Бартімеус: Амулет Самарканда

14

«Я знав, що після повернення на горище на нас чекає добряча бійка, тож підготувався до неї як слід. Насамперед вирішив, який мені прибрати вигляд. Щось таке, щоб хлопчина неабияк розлютився, втратив здоровий глузд і забув геть про все, — а отже, хоч як химерно це звучить, мої страхітливі подоби тут не годилися. Було потрібно щось людське. Дивно, але чарівники дратуються значно більше, коли їх ображає людина, а не привид чи розлючений крилатий змій. Чому це так — не питайте: такий уже в людей мозок.

Я подумав, що найкраще буде прибрати вигляд хлопчика — такого самого віку, щоб розбудити в хлопчині почуття суперництва. Жодних проблем. Птолемеєві, коли ми з ним зналися, було чотирнадцять. Нехай буде Птолемей.

Після цього мені залишилося тільки пригадати свої найкращі контрзакляття і радо передчувати своє швидке повернення додому.

Проникливі читачі, напевно, вже помітили, що я повеселішав. І це чистісінька правда — бо я дізнався Ім’я цього хлопчиська. Ім’я, яке він отримав при народженні[34].

Слід, однак, віддати йому належне: він не ухилився від бійки. Діставшися до своєї кімнати, хлопець хутко натяг куртку, скочив до свого пентакля й гучно покликав мене. Міг би й не горлати так: я й без того був перед ним.

За мить у другому колі з’явився хлопчина—єгиптянин у вбранні лондонського підлітка. Я хитро посміхнувся:

— Натаніель, виходить? Ти ба! Й нітрохи тобі не личить. Я подумав би, що тебе звуть простіше — Берт, скажімо, або Чак.

Хлопчина зблід зі страху та гніву. В його очах я помітив переляк. Він ледве опанував себе й відверто збрехав:

— Це не моє справжнє ім’я. Справжнього навіть мій наставник не знає.

— Еге ж, еге ж. Я, по—твоєму, дурник?

— Думай собі що хочеш. Я наказую...

Я власним вухам не вірив — цей жовтодзьоб намагався доручити мені щось іще! Зареготавши просто йому в обличчя, я зухвало взявся в боки й перервав його:

— Наказуєш? А мозок у тебе не закипить?

— Я наказую тобі...

— На себе, шмаркачу, поглянь!

У хлопця мало піна з рота не полізла, так він розлютився[35]. Тупнувши ногою, мов дитина, що ледве навчилася ходити, він забув про все й кинувся в атаку, як я й сподівався. То знову був Спрямований Біль — улюблена зброя шибайголів[36].

Хлопець вигукнув закляття, і я почув, як його пута скручують мене.

— Натаніель, — ледь чутно прошепотів я й додав слова належного контрзакляття.

Пута негайно ослабли й розширились, мов кола на воді. Коли вони вийшли за межі пентакля, хлопчина побачив крізь окуляри, що пута наближаються до нього. Він коротко гаркнув, на якусь мить знову злякався, та врешті все-таки згадав слова Скасування. Щойно він вигукнув ці слова, як пута зникли.

Я обтрусив з рукава куртки уявний порох.

— Ти диви, — зауважив я. — Мало сам собі голову не зняв.

Якби хлопчина вчасно зупинився, він зрозумів би, що сталося. Та для цього він був надто роз’ярений. Мабуть, вирішив, що зробив якусь помилку, переплутав щось у заклятті. Відсапуючи, він заходився пригадувати свій набір огидних витівок. Потім ляснув у долоні й знову заговорив.

Правду кажучи, я не чекав такого потужного закляття, як Коло Стимулювання. З п’яти вершин пентакля, в якому я перебував, з тріскотом та сичанням вистрілили вгору осяйні стовпи блискавок. Ці блискавки ніби застигли на одну— єдину мить, а вже наступної миті з кожного стовпа вилетів горизонтальний промінь, і ці промені прохромили мене, наче списи. Моє тіло прошили електричні розряди. Скрикнувши, я впав на підлогу й заборсався.

