Бартімеус: Амулет Самарканда

26

Вечоріло, і нестерпний страх дедалі дужче стискав Натаніелеве серце. Хлопчина походжав кімнатою, наче леопард кліткою, й почувався так, ніби потрапив до дюжини пасток водночас. Так, двері було замкнено — фізично він не міг звідси вийти, але це було найменшою з усіх його проблем.

Саме зараз його слуга Бартімеус ув’язнений у Тауері. Його піддають усім тортурам, на які здатні чарівники високого рангу. Якщо демон справді влаштував бійку в центрі Лондона, так йому й треба. Але ж Натаніель — його хазяїн. Він відповідає за злочини свого слуги. А це означає, що скоро його так само шукатимуть.

Під тортурами кожен забуде про загрозу Нескінченного Ув’язнення. Бартімеус назве їм Натаніелеве ім’я, й сюди негайно прибуде поліція. А потім...

Тремтячи зі страху, Натаніель згадав учорашній вечір і понівеченого Шолто Пінна. Еге ж, наслідки навряд чи будуть приємні.

Навіть якщо станеться диво й Бартімеус мовчатиме, залишається Андервуд. Натаніелів наставник уже обіцяв позбутися свого учня — а може, він учинить і щось гірше. Тепер Андервуду залишається тільки розібрати поспіхом начеркані записи, щоб точно дізнатися, кого саме викликав його учень. Далі чарівник вимагатиме, щоб хлопець зізнався в усьому. Натаніель уявив, якими способами переконання може при цьому скористатися його наставник, і йому аж мороз пробіг поза шкірою.

Що ж робити? Пані Андервуд запропонувала вихід: порадила хлопцеві просто розповісти всю правду. Та від самої думки про те, що доведеться відкрити свої таємниці озлобленому й жовчному наставникові, Натаніеля занудило.

Облишивши на деякий час ці роздуми, хлопчина викликав утомленого біса і, незважаючи на його обурення, знову відрядив його стежити за Тауером. Він злякано дивився з безпечної відстані, як розгнівані орди зеленекрилих демонів кружляли над мурами, наче сарана, а потім зненацька порозліталися на всі боки.

— Справляє враження, еге ж? — долинув голос із дзеркала. — Вищих джинів ліпше не займати. Хоча хтозна?—додав він. — Може, хтось із них уже шукає тебе!

— Знайди Андервуда! — гаркнув Натаніель. — Де він зараз і що робить?

— Що, рушаймо нижче? Так—так, Артур Андервуд... На жаль, нічого не вийде. Він теж у Тауері, й туди не проберешся. Можна хіба припустити, — бісеня захихотіло, — що він саме розмовляє з твоїм приятелем Бартімеусом.

Далі спостерігати за Тауером було марно. Натаніель заховав дзеркало під ліжко. Авжеж, справи кепські. Доведеться в усьому зізнатися. Розповісти про все наставикові, якого хлопець нітрохи не шанував, який не зміг захистити його, плазував перед Лавлейсом. Натаніель ясно уявляв, як Андервуд вихлюпне на нього свій гнів через причіпки, знущання й страх за власну кволу репутацію... А що буде потім...

Десь через годину знизу долинув стукіт парадних дверей. Натаніель аж застиг, прислухаючись зі страхом, чи не лунають на сходах кроки наставника, але до нього довго ніхто не йшов. А коли нарешті в замку клацнув ключ, Натаніель уже зрозумів з тихенького засапаного дихання, що за дверима стоїть пані Андервуд. Вона тримала невеличку тацю зі склянкою молока й бутербродом з нарізаними помідором та огірком.

— Пробач, що я так пізно, Джоне, — мовила господиня. — Я давно вже приготувала тобі вечерю, та не встигла принести, бо твій наставник повернувся додому, — вона зітхнула. — Я мушу йти. Там унизу все аж кипить.

— А що... що сталося, пані Андервуд?

