Бартімеус: Амулет Самарканда

15

Коли джин перекинувся голубом і вилетів у вікно, Натаніель зачинив вікно на засувку, заслонив штори і знесилено опустився на підлогу. Обличчя хлопця було мертвотно—бліде, Натаніеля аж трусило від перевтоми. Майже годину він сидів, притулившись до стіни і втупившись у порожнечу.

Він зробив це — подолав демона і знову підкорив його. Залишалося тільки накласти закляття Ув’язнення — і Бартімеус муситиме служити йому доти, доки він, Натаніель, сам цього забажає. Все закінчилося добре. Немає причин для тривоги. Ані найменших.

Так умовляв себе Натаніель. Проте його руки, що лежали на колінах, тремтіли, серце гучно й болісно тьохкало в грудях, і всі запевнення вмить пропадали. Розлютившись, хлопець змусив себе дихати глибше й міцніше зчепив руки, щоб вони перестали тремтіти. Він боїться, і це природно. Ледве ухилився від Кола Стимулювання. Він уперше був так близько до смерті. Звичайно, такі речі не минають без сліду. Зараз він трохи посидить, оговтається, промовить закляття, проїдеться автобусом до Темзи...

Джин знає його Ім’я.

Його справжнє, істинне ім’я.

Бартімеус Урумський, Сакр аль—Джині з аль—Аріша... Натаніель дозволив, щоб цей демон дізнався його ім’я. Пані Андервуд вимовила його, а джин почув, і цієї миті було порушено найголовніше правило. І тепер Натаніель ніколи не зможе заснути з переляку.

Страх залізною рукою здушив йому горло і хлопець мало не задихнувся. Уперше відтоді, як він себе пам’ятав, його очі наповнилися слізьми. Найголовніше правило... хто його порушив, той пропав. Демони будь-що знайдуть спосіб згубити тебе. Тільки надай їм цю змогу, й вони рано чи пізно доберуться до тебе. Часом це триває багато років, та закінчується завжди однаково...

Натаніель пригадав подібні випадки з книжок. От, скажімо, Вернер Празький: він дозволив, щоб його ім’я дізнався служка — дрібненьке бісеня. Бісеня свого часу сказало це ім’я фоліотові, фоліот — джинові, а джин — афритові. Й через три роки, коли Вернер ішов площею Святого Вац— лава, щоб купити копченої ковбаси, його підхопив вихор. Кілька годин потому з неба було чути дикі крики — такі, що городянам, які поспішали в своїх справах, закладало вуха. А на додачу на флюгери й димарі посипалися рештки чарівникового тіла. І це ще не найстрашніша доля, що спіткала неуважного мага. Були ще Паоло Туринський, Септимус Маннінг, Йоганн Фауст...

Натаніель схлипнув, і цей тихий, жалюгідний звук змусив його припинити бідкання. Годі! Він ще живий, і демон досі покірний йому. Або буде покірний, тільки—но хлопець зачарує як слід цю бляшанку. Треба опанувати себе.

Натаніель кволо піднявся на ноги, що аж підгиналися з утоми. Нелюдським зусиллям він загнав свій страх якнайглибше і взявся до підготовки. Перемалював пентаклі, змінив ароматичні трави, запалив нові свічки. Потайки проник до бібліотеки наставника й перевірив закляття. Далі додав до бляшанки розмарину, поставив її в середину кола й почав вимовляти слова Нескінченного Ув’язнення. Через п’ять довгих хвилин йому пересохло в роті, голос захрип, аж тут довкола бляшанки з’явилася сталево—сіра аура. Вона спалахнула й помалу згасла знову. Натаніель виголосив ім’я Бартімеуса, додав астрологічну дату, з якої закляття мало почати діяти, й завершив його. Тепер бляшанка здавалася такою, як раніше. Хлопець заховав її до кишені куртки, загасив свічки й накрив помальовану підлогу килимом, а потім зморено впав на ліжко.

За годину пані Андервуд, що саме принесла чоловікові обід, вирішила поділитися з ним своїми клопотами.

— Мене хвилює хлопчик, — зауважила вона. — Він майже не торкався до бутербродів. Сів за стіл і сидить, білий як полотно. Ніби цілу ніч не спав. Чи прихворів, чи злякався чогось... — вона помовчала. — Чуєш, любий?

