Бартімеус: Амулет Самарканда

30

Я зробив ставку на Андервудів письмовий стіл. Він був старомодний, міцно збитий, і Джабор, на щастя, матеріалізувався по інший його бік. Джинові знадобилося три секунди, щоб проломитися крізь стіл, і це довзолило мені виграти трохи часу. Досі я ховався на стелі, в щілині за колом світла від лампи. Тепер я полетів униз, дорогою перетворившись на химеру, як робив уже не раз. Я впав просто на свого хазяїна, безцеремонно схопив його за шию і, оскільки підхід до вікна блокував Джабор, кинувся до дверей.

Моє втручання залишилось майже непоміченим: чарівники були заклопотані іншим. Андервуд, закутаний своєю захисною сіткою, жбурнув у Лавлейса яскраво—блакитну блискавку. Блискавка вдарила молодика просто в груди і зникла. Амулет Самарканда поглинув усю її силу.

Я з хлопчиськом на руках пропхався крізь двері й помчав сходами вгору. Ще не добіг до горища, коли ззаду гримнув страшенний вибух. Нас аж припечатало до стіни. Сила вибуху приголомшила мене. Поки я отямився, пролунало ще кілька потужних вибухів. Джабор, мабуть, перестарався: підлога кабінету провалилася просто під ним[81].

Мені не знадобилося багато часу, щоб довести до ладу свою сутність і підхопитися. Tа за ці кілька секунд — хочете вірте, хочете ні — цей недолугий хлопчисько встиг утекти. Краєм ока я помітив, як він помчав сходами вниз.

Я труснув головою, не вірячи власним очам. Я ж попереджував. щоб він не встрявав у халепу! І що ж? Він сам потрапив до Лавлейсових лабет, ризикуючи й своїм, і моїм життям. А тепер він біжить назустріч Джаборові. Тікати щодуху, рятуючи власне мізерне життя, — це мені зрозуміло, але тікати треба в належному напрямку. Змахнувши крилами, я сердито полинув навздогін.

Друге золоте правило втечі каже: не видавай зайвих звуків. Коли хлопчисько дістався до першого поверху, він злісно порушив його. Я почув, як він репетує так, що аж відлуння котиться коридором:

— Пані Андервуд! Пані Андервуд! Де ви?!

Його крики перекривали навіть гуркіт вибухів, від яких здригався цілий будинок.

Я безпорадно подивився на хлопця й подолав останні сходини. У передпокої вже курився дим. У коридорі видніли червоні язики полум’я. Хлопчисько випереджував мене — я побачив, як він шкутильгає прямісінько до цього полум’я.

— Пані Андервуд!

Серед диму щось заворушилося. Якась постать скорчилася в кутку за вогняною стіною. Хлопчисько теж її помітив і подався туди. Я наставив кігті й піддав ходу.

— Пані Андервуд! Ви...

Постать підвелася. В неї була шакаляча голова.

Хлопчисько вже роззявив рота, щоб закричати, аж тут я наздогнав його і вхопив упоперек тулуба. Він закашлявся.

— Це я, бовдуре! — я хутко потяг його назад до сходів. — Він збирається тебе вбити. Тобі так кортить померти разом з наставником?

Хлопчисько зблід. Мої слова його спантеличили. Здається, він досі ще не розумів, що тут діється, — хоч це все коїлося просто в нього перед очима. Я був тільки радий усе йому розтлумачити. Нехай побачить, яких він наламав дров.

З-за вогняної стіни з’явився Джабор. Шкіра його блищала, ніби натерта олією, і поки він ступав передпокоєм, на ній вигравали блискітки полум’я.

Ми рушили сходами вгору. Мені довелося неабияк напружитись під вагою свого хазяїна: хлопчисько, здається, не міг ступити й кроку.

— Нагору!— гаркнув я. — Цей будинок однієї висоти з сусідніми. Спробуймо втекти дахами.

— Мій наставник... — пробурмотів він.

— Мертвий, — обірвав я. — Його ковтнули живцем.

Я намагався відповідати якнайкоротше.

— А пані Андервуд...

— Там само, де й чоловік. Ти вже нічим не допоможеш їй.

І тоді — хочете вірте, хочете ні — цей дурник заходився гамселити мене своїми дитячими кулачками.

— Ні! — скрикнув він. — Це я винен! Я мушу знайти її!..

