Бартімеус: Амулет Самарканда

19

Вони пройшли повз нескінченний ряд блискучих чорних автомобілів до металевих дверей. Сповнений передчуттів, Натаніель не міг ні на чому зосередитись. Він був такий неуважний, що майже не поглянув на двох ошатних охоронців, які зупинили їх біля дверей, і не помітив, що його наставник показав охоронцям три пластикові картки. Ті оглянули перепустки і повернули їх. Він ледве розгледів ліфт, обшитий дубовими панелями, й невеличку червону кульку, що спостерігала за ними зі стелі. Лише тоді, коли двері ліфта відчинились і Андервуди вийшли до розкішної Вестмінстерської зали, почуття знову повернулися до хлопця.

Вестмінстерська зала була величезна, з високою склепінчастою стелею й потемнілими з часом сволоками. Стіни та підлогу було зроблено з велетенських полірованих кам’яних блоків; у стрільчастих вікнах видніли барвисті вітражі. В дальшому кінці зали вікна й двері виходили на терасу, що вела до річки. Зі стелі звисали жовті люстри, інші світильники було прикріплено до стін. У залі вже зібралося зо дві сотні людей, та для такого великого приміщення це було майже ніщо, й воно здавалося порожнім. Натаніелеві пересохло в роті. Він зненацька відчув себе маленьким і мізерним.

Він стояв з паном і панею Андервуд біля сходів, що вели до зали. Служник у чорній лівреї нечутно підійшов і прийняв плащ пана Андервуда. Другий слуга люб’язно показав дорогу, й вони подалися сходами вниз.

Тут дещо привернуло Натаніелеву увагу. Тьмяно—сіра статуя — скорчений хлопчина в химерному вбранні. Очі його були вирячені, а в руці він тримав щітку на взуття. Хоч роки трохи згладили риси обличчя статуї, однак на ньому й донині застиг вираз такого відчаю, що Натаніель аж здригнувся. Він поквапився за наставником, стежачи, щоб ненароком не збити його з ніг.

Біля підніжжя сходів вони зупинилися. Слуги розносили келихи з шампанським (якого Натаніелеві хотілось) і з лимонадом (якого він не хотів, але одержав). Пан Андервуд, жадібно ковтнувши зі свого келиха, заходився стривожено оглядати залу. Пані Андервуд позирала на всі боки з замріяною усмішкою. Натаніель відсьорбнув лимонаду й теж озирнувся.

Довкола аж роїлися чарівники — молоді й старі, що розмовляли й сміялися. Зала обернулася на серпанок чорних костюмів і вишуканих суконь, білозубих усмішок і коштовностей, що мерехтіли у світлі ламп. Біля кожного входу бовваніли люди з кам’яними обличчями, в однаковому сірому вбранні. Натаніель вирішив, що це поліція або чарівники зі служби безпеки, готові за першого—ліпшого натяку на безлад викликати джина. Проте сам він навіть крізь лінзи не зміг розгледіти в залі жодної магічної істоти.

Натомість Натаніель помітив кількох бундючних хлопців та дівчат — вочевидь, таких самих учнів, як він. На відміну від нього, всі вони жваво й невимушено розмовляли з іншими гостями. Зненацька хлопчина гостро, аж до болю, усвідомив, як ніяково тут його наставникові з дружиною, самотнім і відчуженим від усіх.

— Може, нам слід поговорити з кимось? — наважився спитати Натаніель.

Пан Андервуд сердито поглянув на нього:

— Я, здається, казав тобі...

Аж тут він загнувся і радо помчав до якогось товстуна, що саме спускався сходами:

— Ґреґорі!

Проте Ґреґорі, здається, не дуже зрадів цій зустрічі.

— О, привіт, Андервуде.

— Який я радий тебе бачити!

Пан Андервуд перегородив товстунові шлях. Він аж пританцьовував з нетерпіння — так йому хотілося побалакати. Пані Андервуд і Натаніель опинилися сам—на—сам.

— А нас він хіба не відрекомендує? — роздратовано поцікавився хлопець.

— Не переймайся, любий. Твоєму наставникові треба переговорити з кількома високоповажними особами. А нам ні з ким не треба говорити, авжеж? Зате ми можемо дивитись — це завжди так приємно... — Вона трохи скривилася. — Правду кажучи, мода цього року вельми консервативна.

— Пані Андервуд, а прем’єр-міністр уже тут?

