Бартімеус: Амулет Самарканда

22

Я вперше відчув, що вдячний цьому хлопчиськові. Оце справді вчасно! Дивовижний збіг обставин! Тепер я можу щезнути в них з-під носа, дематеріалізований викликом, поки вони роззявлятимуть роти, наче злякані риби. Якщо поспішити, я ще встигну помахати їм ручкою, перш ніж зникнути.

Я скрушно хитнув головою.

— Який жаль, — усміхнувся я. — Я охоче допоміг би вам. Справді. Але мені пора. Можливо, невдовзі ми ще пограємось у камеру тортур. Тільки дещо трішки виправимо. Я буду зовні, а ви — всередині кулі. Отож тобі, Шолто, краще заздалегідь сісти на дієту. А тим часом ви обоє — ой! — можете прочистити собі мозок... О-о-о!

Так, я визнаю, що це був не найдотепніший із моїх кпинів, та мені заважав біль виклику. Мене сіпало навіть гірше, ніж зазвичай — болісніше, але менш енергійно...

До того ж, і тривало це довше.

Припинивши кепкування, я скорчився на верхівці стовпа. Подумки я благав, щоб хлопчина якнайшвидше забрав мене звідси. Що там у нього сталося? Хіба він не розуміє, як мені погано? Я навіть не міг до ладу скорчитися — силові лінії сфери були надто близько.

Через дві надзвичайно неприємні хвилини зашморг виклику послабшав, а далі зовсім зник, залишивши мене в жалюгідній позі — клубком, з головою, затиснутою між колінами, і руками, зчепленими на потилиці. Я ледве підняв голову — моє тіло судомило від болю, — і обережно відгорнув волосся з очей.

Я досі перебував усередині кулі. Обидва чарівники так само були на місці, вони дивились на мене крізь стіни моєї в’язниці й посміхались.

Еге ж, тут не до жартів. Я похмуро випростався — мене досі мучили залишки болю, — й непокірно поглянув на них. Шолто захихотів.

— На це справді варто було подивитись, люба Джесіко, — мовив він. — Гляньте, який у нього вишуканий вираз обличчя.

Жінка кивнула.

— Чудовий збіг обставин, — відповіла вона. — Я така рада, що ми опинились тут саме цієї миті й побачили виклик. Хіба ти досі не зрозумів, дурню? — її кам’яна плита підпливла трохи ближче. — Я ж казала тобі: вибратись із Кулі Скорботи неможливо, навіть за викликом! Твою сутність замкнено у цій сфері. Навіть твій хазяїн не зможе визволити тебе!

— Нічого, вона щось придумає, — відказав я й тут-таки прикусив язика, ніби шкодуючи за своїми словами.

— Вона? — білявка зіщулила очі. — Твій хазяїн — жінка?

— Він бреше, — хитнув головою Шолто Пінн. — Авжеж, бреше. Джесіко, я втомився. До того ж, у мене зараз ранковий масаж у візантійській лазні. Як на мене, цій істоті потрібен додатковий стимул. Може, трохи підбадьоримо її?

— Пречудова ідея, любий Шолто.

Жінка п’ять разів клацнула пальцями. Щось загуло, затремтіло. Пора негайно перетворюватись! Я кинув на це останні рештки своєї енергії і, тільки-но меретхливі лінії сфери наблизилися до мене, перелився в нову подобу. Худорлявий кіт, вигнувши спину, відскочив від стін кулі, що стрімко стискалася.

За кілька секунд сфера зменшилася на третину. Мої котячі вуха виразно чули гудіння її огидної енергії, та між мною і стінами ще залишалася чимала відстань. Жінка знову клацнула пальцями, й куля сповільнила своє зменшення.

— Дивовижно... — звернулася білявка до Шолто. — В останню мить він обернувся пустельним котом. Цілком по—єгипетськи. У нього, напевно, чималий досвід.

Жінка знову звернулася до мене:

— Куля стискатиметься й далі, демоне. Часом — швидше, часом — повільніше, аж поки зменшиться до крапки. За тобою постійно спостерігатимуть. Тож, якщо захочеш поговорити, тільки скажи нам. Інакше — прощавай.

Кіт у відповідь засичав і плюнув. Це був єдиний доступний мені спосіб висловити свою думку.

Плити повернулися і опустилися на свої місця. Шолто з жінкою ступили до арки, й портал поглинув їх. Шов у повітрі розвіявся; стіна зробилася такою, як раніше. Орлодзьобий і бикоголовий знову заходилися марширувати кімнатою. Смертоносні білі лінії сфери гули, світились і потроху наближались.

Кіт скрутився клубком на верхівці стовпа і якнайщільніше підігнув хвіст до тулуба.

Впродовж наступних кількох годин моє становище помітно погіршало. Кота спочатку вистачило надовго, але все ж таки куля поволі стиснулася так, що мені довелося притиснути вуха до голови, а кінчик хвоста вже починав підсмалюватись.

Довелося перетворюватися далі. Я знав, що за мною стежать, і тому не зробив першого, що спадало на думку, — не обернувся блохою. Тоді, напевно, куля просто стиснулася б швидше, щоб дістати до мене. Натомість я перебрав цілу череду пухнастих і лускатих тварин, не надто випереджуючи мерехтливі ґрати своєї в’язниці. Спочатку я став зайцем, потім — мавпочкою, далі — скромною польовою мишею... Якби скласти докупи всі мої подоби, вийшов би непоганий зоомагазин. Tа в пригоді це врешті не ставало.