Він крутився, наче вугор, і вивертався з моїх рук. Ще одна мить — і він перевалиться через перила, прямісінько Джаборові в лабети! Я добірно вилаявся[82], вхопив хлопця за вухо й потяг за собою:

— Ану, не борсайся! Мало тобі на сьогодні дурниць?

— Пані Андервуд...

— Не хотіла б, щоб ти теж помер! — наважився я сказати[83]. — Так, ти винен, але... не картай себе. Живі повинні жити... гм—м... ну, й таке інше.

Це було все, на що я спромігся[84].

Не знаю, чи подіяли на нього ці мудрі слова, проте хлопчисько заспокоївся. Я знову вхопив його за шию й поволік за собою. Сам я наполовину біг, наполовину летів — так швидко, як дозволяв мені додатковий тягар. Діставшись до третього поверху, ми рушили далі — на горище. А сходи внизу вже тріщали під Джаборовими ногами.

Тим часом мій хазяїн уже оговтався й міг пересуватися майже самостійно. Таким чином ми — ніби учасники якихось перегонів триногих істот, що останніми, під поблажливі оплески, досягають фінішу, — добігли до мансарди живими. Це, правду кажучи, вже було певним досягненням.

— До вікна! — наказав я. — Нам треба вибратись на дах!

Я штовхнув Натаніеля в потрібному напрямі й відчинив вікно. До кімнати увірвалося холодне повітря. Вилетівши з горища, я вмостився на даху та простяг хлопцеві руку:

— Вилазь мерщій!

Та клятий хлопчисько, на превеликий мій подив, забарився. Він поплентався в куток кімнати, нахилився і щось підібрав. То було його магічне дзеркало. Ти диви! Його наздоганяє смерть із шакалячою головою, а він марнує час на дрібниці! Лише після цього він поволі підійшов до вікна. Обличчя його досі було збайдужіле, ніби застигле.

Джабор має одну чудову рису — він неповороткий. На те, щоб подолати викрутаси сходів, йому знадобилося кілька хвилин. Якби на його місці був Фекварл, він би випередив нас і зачинив, а може, навіть і замурував вікно. Та мій хазяїн досі ледве плентався, мов сновида, і на той момент, коли на сходах нарешті з’явився Джабор — від нього на всі боки летіли іскри, підпалюючи все довкола, — хлопець тільки-но встиг підійти до мене на відстань витягнутої руки. Джабор помітив його й ступив уперед.

І вдарився довбешкою об низький одвірок.

Це подарувало мені таку потрібну мить. Я майнув у вікно сторч головою — вчепившись, наче мавпа, ногами за дах, — схопив хлопчину за руку й шарпонувся назад. Ми впали на черепицю, і тут-таки з вікна вибухнув згусток полум’я. Будинок здригнувся.

Якби не я, хлопчисько так і пролежав би цілу ніч на даху. Він отетерів. Мабуть, його вперше всерйоз намагалися вбити. Я ж, навпаки, мав умовні рефлекси, породжені тривалою практикою. За секунду я знову підскочив, підхопив свого хазяїна й помчав дахом, міцно чіпляючись кігтями за черепицю.

Діставшись до найближчого димаря, я закинув хлопчину за нього і озирнувся. Полум’я робило свою справу: черепиця відскакувала від своїх місць, і крізь щілини визирали язички вогню. Десь нижче було чути, як ламаються сволоки.

У вікні щось промайнуло. Я сховався за виступом даху і швидко перемінив вигляд: величезний чорний птах залопотів крилами. Джабор озирнувся. Я пурхнув за димар і обережно роздивився на всі боки.

Інших Лавлейсових рабів — джинів чи куль—шпигунів — довкола помітно не було. Мабуть, тепер, коли Амулет повернувся до Лавлейса, чарівник вирішив, що достатньо буде й самого Джабора.

Усі будинки на вулиці мали однакову висоту, й тому перед нами відкривалася чудова дорога до втечі. Ліворуч дахи тяглися темним прискалком над ліхтарями, що заливали вулицю світлом. Праворуч під ними розкинулися густі садки, повні розложистих кущів та дерев. Одне з найвищих дерев росло майже впритул до будинку. Це дещо обіцяло.

Але хлопчисько досі був кволий. Даремно було сподіватися, що під час утечі він пожвавішає. Ми й п’яти метрів не подолали, коли Джабор дістав нас Вибухом.

