Бартімеус: Амулет Самарканда

11

Унизу.. Це справді здивувало мене.

— Підставляєш свого наставника? От уже змієня!

— Навіщо мені підставляти його? Просто мені треба, щоб ця річ була в безпеці, під захистом його сили. Ніхто не шукатиме Амулет там. — Він помовчав. — А якщо шукатиме...

—То ти будеш поза підозрою. Звичайна витівка чарівника. А ти здібний учень!

— Ніхто його там не шукатиме.

— Ти так гадаєш? Подивимося!

Та будь-що я не міг сидіти й сперечатись тут увесь день.

Я зачарував Амулет, зменшивши його й перетворивши на павутинку, що пливе в повітрі. Потім я туманом просочився крізь дірку в найближчій дошці, пробрався крізь порожній простір між поверхами і, перекинувшись павуком, обережно проліз крізь щілину в стелі кімнати поверхом нижче.

Я опинився в порожній ванні. Двері були відчинені. Я з усіх своїх вісьмох ніжок побіг тинькованою стелею. Мої щелепи аж трусилися з обурення. От уже зухвалий хлопчисько!

Підставити іншого чарівника—річ звичайна. Так би мовити, природна[29]. Зробити це з власним наставником — теж не диво, як не брати до уваги, що цьому шмаркачеві лише дванадцять років. Дорослі чарівники, ті сваряться раз по раз — аж до смішного. Але робити таке на початку кар’єри, коли тільки вивчаєш правила гри...

Чому я був так певен, що той чарівник — наставник хлопця? Доти, доки стародавні традиції не зруйнуються — й магії не почнуть навчати всіх разом, у школах (а це навряд), іншого пояснення просто не може бути. Чарівники жадають влади, яку їм дають знання, — жадають пристрасно, як жебраки золота. Отож вони ревно бережуть свою мудрість і вкрай неохоче діляться нею. Ще з часів Серединних Магів учні завжди живуть у своїх наставників — один наставник, один учень. І навчання відбувається таємно, в секреті. Від зикуратів до пірамід, від священних дубів до хмарочосів — за минулі чотири тисячі років нічого не змінилося.

Отож, підсумуймо: здається, цей невдячний хлопчисько заради власного порятунку готовий накликати на голову свого безневинного наставника гнів могутнього чарівника. Правду кажучи, це неабияк мене вразило. Навіть якщо взяти до уваги, що він у змові з кимось дорослим — можливо, з ворогом наставника, — для такого хлопчини це надзвичайно хитромудрий задум.

Навшпиньки, на своїх вісьмох ніжках, я пробрався в коридор, а тоді побачив наставника.

Про цього чарівника — пана Артура Андервуда — я досі не чув. Тому й припустив: це, мабуть, якийсь дрібний штукар, що шахрує на забобонах і ніколи не наважується турбувати таких високих істот, як я. Звичайно ж, коли він пройшов до ванної (вчасно я звідти втік), то переконався, що це — звичайнісінька посередність. Певною ознакою цього були всі незмінні прикмети, які простолюд чомусь пов’язує з великою й могутньою магією: нечесана сива грива, довга біла борода, що стримить уперед, мов корабельний ніс, і надзвичайно кошлаті брови[30]. Я уявив, як він — у чорному оксамитовому вбранні — прямує лондонськими вулицями, й волосся майорить за його спиною. В руках він повинен мати ціпка з золотим набалдашником, а на плечах—розкішного плаща. А може, навіть, і високого капелюха. Еге ж, примітне видовище. Надто як порівняти з тим, який він зараз: без упину наступає на довгі піжамні штанини й чухає собі місця, про які не годиться згадувати вголос, а під пахвою в нього стирчить згорнута газета.

— Марто! — гукнув він, перш ніж зачинити за собою двері.

Зі спальні визирнула маленька товста жіночка — на щастя, одягнена.

— Що, любий?

— Ти, здається, казала, що покоївка вчора прибирала кімнати.

— Так. любий, прибирала. А що сталося?

— Онде зі стелі звисає павутиння. І в ній такий бридкий павук. От гидота! Цю покоївку треба звільнити.

— Ой, і справді бридкий. Не турбуйся, я з нею поговорю. Зараз я все приберу сама.

Великий маг недовірливо пирхнув і зачинив двері. Жінка хитнула головою й, мугикаючи якусь веселеньку пісеньку, подалася вниз. «Бридкий» павук зухвало змахнув двома ніжками й побіг стелею, тягнучи за собою павутинку.