— Будь хорошим хлопчиком, їж свій бутерброд. Тобі треба попоїсти, бо щось ти надто блідий. Я певна, що наставник скоро покличе тебе.

— Він щось казав про...

— Лишенько, Джоне! Коли вже ти припиниш чіплятися із запитаннями? Він багато чого сказав, але нічого такого, чим я ділилася б з тобою зараз. У мене на вогні каструля з окропом — мені треба щось швиденько приготувати йому. Їж собі бутерброд, любий.

— А наставник?..

— Він замкнувся в кабінеті й наказав, щоб його не турбували. Крім вечері, зрозуміло. Там коїться щось надзвичайне.

Щось надзвичайне... Цієї миті Натаніель прийняв несподіване рішення. Пані Андервуд єдина, кому він може довіритися, хто по-справжньому про нього піклується. Саме їй він усе розповість — і про Амулет, і про Лавлейса. Вона допоможе йому все залагодити з Андервудом, а якщо треба — то й з поліцією. Вона все владнає, — думав Натаніель, хоч і не знав, як саме.

— Пані Андервуд...

Вона підняла руку.

— Ні, не зараз, Джоне. Я мушу поспішати.

— Пані Андервуд, мені справді треба...

— Ані слова більше! Мені пора йти.

Утомлено всімхнувшись, вона пішла. Двері зачинились.

У замку клацнув ключ. Натаніель сидів і дивився їй услід. На мить йому здалося, що вона готова заплакати, але потім у його душі знялася хвиля гніву Хіба він якийсь неслухняний хлопчисько, що його замикають на горищі, поки дорослі радяться, як його покарати? Ні. Він чарівник! Із ним повинні рахуватися!

У нього відібрали все. Залишилося тільки магічне дзеркало — він може лише спостерігати. Щоправда, спостереження може дати йому знання. А знання — це сила.

Натаніель куснув бутерброд і вмить пошкодував про це. Відставивши тарілку вбік, він підійшов до вікна й подивився на Лондон — цілий килим жовтих вогників, що розкинулися під нічним небом. Безперечно, якби Бартімеус виказав ім’я свого хазяїна, Андервуд або поліція вже схопили б Натаніеля за горло. Цікаво... А ще й ця надзвичайна подія... Чи пов’язана вона з Бартімеусом, чи ні?

Андвервуд зараз унизу, біля телефону. Вихід вельми простий: трохи простежити за ним, і все буде ясно.

Натаніель знову дістав дзеркало.

— Мій наставник зараз у своєму кабінеті. Підберися до нього ближче — так, щоб мені все було видно. А найголовніше — слухай і переказуй мені все, що він говорить.

— Ну, й хто тут тепер нишпорка?.. Та годі, годі, пробач! Мені байдуже до твого морального обличчя. Нумо, вперед...

Середина диска прояснилась, і там з’явилося чітке й виразне зображення кабінету наставника. Андервуд сидів у шкіряному кріслі, спершись ліктями об стіл. В одній руці він тримав слухавку, а другою вимахував у такт власним словам. Бісеня підібралося ближче: тепер було видно тривогу на чарівниковому обличчі. Андервуд кричав у телефон.

Натаніель постукав по диску:

— Що він говорить?

Бісів голос залунав тільки з середини речення. Звук надходив з невеличким запізненням, та хлопець бачив, що слова передаються точно:

—... ви кажете? Всі троє втекли? Є жертви — цілі дюжини?! Це нечувано! Вайтвел з Дювалем повинні за це відповісти!

Так, я справді не тямлю себе, Ґреґорі! Це серйозний удар по моєму розсліду! Я мав намір сам допитати цього демона. Так, сам! Бо я певен, що це пов’язано з крадіжками артефактів... з тим, що останнім часом вони так почастішали. Всі знають, що найкращі зразки зберігаються в Пінна; демон напевно збирався викрасти їх... Так, так, це означає, що тут замішаний якийсь чарівник... Так, я розумію, що це навряд... і все таки, то була моя найкраща ниточка... щиро кажучи, навіть єдина... А чого ви ще сподіваєтеся з таким фінансуванням?! їхніх осіб не встановили? Зовсім?! Оце то буде ляпас для Джесіки! Хоч одна приємна річ в усій оцій сумній історії... Так. Гадаю, що так. До речі, Ґреґорі, я саме пригадав — я хотів би порадитися з тобою з одного особистого питання...

