Бартімеус: Амулет Самарканда

10

Ранок урешті настав.

На східному обрії затріпотіли перші скупі промінці. З-за доків поволі піднімалося сонце. Я зустрів його радісним вигуком. Годі вже баритися.

Ніч була клопітка, а часом навіть принизлива. Я без кінця мусив то ховатись, то тікати, то казна—де тинятись — оббігав, мабуть, із половину Лондона. До мене чіплялося тринадцятилітнє дівчисько. Мені довелося шукати прихистку в сміттєвому баку. Й тепер, на додачу до всього, я сидів, згорблений, на даху Вестмінстерського абатства й прикидався кам’яною химерою. Мало що можна вигадати гірше!

Перший сонячний промінь торкнувся краєчка Амулета, що висів на моїй порослій лишайником шиї. Амулет засяяв, наче люстерко. Я мимоволі затулив його лапою — про всяк випадок, хоч насправді це не дуже хвилювало мене.

На смітнику в завулку я просидів години зо дві — досить, щоб відпочити й просякнути ароматом гнилих овочів. Потім мені сяйнула думка дістатися до абатства й прикинутися кам’яною химерою. Там мене захищала безліч усілякого магічного знаряддя всередині будівлі — його аура маскувала сигнал Амулета[24]. Зі свого нового спостережного пункту я бачив кілька куль—шпигунів, проте жодна з них так і не підлетіла до абатства. Морок урешті розвіявся, чарівники втомилися, а кулі в небі зникли разом з нічною пітьмою. Гонитва відступила.

Коли зійшло сонце, я з нетерпінням заходився чекати виклику. Той хлопчина сказав, що покличе мене на світанку. Та він, напевно, проспав, як і всякий малолітній лінюх.

Тим часом я порядкував свої думки. Одна з них була цілком очевидною: хлопчисько лише лялька в руках якогось дорослого чарівника, що воліє залишитися в тіні й перекласти провину за крадіжку на малого. Здогадатись про це неважко. Жоден хлопець такого віку не доручить мені такої крадіжки з власного розуму.

Можливо, цей невідомий чарівник хоче завдати удару Лавлейсові і здобути владу над силою Амулета. Якщо це справді так, він занадто ризикує. Судячи з масштабів гонитви, від якої я ледве втік, крадіжка Амулета стривожила принаймні кількох могутніх осіб.

Саймон Лавлейс, навіть сам—один, — серйозна проблема. Вже те, що йому служать (і коряться) Фекварл і Джабор водночас, — річ вельми промовиста. Коли він настигне хлопця, я малому не позаздрю.

А ще оте дівчисько — «не чарівниця» — та її приятелі, що протистояли моїй магії й дивилися крізь мої ілюзії. Я вже кілька століть не зустрічався з такими людьми і, правду кажучи, неабияк зацікавився, натрапивши на них тут, у Лондоні. Щоправда, важко сказати, чи усвідомлюють вони самі істинне значення власної сили. Дівча, здається, навіть не розуміє, що таке Амулет Самарканда. Просто знає, що то цінна штучка, яку варто роздобути. Воно ніяк не пов’язане ні з Лавлейсом, ні з хлопцем. Дивна річ... Цікаво, як воно взагалі до цього вплуталося?

Та вже цур йому, не моя то справа. Сонячне проміння осяяло дах абатства. Я дозволив собі позіхнути й трохи вигнути крила.

Цієї миті й пролунав виклик.

У мене ніби вчепилася тисяча рибальських гачків. Мене потягло в кількох напрямах водночас. Якби я противився надто довго, саме моє єство могло б розірвати на шматки, та зараз я не мав жодного інтересу зволікати. Мені кортіло швидше здихатись Амулета — й по всьому.

Щиро сподіваючись цього, я скорився закляттю, зник з верхівки даху..

... і негайно з’явився в кімнаті хлопця. Я озирнувся.

— Гаразд. Ну то й що?

— Я наказую тобі, Бартімеусе, зізнатися: чи виконав ти своє завдання сумлінно й...

— Звичайно, виконав. Що це тобі — блискітка для маскараду? — Я торкнув своїм химериним кігтем Амулет, що висів у мене на грудях. — Ось він, Амулет Самарканда. Він був у Саймона Лавлейса. Тепер він у тебе. А невдовзі знову повернеться до Лавлейса. Бери його й тішся наслідками. До речі, про твій пентакль: що це за руни? І ота додаткова лінія?

