Бартімеус: Амулет Самарканда

34

Я просидів у бібліотеці майже п’ять годин, аж доки нарешті рипнула відірвана дошка й до будинку ввалився мій смутний, замурзаний і надзвичайно смердючий хазяїн. Залишивши за собою брудний слід — сподіваюся, що це все— таки був звичайнісінький бруд із калюжі, — ніби якийсь величезний слимак, він дошкутильгав до другого поверху, де й сповз на підлогу. Сповнившись наукової допитливості, я запалив невеличке Полум’я і уважно оглянув хлопчину. Добре, що я маю досвід спілкування зі стигійськими бісенятами та іншою дрібною нечистю, — видовище було нівроку гарненьке. Здавалося, що його добряче потягали якимось болотом чи хлівом, а потім занурили в бочку з гноєм та солом’яною січкою. Волосся його злиплося в затверділі пасма, що нагадували дикобразові голки. На вилиці виднів здоровенний синець, а над вухом — потворна рана. При цьому, однак, його очі аж палали люттю.

— Чи добре провели вечір, сер? — поцікавився я.

— Вогонь! — гаркнув він. — Розпали вогонь. Я змерз.

Такий пихатий хазяйський тон дивно було чути з вуст істоти, якою зараз погребував би навіть шакал. Проте я не сперечався — надто вже це мене тішило. Я набрав перших ліпших дерев’яних трісок, запалив Животворний Вогонь і, прибравши Птолемеєву подобу, сів поруч Із хлопцем. Так близько, як дозволяв мені сморід від нього.

— Цікава зміна, — бадьоро зауважив я. — Вона мені до вподоби, бо зазвичай устрявати в халепи й викачуватись у бруді з голови до ніг, доводиться джинам, а не чарівникам... Що ж змусило тебе покинути бібліотеку? Тебе знайшли Лавлейсові прихвосні? Чи сюди вдерся Джабор?

— Я вийшов купити газету, — процідив хлопець крізь зуби.

Ще кумедніше! Я скрушно хитнув головою:

— Ти краще доручив би таке небезпечне завдання комусь досвідченішому. Скажімо, якійсь бабусі. Чи якомусь дошколярику..

— Замовкни! — блиснув очима хлопець. — Це все отой газетяр! І його приятель Фред. Два простолюдини! Вони вкрали моє дзеркало — те саме, що я зробив, — і виманили мене звідси. Я подався за ними, а вони на мене напали! І вбили б, якби не оте дівчисько...

— Дівчисько? Яке дівчисько?

—... і я все одно мало не розбив собі голову! І впав у калюжу! А потім, коли вони вже пішли, ніяк не міг знайти дорогу назад. А тут саме почалася комендантська година — всюди повно куль—шпигунів, і мені довелось від них ховатися. Врешті я казна—скільки пролежав у болоті під мостом, поки вулицю прочісували прожекторами. А коли патруль забрався геть, я знову почав шукати дорогу. Кілька годин шукав. Ще й коліно розбив.

Хоч це, звичайно, й не Шекспір, та мені давно вже не розповідали на ніч таких казочок. Я натішився досхочу.

— Вони із Спротиву, — провадив хлопчисько, дивлячись у вікно. — Я певен! Вони збираються продати моє дзеркало! Віддати його тим людям, що напали на Парламент! Ох! — він стиснув кулаки. — Ну чому там не було тебе? Я спіймав би їх і змусив сказати, хто в них головний.

— Дозволь нагадати тобі, — холодно зауважив я, — що я тим часом виконував твій наказ. А що то за дівчисько?

— Не знаю. Я бачив її одну—єдину мить. Вона командувала хлопцями. Ні. коли—небудь я поквитаюся з цією злодюжкою!

— Tи ж ніби казав, що ця дівчина врятувала тобі життя!

—Так. але вона забрала моє дзеркало! Злодійка і зрадниця!

Когось це дівча мені нагадало... Мені зненацька сяйнула думка:

— А звідки вони дізналися про дзеркало? Ти їм його показував?

— Ні. Гадаєш, я такий дурень?

— Це тут ні до чого... Ти певен, що не діставав його, коли шукав по кишенях гроші?

— Певен. Газетяр просто знав це, й квит. Ніби він сам — джин чи біс.

— Цікаво...

Усе це вкрай скидалося на компанію, що накинулася на мене тієї ночі, коли я вкрав Амулет Самарканда. Тій дівчині з приятелями теж не треба було бачити Амулет, щоб знати, що він у мене. А потім вони розшукали мене під моїми чарами маскування... Корисні здібності, й ними, вочевидь, користуються вже давно. Якщо ця молодь справді частина Спротиву, то рух проти чарівників потужніший і серйозніший, ніж мені здавалося. Еге ж, на Лондон чекають зміни...