Бісеня зненацька замовкло, хоч Андервуд говорив далі, щільно притиснувши слухавку до вуст. Натаніель щосили струснув диск, і в ньому з’явилося личко немовляти:

— Агов, чого це ти?!

— Звук! Де звук?!

— Він говорить пошепки! Я нічогісінько не чую. А ближче підбиратися небезпечно.

— Я мушу це почути!

— Хазяїне, ти ж знаєш про межі безпеки! Чарівники часто ставлять захисні сенсори. Ти ж розумієш, що навіть цей чолов’яга...

Натаніелеві з нетерплячки звело обличчя. Міркування безпеки зараз його не займали.

— Кажу тобі — передавай. І не змушуй мене повторювати це.

Біс не відповів. У дзеркалі з’явилось Андервудове лице — тепер воно заповнювало мало не всю середину диска. Було чітко видно кожну волосинку, що стирчала з ніздрів чарівника. Наставник кивав:

— Так, я згоден. Мабуть, я й справді повинен відчувати втіху... Так, якщо поглянути з цього боку, хлопчик і справді втілює гідний наслідок моєї тяжкої праці. Тепер мій старий наставник...

Андервуд не закінчив. Він скривився, ніби його торкнулося щось холодне:

— Пробачте, Ґреґорі. Я відчуваю, що це буде справедливо...

Натаніель побачив, як чарівник примружив очі: знайомі брови зійшлися на переніссі. Зображення в дзеркалі зненацька розширилось — так, ніби бісеня перескочило до іншого кутка кімнати. Андервуд щось вигукнув. Біс спробував повторити це слово, та його голос ніби щось вимкнуло. Зображення залишилось, але якось по—дивному затремтіло.

— Що сталося, бісе? — голос Натаніеля зірвався.

Бісеня не відповідало.

— Я наказую тобі покинути кабінет і повернутися до мене!

Відповіді не було.

Зображення в дзеркалі аж ніяк не заспокоювало Натаніеля. Хоч воно й тремтіло, хлопчина бачив, як Андервуд поклав слухавку, поволі встав і обійшов довкола столу. Його погляд, чіпкий і недобрий, ніби когось вишукував. Зображення затремтіло ще дужче — біс, напевно, щосили намагався вирватись і втекти, та в нього нічого не виходило. Натаніель у паніці кілька разів відчайдушно вдарив по дзеркалу — все було марно. Біс закляк, не в силах поворухнутись чи вимовити хоч слово.

Андервуд підійшов до шафи, що стояла біля дальньої стіни, понишпорив у ній, і повернувся назад з металевим циліндром у руках. Він труснув циліндра: з чотирьох невеличких отворів у його верхній частині посипався білий порошок, який невдовзі заповнив усю кімнату. Порошок подіяв умить: Андервуд здригнувся й поглянув угору, просто на Натаніеля — так, ніби дзеркало перетворилося на вікно. На мить хлопчині здалося, ніби наставник і справді бачить його, але потім він зрозумів, що той просто помітив бісеня.

Скутий жахом, Натаніель дивився, як його наставник нахилився й потяг за стрічку, пришиту до килима. Килим скрутився й покотився вбік. Під ним було намальовано два пентаклі. Чарівник ступив до меншого з них, не зводячи очей із застиглого біса. Андервуд щось промовив, і за кілька секунд у більшому пентаклі з’явилась примарна постать. Андервуд віддав якийсь наказ. Привид уклонився й пропав. На превеликий Натаніелів подив, тіло наставника ніби замерехтіло й ковзнуло вбік. Андервуд досі стояв у пентаклі, але поряд із ним був його двійник — прозорий, немовби зітканий з туману.

