Бартімеус: Амулет Самарканда

44

Кроки служника на сходах затихли. Ми з хлопцем озирнулися.

— Мені більше до вподоби твоя колишня кімната, — зауважив я. — Тут смердить. І навіть поворухнутись місця немає.

— Нічого тут не смердить.

— Смердить. Свіжою фарбою, пластиком та всілякими новими штукенціями. Хоча тобі, здається, це саме до душі. Авжеж, пане Мендрейку?

Хлопчина не відповів. Він підійшов до вікна і виглянув надвір.

Був другий вечір після великого виклику демона в Гедлгем-Голлі, й відтоді мій хазяїн уперше залишився на самоті. Більшу частину минулої доби він провів за розмовами з міністрами й поліцією, переказуючи свою історію і, безперечно, щоразу додаючи нових побрехеньок. Я тим часом стовбичив на вулиці[129] і аж тремтів з нетерплячки. Коли хлопця залишили на ніч у Вайтголлі, в особливій спальні — а Вайтголл охороняють нівроку добре, — я хвилювався ще дужче. Поки він там хропів, я мусив тинятися надворі. Треба було переговорити з ним, а нагоди ніяк не траплялось.

Та нарешті ще один день минув, і майбутнє хлопчини було визначено. Службовим автомобілем його відвезли до будинку його нової наставниці — сучасного особняка на південному березі Темзи. Вечерю мали подати о пів па дев’яту; наставниця чекатиме на учня в їдальні о восьмій п’ятнадцять. Отже, ми з Натаніелем маємо вільну годину. Я сподівався, що її нам вистачить.

Меблі в кімнаті були звичайнісінькі: ліжко, письмовий стіл, шафа на одяг (цього разу — вмонтована в стіну), книжковий стелаж, тумбочка й стілець. За дверима — невеличка ванна кімнатка. На біленій стелі — потужний електричний світильник, у стіні — віконце. Надворі місячне світло вигравало на водах Темзи. Хлопчина дивився на будівлю Парламенту, розташовану майже навпроти, і на його обличчі застиг дивний вираз.

— Звідси до нього набагато ближче, — зауважив я.

— Так. Вона б пишалася мною... — він обернувся й виявив, що я тим часом прийняв подобу Птолемея і розлігся на його ліжку. — Ану, забирайся геть! Я не хочу терпіти твої страшні... Ого! — він помітив книжку на полиці, що висіла над ліжком. — «Компендіум Фауста»! Мій особистий примірник! Чудово! Андервуд забороняв мені навіть торкатись цієї книжки.

— Не забувай, що Фаустові вона не принесла нічого хорошого...

Та він не чув мене, тільки перегортав сторінки.

— Дивовижно... Моя наставниця каже, що я можу вправлятись у дрібних закляття просто тут, у своїй кімнаті!

— Еге ж, еге ж... Твоя люба нова наставниця, — я сумно хитнув головою. — Ти задоволений нею?

Хлопчина рішуче кивнув:

— Панна Вайтвел дуже могутня. Вона мене багато чого навчить. І належною мірою мене шануватиме.

— Ти так гадаєш? І справді вважаєш її за шляхетну чарівницю?

Я скривився. Моя давня знайома Джесіка Вайтвел — сухорлява, мов кочерга, голова Служби безпеки й Лондонського Тауера, хазяйка Скорботної Кулі. Еге ж, вона таки могутня. Безперечно, вже те, що Натаніеля доручили її ласкавій опіці, свідчить про високу думку влади щодо цього хлопчиська.

Звичайно, вона буде не таким наставником, як Артур Андервуд, і подбає, щоб Натаніелеві таланти не пропадали даремно. А от як це вплине на його вдачу — це вже інше питання. Та будь-що він отримав саме те, чого заслуговує.

— Вона каже, що на мене чекає велике майбутнє, — провадив тим часом хлопець, — якщо я поводитимусь як слід і завзято працюватиму. Каже, що сама наглядатиме за моїм навчанням — і врешті, якщо все піде як треба, я невдовзі служитиму десь у міністерстві, щоб набути досвіду.