Я не став ділитися цими думками з хлопчиною. Врешті, він мій ворог. Застерігати чарівників я аж ніяк не прагнув.

— Гаразд. Забудь на секунду про свої злигодні, — запропонував я, — і вислухай мою розповідь.

Хлопчина буркнув:

— Ти знайшов Гедлгем-Голл?

— Знайшов. Якщо хочеш, я доправлю тебе туди. Уздовж Темзи в той бік іде залізнична колія, та спершу я розкажу тобі, який захист довкола будинку своєї приятельки спорудив Лавлейс. Захист, правду кажучи, вельми потужний. З повітря околицю патрулюють фоліоти, а на землі — в довільних місцях — раз по раз з’являються дужчі сутності. Над самою садибою встановлено якнайменше два захисні куполи — вони так само міняють своє місце. Я не зміг пробратися всередину. А з баластом на буксирі — таким, скажімо, як ти, — це буде ще важче.

Хлопець не піддався на мої кпини. Він надто втомився.

— І все-таки, — провадив я. — здається мені, що вони в тій садибі щось ховають. Завчасно, за два дні, спорудили захист — а це потребує величезної витрати сил. А отже, й капость визріває так само величезна.

— Чи довго туди їхати?

— Ранковим потягом можна встигнути до вечора. Потім ще чималенька відстань пішки. Нам доведеться вийти просто зараз.

— Гаразд.

Він звівся на ноги. В черевиках у нього захлюпало.

— Ти певен, що нам потрібен цей план? — поцікавився я. — Може, краще їдьмо в порт? Там на кораблях завжди потрібні стюарди. Робота хоч і важка, та нівроку цікава. Тільки подумай — свіже морське повітря...

Хлопчина не відповів — він уже вийшов. Я зітхнув, загасив вогнище й подався за ним.

***

Обрана мною дорога проходила пустищем, що простягалося на південний схід — між фабриками й складами, вздовж притоки Темзи. Мілка річка вилася своєю мініатюрною долиною, утворюючи справжній лабіринт із пагорбів, боліт та озерець; залишок ночі ми змарнували на те, щоб подолати цю плутанину. Наші черевики грузли в мулі й воді, гостра осока різала ноги та руки, над головами дзижчали комарі, а поруч зі мною незгірше за комарів пхинькав хлопчисько. Після сутички з членами Спротиву він був не в гуморі.

— Мені, до речі, гірше, ніж тобі, — врешті не витримав я, коли він надто вже розрюмсався. — Я міг би подолати цей шлях за п’ять хвилин, а натомість плентаюсь тут у твоїй компанії! Качатися в бруді — це ваш, людський, привілей!

— Я не бачу, куди ступати! — поскаржився хлопець. — Зроби хоч яке—небудь світло. Ти ж можеш!

— Можу., тільки якщо тобі кортить привернути увагу якогось нічного джина. Вулицями нишпорять шпигуни — ти сам у цьому переконався. І не забувай, що нас досі шукає Лавлейс. Тому я й вибрав цю дорогу, що вона така бридка й темна!

Навряд чи це пояснення втішило хлопця, але пхинькати він став менше[86].

Спотикаючись, ми посувалися вперед. А я тим часом обмірковував становище, як і завжди, за допомогою своєї бездоганної логіки. Відтоді, як цей шмаркач уперше мене викликав, минуло шість днів. Шість днів я почуваюся препогано. А кінця й досі не видно.

Цей хлопчисько... Яке місце він посяде в моєму реєстрі найгірших людей усіх часів та народів? Ні, як господар він не найгірший — з-поміж тих, кого мені доводилось терпіти[87], — та проблему він являє собою досить—таки своєрідну. Всім розважливим, розумно жорстоким чарівникам відомо, коли треба битися, а коли — тікати. Вони нечасто ризикують і собою, й своїми слугами. А цей хлопчина не має жодної гадки про розважливість. Він приголомшений бідою — яку сам на себе здуру й накликав, — а тепер, немов поранена змія, силкується куснути супротивника. Хоч які були початкові причини його ворожнечі з Лавлейсом, колишня його обачність змінилася відчаєм, який підсилило горе. Така проста річ, як самозахист, поступилася місцем гордощам і люті. Він прямує назустріч власній смерті. Що ж, щасливої дороги. Тільки він навіщось тягне з собою й мене. Отут я вже не знав, що вдіяти. Я був прикутий до свого хазяїна. Єдине, що міг, — робити все, щоб він залишився живий.