Привид, відштовхнувшись ногами, злетів у повітря й полинув уперед просто до безпорадного біса, що досі передавав зображення кабінету на диск. Натаніель, вигукуючи команди, заходився люто трусити дзеркало, та все було марно: зупинити наставника не вдавалося. Привид поволі наближався: брови були насуплені, очі дивилися просто на бісеня. Тепер примарний Андервуд заповнив собою всю поверхню диска. Здавалося, що зараз він пройде крізь дзеркало...

Аж тут привид зник. Натаніель побачив у дзеркалі лише тіло наставника, що нерухомо стояло посередині пентакля.

Незважаючи на страх, хлопець чудово зрозумів, що сталося. Виявивши шпигуна й заморозивши його, Андервуд вирішив пройти астральною ниткою біса до джерела, щоб розпізнати свого ворога. Такі джерела могли перебувати за багато миль від об’єкта спостереження; можливо, наставник сподівався на довгу подорож в астральному тілі, керованому джином. Якщо це справді так, на нього чекає несподіванка.

Надто пізно Натаніель збагнув, що йому тепер робити. Вікно! Якщо викинути дзеркало надвір, то наставник, можливо, не здогадається...

Він двічі ступив у напрямі вікна, коли крізь підлогу без жодного звуку почала з’являтись примарна голова Артура Андервуда. Вона мерехтіла яскраво-зеленим світлом. Ось із підлоги визирнув кінчик скуйовдженої бороди... ГЬлова повільно обернулася на дев’яносто градусів і нарешті побачила Натаніеля, що досі стояв над нею, стискаючи бронзове дзеркало в руках.

Обличчя наставника скривилося так, як Натаніель ніколи ще не бачив. Ні, то не була знайома нетерпляча зневага, що так довго характеризувала Андервуда як учителя. І не лють, яку він виявив уранці, викривши свого учня. Ні. Спершу на лиці чарівника виступив крайній подив, який відразу змінився такою злобою, що в Натаніеля підігнулись коліна. Дзеркало випало з його рук. Хлопець безсило сповз по стіні. Він спробував заговорити, але не зміг вимовити ні слова.

Примарна голова дивилася на нього з середини кімнати. Натаніель дивився на неї. А потім з перекинутого дзеркала долинув глухий, далекий — мабуть, через те, що його видавало фізичне тіло, яке перебувало внизу в кабінеті, —Андер— вудів голос:

— Зраднику!..

З Натаніелевих вуст вилетіло здушене хрипіння. Голос пролунав знову:

— Зраднику! Я з’ясую, хто наказав тобі підглядати за мною.

— Ніхто... ніхто мені... — ледве чутно прошепотів Натаніель.

— Готуйся! Я йду до тебе!

Голос ущух. Примарна голова наставника закрутилась і зникла. Натаніель, тремтячи, підняв диск і зазирнув туди. За кілька секунд зображення кімнати розпливлося — дух чарівника пройшов крізь біса. Потім він полинув над килимом туди, де стояло тіло. Підібравшись упритул, дух прибрав ту саму позу і злився з тілом. Ще за мить Андервуд зробився звичайним, а в більшому пентаклі з’явився привид. Ляснувши в долоні, Андервуд відпустив джина; той уклонився й щез. Чарівник вийшов з пентакля — очі його палали — і поспіхом покинув кабінет.

Закляття, що скувало біса, розвіялось, і в диску знову з’явилось личко немовляти. Бісеня з полегшенням видихнуло:

— Ху-у! Тобі навіть не уявити, як мені було гидко! Коли оцей бридкий дідуган проходив просто крізь мене і моєю ниткою... Мене аж трусить, їй-право!

— Замовкни! Замовкни! — Натаніель, збожеволівши зі страху, намагався щось придумати.