Мені знадобилося кілька хвилин, щоб відшукати вхід до робочого кабінету — він містився під сходами. Отам я й застряг. Двері було захищено від непроханих гостей оберегом у формі пентаграми — п’ятикутної зірки. Досить простенька штучка. Здавалося, ніби зірку намальовано облупленою червоною фарбою. Та коли якийсь необачний зайда відчинить двері, пастка спрацює, й «фарба» повернеться до первісного стану—з пентаграми вибухне вогняна блискавка.

Як на мене, звучить непогано. Та насправді — штучка до дурного проста. Може вразити хіба що надміру цікаву покоївку, та аж ніяк не Бартімеуса. Я захистив себе Щитом, торкнув ніжкою верхній край дверей — і тут-таки відскочив на метр.

У червоних контурах пентаграми з’явилися тоненькі жовтогарячі жилки. За секунду намальовані лінії розпливлись, а потім з верхнього променя зірки вдарив струмінь вогню, відскочив від стелі й линув до мене.

Я був готовий, що зараз мій Щит зазнає удару, одначе цього так і не сталося. Полум’я обігнуло мене і влучило в павутинку, яку я тяг за собою. Павутинка відразу всотала його — випила з пентаграми увесь вогонь, наче сік через соломинку. За мить усе скінчилося. Полум’я пропало. Зникло в павутинці, а та залишилася так само холодною.

Я здивовано озирнувся. На дерев’яних дверях кімнати видніла чорна, мов вугілля, пентаграма. Поки я зирив на неї, оберіг знову почав червоніти — поновлював заряд для наступного зайди.

Аж тут я зрозумів, що сталося. Авжеж! Амулет Самарканда зробив те, що й слід амулетові, — захистив свого носія[31]. І до того ж непогано. Без жодних труднощів висотав з оберега увесь заряд. От і чудово, мені це підходить. Знявши Щит, я проліз у щілину між дверима й одвірком — і опинився в кабінеті Андервуда.

За дверима пасток уже не було — на жодному з рівнів. Ще одна прикмета, що цей чарівник — не з найвищих. Я пригадав захисний ланцюг, що оточував будинок Саймона Лавлейса, — той ланцюг я подолав лише з чистісінького зухвальства. Якщо хлопець гадає, що під «захистом» його наставника Амулет буде в безпеці, то помиляється. Кімната була охайна, хоч і запорошена. Серед іншого там була замкнена шафа — саме в ній, напевно, Андервуд зберігав свої скарби. Я проліз туди крізь замкову щілину й протяг за собою павутинку.

Всередині я влаштував невелику Ілюмінацію. На трьох скляних полицях було старанно розкладено всілякий магічний дріб’язок. Деякі штучки — скажімо, Гаманець Бляхаря з потаємною кишенькою для «зникнення» монет, — узагалі не були чарівні. Я, мабуть, надміру завищив свою оцінку, назвавши цього Андервуда «посередністю». Я навіть трохи пожалів старого недотепу. Сподіваюся, Саймон Лавлейс ніколи не добереться до нього.

У дальшому кутку шафи стояв яванський птах—тотем; його дзьоб і пера аж посивіли від пороху. Я проволік павутинку між гаманцем і кролячою лапкою часів короля Едварда й заховав її за тотемом. Чудово. Тут її ніхто не знайде — хіба що шукатимуть навмисне. Врешті я розвіяв чари й повернув Амулетові його звичайний вигляд і розмір.

Своє завдання я виконав. Залишалося тільки повернутися до хлопця. Я без жодного клопоту покинув шафу та кабінет і вирушив нагору.

Отут і почалося найцікавіше.

Звичайно ж, я подався назад на горище й саме піднімався стелею над сходами, коли хлопчина зненацька пройшов повз мене. Він понуро плентався за дружиною чарівника; його, напевно, щойно витягли з кімнати.

Я вмить підбадьорився. Хлопець потрапив у халепу й, судячи з його обличчя, сам це розумів. Він знав, що я десь недалеко, до того ж вільний. Він знав, що я вирушу назад, бо велів мені «негайно, невидимо й нечутно повернутися до нього й чекати дальших наказів». Він розумів, що це дає тепер мені змогу ходити вслід за ним — слухати, дивитися, дізнаватись про нього більше, — й нічого з цим не міг зробити. І не зможе, аж доки повернеться до своєї кімнати і стане в пентакль.

