Бартімеус: Амулет Самарканда

28

— Пробачте за вторгнення, Артуре, — мовив Саймон Лавлейс.

Я наздогнав Андервуда, коли він тільки—но зайшов до своєї довгої, темної їдальні: кілька хвилин перед тим він простовбичив біля дзеркала, пригладжуючи бороду й поправляю чи краватку. Щоправда, це мало чим зарадило: порівняно з молодим чарівником — той холодний і напружений стояв біля каміна, роздивляючись власні нігті, — старий здавався скуйовдженим і побитим міллю.

Андервуд навмисно гарячково замахав руками:

— Що ви! Почувайтеся як удома. Пробачте, що затримався, Лавлейсе. Сідайте, будь ласка.

Лавлейс, однак, не сів. На ньому був вузенький темний костюм з густо—зеленою краваткою. Окуляри ловили світло лампи під стелею й виблискували за кожним порухом голови. Очей видно не було, та шкіра під ними помітно набрякла.

— Здається, ви схвильовані, Андервуде, — зауважив він.

— Ні, ні! Я просто спускався згори. Трохи захекався.

Я перетворився на павука, перебрався через одвірок і поліз стіною до найдальшого і найтемнішого кутка. Там я хутенько сплів павутиння — так, щоб воно краще ховало мене. Річ у тім. що Лавлейс узяв із собою біса; той сидів на другому рівні й зирив на всі боки, нишпорячи своїми очицями по всіх закапелках і щілинках.

Мені не хотілося міркувати, як саме Лавлейс відшукав цей будинок. За всієї моєї огиди до хлопчиська, цей збіг — що чарівник прибув водночас зі мною — був, звичайно ж, вельми неприємний. Міркування могли й зачекати. Майбутнє хлопця — а отже, й моє — тепер залежало від моєї здатності швидко думати й діяти.

Андервуд тим часом сів у своє звичне крісло й силувано всміхнувся.

— Отже... — почав він. — Ви певні, що не хотіли б сісти?

— Ні, дякую.

— Тоді принаймні скажіть цьому вашому бісові, щоб він не метушився. Мене від нього аж нудить, — несподівано сердито зауважив Андервуд.

Саймон Лавлейс цокнув язиком. Біс, який ширяв у нього над головою, вмить завмер: його пика скривилася в жалюгідному виразі — чи то в гримасі, чи то в посмішці.

Андервуд старанно вдав, ніби нічого не помітив.

— Сьогодні я маю ще кілька справ, — мовив він. — Скажіть мені нарешті, чим я можу стати вам у пригоді?

Саймон Лавлейс похмуро схилив голову.

— Кілька днів тому, — пояснив він, — мене обікрали. Скориставшись моєю відсутністю, в мене викрали... одну невеличку, але вкрай потужну річ.

— Який жаль, — промовив зі співчуттям Андервуд.

— Дякую. Ця річ особливо дорога мені. Природно, що я хочу одержати її назад.

— І справді природно. Ви гадаєте, що це Спротив?

— Саме в цьому питанні я й завітав до вас, Андервуде.

Він говорив повільно, обережно, заходячи здалеку. Можливо, він навіть сподівався, що йому не доведеться висувати безпосереднього звинувачення. Чарівники завжди висловлюються обачно, бо кожне поспіхом кинуте слово — навіть за надзвичайних обставин — може призвести до біди. Старий, однак, не зрозумів натяку.

— Звичайно, ви можете сподіватись на мою підтримку, — відповів Андервуд. — Ці крадіжки — огидна річ. Деякий час тому ми дізналися про чорний ринок, на якому торгують краденими артефактами; я, скажімо, вважаю, що спротив нашій владі з’явився значною мірою завдяки цій торгівлі. Усі ми вчора бачили, до яких наслідків це може призвести, — брови старого піднялися мовби в радісному подиві. — Правду кажучи, я вражений, що їхньою жертвою стали саме ви. Досі від цього страждали — пробачте мою щирість—хіба що найслабкіші з чарівників. Є думка, що ці крадіжки коїть молодь — чи навіть діти. Я дозволю собі припустити, що ваш захист упорається з ними заввиграшки.

— Авжеж, — процідив крізь зуби Лавлейс.

— Як ви гадаєте, чи пов’язано це з нападом на Парламент?

— Зачекайте, будь ласка, — підняв руку Лавлейс. — Я маю причину підозрювати, що крад іжка моєї... гм—м... речі—справа не так званого Спротиву, а одного з моїх колег-чарівників.

Андервуд спохмурнів:

— Ви справді так гадаєте? Чому ж?

— Бо мені відомо, хто її здійснив. Такий собі Бартімеус. Джин середнього рівня, надмірного нахабства й досить обмежених розумових здібностей[75]. Нічого особливого. Його може викликати будь—який півголовок, звичайно, з чарівників, а не з простолюду.

— Але ж водночас, — спокійно заперечив Андервуд, — цей Бартімеус спромігся викрасти вашу річ[76].

— Він напартолив! Дозволив, щоб його впізнали! — Лавлейс ледве—ледве зберігав самовладання. — Проте ваша правда... Йому пощастило втекти.

