніяк не зреагувала на цей натяк.

— Краще б його залишили з батьками, — вперто провадила вона. —Або принаймні дозволили вряди—годи бачитися з ними.

Пан Андервуд утомлено закрив книжку й поклав її на стіл.

—Ти сама пречудово знаєш, що це неможливо. Він мусить забути своє ім’я, інакше згодом будь—який ворог зможе йому зашкодити. А як він зможе його забути, коли бачитиметься з рідними? До того ж, його батьків ніхто не силував кидати свого вилупка. Вони самі хотіли його позбутися, це ж правда, Марто, інакше вони не відгукнулися б на оголошення. Все чесно й щиро. Вони одержали добрі гроші, він — змогу зробити блискучу кар’єру на службі, а держава — нового учня. Все дуже просто. Всі виграли. Ніхто нічого не втратив.

— І все ж...

— Мене це не хвилює, Марто, — пан Андервуд простяг руку по книжку.

— Якби чарівникам дозволили мати власних дітей, цій жорстокості можна було б запобігти.

— Цей шлях веде до створення династій, сімейних спілок... а закінчується кровною ворожнечею. Перечитай свої книжки з історії. Марто, пригадай, що коїлось в Італії! А за хлопця не тривожся. Він малий. І скоро про все забуде. Краще приготуй мені щось повечеряти.

Будинок чарівника Андервуда був з тих споруд, що знадвору здаються скромними, простими й величними, а всередині ховають справжню плутанину сходів та коридорів. Поверхів у будинку було п’ять: льох Із полицями, заповненими пляшками вина, ящиками сухих грибів і коробками фруктів: перший поверх із вітальнею, їдальнею, кухнею та оранжереєю; другий і третій поверхи, зайняті ванними, спальнями й кабінетами, й нагорі — мансарда. Саме там і спав Натаніель — під вибіленими кроквами гостроверхого даху.

Щоранку на світанні його будив гомін голубів. У стелі було невеличке віконце. Якщо влізти на стілець, крізь нього можна було помилуватися лондонським обрієм, огорнутим сірим серпанком дощу. Будинок стояв на пагорбі, й звідти розлягався чудовий краєвид. У сонячні дні Натаніелеві було видно навіть радіовежу Кришталевого палацу, що височіла з іншого краю міста.

В Натаніелевій спальні стояли дешева дерев’яна шафа, невеличкий комод, стіл, стілець і поличка з книжками. Щотижня пані Андервуд ставила до вази на столі свіжі квіти з садка.

З найпершого злощасного дня дружина чарівника взяла Натаніеля під своє крильце. Хлопчик їй подобався, й вона була з ним ласкава. Вдома вона частенько зверталася до нього на ім’я, хоч як це не любив її чоловік.

— Ми взагалі не повинні знати імені цього вилупка, — наполягав пан Андервуд. — Це заборонено! Коли йому виповниться дванадцять, він дістане нове ім’я — і з цим ім’ям його знатимуть як людину і як чарівника до кінця життя. А зараз це неправильно...

— Хто про це знатиме? — заперечувала дружина. — Ніхто. А бідолашну дитину це дуже тішить.

Вона була єдиною, хто кликав хлопчика на ім’я. Вчителі, що приходили, звали його «Андервуд», за прізвищем наставника. А сам наставник називав його просто «хлопчиком».

Натаніель відповідав пані Андервуд щирою відданістю, сприймав кожне її слово й беззаперечно слухався.

Коли минув перший тиждень його життя в наставника, господиня принесла малому подарунок.

— Це тобі, — сказала вона. — Трохи стара й сумна, але тобі, гадаю, сподобається.

То була картина — човни в невеликій бухточці, оточеній низькими, наполовину затопленими берегами. Фарби так потемніли, що подробиці важко було розгледіти, проте Натаніелеві картина відразу сподобалася. Він дивився, як пані Андервуд вішає її над його столом.

— Ти будеш чарівником, Натаніелю, — сказала господиня. — Це найвища честь, що випадає будь—якому хлопчикові або дівчинці. Твої батьки зважились на найвищу жертву, дозволивши тобі обрати цю шляхетну долю. Ні, не плач, мій любий. Ти повинен бути сильним, старатися щосили й добре вчитися. Ходи-но сюди, до вікна. Стань на цей стілець. А тепер подивися отуди. Бачиш там, удалині, маленьку башточку?