Пан Андервуд тим часом вивчав свою тарілку.

— Марто, а де мангове чатні? Ти ж знаєш — я люблю приправляти ним шинку й салат.

— Чатні закінчилося, любий. То що нам, по—твоєму, треба робити?

— Купити ще. Хіба незрозуміло? Ох, ці жінки...

— Що робити з хлопчиком?

— Гм-м? Ні, з ним усе гаразд. Цей шмаркач хвилюється через Найменування. І через перше закляття біса. Колись я сам цього боявся — мій наставник мусив силоміць заганяти мене до кола, — пан Андервуд засунув у рот шмат шинки. — Скажи йому, щоб він через півтори години зайшов до бібліотеки. І не забув Альманах. Ні, краще через годину... Мені ще треба буде зателефонувати Дювалеві з приводу цих крадіжок, нехай їм дідько!

Тим часом на кухні Натаніель ледве впорався з половиною бутерброда. Пані Андервуд скуйовдила хлопцеві волосся.

— Не сумуй, — сказала вона. — Це Найменування так бентежить тебе? Не варто хвилюватися. Натаніель — хороше ім’я, та на світі є й багато інших, не гірших. Тільки уяви: ти можеш обрати собі будь-яке ім’я, яке тобі подобається.

Звичайно, якщо його вже не обрав хтось із нинішніх чарівників. Простолюд такого права не має. їм доводиться жити з одним-єдиним ім’ям.

Господиня клопоталася біля Натаніеля, заливала окропом чайник, шукала молоко — й говорила, говорила, говорила... А Натаніель відчував у кишені важку бляшанку.

— Я трохи погуляю, пані Андервуд, — нарешті сказав він. —Хочу подихати свіжим повітрям.

Пані Андервуд спантеличено поглянула на хлопця:

— Любий мій, тільки не зараз. У тебе скоро Найменування. Твій наставник хоче, щоб ти через годину прийшов до бібліотеки. І не забув Альманах імен. Хоча, щиро кажучи, ти й справді наче слабий. Свіже повітря тобі не завадить... Якщо ти вийдеш хвилин на п’ять, наставник нічого не помітить.

— Ні, пані Андервуд, не треба. Краще я залишуся тут.

П’ять хвилин?! Йому треба принаймні години зо дві. Доведеться зайнятись цією бляшанкою пізніше і сподіватись, що Бартімеус тим часом нічого не вигадає.

Пані Андервуд налила чаю і поставила чашку перед Натаніелем.

— Це додасть рум’янцю твоїм щокам. У тебе, Натаніелю, нині великий день. Коли я знову побачу тебе, ти вже будеш кимось іншим. Можливо, зараз я востаннє називаю тебе твоїм ім’ям. Мабуть, мені слід його забути.

«Краще б ви забули його вранці», — похмуро подумав хлопець. Якась маленька зла частинка його душі дорікала пані Андервуд за її легковажну приязнь, однак Натаніель знав, що це несправдливо. Він сам винен, що демон опинився поблизу й почув її слова. Сила, Секрет, Самозбереження... Тепер він не мав ані першого, ані другого, ні третього. Натаніель ковтнув чаю, обпікши собі рота.

***

— Заходь, хлопчику, — наставник, що сидів у високому кріслі біля стола, здавався майже лагідним. Не зводячи очей з Натаніеля. він показав на сусідній табурет. — Сідай. Ти сьогодні, бачу, причепурився? Навіть одягнув жакет, еге ж? Я радий бачити, що ти розумієш важливість цього моменту.

— Так, сер.

— Гаразд. Де наш Альманах? Ану, погляньмо...

Альманах мав блискучі зелені шкіряні палітурки й вузьку закладку, сплетену з бичачої щетини. Його тільки вчора привезли від Ярослава, тож ніхто ще не читав. Пан Андервуд обережно розкрив книжку й поглянув на титульний аркуш.

— Альманах імен Лоува, триста дев’яносто п’яте видання... Як біжить час! Я обирав собі ім’я за триста п’ятдесятим виданням — ти не повіриш! А пам’ятаю так, ніби це було вчора...

— Так, сер, — Натаніель ледве стримався, щоб не позіхнути: далася взнаки ранкова втома. Та він змусив себе зосередитись і дивився, як наставник, балакаючи без упину, гортає сторінки.