Хлопчина випнув груди:

— Це пентакль Адельбранда.

Я ладен був заприсягтися, що він гордовито всміхнувся. Надто вже неприродний вираз обличчя для такого шмаркача!

Пентакль Адельбранда. Еге ж, потрапив я в халепу. Я заходився оглядати зірку й коло, шукаючи хоч найменшої похибки в намальованих крейдою лініях. А потім вирячився на самі руни й символи.

—Ага! — гаркнув я. — Ти зробив тут помилку! Ти розумієш, що це означає?..

Я напружився, мов кіт, готовий стрибнути.

Хлопчина водночас почервонів і зблід — обличчя його взялося плямами, нижня губа затремтіла, а очі мало не повилазили з ямок. Він уже був ладен кинутися до цього пен— такля — одначе не зробив цього, і в мене нічого не вийшло[25]. Він ще раз поспіхом перевірив руни на підлозі.

— Прехитрий демоне! Тут немає помилок — пентакль утримує тебе, як раніше!

— Гаразд, я збрехав, — я зменшився й згорнув свої кам’яні крила під горбом. — То ти хочеш одержати цей Амулет, чи ні?

— П—поклади його до цієї п—посудини.

У найвужчому місці між двома колами на підлозі стояла невеличка чаша з пісковику. Знявши з шиї Амулет, я з невимовним полегшенням кинув його до чаші. Хлопчина нахилився до неї. Я уважно стежив за ним краєм ока: якщо його нога, навіть один-єдиний палець ноги опиниться за межами кола, я вхоплю його швидше, ніж богомол муху.

Проте хлопчисько був занадто розумний. Він дістав з кишені потріпаної куртки паличку. На її кінчику стирчав дротяний гачок, що дуже скидався на розігнуту канцелярську скріпку. Після кількох обережних спроб хлопчина зачепив цим гачком краєчок чаші й затяг її до свого кола. Далі підняв Амулет за ланцюжок і скривився.

— Пхе, як смердить!

— Я тут не винен. Усі претензії — до Розергайтського колектора стічних вод. І, звичайно ж, до себе самого. Я цілу ніч тільки й робив, що тікав від погоні, і все через тебе. Тобі ще пощастило, що мені вдалося з цього викрутитись.

— За тобою гналися? — нетерпляче запитав він. — До чого тут нетерплячка, хлопче? Спробуй краще страх.

— Половина всіх лондонських демонів! — я заплющив свої кам'яні очі й клацнув дзьобом. — Май на увазі, хлопче: вони йдуть сюди, жовтоокі й хижі, готові схопити тебе. Ти безпорадний перед їхньою силою! Тобі залишився єдиний шанс: випусти мене з цього кола, і я врятую тебе від їхніх лабет...[26]

— Думаєш, я такий дурний?

— На це відповість сам Амулет у твоїх руках. Та вже цур йому. Я виконав завдання. Бажаю тобі приємно провести решту твого короткого життя! Прощавай!

Я замерехтів і почав розвіюватись. Із підлоги знявся тоненький стовпчик пари — ніби для того, щоб поглинути мене й понести геть. Та це, на жаль, були тільки мрії. Пентакль Адельбранда показав це наочно.

— Ти не можеш піти! В мене є інше завдання для тебе, ошуканцю.

Найбільше — навіть більше за повторний полон! — мене дратували оці його старомодні словечка. «Прехитрий демоне», «ошуканцю» — так уже років з двісті ніхто не говорить. Відразу видно, що він набрався цього по старовинних книжках.

Та словечка словечками, а хлопець каже правду. Здебільшого звичайні пентаклі зв’язують тебе лиш на одне доручення. Виконав — і гуляй собі. Якщо знову знадобишся чарівникові, йому доведеться воловодитися з викликом від самого початку, а це неабияк утомлює. Проте пентакля Адельбранда це не стосується: його додаткові лінії та закляття зачиняють двері, й ти мусиш залишитись і виконувати дальші накази. Це складна магічна формула, для неї потрібні дорослі сила й зосередженість. Тому я вирішив перейти в наступ.

Я дозволив парі розвіятись.

—То де ж він?

Хлопчина тим часом заклопотано крутив Амулет у блідих руках. Він байдуже позирнув на мене:

— Хто?