Пані Андервуд витягла шию:

— Ні, любий. Здається, ще ні. Зате отам стоїть пан Дюваль, начальник поліції...

Недалеко від них справді стояв огрядний чолов’яга в сірому мундирі й терпляче слухав двох балакучих молоденьких жіночок.

— Одного разу я зустрічалася з ним. Напрочуд милий джентльмен. І, звичайно, дуже впливовий... Ану, погляньмо, хто тут іще. Божечки, невже... Бачиш оту леді?

Натаніель подивився. Леді була сухорлява, з білявим, коротко підстриженим волоссям. Пальці, що стискали дужку окулярів, скидалися на пташині кігті.

— Це Джесіка Вайтвел. Нібито зі Служби безпеки. Вельми поважна чарівниця. Саме вона десять років тому викрила чеських агентів. Вони викликали й нацькували на неї марида. але вона створила Порожнечу, й демона затягло туди. Віддамо їй належне — вона зробила це без жодної жертви. Коли виростеш. Джоне, ніколи не ставай їй упоперек дороги.

Пані Андервуд зі сміхом спорожнила свій келих. За плечима в неї вмить з’явився служник і знову наповнив келих майже по вінця. Натаніель теж засміявся. Як це часто траплялося з ним у товаристві пані Андервуд, її невимушеність передалася йому. Хлопцеві трохи полегшало на дупгі.

— Пробачте, пробачте! Дорогу герцогові й герцогині Вестмінстерським.

Повз них поспіхом майнули два служники в лівреях. Натаніеля безцеремонно штовхнули вбік. Крізь натовп ішла сердита невеличка жінка в старомодній чорній сукні і з золотим браслетом на нозі. Поводилась вона владно й пихато; за нею слухняно ступав чоловік зі змореним обличчям. Пані Андервуд вражено поглянула їм навздогін.

— Яка бридка жінка! Не розумію, що герцог у ній знайшов?

Вона знову відсьорбнула з келиха.

— А там... Божечки, що це з ним?! Це ж Шолто Пінн, крамар.

Натаніель побачив високого, товстого чоловіка в білому лляному костюмі. Він спускався сходами, спираючись на милиці. Здавалося, що кожен порух завдає йому нестерпного болю. Обличчя його вкривали синці, одне око почорніло й запливло. До нього вмить підскочили двоє служників і провели до крісла біля стіни.

— Щось він ніби нездужає, — зауважив Натаніель.

— І справді. Мабуть, сталося щось страшне. Може, помилився при роботі з якимось артефактом, бідолаха...

Отак, сьорбаючи шампанське, пані Андервуд розповідала Натаніелеві про видатних чоловіків і жінок, що зібралися в залі. То були вершки уряду й вищого світу, найвпливовіші люди Лондона (а отже, і всього світу!) Що більше вона говорила про їхні заслуги, то сумніше ставало хлопцю: він розумів, як далеко йому до всієї цієї величі й могутності. Самовдоволення, що огорнуло його серце раніше, в автомобілі, давно розвіялось і змінилося нестерпним відчаєм. Він кілька разів помічав серед натовпу свого наставника: той крутився біля групок гостей, та видно було, що його ледве терплять чи навіть відверто зневажають. Щоправда, Натаніель ще з тієї пригоди з Лавлейсом знав, що його наставник — нікчема. Тепер це підтвердилось новим доказом. Усі колеги пана Андервуда теж вважають його за нікчему. Хлопчина аж скреготнув зубами. Нікчемний учень нікчемного чарівника. Ні, не так він сподівався розпочати життя, він заслуговує на краще...

Аж тут пані Андервуд смикнула його за рукав:

— Ось він! Бачиш його, Джоне? Ось!

— Хто?

— Руперт Деверо. Прем’єр-міністр.

Натаніелеві й на думку не спало, звідки прем’єр з’явився в залі. Виник немовби з нічого — високий, худорлявий, русявий чоловік, що стояв серед бурхливого виру вечірніх костюмів і коктейльних суконь, дивовижним чином зберігаючи витонченість і спокій. Він слухав когось, кивав і тихо всміхався. Прем’єр-міністр! Наймогутніша людина Британії, а може, й цілого світу... Навіть здалека Натаніель відчув теплі лагідні прем’єрові чари; зараз йому хотілося лиш одного — бути поряд із цією людиною, бачити й чути її... Йому здавалося, що після появи прем’єр-міністра зала наповнилась, і кожен — хоч із ким він розмовляє — стежить лише за ним. Та щойно хлопець поглянув на нього, як натовп зімкнувся, і струнка ошатна постать щезла з очей.