Одне слово, ситуація вийшла з-під його контролю. Це небезпечно для будь-якого чарівника.

Обернувшись, я вирушив навздогін за ними. Мене ніхто не чув і не бачив — саме так, як мені було наказано.

Жінка привела хлопця до дверей на першому поверсі.

— Він тут, любий, — сказала вона.

— Гаразд, — відповів хлопчина. Голос у нього був покірний і сумний, що мені дуже сподобалось.

Вони увійшли: жінка — першою, хлопець — за нею. Двері зачинилися так швидко, що я мусив викинути вперед зо дві павутинки, аби встигнути залетіти всередину. Чудовий трюк — шкода, що його ніхто не бачив. Та що вдієш — мені звеліли бути «невидимим і нечутним».

Ми опинилися в напівтемній їдальні. Чарівник, Артур Андервуд, самотньо сидів за темним полірованим обіднім столом; перед ним стояли чашка, тарілочка й срібний кавник. Він саме заглибився в газету. Коли жінка з хлопцем увійшли, він саме перегорнув сторінку й знову склав газету навпіл, навіть не позирнувши на них.

Жінка підійшла ближче до стола.

— Артуре, Натаніель прийшов, — сказала вона.

Павук позадкував і сховався в темному куточку біля дверей. І. навіть почувши ці слова, залишився нерухомим — так, як це вміють павуки. Та всередині його аж струснуло з радощів.

Натаніель! Гаразд. Непогано для початку.

Я радо побачив, як хлопчина скривився. Очі його бігали туди—сюди — він, безперечно, шукав, чи я тут.

Чарівник не подав жодного знаку, що почув дружину, — так і сидів, утупившись у газету. Дружина заходилася порядкувати мізерний букетик із засушених квітів, що стояв на каміні. Тепер я здогадався, звідки взялася ваза з букетом у кімнаті хлопця. Засушені квіти — чоловікові, свіжі — учневі. Цікаво.

Андервуд знову розгорнув газету, перекинув сторінку, склав її навпіл і продовжив читання. Хлопчина мовчки стояв і чекав. Тепер, коли я перебував за межами кола — тобто поза владою хлопця, — я міг роздивитись його уважніше. Свою потріпану куртку він скинув, і тепер на ньому було скромніше вбрання — джемпер і сірі штани. Мокре волосся було зачесане назад. Під пахвою хлопець тримав стос паперу. Словом, зовсім інша людина.

Він не мав жодних особливих прикмет — ані родинок, ані шрамів, ані ще чогось помітного. Чорнявий, гостролиций. Шкіра дуже бліда. Стороння людина сказала б, що це звичайнісінький, нічим не примітний хлопчисько. Та я був мудріший і упередженіший, тож помітив і проникливі чіпкі очі, й пальці, що нетерпляче стукотіли по стосові паперу, а головне — його насторожене обличчя, ладне щомиті змінитися так, як від нього хочуть. Зараз, скажімо, він удавав покору та увагу, приємні будь—якому старому марнославцеві, та водночас озирався на всі боки, шукаючи мене.

Я вирішив полегшити йому задачу. Коли він поглянув у мій бік, я зо два рази переступив ніжками й бадьоро ворухнув черевцем. Хлопчина помітив мене, ще дужче зблід і закусив губу. Зараз він нічого не може зі мною вдіяти, не викривши свого задуму.

Поки я отак танцював, Андервуд раптом сердито буркнув і ляснув долонею по газеті.

— Ти тільки поглянь, Марто, — мовив він. — Цей Мейкпіс знову засмічує театри своєю східною бриднею. «Лебеді Аравії»... Ти чула, питаю я тебе, про такі сентиментальні дурниці? І на тобі — всі квитки розпродано аж до кінця січня! Отака нісенітниця.

— Всі квитки вже розпродано? Ой, Артуре, а я хотіла б піти...

— Ось тобі цитата: «Про те, як гарненька дівчина—місіонерка з Чізвіка закохалася в смаглявого джина...» — це не просто романтична балаканина, це ж досить небезпечно! Вони просто дурять людей!

— Але ж, Артуре...

— Марто, чи бачила ти коли—небудь джина? Чи траплявся тобі хоч один «чорноокий джин, погляд якого розтоплює серце»? Розтоплює обличчя — таке ще можливо.

— Звичайно, Артуре, твоя правда.

— Мейкпісові слід би про таке знати. Ганьба! Я неодмінно втрутився б, та він щось дуже приятелює з прем’єр-міністр ом.