— Оту?

— Ні, любий, це адміністративна будівля. Оту невеличку, брунатну, ліворуч. Це Парламент, дитинко. Там засідають найкращі чарівники, щоб правити Британією й нашою імперією. Це туди щодня їздить пан Андервуд. Якщо ти старанно вчитимешся й слухатимешся наставника, то теж коли— небудь туди їздитимеш, і я тобою пишатимусь.

—Так, пані Андервуд.

Натаніель дивився на башточку, аж поки йому заболіли очі. Він добре запам’ятав цю будівлю. їздити до Парламенту.. Коли—небудь так і станеться. Він старатиметься, щоб пані Андервуд пишалася ним.

Поволі — чималою мірою завдяки ласці пані Андервуд — Натаніелева туга за домом почала вщухати. Спогади затьмарилися, біль затамувався — хлопець майже забув, що мав колись власних батьків. Сприяла цьому й безупинна рутина роботи та навчання: це забирало майже увесь Натаніелів час, і йому просто було ніколи сумувати. Кожен день починався з того, що пані Андервуд будила його стукотом у двері.

— Чай на сходах. Пити, а не мити ноги.

Це ритуальне зауваження з’явилося після того ранку, коли Натаніель, ще напівсонний, ішов до ванної і влучив ногою точнісінько по кухлику з окропом. Гарячий чай вихлюпнувся просто на стіну. Пляма, наче засохла кров, зосталася там на довгі роки. На щастя, наставник так і не дізнався про цю пригоду. Він ніколи не піднімався в мансарду.

Умившись у ванній поверхом нижче, Натаніель надягав сорочку, сірі штани, сірі гольфи, незручні чорні черевики і — якщо було холодно — теплого светра, що його купила для нього пані Андервуд. Він старанно зачісувався до високого дзеркала у ванній і хутко оглядав у ньому самого себе — худорлявого, блідого хлопчика. Потім він, узявши свої зошити, бічними сходами йшов на кухню. Поки пані Андервуд готувала для нього вівсянку та грінки, він намагався закінчити вчорашнє домашнє завдання. Пані Андервуд частенько тут допомагала йому.

— Азербайджан? Здається, його столиця — Баку.

— Баку—у?

— Еге ж. Поглянь у себе в атласі. А навіщо це тобі?

— Пан Перселл сказав, що цього тижня я мушу вивчити увесь Середній Схід. Усі країни та іншу бридню.

— Даремно ти так... До речі, грінки вже готові. Тобі справді слід вивчити всю цю «бридню», щоб ти зміг перейти до цікавішої науки.

— Але ж це так нудно!

— Це тобі так здається. Я бувала в Азербайджані. Баку, звичайно, неабияка глухомань, зате це важливий центр вивчення афритів.

— А хто це такі?

— Вогняні демони. Другий за силою різновид духів. У горах Азербайджану потужна вогняна стихія. Саме там зародився зороастризм. Його прихильники шанували божественний вогонь в усіх живих істотах. Якщо ти шукаєш какао, то воно тут, за вівсянкою.

— Пані Андервуд, а ви бачили там джина?

— Щоб побачити джина, не треба їхати до Баку, Натаніелю... І не розмовляй, будь ласка, з повним ротом. Ти всю мою скатертину засипав крихтами. Ні, джин сам прийде до тебе — а надто тут, у Лондоні.

— А коли я побачу фрита?

— Африта, Натаніелю. Скоро, якщо добре вчитимешся. їж мерщій. Пан Перселл, напевно, вже чекає на тебе.

Після сніданку Натаніель збирав свої підручники і йшов до кабінету на другому поверсі, де на нього справді чекав пан Перселл. То був молодик із білявим волоссям, яке він раз по раз пригладжував, марно силкуючись заховати залисини. На ньому завжди були трохи завеликий сірий костюм і неоковирно строката краватка. Звали його Волтер. Він нервувався з першого—ліпшого приводу, а розмови з паном Андервудом (що вряди—годи траплялися) просто—таки виводили його з себе. Як наслідок, він вихлюпував своє роздратування на хлопця. Перселл був надто порядний, щоб поводитись із Натаніелем по—брутальному — учень працював сумлінно й старанно, — зате чіплявся до кожної його помилки, аж скавулячи з люті, мов те розлючене собача.