Неохоче відвернувшись, Натаніель ковтнув лимонаду й закляк.

Біля сходів стояли двоє чарівників. Вони — чи не єдині з усіх гостей — не звернули жодної уваги на прем’єр-міністра, а жваво розмовляли про щось своє. Натаніелеві перехопило подих — він упізнав обох: їхні обличчя міцно закарбувались йому в пам’яті, нагадуючи про торішню образу. Сивий дідуган із зморшкуватим лицем: він ще дужче змарнів і згорбився. Молодший — слизький, з довгим волоссям аж до плечей. Лавлейсові друзі. Якщо вони тут, то й сам Лавлейс, може, десь поряд?

Натаніелеві аж закололо в шлунку: цей вияв слабкості неабияк розлютив його. Він облизав пересохлі губи. Спокійно. Боятись нема чого. Лавлейс ніяк не зможе довідатись, що Амулет викрав саме він, — навіть якщо вони зіткнуться ніс у ніс. Його нишпорки повинні зайти до будинку Андервудів, щоб відчути ауру Амулету. Тож сам він, Натаніель, зараз у безпеці. Та йому, як і всякому справжньому чарівникові, слід скористатись нагодою: підібратися ближче до ворогів і підслухати їхню розмову.

Натаніель озирнувся. Пані Андервуд ніби забула про нього й поринула в бесіду з якимось низеньким, кремезним джентльменом, щиро сміючись. Натаніель почав пробиратись крізь натовп дорогою, що мала привести його до сходів, туди, де стояли двоє Лавлейсових приятелів.

На півдорозі він побачив, як сивий раптом замовк і поглянув угору, на галерею. Натаніель позирнув туди, і в нього тьохнуло серце.

На галереї стояв Саймон Лавлейс, захеканий і розчервонілий. Вочевидь, він щойно приїхав. Лавлейс поспіхом скинув пальто, подав його служникові, поправив лацкани піджака й хутко попрямував до сходів. Зовні він був такий самий, як раніше: окуляри, зачесане назад волосся, енергійні рухи й широкий рот, який розпливався в усмішці щоразу, коли дорогою траплявся якийсь чарівник. Він збіг сходами вниз, відмовився від запропонованого шампанського й подався просто до приятелів.

Натаніель прискорив ходу. За кілька секунд він дістався до вільного місця за півкруглою балюстрадою. Тепер хлопець стояв недалеко від сходів, за різьбленим постаментом, увінчаним кам’яною вазою. З одного боку вази було видно потилицю слизького, з другого — піджак сивого. Лавлейс саме спускався сходами, поспішаючи до друзів, тож його не було видно.

Ваза ховала Натаніеля від чарівників. Підібравшись до постамента, він невимушено притулився до нього. А потім нашорошив вуха, щоб розпізнати голоси ворогів серед навколишнього гамору.

Йому пощастило. До нього долинув Лавлейсів голос, хрипкий і розлючений:

—... і нічого! Я пробував усі способи стимулювання. Кого я тільки не викликав. Та жоден не зміг сказати мені, хто ж йому наказує.

— Пхе! Ви просто марнуєте час, — із помітним акцентом промовив сивий. — Звідки іншим демонам це знати?

— Я звик користуватися будь—якою змогою. Проте... ваша правда. Кулі теж не допомагають. Отож, мабуть, нам доведеться змінити наші плани. Чи одержали ви мого листа? Я вважаю, нам взагалі слід це все скасувати.

— Скасувати? — перепитав третій голос. Напевно, отой слизький.

— Я завжди можу звалити все на дівчину.

— Навряд чи це розумно, — тихо відповів сивий. Натаніель ледве—ледве розчув його слова. — Якщо ви скасуєте конференцію, Деверо ще дужче розсердиться. Він не може дочекатись тих скромних утіх, які ви йому обіцяли. Ні, Сай— моне, треба боротися до останнього. Шукайте далі. Ми маємо ще кілька днів. Усе може налагодитись.

— А якщо ні? Тоді мені кінець! Ви знаєте, скільки коштує це приміщення?!

— Заспокойтесь. Не так гучно, будь ласка.