— А щодо того, хто його викликав...

Лавлейсові окуляри блиснули.

— Саме тому я й тут. Артуре. Щоб побачитися з вами.

Запанувала мовчанка. Андервудів мозок силкувався второпати. який між усім цим зв’язок. Аж нарешті це йому вдалося. Обличчям старого промайнула ціла вервечка почуттів, та він хутко опанував себе і прибрав бундючний, незворушний вираз. У кімнаті війнуло холодом.

— Пробачте, — неприродно спокійно промовив Андервуд. — Що ви сказали?

Саймон Лавлейс посунувся вперед, ухопившись за краєчок обіднього стола. Його чудові нігті аж вигравали блискітками.

— Артуре, — пояснив він. — Бартімеус останнім часом поводився аж надто зухвало. Лише цього ранку його ув’язнили в Лондонському Тауері за напад на крамницю Пінна, що на Пікаділлі.

Андервуд аж відсахнувся з подиву.

— Це той самий джин?! Як ви... як ви про це довідались? Вони ж не могли дізнатись його ім’я! І він... він сьогодні ж утік!

— Саме так, — підтвердив без жодних пояснень Лавлейс. — Після його втечі мої агенти... гм-м... натрапили на його слід. Пройшли ним через увесь Лондон, і врешті цей слід привів сюди[77].

Андервуд приголомшено труснув головою:

— Сюди?! Ви брешете!

— Менш ніж десять хвилин тому він хмаркою просочився крізь ваш димар. Невже ви здивовані тим, що я тут-таки завітав до вас, аби забрати назад свою річ? І тепер, коли я тут... — Лавлейс ворухнув головою, ніби зачув якісь чарівні пахощі. — Я впізнаю її ауру. Вона десь поруч.

— Але ж...

— Мені й на думку не спало б, що це ви, Артуре. Ні, навряд чи я гадав би, що вас приваблюють мої скарби. Я просто вважав, що вам бракуватиме вміння викрасти їх.

Старий роззявив рота, наче рибка, яку витягли з акваріума. й промугикав щось невиразне. Лавлейсів біс на мить скривив пику, а потім знову закляк. Його хазяїн постукав пальцем по столу:

— Я міг би вдертися до вас силоміць, Артуре. І мав би цілковите право зробити так. Tа я волію вирішити цю справу без шарварку. До того ж — як ви й самі, сподіваюся, розумієте, — ця моя річ... одне слово, ситуація тут дражлива. Ні вам, ні мені не хотілося б, аби хтось провідав, що ця річ тут. Авжеж? Отже... якщо ви негайно повернете її мені, я певен, що ми домовимось про все. — він випростався й поправив манжету. — Я чекаю.

Якби старий до ладу зрозумів хоч одне Лавлейсове слово, він міг би врятуватися. Якби він згадав, що накоїв його учень, і зіставив очевидне — все обійшлося б[78]. Та спантеличений Андервуд не розумів нічого — крім звинувачень у тому, чого він не робив, — і роздратовано підскочив з крісла.

— Зухвалий вискочко! — крикнув він. — Як ти смієш казати, ніби я — злодій?! Я не брав твоєї речі і нічого про неї не знаю й знати не хочу! Я не такий підлабузник і блюдолиз, як ти! Я не пхаюся до влади, як свиня до корита! А якби пхався, то не переймався б тим, аби щось у тебе вкрасти. Всі знають, що твоя зірка вже спадає за обрій! Ти не вартий того, щоб тобі шкодили. Твої агенти схибили чи радше збрехали. Бартімеуса тут немає! Я нічого не знаю про його витівки. І твого мотлоху в моєму домі теж нема!

Поки він говорив це, обличчя Саймона Лавлейса ніби поринало в темряву, хоч на скельцях окулярів досі вигравали ясні блискітки. Молодик поволі хитнув головою.

— Не вдавайте дурника. Артуре, — промовив він. — Мої агенти не брешуть мені. Цс могутні істоти, цілком покірні Моїй волі.

Старий з викликом настовбурчив бороду:

— Геть із мого дому.

Саймон Лавлейс провадив:

— Навряд чи варто нагадувати про те, які в мене можливості. Якщо ви вгамуєтесь і розмовлятимете спокійно, ми обійдемося без непотрібних сцен.

— Мені нема про що розмовляти з тобою. Всі твої звинувачення — брехня!

— Ну, коли вже так...

Саймон Лавлейс ляснув пальцями. Його біс зіскочив на обідній стіл з червоного дерева і, кривляючись, напружився. Кінчик його хвоста збільшився і врешті перетворився на зазублені вила. Біс замислено крутнув хвостом: вила увійшли в поліровану дошку, наче ніж у масло, й простромили її наскрізь. Біс весело помчав столом, тягнучи хвоста за собою і розтинаючи дошку навпіл. Андервуд вибалушив очі. Лавлейс посміхнувся:

— Що, Артуре? Сімейна коштовність? Так я й думав...