— Хазяїн, наставник, сірий кардинал — той, хто стоїть за твоїм троном! Той, хто втяг тебе до цієї невеличкої крадіжки, хто навчив тебе, що слід говорити й малювати. Той, хто тихенько сидітиме в затінку, коли Лавлейсів джин потягне твоє розтерзане тіло лондонськими дахами. Він вигадав якусь гру, про яку ти нічогісінько не знаєш, і зіграв на цьому твоєму незнанні й хлоп’ячому марнославстві.

Це зачепило хлопця. Його вуста трохи скривилися.

— Цікаво, що він тобі сказав? — провадив я навмисне лагідним, співучим голосом. — «Молодець, хлопчику, я ніколи ще не бачив такого здібного малого чарівника. Скажи—но, а чи хотів би ти викликати могутнього джина? А чи зміг би? Ану, спробуймо! Пожартуймо з кого-небудь — украдьмо в нього амулет...»

Хлопчина засміявся. Несподівана реакція! Я думав, що він обуриться чи злякається. Аж ні — він засміявся.

Востаннє крутнувши Амулет у руках, хлопець нахилився й сховав його до чаші. Ще одна несподіванка! А потім виштовхнув чашу з кола — за допомогою тієї самої палички з гачком.

— Що ти робиш?

— Візьми його назад.

— Не потрібен він мені!

— Візьми його назад, кажу!

Мені не хотілося по—дурному сперечатись із дванадцятирічним хлопцем — надто ще й з таким, що зумів нав’язати мені свою волю. Тому я дотягся до чаші й підібрав Амулет.

— І що ж далі? Попереджую: коли Саймон Лавлейс прийде сюди, я не триматимусь за цю штучку. Я з поклоном поверну її господареві. І покажу на штору, за якою ти тремтітимеш зі страху.

— Зачекай.

Хлопчина дістав із внутрішньої кишені куртки щось блискуче. Не пам’ятаю, чи згадував я, що його куртка була на три розміри більша, ніж треба. Колись, вочевидь, вона належала якомусь неохайному чарівникові, бо навіть зараз — після старанного ремонту — мала на собі сліди вогню, крові й пазурів. Я подумки побажав хлопчиськові такої самої долі.

Тепер він тримав у лівій руці начищений диск — бронзове магічне дзеркало. Зробивши правою рукою кілька пасів, хлопець зосереджено втупився в металеву поверхню. Невдовзі полонений біс — мешканець дзеркала, не знаю вже, хто саме, — обізвався. На диску з’явилося туманне зображення; хлопчина придивився до нього уважніше. Я стояв надто далеко, аби побачити щось у дзеркалі, та мені й без того було на що подивитися.

Я оглядав кімнату. Я шукав хоч якоїсь зачіпки до його імені. Листа з адресою, мітки з пральні на одязі. Таке мені вже траплялося. Ні, я, звичайно ж, не сподівався довідатися його справжнього імені... для початку вистачило б і офіційного[27].

Мені, однак, не пощастило. Найпромовистіше, найпотаємніше місце в кімнаті — його робочий стіл — було старанно застелене щільною чорною тканиною. Шафа з одягом стояла в кутку зачинена. Комод — так само. Серед свічок я помітив тріснуту вазу з квітами. Дивна, нівроку, подробиця! Навряд чи він сам туди поставив її: хтось, виходить, ним опікується.

Хлопчина ще раз махнув рукою, й поверхня дзеркала потьмяніла. Він засунув диск назад до кишені, а потім несподівано поглянув на мене. Ого! Зараз щось станеться!

— Бартімеусе, — промовив він. — Я велю тобі взяти Амулет Самарканда й заховати його в магічному сховищі чарівника Артура Андервуда. Заховати так, щоб він нічого не помітив.

І зробити це так потаємно, щоб ніхто — ні людина, ні дух, ні на цьому, ні на будь—якому іншому рівні, — не помітили тебе ні дорогою туди, ні дорогою назад. Після того я велю тобі негайно повернутися до мене — невидимо й нечутно, — й чекати дальших наказів.

Випаливши це одним духом, хлопчина аж посинів[28]. Я насупив свої кам’яні брови.

— Гаразд. Де це нещасне сховище?

Хлопець ледь помітно всміхнувся:

— Унизу.