Бартімеус: Амулет Самарканда

36

Отже, це був він — той самий незнайомець, який украв Амулет Самарканда й зник без сліду, який перерізав горло зберігачеві Амулета й покинув його мертвим у калюжі крові. Лавлейсів найманець.

Як на людину, він був справжній велетень — на голову вищий за звичайного чоловіка, й до того ж ширший у плечах. На ньому були довга темна куртка на ґудзиках і білі штани східного стилю, заправлені у високі шкіряні черевики; борода — вугільно-чорна, ніс — широкий, очі — проникливі, блакитні, під густими бровами. Попри свою комплекцію, він рухався напрочуд граційно, недбало змахуючи однією рукою й заткнувши за пояс великого пальця другої.

Найманець обігнув капот і підійшов до віконця з мого боку, ні на мить не зводячи з нас очей. Наблизившись, він ще раз махнув рукою. Краєм ока я побачив, як гулі-вартові помчали назад у поле.

Я визирнув у віконце.

— Доброго ранку! — весело привітався я. намагаючись якнайкраще відтворювати лондонський говір. — Ернест Скволз і син. бакалія, для Гедлгем-Голлу.

Чоловік зупинився й кілька секунд оглядав нас.

— Скволз і син... — голос у нього був низький і тягучий, блакитні очі ніби пронизували мене наскрізь. Правду кажучи, це мене збентежило, та й хлопчисько мимоволі ковтнув слину: я мовчки сподівався, що він не панікуватиме. — Скволз і син... Так, на вас чекають.

— Так, начальнику.

— Що ви везете?

— Бакалію, начальнику.

— Що саме?

— Е-е... — я й гадки не мав, що сказати. — Різноманітну, начальнику. Чи бажаєте оглянути?

— Вистачить і списку.

Хай йому біс!

— Як собі хочете, начальнику. У нас там... е-е... коробки, бляшанки — безліч бляшанок, сер, — пакунки, пляшки...

Найманець зіщулився:

— Якось це все непевно.

Несподівано в мене з-під ліктя пролунав високий голос — із-за моєї спини визирнув Натаніель:

— Він не складав список, сер. Це робив я. Ми веземо балтійський кав’яр, яйця сивки, свіжу спаржу, сиров’ялену болонську салямі, сирійські оливки, черешкову ваніль з Центральної Америки, желе з язичків жайворонків, свіжі макарони, маринованих у мушлях гігантських слимаків, свіжомелений чорний перець і кам’яну сіль, віррелські устриці, страусове м’ясо...

Найманець підняв руку.

— Досить. Тепер мені справді хочеться це оглянути.

Я понуро вийшов з кабіни й подався до задньої частини фургона, кленучи хлопця з його багатою уявою. Про те, що станеться, коли найманець побачить там зовсім інше, я намагався не думати. Але тут уже нічого не можна було вдіяти. Найманець холодно височів наді мною, і я відчинив задні двері.

Найманець із хвилину вивчав наш вантаж.

— Чудово. Можете їхати далі.

Сам собі не вірячи, я оглянув фургон. Мені відразу впав в око дерев’яний ящик з пляшечками — сирійські оливки. З-за ящика визирали коробки з жайворонячими язичками, пакунки з макаронами... Зачинивши двері, я повернувся до кабіни.

— Куди нам їхати, начальнику?

Найманець опустив руку на край мого відчиненого віконця. Зовнішній бік його долоні перетинали тоненькі білі шрами.

— Доїдете до роздоріжжя. Далі — праворуч, до дверей на кухню. Там вас зустрінуть. Завезете вантаж — і повертайтеся. До того ж, мушу вас попередити: ви в приватному володінні великого чарівника. Якщо вам дороге життя, не лізьте, куди не треба. Кара буде швидка й сувора.

— Так, начальнику.

Найманець кивнув, позадкував і порухом руки пропустив нас. Я піддав газу, й ми в’їхали під арку, а потім — під захисні куполи: мою сутність аж било дрижаками. Опинившись нарешті всередині, ми рушили піщаною звивистою дорогою між деревами.

Я поглянув на хлопця. Обличчя його було незворушне, але скронею повзла крапля поту.

— Звідки ти про все це дізнався? — запитав я. — Ти ж дивився туди менше, ніж дві секунди.

Хлопчина кволо всміхнувся.

— Мене дечого-таки вчили. Я швидко читаю й точно запам’ятовую. А що ти думаєш про нього?

— Про цього Лавлейсового найманця? Цікавий тип. Він — не джин, і навіть, здається, не чарівник. Від нього не тхне протухлим, як від вас[99]. Але ми знаємо, що він зумів заволодіти Амулетом, тож певна сила в нього є... До того ж, він аж випромінює самовпевненість. Ти помітив, як його слухаються гулі?