На світанку ми дійшли цим пустищем від Північного Лондона майже до Темзи. Тут притока трохи ширшала, а потім по кількох водозливах єдналася з Темзою. Пора було вибиратися на дорогу. Крутим берегом ми вилізли до дротяної сітчастої огорожі (у ній я випалив акуратний отвір), пробралися крізь неї і опинилися на брукованій вулиці. Ліворуч був центр міста, праворуч — Тауер, попереду — Темза. Комендантська година давно минула, але навкруги досі не було нікого.

— Отже, — сказав я, зупинившись, — станція вже близько. Та перш ніж рушити туди, нам треба вирішити одну проблему.

— Яку?

— Щоб ти не виглядав і не смердів, як свинопас.

Після походу через пустище хлопець укрився новим бруд ним візерунком. Таким, що хоч бери його в рамці і вішай на стіну.

Хлопчисько спохмурнів:

— Гаразд. Спочатку вичисти мене. Придумай який—небудь спосіб.

— Атож.

Можливо, мені не слід було хапати його й занурювати в річку. Навряд чи Темза чистіша за болото, яке ми щойно подолали. Проте найгірший бруд усе-таки вдалося змити. Десь із хвилину я полоскав хлопця, а потім відпустив. Хлопчина підскочив, відпльовуючись і кашляючи, й щось пробулькотів. Я витлумачив це булькотіння по-своєму:

— Ще хочеш? Ну, це вже занадто!

Я ще раз сполоснув хлопця, й він зробився як новенький. Тоді я потяг його в затінок бетонної набережної і, обережно орудуючи Полум’ям, висушив йому одяг. Пахнути він став краще, а от настрій у нього чомусь не поліпшав. Та добре вже — не все одразу.

Покінчивши з миттям, ми вирушили в дорогу і дісталися до залізниці саме вчасно, щоб сісти на перший потяг у південному напрямку. Я вкрав у касі два квитки і, доки станційна охорона шукала по всіх платформах ошатну червонолицю даму—проповідницю, спокійненько зайняв своє місце саме в ту мить, коли потяг рушив. Натаніель сів від мене якнайдалі — мабуть, і досі сердився за Імпровізовану ванну, яку я влаштував йому.

Перші півгодини дороги були напрочуд спокійні — найспокійніші від моменту мого першого виклику. Риплячи всіма зчепами і з’єднаннями, ніби хворий на артрит, потяг тихенько посувався нескінченними лондонськими передмістями — кам’яними джунглями, що найбільше скидалися на морену, залишену велетенським льодовиком. Ми їхали повз покинуті фабрики й занедбані бетонні майданчики; за ними тяглися вузенькі вулиці, заставлені однаковими будиночками, з димарів яких подекуди курився димок. Одного разу я навіть побачив у небі на тлі світлої хмаринки цілий загін джинів, що поспішав на захід. Навіть з такої відстані було видно, як виблискують на сонці їхні панцери.

У потяг майже ніхто не сідав і ніхто з нього не виходив. Я вирішив відпочити. Джини не сплять, та я занурився в якусь подобу дрімоти — полинув думками в минулі століття, споглядаючи найкращі моменти свого життя: помилки чарівників, помсту ворогам...

Мої спогади обірвав хлопчисько — він саме перебрався на сидіння навпроти мене.

— Треба придумати план, — понуро мовив він. — Спосіб, як нам пройти крізь увесь цей захист.

— З оцими всіма куполами й вартовими, що довільно переміщуються, безпечного способу не існує, — зауважив я. — Нам потрібно щось на зразок троянського коня.

Хлопець спантеличено вирячився на мене.

— Ну, розумієш... таке щось зовні цілком невинне, що вони пропустили б через ворота. А всередині заховаємось ми. Скажи щиро: теперішніх чарівників хоч чого—небудь навчають?[88]

— Виходить, нам треба десь заховатися, — буркнув хлопчина. — Є ідеї?

— Ні.

Він насупився й замислився. Я просто—таки чув, як його мозок аж рипить від зусиль.

— Гості приїдуть завтра, — бурмотів він. — Їх пускатимуть усередину... отже, до воріт раз по раз заїжджатиме всілякий транспорт. Може, попросимо когось, щоб нас підвезли?

— Можна, — погодився я. — Тільки всі чарівники будуть з ніг до голови заслонені Щитами й пообсаджувані запопадливими бісами. Прослизнути повз них непомітно буде важко.

— А слуги? — питав далі хлопчисько. — Вони ж якимось чином потрапляють усередину?

Мушу віддати йому належне — думка була непогана.