Та все-таки мені вдалося процідити крізь стиснуті зуби: «Натаніель!» — і додати контрзакляття. Воно подіяло негайно. Розряди припинились, і я безсило розтягся на підлозі. Блискавки вдарили на всі боки. Хлопчина впав ниць — і вчасно: тільки—но він ударився об підлогу, його куртку за спиною пробив електричний розряд — досить потужний, щоб убити його на місці. Інші блискавки полетіли в бік ліжка й стола: одна розколола навпіл вазу з квітами, а решта потрапили в стіни, поцяткувавши їх чорними зірочками. Видовище було пречудове.

Куртка задерлася й накрила хлопця з головою. Він потихеньку піднявся й визирнув з-під неї. Я по—дружньому показав йому великого пальця:

—Молодець. Якщо далі отак працюватимеш і не робитимеш дурних помилок, то врешті станеш справжнім дорослим чарівником.

Хлопець не відповів нічого. Він важко встав з підлоги. На щастя, впав він точнісінько вниз і досі перебував під захистом свого пентакля. Це, однак, не дуже займало мене: я чекав на його наступну помилку.

Та хлопчина вже оговтався. Десь із хвилину він мовчки стояв і міркував.

— Краще відпусти мене, — підказав я. — Бо твій старий Андервуд зараз прийде подивитися, що тут за шарварок.

— Ні, не прийде. Ми надто високо.

— Тільки на два поверхи.

— Він глухий на одне вухо. Нічого не чує.

— А його дружина...

— Замовкни! Я думаю. Ти зробив це двічі... що ж то було? — він ляснув пальцями. — Зрозуміло! Моє ім’я! Ти скористався ним, щоб відбити мої закляття, хай тобі грець!

Виразно піднявши брови, я заходився розглядати свої нігті:

— Може, й так, а може, й ні. Моє діло — знати, а твоє — гадати.

— Годі! — знову тупнув ногою хлопчисько. — Не смій так розмовляти зі мною!

— Як саме?

—Так, як ти щойно розмовляв! Ти говориш, як шмаркач!

— З ким поведешся, від того й наберешся, друже.

Я щиро тішився: мені таки вдалося роздратувати його. Він добряче розлютився через утрату імені. За кілька секунд він уже приготувався до нової атаки: я прибрав таку саму позу — тільки оборонну, як у борця сумо. Птолемей був заввишки з цього хлопчину, так само худорлявий 1 чорнявий, тож вийшло дуже гарно й симетрично[37].

Хлопчина ледве опанував себе. Відразу було помітно, що він гарячково перебирає в пам’яті всі свої уроки, силкуючись пригадати щось на такий випадок. Він уже зрозумів, що обстріл каральними закляттями тут не зарадить: я просто спрямую їх проти нього самого.

— Я знайду інший спосіб, — похмуро бурмотів він. — Ось побачиш...

— Ой, як страшно, — відповідав я. — Аж лихоманка трусить.

Хлопчина серйозно замислився. Під очима в нього набухли темні мішки. З кожним новим закляттям він просто виснажував сам себе, а мене це влаштовувало якнайкраще. Бувало, що дехто з чарівників падав мертвим від перенапруження. Таке в них, бідолах, неспокійне життя.

Думав хлопець довго. Я навмисне позіхнув і швиденько створив собі годинника, щоб можна було втомлено подивитись на нього.

— Може, спитаєш поради в хазяїна? — запропонував я. — Він би допоміг тобі.

—Хто? Мій наставник? Ти, мабуть, жартуєш.

— Та ні, не цей старий дурень. А той, хто нацькував тебе на Лавлейса.

Хлопчина спохмурнів:

— Ніхто не цькував мене. І жодного хазяїна я не маю.

Тепер настала моя черга дивуватися.

— Я все робив сам, — додав хлопець.