Хлопчина зморщив лоба.

— Якщо він — не демон і не чарівник, то звідки в нього така сила?

— Не дури сам себе, — похмуро відповів я. — Сили бувають різні...

Мені пригадалася дівчина зі Спротиву та її приятелі.

Від подальших запитань мене врятувала дорога: вона рвучко повернула й виринула з-під дерев. Перед нами постав Гедлгем-Голл.

Хлопцеві перехопило подих. Проте на мене ця садиба не справила помітного враження. Після того, як ти брав участь у спорудженні кількох найвеличніших будівель світу, й до того ж давав їхнім будівничим корисні поради[100], тебе вже не дивуватиме поганенький вікторіанський особняк, стилізований «під готику». Вам, звичайно, відомі такі споруди: безліч усіляких візерунків, оздоб та башточок[101]. Будівлю оточував широкий травник: ним спокійно гуляли павичі й кенгуру[102].

Серед травника стояли два смугасті шатра, а терасою вже снували слуги, що розносили таці з пляшками й келихами. Перед будинком височів міцний давній тис, під його розлогим гіллям починалося роздоріжжя. Ліва стежка примхливо вигиналася перед фасадом, а права скромно повертала за будинок. Туди, як нам було наказано, ми й поїхали.

Мій хазяїн жадібно озирав усю цю спокусливу картину.

— Забудь про свої зворушливі мрії, — сказав я. — Щоб дочекатись їхнього здійснення, треба спочатку пережити нинішній день. Отже, ми в садибі. Тепер нам треба сформулювати наш план. Що ми збираємося робити?

Хлопчисько вмить зосередився.

— Виходячи з того, що сказав нам Лавлейс, — почав він, — припустімо, що він має намір завдати якогось удару міністрам. Якого саме — ми не знаємо. Це станеться, щойно гості прибудуть, поки вони ще неуважні й нічого не підозрюють. Для Лавлейсового задуму — якого-не-якого — украй потрібен Амулет.

— Так, згоден, — я затарабанив пальцями по керму. —А як щодо нашого задуму?

— У нас є дві мети: знайти Амулет і з’ясувати, що за пастку готує Лавлейс. Амулет, напевно, він триматиме при собі, щоб за будь-яких подій убезпечити себе. Нам корисно дізнатися, де Амулет, але відбирати його в Лавлейса — аж поки не з’їдуться всі гості — не варто. Треба показати міністрам, хто він такий. Довести, що він — зрадник. А якщо ми водночас викриємо підготовлену ним пастку, то буде ще краще. Ми дістанемо всі потрібні докази.

— Як тебе послухати, то це все дуже просто... — Я подумав про Фекварла, Джабора та інших рабів, що їх Лавлейс напевно тримає напоготові, й зітхнув. — Гаразд. Насамперед нам треба позбутись фургона й цього вбрання.

Стежка раптом закінчилася круглим, посиланим гравієм майданчиком позаду будинку. Тут уже стояв фургон квіткарки. Поряд видніли прочинені білі двері; перед ними на ґанку стояв довготелесий чолов’яга в темній лівреї. Він порухом звелів нам під’їхати ближче й зупинитися.

— Добре, — мовив хлопець. — Розвантажуймо фургон і користаймося першою-ліпшою нагодою. Чекай моїх наказів.

— А що ж я увесь цей час роблю?

Я ледве не в’їхав у живопліт, та врешті дивом спромігся зупинити фургон. Довготелесий лакей підійшов до нас.

— Пан Скволз?

— Так, начальнику. А це... мій син.

— Ви спізнюєтесь. Кухареві потрібні ваші харчі. Будь ласка, негайно занесіть їх на кухню.

—Так. начальнику.

Мою сутність пронизало неприємне відчуття, й кілька волосків на лисині стали дибки. Кухар... Ні, це неможливо! Він, звичайно, десь в іншому місці. Я відчинив дверцята фургона:

— Ану. синку, ворушися, бо зараз дістанеш прочуханки!

З похмурою зловтіхою я навантажив хлопця сирійськими оливками та гігантськими слимаками і спрямував його на кухню. Він пішов, хитаючись під своїм тягарем, наче Сімпкін у Пінновій крамниці[103]. Сам я вибрав невеличку коробку жайворонячих язичків і рушив за хлопцем у двері, до прохолодного вибіленого коридору. Безліч слуг різноманітної подоби, статі та розміру гасали довкола, мов перелякані зайці, виконуючи сотні наказів. Звідусюди лунали гамір та ґвалт. Пахтіло свіжим хлібом і смаженим м’ясом: ці пахощі линули з широкої арки, яка вела на кухню.