Його очі знову переможно спалахнули, й мені тут-таки захотілося подратувати його. Я позіхнув на ввесь рот і вмостився на подушці, та він заговорив далі:

— Вона казала, що там немає жодних обмежень за віком, тільки за здібностями. Я говорив їй, що хотів би взяти участь у роботі Міністерства внутрішніх справ — того відділу, що займається розшуками Спротиву. Ти чув, що тут скоїли ще один напад, поки нас не було в Лондоні? Підірвали кабінет у Вайтголлі. Поки що ніхто нічого не виявив, але я присягаюся, що зумію викрити цих негідників. Насамперед спіймаю Фреда, Стенлі... і оте дівчисько. Розв’яжу їм язики, а тоді...

— Не поспішай, — обірвав я хлопця. — Хіба тобі мало подвигів? Подумай: ти вбив двох чарівників, схиблених на владі, врятував сотню чарівників, так само схиблених на владі... Ти й так герой!

Та мої кпини пропали марно.

— От і пан Деверо казав те саме.

Я рвучко підхопився і обернувся до вікна, приставивши до вуха долоню.

— Послухай-но! — вигукнув я.

— Що?

— Захоплений гомін натовпу!

Він спохмурнів:

— Що ти маєш на увазі?

—Те, що уряд воліє мовчати про цю історію. Де фотографи? Де репортери? Я думав, що твій портрет сьогодні прикрашатиме першу сторінку «Таймсу». Їм слід було б розпитувати тебе про твоє життя, урочисто вручити тобі медаль, випустити марки з твоїм обличчям... Де це все, га?

Хлопчина пирхнув:

— Вони мовчать про це з міркувань безпеки. Так мені пояснили.

— Не з міркувань безпеки, а з тих міркувань, щоб не виставити себе за дурнів. «ДВАНАДЦЯТИРІЧНИЙ ХЛОПЧИК РЯТУЄ УРЯД» — тільки уяви такий заголовок! Увесь Лондон реготатиме. А цього не хочеться жодному чарівникові — повір мені. Коли з чарівників сміються, це стає початком їхнього кінця.

Хлопчисько самовдоволено посміхнувся. Він був ще надто молодий, щоб це зрозуміти.

— Нам слід боятись не простолюдинів, — сказав він, — а змовників. Тих, кому пощастило втекти. Панна Вайтвел каже, що цього демона мали викликати щонайменше чотири чарівники. Отож, крім Лавлейса, Скайлера та Лайма, там мусив брати участь ще хтось один. Лайм утік, а того чарівника з рудою бородою не бачили ні в портах, ні на аеродромах. Це справжня таємниця. Я певен, що Шолто Пінн тут теж доклав рук, але сказати цього не можу — після того, що ти влаштував у нього в крамниці.

— Авжеж, — погодився я, закинувши руки за голову й замислено дивлячись на нього. —Тобі, гадаю, й справді є що приховувати. Скажімо, мене — твоє «бісеня» — і всі мої подвиги. І те, що ти викрав Амулет і підставив Андервуда...

Хлопець почервонів і вдав, ніби щось терміново шукає в шафі. Я встав і підійшов до нього.

— До речі, я помітив, що ти у своїй версії подій віддав панові Андервуду провідну роль, — додав я. — Цікаво, навіщо? Хотів позбутися докорів сумління?

Він хутко обернувся. Його обличчя почервоніло ще дужче.

— А коли й так, то що? — огризнувся він.

Я серйозно поглянув на нього.

— Tи сказав, що помстишся за себе Лавлейсові, — мовив я, — і ти виконав свою обіцянку. Можливо, це трохи втамує твій біль... я цього щиро сподіваюся, хоч і не знаю напевно. Але ти так само пообіцяв звільнити мене, коли я допоможу тобі впоратися з Лавлейсом. Лавлейс нині мертвий, а ти досяг, принаймні у власних очах, нечуваних раніше висот. Зараз саме час виконати цю обіцянку, Натаніелю. Відпусти мене.