— Альманах, хлопчику, це список усіх офіційних імен, якими користувалися чарівники від золотої доби Праги до наших днів. Багато цих імен використовувались неодноразово. Біля кожного імені зазначено, чи носить його хтось нині. Якщо ні, то ім’я вільне, і ти можеш його взяти. Або придумати власне. Ось поглянь: «Андервуд Артур, Лондон»... Я — другий, хто носить це ім’я. Перший Артур Андервуд був відомий якобіт, здається, близький друг короля Якова Першого. А тепер я мушу поміркувати. Гадаю, тобі варто було б піти за прикладом якогось великого чарівника.

—Так, сер.

— От, скажімо, Теофілус Трокмортон — видатний алхімік і... так, зараз це ім’я вільне. Що, не подобається? А Бальтазар Джонс? Ти, здається, не дуже певен. Так, його приклад наслідувати справді важко. Ти щось хочеш сказати, хлопчику?

— Сер, а Вільям Ґледстон вільний? Я так захоплююсь ним.

— Ґледстон?! — наставник витріщив очі. — Отакої... Хлопчику, деякі імена такі великі й свіжі в пам’яті, що їх не личить торкатись нікому! Приміряти на себе Ґледстонову мантію — неймовірне зухвальство. — чарівник підняв брови. — Якщо ти не можеш запропонувати нічого розумного, я зроблю цей вибір замість тебе.

— Пробачте, сер, я не подумав...

— Честолюбство — це чудово, хлопчику, проте його треба приховувати. Якщо ти надто виявлятимеш його, то можеш не дожити до свого двадцятиліття. Чарівникові не слід передчасно привертати до себе увагу — принаймні доти, доки він викличе свого першого мулера. Що ж, продивімося Альманах разом спочатку..

Минуло майже півтори години, перш ніж вибір було зроблено. Наставник, здається, полюбляв невиразних чарівників з невиразними іменами: хлопцеві ледве пощастило ухилитись від перетворення на Фіцґіббона, Трікля, Гумса чи Ґеллімофрі, а власний Натаніелів вибір щоразу здавався панові Андервуду то надто самовпевненим, то надто хвальковитим. Та врешті рішення таки було прийнято. Натомлений пан Андервуд виголосив офіційну формулу, відшукав належну графу, заніс туди нове ім’я і розписався поряд. Натаніель теж поставив свій підпис у великій клітинці внизу сторінки. Підпис вийшов кострубатий, адже він ставив його вперше. Хлопець мовчки перечитав: «Джон Мендрейк».

Він став третім власником цього імені. Жоден з його попередників не здійснив нічого визначного, проте Натаніелеві було байдуже — все одно краще, ніж Трікль чи Фіцґіббон. Нехай так і буде.

Наставник згорнув папір, заховав його до брунатного конверта і вмостився глибше у кріслі.

— Що ж, Джоне, — мовив він. — Справу зроблено. Я завірю документ безпосередньо в міністерстві, і з цієї миті розпочнеться твоє офіційне існування. Тільки не думай пишатися! Ти досі майже нічого не знаєш, і сам переконаєшся в цьому завтра, коли спробуєш викликати жабуна. І все-таки перший етап твоєї освіти завершено — завдяки мені.

—Так, сер. Дякую, сер.

— Їй-бо, то були шість довгих, тяжких років. Я частенько сумнівався, чи зумієш ти просунутися далеко, а після торішньої пригоди більшість наставників узагалі викинули б тебе геть. Проте я певен... Ні, нічого. Відтепер ти можеш носити свої лінзи.

—Дякую, сер, — Натаніель ледве стримався, щоб не примружити очі: лінзи він уже носив.

У голосі пана Андервуда з’явились пихаті нотки:

— Якщо все буде добре, через кілька років ми знайдемо тобі гідну роботу — скажімо, помічника секретаря при якомусь заступникові міністра. Не надто розкішно, та цілком відповідно до твоїх скромних здібностей. Не кожен чарівник може досягти такої поважної посади, як я. Але ти, Джоне, все одно повинен зробити свій, хай навіть невеличкий, внесок у нашу спільну справу. А тим часом ти, як мій учень, допомагатимеш мені в простих магічних операціях, і тим самим хоч трохи віддячиш мені за всі зусилля, які я витратив на тебе.