— Так, любий. Хочеш іще кави?

— Ні. Краще б прем’єр не марнував час на світські розваги, а допомагав моєму Департаментові внутрішніх справ. Ще чотири крадіжки, Марто, чотири за останній тиждень!.. І знову — різні цінні предмети. Я вже казав тобі, що так ми полетимо сторч головою! — він обережно відгорнув рукою вуса й звично підніс чашку до вуст. Пив довго, гучно відсьорбуючи. — Марто, кава зовсім прохолола. Принеси, будь ласка, ще.

Дружина поспіхом рушила з кімнати. Коли вона вийшла, чарівник відклав газету і нарешті зробив ласку подивитись на свого учня.

— Ти тут, — буркнув він. — Нарешті.

Попри всі тривоги, хлопчина відповів напрочуд спокійним голосом:

—Так, сер. Ви посилали по мене, сер.

— Еге ж. посилав. Я поговорив з твоїми вчителями — і всі вони, крім пана Сіндри. задоволені твоїми успіхами. — Хлопчик хотів уже подякувати наставникові, але той промовистим порухом звелів йому мовчати. — Небом присягаюся: після того, що ти накоїв минулого року, ти не заслуговуєш таких оцінок. Та все ж — як не рахувати окремих помилок, на які я раз по раз звертав твою увагу, — ти досяг певного успіху в основних дисциплінах. Тому, — він витримав драматичну паузу, — я вирішив, що тобі пора здійснити свій перший виклик демона.

Останню фразу він промовив велично й повільно — задля того, щоб хлопчина пройнявся шанобливим настроєм. Та Натаніелеві — тепер я, на свою превелику радість, міг так його звати, — було до того байдуже. Його думки займав павук.

Андервуд помітив, що учень схвильований. Він владно постукав по столу, щоб привернути увагу хлопця.

— Послухай-но мене, хлопчику! — мовив він. — Якщо ти отак тремтітимеш від першої—ліпшої думки про виклик демона, то ніколи не станеш чарівником. Хороший чарівник не боїться нічого. Зрозумів?

Хлопчина змусив себе перевести погляд на наставника:

—Так, сер. Звичайно, сер.

—До того ж, під час виклику я буду біля тебе, в додатковому колі. Підготую з десяток захисних заклять і візьму з собою розмариновий порошок. Ми почнемо зі слабенького демона — з бісеняти—жабуна[32]. Якщо все пройде з успіхом, ми перейдемо до виклику мулера[33].

Старий чарівник був напрочуд неуважний: він не помітив зневажливих вогників в очах хлопчини. Він чув лише його ввічливі, в міру нетерплячі слова.

—Так, сер. Я не можу цього дочекатися, сер.

— Чудово. Ти вже маєш контактні лінзи?

— Так, сер. Мені прислали їх минулого тижня.

— Добре. Залишилось тільки одне питання, а саме...

— З тими дверима, сер?

— Не смій переривати мене, хлопчику! Це питання — а я відкладу його, якщо ти будеш такий зухвалий, — це вибір твого офіційного імені. Ми візьмемося до цього сьогодні ж по обіді. Принесеш мені до бібліотеки «Альманах імен Лоува», й ми разом підберемо тобі ім’я.

— Так, сер, — ледве чутно відповів хлопчина. Плечі його поникли. Йому не треба було дивитись, як я радо пританцьовую в своєму павутинні, аби пересвідчитись, що я все почув і все зрозумів.

То «Натаніель» — це не його офіційне ім’я! Це його справжнє ім’я! Цей дурник викликав мене раніше, ніж відмовився від свого справжнього імені. Й тепер воно мені відоме!

Андервуд засовався в кріслі.

— Ну, чого ти ще чекаєш, хлопчику? Зараз нема часу байдикувати. Тобі пора на уроки! Давай—но, мерщій!

— Так, сер. Дякую, сер.

Хлопець поплентався до дверей. А я з радощів пішов у повітрі перевертом, відштовхнувшись усіма вісьмома ніжками, й подався за ним.

Тепер він був у мене в руках. Він знає моє ім’я, а я — його. У нього — шість років досвіду, а в мене — п’ять тисяч і десять. За таких умов можна виграти чимало очок.

Я прямував за ним усю дорогу. Хлопчина ледве переступав ногами. Ну ж бо, ворушися! Повертайся до свого пентакля.

Я помчав уперед — мені кортіло розпочати змагання.

Чудово, тепер ми поговоримо по—іншому!