Хлопець якусь хвилину помовчав.

— Так, — нарешті промовив він. — Ти допоміг мені. Ти врятував мене...

— На мій довічний сором.

— І я... — він зупинився.

— Збентежений?

— Ні.

— Задоволений?

— Ні.

— Трохи вдячний?

Він глибоко зітхнув.

— Так. Я вдячний тобі. Але це не скасовує того, що ти знаєш моє істинне ім’я.

Настав час вирішити це питання раз і назавжди. Я втомився. Після дев’ятьох днів, проведених у матеріальному світі, мою сутність мучив біль. Я мусив звідси піти.

— Це правда, — погодився я. — Я знаю твоє ім’я, а ти — моє. Ти можеш викликати мене, а я — завдати тобі шкоди. Ми з тобою квити. Але кому я можу сказати твоє ім’я, перебуваючи в Іншому Світі? Нікому. Отож ти сам зацікавлений якнайшвидше відпустити мене. Якщо нам обом пощастить, мене більше ні разу не викличуть за твого життя. Будь—що, навіть якби... — я скрушно зітхнув. — Я обіцяю не виказувати твого імені.

Хлопець не відповів нічого.

— Ти хочеш урочистої присяги? — вигукнув я. — Як щодо такої: «Якщо я порушу цю обіцянку, нехай верблюди затопчуть мене в пісок і нехай мене розкидають полями разом із гноєм.»[130] Tепеp ти віриш мені, еге ж?

Хлопчина завагався. Здається, він уже ладен був погодитись.

— Не знаю... — пробурмотів він. —Ти ж де... джин. Для тебе присяга нічого не важить.

— Не плутай мене з чарівниками! Гаразд. Тоді... — я розлючено підскочив з ліжка. — Тоді, якщо ти зараз не відпустиш мене, я піду до твоєї любої панни Вайтвел і розповім, як усе було насправді. Їй буде дуже цікаво побачити мою справжню подобу.

Хлопець прикусив губу й потягся по книжку.

— Я можу..

— Еге ж, ти багато чого можеш, — відповів я. — Оце і є твоя біда. Ти надто розумний — самому собі на шкоду. Багато що сталося через те, що ти був надто хитромудрий, щоб не втручатись у події. Ти хотів помститись, ти викликав шляхетного джина, ти викрав Амулет, ти змусив інших за це розплачуватись. Ти робив усе, що хотів, а я допомагав тобі, бо мусив допомагати. Звичайно ж, ти з твоєю кмітливістю можеш накласти на мене нове закляття, однак не накладеш його так швидко, щоб я не встиг розповісти твоїй наставниці правду — про тебе, про мене, про Амулет і Андервуда.

— Просто зараз? — тихо перепитав він.

— Просто зараз.

—Тоді ти потрапиш до бляшанки.

—То гірше буде для нас обох.

Кілька секунд ми дивились один одному в очі — здається, вперше. Потім хлопчина зітхнув і відвернувся.

— Відпусти мене, Джоне, — сказав я. — Я вже досить попрацював. Я втомився. І ти так само.

Хлопчина всміхнувся.

— Я нітрохи не втомився, — заперечив він. — Мені ще стільки хочеться зробити!

— Атож, — підхопив я. — Спротив... Змовники... Ти мусиш вивільнити собі руки, щоб полювати за ними без перешкод. Подумай про інших джинів, які тобі знадобляться, коли ти розпочнеш свою велику кар’єру. Вони мені, звичайно, не рівня, зате вони завдадуть тобі меншого клопоту.

Ці слова, здається, зачепили належну струну в його серці.

— Гаразд, Бартімеусе, — сказав він. — Я згоден. Тільки тобі доведеться зачекати, поки я намалюю коло.