— Більшість із них уже будуть там, — сказав я. — Хоча твоя правда — дехто ще прибуватиме. І свіжі харчі теж підвозитимуть. А ще приїдуть артисти — жонглери там чи музики...

Хлопчисько презирливо поглянув на мене.

— Жонглери?!

— Хто з нас краще знає чарівників — ти чи я? Жонглери бувають завжди.[89] Річ у тім, що до садиби заходитиме сторонній люд — не чарівники. Якщо ми займемо вигідну позицію на підступах, то нам, може, й пощастить пробратись всередину в чиїйсь компанії. Спробувати варто обов’язково. А поки... поки що спи. Нам ще довго йти пішки від станції.

Повіки в хлопця були наче олив’яні. Чи не вперше він не став зі мною сперечатися.

Мені траплялися льодовики, що пересувалися швидше за цей потяг, тож хлопчисько встиг поспати як слід. Та врешті ми все ж доїхали до станції, найближчої до Гедлгем—Голлу. Я розбудив свого хазяїна й ми вискочили з пагона на платформу. Платформа ніби поверталася назад у лоно природи. Крізь бетон рясно проростала різноманітна трава, а ветху залу очікування оповили спритні лози. На іржавих ліхтарних стовпах гніздилися птахи. Каси тут не було, зрештою, як і жодного іншого знаку людського життя.

Потяг вирушив далі — так, ніби готувався померти під першим—ліпшим парканом. Поблизу колії стояли білі ворота, за якими починався сільський путівець. Обабіч путівця розкинулося поле. Я підбадьорився: добре все-таки вирватись із злих лабет міста і опинитися серед лісів та полів.[90]

— Підемо путівцем, — сказав я. — До садиби миль принаймні з дев’ять, тож боятись поки нема чого. Я... Що там у тебе сталося?

Хлопчина зблід і немовби стривожився.

— Нічого. Просто я... не звик до такого... простору. Тут немає жодного будинку!

— От і чудово. Немає будинків — значить, немає людей. І чарівників теж.

— Мені якось... ніяково. Тут так тихо.

Нічого дивного — раніше він ніколи не бував на селі. Навіть у парку не бував. Тож простір його й лякає.

Я перейшов колію й відчинив ворота.

— Отам, за деревами, село. Там тобі дадуть попоїсти, і ти досхочу попригортаєшся до будинків.

***

Моєму господареві знадобився час, щоб угамувати свій страх. Він ніби чекав, що порожні поля чи зимові кущі підскочать, мов вороги, й накинуться на нього, і без упину озирався на всі боки, щоб не проґавити цього нападу. Він здригався від найменшого пташиного свисту.

Я ж, навпаки, почувався пречудово — саме через те, що довкола було безлюдне село. Тут не відчувалося жодної ознаки магії, навіть далеко в небі.

Діставшися до села, ми натрапили на єдину тутешню бакалійну крамничку й поцупили досить їжі, щоб наповнити хлопцеві шлунок до завтра. Це було навіть не село, а хутірець — кілька хатинок довкола зруйнованої церкви — такий маленький, що тут навіть не було чарівників. Нечисленні люди, яких ми зустрічали, неквапом ішли дорогою, й жоден не мав з собою навіть бісеняти. Мого хазяїна це просто—таки приголомшило.

— Хіба їм незрозуміло, які вони вразливі? — пирхнув він, коли ми проминули останню хатинку. — Зовсім беззахисні! Найменший магічний напад — і вони безпорадні.

— Може, для них це не головне, — зауважив я. — Їм вистачає про що турбуватися. Скажімо, про те, як заробити собі на прожиток. Боюся, що саме цього тебе й не вчили.[91]

— Ну то й що? — обурився хлопець. — Чари — найкраще покликання! Наші вміння й самопожертва стримують країну від розпаду. Ці бовдури повинні нам дякувати.

— Дякувати? Таким людям, як Лавлейс?

Хлопчина спохмурнів, однак промовчав.

Після полудня ми опинилися в небезпеці. Мій хазяїн дізнався про це завдяки тому, що я кинувся на нього, й ми полетіли до

неглибокої придорожньої канави. Я притис його до землі — трохи міцніше, ніж це справді було потрібно.

З повним ротом землі хлопчина пробурмотів:

— Що ти робиш?!

— Мовчи! Попереду патруль. Летить із півночі на південь.

Я показав на щілину в живоплоті. Вдалині серед хмар було видно зграйку шпаків.

Хлопчисько нарешті виплюнув землю з рота:

— Я не бачу їх.

— На п’яти рівнях помітно, що це фоліоти[92]. Довіряй мені. Далі нам слід бути обачнішими.