Пан Перселл не навчав Натаніеля магії. Він сам анітрохи на ній не знався. Натомість він викладав хлопцеві численні інші предмети — насамперед математику, сучасні мови — французьку й чеську — географію та історію. Особливу увагу він приділяв політиці.

— Ану ж бо, юний Андервуде, — міг сказати пан Перселл, — що є основним призначенням нашого вельмишановного уряду?

Натаніель замислювався.

— Ну ж бо! Ну ж бо!

— Правити нами, сер?

— Захищати нас! Не забувай, що наша країна перебуває в стані війни. Прага досі утримує долини на схід від Богемії, а ми намагаємось не пропустити її війська до Італії. Нинішні часи небезпечні. Агітатори й шпигуни вільно почуваються в Лондоні. Щоб зберегти Імперію цілою, нам потрібен сильний уряд, а сила — це магія. Уяви собі країну без чарівників! Це неможливо — жалюгідний простолюд при владі! Запанує хаос, а за ним неминуче настане вороже вторгнення. Тільки наші правителі рятують нас від анархії. Ось чого ти повинен прагнути, хлопчику. Стати членом уряду й правити з честю! Запам’ятай це.

— Так, сер.

— Честь — найважливіша риса чарівника, — провадив пан Перселл. — Чарівник володіє великою силою й мусить користуватись нею розважливо. В минулому траплялося, що безчесні чарівники намагалися влаштовувати державні перевороти. Й щоразу в них нічого не виходило. Чому? Бо проти них боролися справжні чарівники, на чиєму боці були честь і справедливість.

— Пане Перселл, а ви чарівник?

Учитель пригладив волосся й зітхнув:

— Ні, Андервуде. Мене... не обрали. Але все-таки я служу країні, чим можу. А тепер...

—То ви простолюдин?

Пан Перселл ляснув долонею по столу:

— Тут, коли твоя ласка, запитую я! А тепер бери транспортир. Переходьмо до геометрії.

Невдовзі після того, як Натаніелеві виповнилось вісім років, його навчальна програма розширилася. Він почав вивчати хімію й фізику, а ще — історію релігії й кілька стародавніх мов, зокрема латину, арамейську та іврит.

Цим усім Натаніель займався з дев’ятої години ранку до обіду. В обід він спускався на кухню — там пані Андервуд залишала для нього кілька бутербродів, загорнутих у папір.

Друга половина дня тривала по—різному. Два дні на тиждень Натаніель і далі займався з паном Перселлом. Ще два дні його водили до басейну, де гладкий вусань—тренер просто виснажував його важкими тренуваннями. Хлопчина плавав цим басейном туди—сюди — всіма можливими стилями — в товаристві таких самих мокрих дітлахів. Натаніель був надто соромливий та й надто втомлений, щоб заводити з цими дітьми розмови, а вони, відчуваючи це, тримались від нього осторонь. Так уже в дитячому віці Натаніель відчув, що таке самотність і зневага.

Ще два дні були присвячені музиці (четвер) і малюванню (субота). Музики Натаніель боявся навіть більше, ніж плавання. Його вчитель, пан Сіндра, був товстий і запальний; коли він ішов, численні його підборіддя аж коливалися. Натаніель уважно стежив за цими підборіддями: якщо вони тремтіли більше, ніж зазвичай, це напевно віщувало близький спалах гніву. Такі спалахи траплялися раз по раз. Пан Сіндра ледве стримував лють щоразу, коли Натаніель надто швидко виконував гаму, плутав ноти чи помилявся в сольфеджіо, — а бувало це частенько.

— Як ти збираєшся викликати ламію цим брязкотом?! — аж верещав пан Сіндра, — Як?! Просто жах! Ану, давай сюди!

Він забирав у Натаніеля ліру, тулив її до своїх широченних грудей і грав сам, натхненно заплющуючи очі. Чарівна мелодія наповнювала кабінет. Короткі товсті пальці пурхали над струнами, наче сардельки в танці. Пташки на дереві за вікном мовчки слухали. Натаніелеві очі повнилися слізьми. Перед ним, наче привиди, пропливали спогади з далекого минулого...