— Послухай-но, зроби мені ласку! — провадило бісеня. — Часу в тебе залишилося обмаль. Звільни мене зараз, поки ти ще живий! Жити в цім дзеркалі так нудно, тобі й не уявити, як тут самотньо... Ну ж бо, хазяїне. Я буду вельми вдячний тобі!

Немовля хотіло було спокусливо всміхнутись, та Натаніель люто пожбурив диском у стіну.

— Ой! Гаразд, бажаю тобі щиро натішитись тим, що на тебе чекає!

Натаніель підбіг до дверей і заходився відчайдушно смикати ручку. Знизу вже лунали швидкі наставникові кроки.

— Він по-справжньому розлючений, — обізвався біс. — Навіть його астральна форма мало не вбила мою сутність, коли проходила крізь мене. Шкода, що я лежу ниць, бо охоче помилувався б тим, що станеться, коли він увійде сюди.

Натаніель кинувся до шафи і рвонув її на себе. Він хотів підперти шафою двері, однак та була заважка. Хлопцеві забракло сил. Він гарячково й переривчасто дихав.

— Чого ти нервуєшся? — поцікавився біс. — Ти ж тепер могутній чарівник. Виклич когось, і він тебе порятує. Скажімо, африта — це робота саме для нього. Чи свого любого Бартімеуса, про якого ти так піклуєшся. Чому його немає, коли він тобі потрібен?

Натаніель, схлипнувши, пошкутильгав на середину кімнати й поволі обернувся до дверей.

— Що, прикро? — кепкувало бісеня. — Прикро віддаватися на чиюсь милість? Тепер ти сам це знаєш, хлопче. Довідаєшся зараз на власній шкурі. Тепер ніхто не допоможе тобі.

Аж тут хтось постукав у віконце.

Натаніелеві на мить зупинилося серце. Він поглянув туди — біля шибки сидів розтріпаний голуб і вимахував обома крилами відразу. Хлопчина нерішуче ступив до вікна:

— Бартімеусе?..

Голуб кілька разів стукнув дзьобом у шибку. Натаніель простяг руку до засувки...

У замку клацнув ключ. Двері з грюкотом відчинились. На порозі стояв Андервуд з червоним від люті лицем, облямованим сивою гривою волосся та бородою. Натаніель, опустивши руку, обернувся до наставника. Голуб зник з вікна.

Відсапнувши за кілька секунд, Андервуд скрикнув:

— Негіднику! Хто керує тобою? Хто з моїх ворогів?

Натаніеля трусило, але він стояв нерухомо й не зводив з чарівника очей.

— Ніхто, сер. Я...

— Дюваль? Мортенсен? Чи, може, Лавлейс?

Почувши останнє ім’я, Натаніель не стримав глузливої посмішки.

— Ні, сер, не вони.

— Хто навчив тебе, як зробити дзеркало? Хто наказав тобі підглядати за мною?

Попри страх, у Натаніелевім серці палахкотів гнів.

—Хіба ви не чуєте? — із запалом відповів він. — Я ж кажу вам — ніхто.

— Ти брешеш мені навіть зараз! Гаразд! Поглянь на цю кімнату востаннє. Більше ти сюди не повернешся. Зараз ми підемо до мого кабінету, й тебе тішитиме товариство моїх бісів — аж доти, доки ти розв’яжеш собі язика. Ану, ходи зі мною!

Натаніель завагався, але це йому не допомогло. Рука наставника, мов лещатами, стисла його плече. Хлопець вилетів з дверей і помчав сходами вниз.

Дорогою їх зустріла захекана пані Андервуд. Побачивши безпорадного Натаніеля й розгніване чоловікове обличчя, вона аж вирячила очі, та нічого з цього приводу не сказала.

—Артуре, — натомість промовила вона, — до тебе відвідувач.

— Мені нема часу. Цей хлопчисько...

— Він каже, що в нього вкрай термінова справа.

— Хто? Хто каже?

— Саймон Лавлейс, Артуре. Він просто-таки вдерся до нас.