Шпаки зникли в південному напрямку. Я тихенько звівся на ноги, оглянув обрій і зауважив:

— Краще нам зійти з дороги. Тут ми надто помітні. Коли смеркне, підберемося ближче до садиби.

Якнайобережнішим чином ми прослизнули крізь дірку в живоплоті, обійшли краєм поле й заховалися під деревами, в сякій—такій безпеці. Тут не було видно ніяких загроз на жодному рівні.

Через ліс пройшли без пригод. Невдовзі ми вже причаїлися на галявині й розглядали долину, що простелялася перед нами. Долина попереду трохи западалася вниз, і нам було чудово видно осінні поля — зорані, пурпурово—бурі.

Поля тяглися десь із милю, а далі височів старий цегляний мур, пошарпаний і поруйнований, що означав собою межу володінь. За ним видніли темні сосни — то починалася садиба Гедлгем. Над соснами здіймався червоний захисний купол — його було помітно на п’ятому рівні. Поки я спостерігав за ним, купол зник — і за секунду, посинівши, з’явився вже на шостому рівні.

Серед дерев стриміла висока арка — напевно, головна брама садиби. Крізь арку проходила дорога — пряма, наче, стріла.

За півмилі від місця нашої засідки, біля дубового гайка, було перехрестя: там сходилися дорога до садиби, наш путівець і ще два шляхи, що вели невідомо куди.

Краєчок сонця ще визирав з-за сосен. Хлопчисько зіщулився. ніби до чогось приглядаючись:

— Це і є вартовий?

Він показав на пень, що стирчав між нашим місцем і перехрестям. На пні вмостилося щось непевне — чорна нерухома примара.

— Еге ж. А ще один тільки—но з’явився — отам, біля трикутного поля.

— Ой! А перший уже зник!

— Я ж казав тобі, що вони переміщуються довільно. Ми не можемо передбачити, де й коли вони з’являться. Бачиш захисний купол?

— Ні.

— То твої лінзи не варті й шеляга.

Хлопчисько вилаявся:

— А ти чого сподівався? У мене зір не такий, як у тебе, демоне! Де той купол?

— Не скажу. Лайка до добра не доводить.

— Не мели дурниць! Я мушу це знати!

— А що до того демонові?

— Де він?!

— Дивися краще під ноги. їй он на щось наступив.

— Скажи вже нарешті!!!

— Здається, колись я вже нагадував тобі: я не люблю, коли мене називають демоном. Доп’яв?

Хлопчина зітхнув:

—Так.

— Це так, щоб ти не забував.

— Гаразд.

— Я — джин.

— Гаразд, гаразд! Де той купол?

— У лісі. Зараз він на шостому рівні. Але скоро переміститься.

— Нам буде важко пробратися.

— Авжеж. Для цього й ставлять захист.

Обличчя хлопчини було геть сіре від утоми, та, як і раніше, рішуче:

— Наша мета зрозуміла. Ця арка — головна брама садиби, єдина прогалина в захисних шарах. Саме там перевіряють усіх, хто заходить. Якщо ми проберемося за браму, то опинимося всередині садиби.

— Готові до того, що нас зараз схоплять і прикандичать, — додав я. — Ура!

— Питання в тому, — провадив хлопець, — як нам туди потрапити...

Він замовк. Прикривши очі зверху долонею, хлопець дивився, як сонце сідає за ліс, а поля огортає холодна зелена тінь. Вартові то з’являлися, то зникали: ми сиділи надто далеко й не чули від них сірчаного запаху.

Аж ось нашу увагу привернув шум, що лунав з дороги. Десь за милю від нас — на одній із двох доріг, які йшли невідомо куди, — з’явився автомобіль, схожий на чорну сірникову коробочку. Він петляв між живоплотом і владно сигналив на кожному повороті. Під’їхавши до перехрестя, водій загальмував — щоб переконатися, що ніхто не прямує назустріч, — і повернув праворуч, до Гедлгема. Коли автомобіль рушив до брами, двоє вартових стрімко майнули до нього через темне поле: їхній одяг теліпався позаду них, наче лахміття. Вартові дісталися до живоплоту, що тягся вздовж дороги, але не перескочили його, а рушили вслід за автомобілем, який тим часом наближався до арки. Вже сутеніло, й не можна було нічого розгледіти до ладу. Автомобіль зупинився перед брамою. До нього щось наблизилося. Вартові заціпли під деревами. Машина проїхала крізь арку і зникла з очей. Вартові полинули назад, у поле.

Хлопець випростав спину й потягся, розминаючи руки.

— Ось і підказка, — мовив він. — Тепер зрозуміло, що нам робити.