— Гаразд. Але ж ви розумієте, що я не можу зупинитись! Хай там хто зробив це, він зараз тут. Дивиться на мене й сміється... Коли я дізнаюсь, хто це, я його...

—Тихше, Лавлейсе! — знов утрутився слизький.

— Може, нам краще знайти потаємніше місце, Саймоне...

Натаніель, що причаївся за постаментом з вазою, сіпнувся, ніби його вдарило електрикою. Ніяк не можна, щоб вони натрапили на нього. Хлопець негайно майнув убік і загубився серед натовпу. Опинившись на безпечній відстані, він озирнувся. Лавлейс із друзями стояли там, де й раніше; до них причепився якийсь підстаркуватий чарівник і без упину балакав, а приятелям кортіло якнайшвидше його позбутися.

Ковтнувши лимонаду, Натаніель заспокоївся. Він мало що зрозумів з підслуханої розмови, та було ясно, що Лавлейс розлючений, і це його тішило. Щоб дізнатися більше, треба викликати Бартімеуса. Можливо, його раб зараз тут, стежить за Лавлейсом... Щоправда, хлопець нічого такого не бачив — навіть крізь лінзи, але джин цілком спроможний змінити свою подобу на кожному з перших чотирьох рівнів. Будь-хто з оцих поважних добродіїв може виявитись оболонкою, за якою ховається демон.

Замислившись, Натаніель зупинився поблизу невеличкої компанії чарівниць. Поволі він почав розбирати їхню бесіду:

—... такий гарненький. У нього хтось є?

— Саймон Лавлейс? Так, у нього є якась жінка. От не пригадаю, як її звуть...

— Краще не липни до нього, Девіно. Йому більше не фортунить.

— Але ж він наступного тижня проводить конференцію! І такий гарненький...

— Він казна—скільки надокучав Деверо, щоб домогтися цієї конференції. Ні, його кар’єрі кінець. Прем’єр уже його не підтримує. Лавлейс ще торік хотів стати міністром внутрішніх справ, та Дюваль йому завадив. Дюваль його ненавидить. Уже й не пам’ятаю, за що.

— А хто це з Лавлейсом? Невже старий Скайлер? Цікаво, кого він викликав, що йому так скривило пику? Біси й ті бувають гарніші...

— Дивні в Лавлейса приятелі, як на міністра. А ото що за слизький тип?

— Такий собі Лайм. З Міністерства сільського господарства.

— Наче дохла рибина...

— До речі, а де триватиме ця конференція?

— Десь за Лондоном. У біса на болоті...

— О, невже? Як прикро! Нас там повбивають якісь копачі...

— Ну, якщо сам прем’єр-міністр цього хоче...

— Страх та й годі.

— Такий гарненький...

— Джоне...

— Нічого ти, Девіно, не розумієш. От мені цікаво, де він роздобув такий костюм.

—Джоне!

Перед Натаніелем з’явилася пані Андервуд, геть розчервоніла — мабуть, від спеки в залі. Вона потягла хлопця за руку:

— Джоне, скільки можна тебе кликати! Пан Деверо зараз виголосить промову. Нам треба відійти далі — попереду стоятимуть лише міністри. Мерщій!

Вони прослизнули вбік, і тут зацокотіли підбори й зашурхотіли сукні: могутній інстинкт натовпу змусив гостей ринути до невеликої трибуни, завішеної пурпуровою тканиною, — її щойно викотили з якоїсь бічної кімнати. У натовпі Натаніелеві й пані Андервуд дісталось як слід, та врешті їм усе ж таки пощастило проштовхатись до задніх рядів. Вони зупинились поблизу дверей, що виходили на терасу. Відтоді, як вони прибули сюди, гостей значно побільшало. Натаніель подумки підрахував, що в залі було вже кількасот осіб.

Руперт Деверо легенько, по—хлоп’ячому, вискочив на трибуну.

— Пані й панове, міністри! Я дуже радий бачити вас тут сьогодні...

Голос у нього був дуже приємний — низький, але водночас бадьорий і ненав’язливо—владний. Залою прокотилася хвиля вітальних вигуків та оплесків. Пані Андервуд у захваті мало не впустила свій келих із шампанським. Натаніель завзято зааплодував.

— Це надзвичайно приємний обов’язок — звертатися до вас із щорічною промовою, — провадив Деверо. — Адже мені доводиться виступати перед такими чудовими людьми...