— А тепер — ти!

Музика обривалася на пронизливій ноті, й пан Сіндра тицяв ліру назад Натаніелеві. Хлопець брався за струни. Пальці його тремтіли й німіли. Перелякані пташки за вікном аж падали з гілля. Щоки пана Сіндри трусились, наче холодець.

— Бовдуре! Негайно припини! Ти хочеш, щоб ламія зжерла тебе? Її треба зачарувати, а не розлютити! Облиш цей нещасний інструмент. Бери флейту.

Флейта чи ліра, співи чи брязкальце — все, до чого брався Натаніель, викликало лише обурення та відчай учителя. Натомість уроки малювання минали спокійно й тихо.

Вчителька панна Лютієнс — лагідна й струнка, мов вербичка, — була єдиною з учителів, з ким Натаніель міг розмовляти відверто. Як і пані Андервуд, їй не сподобалось, що її учень «безіменний». Вона спитала в хлопця — звичайно ж, потайки — його ім’я, й Натаніель назвав його без жодних вагань.

— А чому, — запитав він у панни Лютієнс якось навесні, коли вони сиділи в кабінеті, а з прочиненого вікна повівав легенький вітерець, — чому я повинен увесь час копіювати цей візерунок? Це так важко й нудно. Краще я намалював би садок, чи цю кімнату... чи вас, панно Лютієнс...

Учителька засміялася:

— Малювати з натури годиться художникам, Натаніелю. Чи багатим панночкам, яким нема чого робити. Ти ж — не художник і не багата панночка. Олівець потрібен тобі не для цього. Ти — кресляр, ремісник. Ти мусиш уміти відтворювати будь—який візерунок — швидко, впевнено й, найголовніше, точно.

— Просто це здається таким безглуздим, — тихо заперечив хлопець.

— Це аж ніяк не безглуздо, — наполягала пані Лютієнс. — Ану, я подивлюся, що в тебе виходить... Непогано, Натаніелю, непогано. Тільки поглянь... тобі не здається, що ця півкуля в тебе більша, ніж в оригіналі? Отут — бачиш? А ще ти залишив дірку в цій галузці — а це вже серйозна помилка.

— Але ж невеличка. А все інше — добре. Хіба ні?

— Річ не в тім. Якщо ти копіюватимеш пентакль і залишиш у ньому дірку — що вийде? Це може коштувати тобі життя. Ти ж не хочеш померти через таку дрібницю, Натаніелю?

— Ні.

— От і гаразд. Ти просто не повинен робити помилок. Інакше загинеш, — панна Лютієнс умостилася зручніше в кріслі. — А тепер повтори все спочатку, без помилок.

— Панно Лютієнс!

— Пан Андервуд не став би потурати тобі, — вчителька замислено помовчала. — Та, судячи з твого крику душі, марно чекати, що зараз ти досягнеш більшого. Отож на сьогодні — досить. Йди погуляй у садку. Свіже повітря тобі не зашкодить.

Садок для Натаніеля був найкращим прихистком. Тут ніколи не відбувалося жодних уроків. Довгу, витягнуту садову ділянку оточував високий цегляний мур. Улітку цим муром плівся квітучий плющ, а над моріжком простирали своє гілля шість яблунь. У середині садка розрослися два кущі азалії, за якими був тихий закуточок, майже невидимий з вікон будинку. Тут росла висока волога трава. Каштан, що височів за муром, кидав тінь на кам’яну лавочку, позеленілу від лишайників. Біля лавочки стояла мармурова фігура людини, що тримала в руці роздвоєну блискавку. На людині був сурдут вікторіанської доби, а на обличчі їжачилися короткі бакенбарди, наче роги в жука—рогача. Статуя померкла від часу й негоди, вкрилася мохом, але досі справляла враження могутньої енергії і сили. Натаніеля вона просто зачарувала — він навіть якось запитав у пані Андервуд, хто це такий. Та господиня лише всміхнулася.

— Запитай у свого наставника, — відповіла вона. — Він знає все.

Однак хлопець на таке не наважився.

Саме сюди, до цього тихенького місця з його самотою, лавочкою й статуєю, Натаніель приходив, коли йому треба було перепочити перед уроком у свого суворого, грізного наставника.