— Нічого! — я аж палав завзяттям. — Я тебе розважатиму, поки ти цим займатимешся. Що тобі до вподоби? Я можу заспівати тобі соловейком, заграти якнайкращу мелодію, викликати сотні чудових ароматів... Можу навіть трохи пожонглювати!

— Дякую, не треба.

Один куток у кімнаті навмисне було не прикрито килимом. Там хлопець і намалював шматком чорної крейди, знайденим у шухляді письмового столу, простий пентакль — дуже чітко й точно, лише двічі зазирнувши до своєї книжки з формулами, — і два кола. Поки він це робив, я сидів тихо, мов горличка: мені не хотілося, щоб він зробив хоч найменшу помилку.

Нарешті хлопчина завершив роботу і розігнувся, тримаючись за стан.

— Готово, — сказав він. — Заходь.

Я уважно оглянув руни.

— Це завершить дію пентакля Адельбранда?

—Так.

— І розірве закляття Нескінченного Ув’язнення?

—Так! Бачиш оцей ієрогліф? Саме він розриває його. То ти хочеш, щоб я тебе відпустив, чи ні?

— Я просто хочу переконатися.

Я заскочив до більшого кола і обернувся до хлопця. Він приготувався, подумки повторив закляття, а тоді суворо глянув на мене.

— Годі вже отак по—дурному усміхатись, — зауважив він. — Ти заважаєш мені.

— Пробач, — я скривив обличчя в безмежній скорботі.

— Це аж ніяк не краще.

— Гаразд, гаразд, пробач.

— А тепер — приготуйся, — він глибоко вдихнув.

— Хвилинку, — додав я. — Якщо тобі знадобиться найближчим часом когось викликати, я раджу тобі Фекварла. Він хороший слуга. Доручи йому якусь творчу роботу — скажімо, черпати озеро ситом чи рахувати піщинки на березі річки. Йому це припаде до вподоби.

— Слухай, ти хочеш, щоб тебе відпустили?

— Хочу. Дуже хочу.

— Ну, тоді...

— Натаніелю, остання порада.

— Невже?

— Послухай мене. Як на чарівника, у тебе непогані здібності. Я маю на увазі зовсім не те, про що ти думаєш. По—перше, ти завзятіший за більшість чарівників; але якщо ти не будеш обачний, вони тебе розчавлять. По—друге, ти маєш совість — ту рідкісну річ, яку так легко втратити. Бережи її. От, власне, і все... О, до речі! Я б на твоєму місці поводився обережніше з твоєю новою наставницею.

Кілька секунд він дивився на мене, ніби хотів щось сказати. А тоді нетерпляче хитнув головою.

— Все буде добре. Не переймайся мною. Це твоя остання нагода. Мені за п’ять хвилин пора вечеряти.

— Я готовий.

Хлопчисько швидко, без зволікань, виголосив закляття. З кожним його словом я відчував, як слабшає тягар, що прив’язував мене до Землі. А коли він наблизився до кінця, моя подоба розпливлася і вийшла за межі кола. В магічних рівнях відчинилися незліченні двері, ваблячи мене до себе. Перетворившись на щільну хмару диму, я з ревом поринув геть, заповнивши кімнату, що з кожною миттю ставала дедалі при— марнішою.

Хлопець завершив своє закляття. Замовк. Остання ланка нашого зв’язку обірвалася.

І я зник, залишивши по собі їдкий сірчаний запах. Просто так, на пам’ять.

Минуло два роки після подій «Амулета Самарканда». Юний чарівник Натаніель швидко просувається по службовій драбині. Його теперішнє завдання ох і нелегке: Лондон піддається лютим атакам на кількох фронтах, тож мета юнака — відшукати джерело цих потрясінь і покласти їм край.

Захопливе продовження роману «Амулет Самарканда» аж ніяк не розчарує численних шанувальників таланту Джонатана Страуда. Ця історія знову — неймовірним та небезпечним чином — зводить разом Натаніеля і Бартімеуса. До того ж, у боротьбу вступає Кіті — уперта юна натхненниця сил Спротиву.