Я аж свиснув:

— Ти хочеш сказати, що викликав мене сам—один, власними зусиллями? Непогано... як на твій вік! — я вирішив додати трохи лестощів. — Гаразд, тоді, коли твоя ласка, я зроблю тобі невеличкий дарунок. Тобто дам пораду. Зараз тобі краще відпустити мене. Тобі треба перепочити. Ти давно дивився в дзеркало? Ні. не в магічне, без бісеняти. Твоє обличчя вже зморшками береться. Не дуже добре для твого віку. А що буде далі? Сивина? Що ж ти робитимеш, коли зустрінеш свого першого сукуба[38], першу джинію? Пошлеш її під три чорти?

Я розумів, що надто забалакався, та нічого не міг із цим удіяти. Мені було ніяково. Хлопчисько дивився на мене, щось міркував, і його обличчя мені не подобалось.

— До того ж. — провадив я. — коли я піду, ніхто не дізнається. що Амулет Самарканда в тебе. Ти зможеш таємно користуватись ним. Це ж неоціненна річ! Усі тільки й прагнуть заволодіти ним. Я тобі цього ще не казав, та в місті до мене причепилось якесь дівча, хотіло забрати Амулет собі.

Хлопчина знову спохмурнів:

— Що за дівча? Чого воно хотіло?

— Обшукати мене, — я не став згадувати, що це їй майже вдалося.

Хлопець стенув плечима:

— Мене цікавить не Амулет, а Саймон Лавлейс. Він принизив мене, й за це я збираюся його знищити.

— Надмірна ненависть шкідлива, — зауважив я.

— Чому?

— Ну..

— Я відкрию тобі секрет, демоне, — провадив він. — За допомогою своєї магії я побачив, як Амулет Самарканда потрапив до Саймона Лавлейса[39]. Кілька місяців тому якийсь незнайомець — смаглявий, чорнобородий, закутаний у плащ — прийшов до Лавлейса вночі і приніс йому Амулет. А натомість одержав гроші. То була таємна зустріч.

Я зневажливо пирхнув:

— Ну то й що? Це звичай усіх чарівників — тобі годилося б це знати. Вони обожнюють усе таємне, навіть без потреби.

— Тут було дещо більше. Я бачив цс з їхніх очей — І Лавлейса, й незнайомця. Вони коїли щось незаконне, щось... А плащ того бороданя був заляпаний свіжою кров’ю.

— Що тут такого? Вбивства давно вже стали частиною гри. На себе поглянь: тобі ледве шість років, а ти вже палаєш помстою.

— Дванадцять.

— Яка різниця? Ні, тут нічого надзвичайного немає. А чолов’яга в закривавленому плащі, вочевидь, працює на якусь відому фірму. Погортай телефонний довідник, неодмінно її там знайдеш...

— Я хочу з’ясувати, хто він такий.

— Гм—м... Чорнобородий і в плащі? Ці прикмети звужують коло підозрюваних до якихось п’ятдесяти п’яти відсотків лондонських чарівників. Для цього треба лише виключити всіх жінок.

— Замовкни! — хлопчині, здається, почав уриватись терпець.

—А що таке? Здається, ми так мило розмовляємо...

— Я знаю, що Амулет Самарканда було вкрадено. Когось було вбито заради нього. Коли я з’ясую, кого саме вбили, то викрию Лавлейса й подивлюся, як його знищать. Я підкину Амулет — так, щоб підманити лиходія й водночас насторожити поліцію. Його спіймають на гарячому. Та спершу я хочу дізнатися все про нього й про те, що він замислює. Хочу довідатись про його таємниці, справи, друзів — про все! Мені треба розвідати, в кого Амулет перебував раніше, що там сталося й чому Лавлейс украв його. Тому я наказую тобі, Бартімеусе...

— Хвилинку! Ти нічого не забув?

— Чого саме?

— Того, що я тепер знаю твоє ім’я, маленький Натті! А отже, маю над тобою певну владу. Тепер усе не так просто, еге ж?

Хлопчина знову замислився.

— Тепер ти не заподієш мені шкоди так легко, — вів далі я. —

Це серйозно обмежує твою волю маневру. Спробуй чимось пожбурити в мене, і я відразу це відіб’ю.

— Я досі можу зв’язати тебе своєю волею. Ти й зараз мусиш слухатися моїх наказів.