Я зазирнув туди. Кілька дюжин кухарчат у білих халатах щось різали, терли, приправляли, промивали. Щось смажилося на рожні. Купи овочів громадились по столах, готові до випічки булочки начинялися зацукрованими фруктами. Робота кипіла. Диригував цим усім гладкий шеф-кухар, що саме горлав на хлопчину в синій уніформі. Рукави в кухаря були засукані, а одна рука щільно перебинтована.

На мить я зазирнув на сьомий рівень — і відразу майнув назад. Поза всяким сумнівом, ці щупальця були мені аж надто знайомі.

Мій хазяїн увійшов до кухні, мало не вивалив жужмом свій вантаж на перший-ліпший стіл і зібрався вже йти, так нічого й не довідавшись. Коли він ступив за двері, я сунув йому коробку з жайворонячими язичками.

— Занеси й це, — прошепотів я. — Я не можу туди увійти.

— Чому?

— Роби, що кажу!

Йому вистачило глузду послухатись, 1 до того ж швидко, бо в коридорі знову виріс лакей у темній лівреї й заходився пильно стежити за нами. Отож ми рушили назад до автомобіля. по нову порцію вантажу.

— Тутешній шеф-кухар. — шепотів я, дістаючи з фургона ящик із вепровим паштетом, — це джин Фекварл. Не питай мене, чому він так полюбляє цю подобу, — я й гадки не маю. Просто мені не можна потикатись на кухню. Він умить упізнає мене.

Хлопчисько примружив очі:

— Звідки мені знати, що ти не брешеш?

— Просто повір мені цього разу, й квит. Може, візьмеш іще один пакунок страусового м’яса? Ой, здається, не візьмеш... — я допоміг йому піднятися. — Я розвантажу фургон, а ти позаносиш це все на кухню. А тим часом поміркуймо, як нам бути.

Хлопець кілька разів збігав туди й назад, і за цей час ми хутко склали план наших дій. Та перше ніж дійти згоди, ми добряче погиркались. Він хотів, щоб ми вдвох прослизнули через кухню й вирушили оглядати будинок, та мені аж ніяк не хотілося проходити повз Фекварла. Я пропонував розвантажити фургон, покинути його десь у лісі і потай пробратися назад, а тоді вже братися до нашого розслідування. Хлопчину, однак, моя пропозиція анітрохи не влаштовувала.

— Тобі добре! — вередував він. — Ти можеш перелетіти цей травник хоч вітерцем, хоч хмаринкою! А я й півдороги не подолаю, як мене схоплять. Ні, коли я вже тут, мені треба пробратися якнайдалі.

— Але ж ти — хлопець-бакалійник. Що ти скажеш, коли тебе помітять?

Хлопчина неприємно посміхнувся:

— Не хвилюйся. Я недовго залишатимуся бакалійником.

— Ну, для мене будь-що небезпечно проходити кухнею, — зауважив я. — Мені й так пощастило. Зазвичай Фекварл чує мене за милю. Ні, краще вже я знайду інший спосіб потрапити всередину.

— Мені це не до вподоби, — заперечив хлопець. — Як нам тоді зустрітися?

— Я знайду тебе. Просто подбай, щоб тебе за цей час не спіймали.

Він стенув плечима. Якщо хлопець і був переляканий до краю, то майстерно це приховував. Я подав йому останні кошики з яйцями сивки й подивився, як він шкандибає до будинку. Потім зачинив дверцята фургона, жбурнув ключі на водійське сидіння й замислився. Свою власну ідею — покинути фургон у лісі — я швидко облишив: там він приверне більше уваги, ніж тут, на стоянці. Врешті-решт, тут нікого не турбує, скажімо, фургон квіткарки.

В цьому будинку було забагато вікон і за кожним з них міг причаїтися спостерігач. Я рушив до дверей, ніби збираючись зайти всередину, й дорогою перевіряв сусідні рівні. Вдалині під деревами — під внутрішнім захисним куполом — промайнув патруль гулів. Вони нічого не помітили. Це чудово. Та й сам будинок ніби чистий.

Я ступив на поріг, ховаючись від чужих очей, і перемінив подобу. Пан Скволз перетворився на ящірку, що впала на землю, вискочила надвір і полізла найближчою стіною на другий поверх. Моя світло—бура шкірка була майже непомітною на тлі каменів. Дрібненькі ворсинки на лапках пречудово чіплялися до стіни. Круглі очі оглядали довколишній простір з усіх боків. Як на мене, то був найкращий вибір подоби. Отож я спритно дерся вгору, міркуючи, що робитиме мій хазяїн з його набагато обтяжливішим маскуванням.