Я наважився визирнути з укриття. Джабор наближався, схиливши голову й нюхаючи наші сліди. Зараз він знайде нашу схованку й перетворить цей димар на хмаринку пари. Час скористатись якимось надійнішим планом.

Не маючи жодного такого плану, я заходився імпровізувати.

Залишивши хлопця лежати, я в подобі химери знявся над димарем. Джабор побачив мене. Коли він вистрілив, я згорнув на мить крила і рвучко знизився. Закляття пролетіло над моєю головою, спустилося вниз на вулицю і там вибухнуло, не завдавши ніякої шкоди[85]. Я знову змахнув крилами й підлетів вище. Під Джаборовими ногами танцювало полум’я: то горіли сволоки, що підтримували дах. Черепиця тріскалася.

Я примирливо підняв лапу.

— Може, домовимось? Може, твій хазяїн хоче дістати хлопця живим?

Джабор ніколи не любив балачок: ще один його Вибух мало не скінчив нашу бесіду назавжди. На щастя, він промахнувся. Я закружляв довкола Джабора, силкуючись утримувати його на одному місці. Щоразу, коли він жбурляв у мене Вибухом, ця частина даху хиталася раз по раз дужче. Мені вже бракувало сили, й було дедалі важче ухилятися. Врешті один такий Вибух обпік мені крило, і я впав на черепицю.

Джабор рушив до мене.

Я підняв руку й вистрілив у відповідь. Постріл був слабкий і пройшов надто низько, щоб зачепити Джабора. Він влучив у черепицю, прямісінько джинові під ноги. Джабор навіть не потурбувався відступити. Натомість він переможно зареготав...

... і його регіт обірвався, коли завалилась велика частина даху. Головний сволок, що проходив уздовж усієї будівлі, переломився. Крокви попадали; бруски, черепиця й тиньк посипалися вниз, у вогняне пекло, на яке перетворився будинок, і потягли за собою Джабора. Падати йому, вочевидь, довелося довго — крізь чотири охоплені вогнем поверхи аж у підвал. Більша частина будинку обвалилася згори.

У проломі заревіло полум’я. Мені — я саме вхопився за край димаря й перекинув своє тіло через нього — цей рев здавався гучними оплесками.

Хлопчина скорчився за димарем. Невидющими очима він дивився в темряву.

— Я виграв кілька хвилин, — повідомив я, — та часу все одно обмаль. Ну ж бо, ворушися!

Чи подіяв на нього мій дружній тон, чи щось інше — цього вже не знаю, але хлопчисько відразу підхопився. А потім зашкутильгав дахом зі швидкістю розбудженого мерця. Йому знадобився б, напевно, тиждень, щоб дістатися до дерев. Його спіймав би навіть стариган, сліпий на обидва ока, не те що розлючений джин. Я озирнувся. Гонитви поки що видно не було, лише полум’я стугоніло в проломі. Не марнуючи ані миті, я зібрав увесь залишок сил і підхопив хлопця на плече, а тоді щодуху помчав дахом.

Десь через чотири будинки ми дісталися до дерева — високої ялини. До найближчих її гілок було менше ніж п’ять метрів — цілком можна доскочити. Та спершу я мусив перепочити. Скинувши хлопця на черепицю, я знов озирнувся. Нікого й нічого. Джаборові, мабуть, вистачає власного клопоту. Я уявив, як він силкується вибратися з розжареного льоху, заваленого тоннами охоплених вогнем руїн...

Аж тут у полум’ї щось заворушилося. Пора було тікати.

Я не дав хлопчині нагоди для паніки. Просто схопив його і стрибнув. Поки ми летіли — від вогню все довкола стало жовтогарячим — хлопець навіть не зойкнув. Я гарячково лопотів крильми і таки зумів досить довго протриматись у повітрі. А потім ми врізалися в крону ялини. Гілля хльоскало й лупило нас зусібіч.

Учепившись у стовбур, я зупинив наше падіння. Хлопчина вхопився за гілку. Я озирнувся на будинок — крізь вогонь до нас поволі наближалася чорна постать.

Я поставив хлопця на ноги.

— А тепер мовчи! — прошепотів я. — І не висувайся з-під дерев.

І ми, крадучись, рушили вологим темним садком. А вулицю вже заповнили сирени пожежних машин. Тріскотіли сволоки — догоряв будинок наставника мого хазяїна.