— Це правда. Твої накази—умови, за якими я взагалі перебуваю в цьому світі. Я не можу порушити їх під страхом Полум’я Знищення[40]. Але я чудово можу дошкуляти тобі, водночас виконуючи твої ж накази. Що, скажімо, заважає мені, стежачи за Саймоном Лавлейсом, тим часом виказати тебе якомусь іншому чарівникові? Досі я цього не робив лише зі страху перед можливими наслідками. Але тепер мені нема чого боятися. Навіть якщо ти чітко заборониш мені доносити на тебе, я знайду інший спосіб завдати тобі халепи. Скажімо, згадаю твоє істинне ім’я в розмові з кимось із знайомих. Лиш уяви, що я можу накоїти, — й ти вже ніколи не зможеш заснути з переляку.

Безперечно, мені вдалося залякати його. Хлопчина закліпав, мовби шукаючи вади в моїх міркуваннях, та я був спокійний. Наказувати джинові, що знає твоє ім’я, це все одно, що кидати запалені сірники на фабриці феєрверків. Рано чи пізно неодмінно зіткнешся з наслідками. Найбільше, що міг зробити цей хлопчисько, — відпустити мене й сподіватися, що за його життя мене більше ніхто не викличе.

Так я думав. Та насправді цей жовтодзьоб виявився надзвичайно розумним і кмітливим.

— Ні, — поволі промовив він. — Я не зможу тебе зупинити, якщо ти захочеш мене зрадити. Але можу потурбуватися, щоб ти постраждав разом зі мною. Так, так... — він заходився порпатись у кишені своєї подертої куртки. — Де ж це вона... Ага! — у руці його з’явилася невеличка пом’ята бляшанка з написом «Міцний дідуган».

— Це ж тютюн! — вигукнув я. — Хіба ти не знаєш, що від куріння помирають?

— Там давно вже нема ніякого тютюну, — зіпнув хлопчисько. — Мій наставник зберігає в таких бляшанках ароматичні трави. Зараз тут розмарин.

Він трохи підняв вічко. За мить я відчув бридкі пахощі розмарину, і в мене стало дибки волосся. Деякі трави дуже шкідливі для самої нашої сутності, і розмарин—одна з таких рослин. Тому чарівники намагаються припасти його якомога більше[41].

— Я б на твоєму місці викинув цю гидоту й насипав доброго тютюнцю, — порадив я. — Все ж таки корисніше.

Хлопчина закрив бляшанку.

— Я збираюся дати тобі завдання, — мовив він. — Щойно ти підеш, я накладу закляття Нескінченного Ув’язнення. Воно прив’яже тебе до цієї бляшанки. Спрацює це закляття не відразу, а через місяць. Якщо тим часом — з будь-якою причини — я не скасую його, тебе затягне до цієї бляшанки, й ти сидітимеш у ній, аж поки її хто—небудь відкриє. Як тобі подобається така думка—просидіти кілька століть у бляшанці з розмарином? Колір обличчя в тебе буде просто чудовий.

— А ти метикуватий хлопчисько, — понуро промовив я.

— А якщо надумаєш пручатися, я сьогодні ж прив’яжу до бляшанки цеглину й кину її в Темзу. Отож не сподівайся, що тебе швидко визволять.

— Я й не сподіваюся.

Це була чистісінька правда. Так, я оптиміст, але не божевільний[42].

Хлопчисько дивився на мене з огидно—переможною усмішкою — так, ніби ми з ним бавилися на дитячому майданчику й він саме виграв мою найкращу кульку.

— Ну, Бартімеусе, — пирхнувши, мовив він, — що ти на це скажеш?

Я відповів йому чарівною усмішкою.

—А може, облишиш ці дурні витівки з бляшанкою і просто довіришся мені?

— Навіть не сподівайся.

Мої плечі поникли. Отаке воно, життя: хоч як пручаєшся, а чарівник урешті знайде спосіб приборкати тебе.

— Гаразд, Натаніелю, — сказав я. — То чого саме ти від мене хочеш?