Ці слова викликали новий вибух оплесків. Сволоки старовинної зали аж затремтіли.

— Дякую. Сьогодні я радий повідомити вас про успіхи на всіх фронтах — і на внутрішньому, й на зовнішньому. Трохи пізніше я згадаю про це докладніше, а зараз лише скажу, що наші війська відтіснили італійських заколотників до Турина і зайняли укріплені позиції вздовж лінії фронту до кінця зими. Крім того, наші альпійські батальйони знищили чеські експедиційні сили... — голос прем’єра на мить потонув у новому вибуху оплесків, — і численних джинів супротивника.

Деверо трохи помовчав.

— Що ж до внутрішнього фронту, то мирних громадян останнім часом тривожить новий спалах дрібних крадіжок у Лондоні. Лише за останні кілька тижнів було викрадено багато магічних артефактів. Тепер нам усім відомо, що це дії купки зрадників — справжнісіньких нікчем. Проте, якщо їх не зупинити, простолюд може піти за цими відступниками, наче безмозке стадо баранів, яким він, власне, і є. Тому нам доведеться вжити драконівських заходів, щоб покласти край цьому вандалізму. Всіх підозрюваних у підривній діяльності братимуть під варту без суду. Я певен, що за цих нових можливостей міністерство внутрішніх справ якнайшвидше запроторить цих зрадників за ґрати!

Промова, що раз по раз переривалася оплесками натовпу, затяглася надовго. Конкретних фактів у ній було небагато, та й ті потонули в нескінченних штампах про чесноти уряду й підступність його ворогів. Натаніелеві невдовзі стало нудно. Він намагався слухати далі, але щоразу відчував, як у нього розпливається мозок. Кінець кінцем він облишив ці спроби й заходився роздивлятись навколо.

Обернувшись наполовину, він побачив прочинені двері тераси. За мармуровою балюстрадою було видно чорні води Темзи, в яких відбивалися жовті вогні світильників. Був саме приплив: річка несла свої води під Вестмінстерський міст, а звідти — до порту й далі, до моря.

Хтось, вочевидь, так само знудився і просто вийшов на терасу. Біля плями світла, помітної крізь прочинені двері, Натаніель побачив темну постать. Якийсь необачний гість відверто зневажає прем’єр-міністра... ні, це, здається, хтось із охорони.

Натаніелеві думки полинули геть із зали. Він уявив замулене дно Темзи. Бартімеусова бляшанка, мабуть, уже наполовину занурилася в нього, навіки загублена в підводній темряві.

Краєм ока він побачив, як незнайомець на терасі поворухнувся, ніби щось виймаючи з-під куртки чи піджака.

Хлопець намагався придивитись пильніше, але темрява надійно ховала незнайомця. Позаду досі лунав солодкий голос прем’єр-міністра:

—... настає доба об’єднання, друзі мої. Ми — еліта чарівників усього світу. Ніхто, крім нас...

Незнайомець ступив до дверей.

Крізь лінзи Натаніель помітив у пітьмі барвистий спалах — відразу на кількох рівнях.

—... наслідуючи наших предків, ми повинні добитися...

Підозрюючи недобре, Натаніель спробував щось сказати, та язик його немовби пристав до піднебіння.

Незнайомець скочив просто до зали. То був юнак із божевільними темними очима, в чорних джинсах і чорній спортивній куртці; обличчя його було вимащене якимось темним кремом чи пастою. В руках він тримав яскраво—блакитну кулю завбільшки з великий грейпфрут. Куля пульсувала, в ній роїлись якісь крихітні білі істоти.

—... заради майбутнього панування. Наші вороги...

Юнак підняв руку. Блакитна куля блиснула в світлі ламп.

У натовпі хтось затамував подих — помітив...

—... і я знову повторюю...

Натаніель роззявив рота в мовчазному крику.

Юнак махнув рукою, і куля злетіла в повітря.

—... наші вороги знемагають...

Куля пролетіла над головами в Натаніеля й гостей.

Політ її ніби гіпнотизував хлопця, як погляд змії гіпнотизує мишу. У залі вщухли всі звуки, крім ледве чутного гудіння кулі, а потім з натовпу вихопився пронизливий жіночий вереск.

Куля зникла серед юрби. Пролунав брязкіт розбитого скла.

І за якісь півсекунди — вибух.