Біс уже добіг до протилежного кінця стола, коли в двері зненацька постукали. Чарівники озирнулися. Біс зупинився. Увійшла пані Андервуд із тацею.

— Ось і чай! — сказала вона. — 3 пісочним печивом. Артур дуже любить його, пане Лавлейсе. Я поставлю тацю, гаразд?

Чарівники й біс мовчки дивилися, як господиня наближається до столу. Вона обережно поставила важку тацю між тріщиною, що розколола дошку, й тим краєм, біля якого стояв Андервуд. У тяжкій мовчанці пані Андервуд переставила з таці на стіл великого порцелянового чайника (невидимому бісові довелося трохи позадкувати), дві чашки, дві тарілки, кошичка з печивом і срібні ложечки з найкращого її набору. Край стола помітно нахилився під вагою посуду й тихенько затріщав.

Пані Андервуд забрала тацю і всміхнулася до гостя.

— Призволяйтеся. пане Лавлейсе. Ви такий худорлявий, що вам не завадить трохи поповнішати.

Під її пильним поглядом Лавлейс узяв з кошичка коржик. Стіл хитнувся. Молодик відповів господині кволою усмішкою.

— От і чудово. Якщо захочете ще чаю, покличте мене.

Забравши тацю, пані Андервуд хутко рушила до дверей. Обидва чарівники дивились їй услід.

Двері зачинилися.

Чарівники й біс водночас обернулись назад до столу.

Останній уцілілий шматок дерева, що з’єднував дві половини дошки, гучно розколовся. Цілий край стола — з чайником, чашками, тарілками, кошичком на печиво та срібними ложечками — осів аж до підлоги. Біс пурхнув у повітря і майнув на камінну полицю, за букет із засушених квітів.

На мить запанувала тиша.

Саймон Лавлейс пожбурив коржика до купи на підлозі.

— Те, що сталося зі столом, я можу зробити і з твоєю довбешкою, Артуре, — сказав він.

Артур Андервуд позирнув на нього, а тоді промовив здушеним, ніби віддаленим, голосом:

—То був мій найкращий чайник.

І тричі пронизливо свиснув. Пролунав клич у відповідь — низький, гучний, — і з-під кахлів, якими було викладено підлогу перед каміном, з’явився дужий синьопикий гоблін. Андервуд змахнув рукою і свиснув ще раз. Гоблін стрибнув, розвертаючись у повітрі. Він кинувся на Лавлейсового біса, який ховався за букетом, схопив його своїми лабетами без пальців і заходився душити, не звертаючи жодної уваги на зазублений хвіст, що хлистав його по ногах. Біс затремтів і почав розтоплюватись, наче віск. За мить він перетворився на сплющену жовтаву кулю, що поглинула й хвіст, і все інше. Гоблін міцно стиснув кулю, підкинув її, спіймав роззявленою пащею й ковтнув.

Андервуд обернувся до Лавлейса. Той дивився на цю сутичку, міцно стуливши губи.

Мушу визнати, що стариган мене здивував. Він виявив себе краще, ніж я сподівався. І все ж напруження, з яким він викликав гобліна, далося взнаки. Апдервудова шия вкрилася потом.

Лавлейс так само помітив це.

— Даю вам останній шанс, — гаркнув він. — Поверніть мені мою річ, інакше я підвищу ставку. Ведіть мене до свого кабінету!

— Нізащо! — Андервуд не тямив себе з натуги й гніву. Він геть забув про всякий здоровий глузд.

— Тоді дивіться, — Лавлейс пригладив волосся й тихо, самими губами, прошепотів кілька слів. їдальня аж здригнулася. Дальня стіна зробилася примарною. Вона почала віддалятися — аж доти, доки зникла зовсім. На її місці відкрився коридор нескінченної довжини. З глибини коридору з’явилася постать і рушила до нас, швидко більшаючи. Судячи з того, що її ноги не ворушились, вона пливла в повітрі.

Андервуд закашлявся й позадкував. І налетів на власне крісло.

Еге ж, тут було чого злякатись! Я відразу впізнав цю постать — кремезну, з шакалячою головою.

— Стійте!

Андервудове обличчя пополотніло. Він ухопився за крісло, щоб не впасти.

— Що? — Саймон Лавлейс удав, ніби чистить собі вухо. — Я вас не чую.[79]

— Зупиніться! Гаразд, ви перемогли! Я проведу вас до кабінету просто зараз! Приберіть його!

Постать тим часом росла далі. Андервуд немовби меншав, щулячись перед нею. Гоблін, скорчивши сумну гримасу, хутко відступив крізь кахлі. Я засовався в кутку, міркуючи, як же мені вчинити, коли Джабор нарешті увійде до кімнати[80].

Аж ось Лавлейс подав знак. Нескінченний коридор і дужа постать зникли. Стіна знову стала звичайною, навіть пожовкла фотографія усміхненої Андервудової бабусі висіла на місці.

Сам Андервуд стояв навколішки серед друзок свого чайного посуду. Старого так трусило, що він навіть не міг підвестися.

— То як пройти до вашого кабінету, Артуре? — запитав Саймон Лавлейс.