Хоч як я міркував, придумати план утечі мені не вдавалося. Я можу затягти час, щось вигадати, піддурити цю жінку, та невдовзі вона з’ясує, що я брешу, і все одно прикандичить мене. Еге ж, мої справи — швах.

До того ж, цей паскудний хлопчисько ще двічі спробував викликати мене. І обидва рази довго не міг угамуватися — мабуть, думав, що минулого разу десь помилився. Він так мене допік, що я майже вирішив виказати його.

Майже, та не зовсім. Здаватися ще не пора. Хтозна, що може трапитися?

— Ти бував в Анґкор-Томі?

Знову бикоголовий. Силкується пригадати, хто ж я такий.

— Що?

Тим часом я був уже мишею. Мені хотілося мати величний і незворушний вигляд, але миші чомусь завжди здаються скривдженими.

— Ну, в Кхмерській імперії. Я працював на тамтешніх чарівників, коли вони завойовували Таїланд. Ти до цього не причетний? Може, підтримував заколотників?

— Ні[66].

—Ти певен?

— Авжеж, певен! Ти мене з кимось плутаєш. Та забудьмо про це на хвилинку. Послухай-но... — миша по-змовницьки притулила лапку до рота й зашепотіла: — Я бачу, що ти розумний хлопець. Ти бачив світ, ти бував у найвойовничіших імперіях. У мене є могутні друзі. Допоможи мені звідси вибратись, і вони вб’ють твого хазяїна, а ти станеш вільний.

Якби цей бикологовий мав трохи більше розуму, я заприсягся би, що він дивиться на мене з недовірою. І все-таки я далі вів своєї.

— Скільки ти вже сторожуєш тут? П’ятдесят років? Сто? Хіба це життя для утуку? Тебе можуть запроторити до такої самої кулі, як мене,

Голова утуку наблизилася до ґратів. З його ніздрів заструменіла пара, і на моєму хутрі повисли клейкі краплини.

— Що це за друзі?

— Гм—м... один марид — дуже великий, і чотири африти, набагато дужчі за мене... Ти міг би приєднатися до нас...

Голова з гарчанням відсахнулася.

— Я що тобі, дурень?

— Ні-ні, — стенула плечима миша. — Це все отой орлодзьобий. Він казав, що тобі не можна розповідати про наш план. Звичайно, якщо тобі нецікаво...

Миша, крутнувшись і трохи підскочивши, обернулася до утуку спиною.

— Що?! — бикоголовий поспіхом оббіг стовп, наставляючи вістря списа на кулю. —Ану, обернися до мене! Що сказав Ксеркс?

— Агов! — орлодзьобий уже поспішав до нас із дальшого кутка кімнати. — Що тобі до мене? Ану, негайно припини балачки з в’язнем!

Бикоголовий ображено втупився в нього:

— Хочу й балакаю! Що я тобі, дурень? Що це там у вас за план?

— Мовчи, Ксерксе! — гучно прошепотів я. — Благаю, мовчи!

Утуку скреготнув дзьобом:

— План? Я не знаю про жодні плани. Він бреше тобі, Базтуку. Що він там казав?

— Усе гаразд, Ксерксе, — радо відгукнувся я. — Я нічогісінько не казав про... ти знаєш, про що.

Бикоголовий змахнув списом:

— Здається, це мені пора питати тебе, Ксерксе! Про що ти змовляєшся з полоненим?!

— Та ні про що, бовдуре...

— Хто бовдур? Я?!

Забувши геть про все, обидва — ніс проти дзьоба, випнуті м’язи, нашорошене пір’я — з вигуками заходилися бити один одного в броньовані груди. Все, готові! Утуку завжди легко було піддурити. Про мене вони вже не пам’ятали, й мене це чудово влаштовувало. За інших обставин я охоче подивився б, як вони вчепляться один одному в горло, та зараз це видовище було невеликою втіхою — надто вже в серйозну халепу я потрапив.

Куля тим часом стискалася далі, тож я знову зменшився. Цього разу перетворився на жука—скарабея. Великої користі це не обіцяло, та все ж таки хоч трохи відтягало неминучий кінець. Після перетворення мені стало трохи просторіше: я заходився бігати верхом стовпа й махати крильцями з люті та відчаю. Ох цей Натаніель! Якщо пощастить вибратись, я йому так помщуся, що це ввійде до легенд і кошмарів мого народу! Мене, Бартімеуса, який розмовляв з Соломоном і Гайяватою, ворог чавить, наче жука!.. Ні! Я все одно знайду вихід...

Я гасав туди-сюди й думав, думав...

Та виходу не існувало. Смерть невблаганно підступала зусібіч. Моє становище погіршало вкрай.

Аж тут долинув рев, вибухнув струмінь пари, й переді мною спалахнуло червоне шалене око.

— Бартімеус!

Ні, трапляється й гірше. Цей бикоголовий облишив сварку з товаришем. Він несподівано пригадав, хто я такий.

— Я впізнав тебе! — гарчав він. — Твій голос! Так, це ти — нищитель мого народу! Нарешті! Я чекав цієї миті двадцять сім століть!

Коли тобі кидають в обличчя такі звинувачення, важко придумати відповідь.

Утуку підняв свого срібного списа й переможно закричав. Вони завжди так кричать, перш ніж завдати смертельного удару.

Я відчайдушно, але марно затріпотів крильцями.