— Вважатиму за честь, сер.

Наставник махнув рукою, дозволяючи Натаніелеві йти. Хлопець обернувся й скривився. Він був уже на півдорозі до дверей, коли чарівник пригадав дещо нове.

— До речі! — сказав він. —Твоє Найменування відбулося саме вчасно. Через три дні я вирушу до Парламенту — вислухати промову прем’єр-міністра до найповажніших членів уряду. Це надзвичайно важлива подія: він коротко викладе свої найближчі плани стосовно внутрішньої і зовнішньої політики. Учні, що одержали ім’я, теж можуть прийти туди. Якщо ти поводитимешся добре, я візьму тебе з собою. Це буде для тебе вельми повчально — побачити всіх наших головних чарівників одразу!

—Так, сер. Дуже вам дякую, сер!

Майже вперше на своєму віку Натаніель так захоплено сприйняв пропозицію свого наставника. Парламент! Прем’єр— міністр! Хлопець вискочив з бібліотеки й помчав нагору, до свого вікна, крізь яке було видно далеку будівлю Парламенту на тлі сірого листопадового неба.

Однак Натаніелеві здавалося, ніби вежа купається в сонячному сяйві.

Невдовзі він згадав про бляшанку з-під тютюну, що досі лежала у нього в кишені.

До вечері залишалося ще години зо дві. Пані Андервуд поралась на кухні, а наставник сидів у своєму кабінеті біля телефону. Натаніель потайки вийшов з дому через парадні двері, прихопивши п'ять фунтів з банки для дріб’язку, що її пані Андервуд тримала в передпокої на полиці. Опинившись на вулиці, він сів на автобус, який ішов у південному напрямку.

Чарівники не звикли користуватися громадським транспортом. Натаніель сів на бокове сидіння, якнайдалі від решти пасажирів, проте раз по раз скоса позирав на них. Чоловіки й жінки, молоді й старі: молодь убрана в бляклий одяг, на шиях дівчат блищать прикраси. Вони лаялися, сміялися чи сиділи мовчки, читали газети, книжки, ілюстровані часописи. Так, то були люди, проте без жодної сили — він бачив це відразу. Натаніелеві, з його обмеженим досвідом спілкування, вони здавалися до химерного пласкими. Розмовляли вони ні про що, читали якісь примітивні книжки. Натаніель нічого не міг би про них сказати — хіба те, що більша частина цих людей надто вульгарні.

Через півгодини автобус доїхав до Темзи, до моста Блекфрайарз. Натаніель вийшов, дістався до середини моста й перехилився через коване поруччя. Був саме приплив: під мостом швидко мчали сірі води, поверхня річки нуртувала. Вздовж набережної тяглися ділові квартали — там уже мерехтіли фари автомобілів і вуличні ліхтарі. Натаніель знав, що будівля Парламенту відразу за вигином річки. Він ще ніколи не був так близько від своєї заповітної мети. Від самої лише цієї думки Натаніелеве серце закалатало.

Ні, про Парламент можна подумати іншим разом. А зараз треба виконати найпотрібніше. Натаніель витяг з однієї кишені пластиковий пакунок і уламок цеглини, з іншої — бляшанку з-під тютюну. Заховавши бляшанку й цеглину до пакунка, він міцно зав’язав його.

Потім хлопець хутко озирнувся. Перехожі, зіщулюючись, поспіхом проходили повз Натаніеля. На нього ніхто й не поглянув. Без жодних вагань Натаніель перекинув пакунок через поруччя й подивився, як він падає. Нижче... нижче... Нарешті пакунок зменшився до білої цятки. Хлопчина ледве помітив кола на воді.

Нарешті. Бляшанка булькнула, наче камінь.

Натаніель підняв комір куртки, захищаючись од вітру, що лютував над річкою. Тепер він у безпеці. Принаймні поки що. Він виконав свою погрозу. Якщо Бартімеус тепер наважиться його зрадити...

Поки він ішов мостом до автобусної зупинки, надворі задощило. Хлопчина замислено плентався і кілька разів мало не зіткнувся з простолюдинами, що йшли йому назустріч. Ті обурювалися йому услід, але хлопець їх не чув. Зараз він думав лише про одне — він у безпеці...

І з кожним кроком його плечі все більше хилились від утоми.