Бартімеус: Амулет Самарканда

31

Небо за розбитою шибкою розвиднілося. Упертий нудний дощ нарешті вщух. Натаніель чхнув.

Лондон прокидався. Дорога внизу поволі оживала: похмурі червоні автобуси, гаркаючи моторами, везли до центру міста перших простолюдинів; нечисленні автомобілі пронизливо сигналили, коли хтось намагався перебігти їм дорогу; з’явилися й велосипеди — їхні господарі сутулились, ховаючи лиця в коміри, й завзято крутили педалі.

Почали відчинятися крамниці по той бік вулиці. Крамарі з гуркотом піднімали металеві жалюзі, доводили до ладу вітрини: різник кинув на емальовану тацю рожеві шматки м’яса, тютюнник вивісив над прилавком кілька часописів. З пекарні, де ще кілька годин тому затопили печі, повіяло теплим хлібом та свіжими пампушками. Натаніель, голодний і змерзлий, відчував цей аромат навіть крізь вікно.

Запрацював вуличний ринок. У повітрі бриніли вигуки — то радісні й бадьорі, то хрипкі й сердиті. Гучно тупали ногами хлопці, котячи повантажені овочами візки. Дорогою проїхав поліцейський автомобіль. Він зупинився біля ринку, тоді гордовито піддав газу і помчав далі.

Над дахами зависло сонце — блідий яєчний жовток, наполовину схований у тумані. Цієї години пані Андервуд зазвичай поралася зі сніданком.

Натаніель просто-таки бачив її — низеньку, працьовиту, незмінно веселу, що клопочеться на кухні, бряжчить каструлями. ріже помідори, закладає до тостера скибочки хліба... Чекає, поки він, Натаніель, спуститься вниз.

Раніше це так і було б. Але кухні більше немає, як і будинку. І пані Андервуд... пані Андервуд — теж...

Хлопцеві хотілося плакати. Йому аж зводило обличчя. Його почуття нагадували весняну річку, ладну прорвати греблю. Проте очі залишалися сухими. Полегшення не приходило. Натаніель дивився на вуличний шарварок, нічого не розбираючи й не відчуваючи холоду, що пронизував його аж до кісток. Тільки—но він заплющував очі, як перед ним у темряві танцювали світлі язики полум’я.

Пані Андервуд...

Натаніель нервово зітхнув, сунув руку до кишені штанів і відчув під пальцями гладеньку поверхню бронзового дзеркала. Він негайно витяг руку назад. Його аж трусило від холоду. І його розум теж ніби закляк.

Наставник... Натаніель зробив для нього все, що міг. А господиня... він мусив її попередити, вирядити з дому, поки цього всього не сталося! А натомість він...

Треба над цим поміркувати, але зараз немає часу.. Краще подумати, що робити далі. Інакше йому кінець.

Половину ночі Натаніель, мов божевільний, гасав дорогами й садками Північного Лондона, роззявивши рота й нічого довкола не розбираючи. Він пам’ятав хіба що біганину в темряві, мури, які він перелазив, перегони через освітлені ділянки, тихі накази, яким мав коритися... Він пам’ятав, як тулився до холодних цегляних стін, як ломився крізь живопліт, роздираючи шкіру до крові. А ще якийсь час він ховався за купою гною, припавши до неї щокою. Все це відбувалося ніби вві сні.

Під час утечі перед його очима стояли обличчя Андервуда, спотворене жахом, і шакаляча голова, що підіймається з полум'я. Це теж здавалося несправжнім. Ніби сон уві сні.

Він не пам’ятав гонитви — хоч часом їх наздоганяли. Гудіння куль—шпигунів, невідомий хімічний запах... Більше він не міг пригадати нічого. А потім, уже вдосвіта, вони опинилися серед завулків, забудованих вузькими цегляними домами, і знайшли серед них один заколочений будинок.

Тут — принаймні ненадовго — він був у безпеці. Тут був час подумати, обміркувати, що робити далі.

Але ж пані Андервуд...

— Змерз, еге ж? — запитав чийсь голос.

Натаніель, що стояв біля вікна, озирнувся. Посередині розореної кімнати стояв смаглявий хлопчина, що насправді не був ніяким хлопчиною, й дивився на нього вогняними очима. На ньому було щось на кшталт зимового вбрання — куртка, новенькі сині джинси, міцні брунатні черевики й вовняна шапочка. Зовні цей одяг видавався досить—таки теплим.

— Ти аж тремтиш, — провадив цей хлопчина. — Та й одягнений ти, нівроку, не для зимових походів. Що в тебе під светриком? Сама сорочка? А черевички які благенькі! Ще, напевно, й промоклі.

Натаніель не слухав його. Подумки він був далеко звідси.

— Тут не годиться сидіти голяком, — не вгавав хлопчисько. — Тільки поглянь! Стіни потріскані, стеля дірява... Ми відкриті всім стихіям. Бр-р-р! От холодрига!

Вони сиділи на горішньому поверсі будинку, де раніше, вочевидь, містилася якась установа. Схожа на печеру кімната була порожня, вибілені стіни — в жовто-зеленавій плісняві. Вздовж стін тяглися дерев’яні полиці, вкриті порохом, брудом і пташиними капками. По кутках громадились уламки столів і стільців. Високі вікна виходили на вулицю. Вниз вели широкі, облицьовані під мармур сходи. Смерділо вогкістю й гнилизною.

—Хочеш, я допоможу тобі зігрітися? — запропонував хлопчина, позираючи скоса в бік Натаніеля. —Тільки попроси мене.

Натаніель не відповів. Кожен його подих осідав на шибці памороззю. Джин підійшов ближче.

— Я можу викликати вогонь, — сказав він. — Чудовий теплий вогонь. Я володію цією стихією. Поглянь! — на його долоні замерехтів маленький вогник. — Скільки тут деревини пропадає марно... Цікаво, що тут було? Бібліотека? Мабуть, так. Напевно, простолюду більше не дозволяють багато читати. Все, як завжди... — вогник розгорівся яскравіше. — Тільки попроси мене, господарю. Я зроблю це для тебе — просто—так, по—дружньому.

Натаніель цокотів зубами. Тепла йому хотілося навіть більше, ніж їжі, хоч голод по—собачому гриз його нутрощі. Вогник пританцьовував і крутився.

— Так, — хрипко промовив він. — Розпали вогонь.

Вогник умить згас. Хлопчисько спохмурнів.

— Щось ти не надто чемний.

Натаніель заплющив очі й зітхнув:

— Будь ласка.

— Отак уже краще.

Іскорка стрибнула до найближчої купи уламків, і та запалала. Натаніель пошкандибав до неї й зіщулився поруч, простягти руки мало не в полум’я.

Кілька хвилин джин мовчав, походжаючи туди—сюди кімнатою. Натаніелеві пальці помалу зігрілись, хоч обличчя й досі було заніміле від холоду. Лиш тепер хлопець усвідомив, що джин сидить біля нього навпочіпки й ліниво ворушить багаття довгою палицею.

— Як почуваєшся? — запитав він. — Оклигуєш потроху?

Кілька хвилин джин чемно ждав відповіді, проте Натаніель мовчав.

— Ось що я скажу тобі, — провадив хлопчисько. — Ти — цікавий тип. Я знався з багатьма чарівниками, але такі самогубці мені ще не траплялися. Інший зрозумів би, що з’являтися до могутнього ворога з повинною — це я, мовляв, поцупив твій скарб, — ідея не найкраща. Надто коли ти сам беззахисний. А ти? Це ж треба було стільки напартолити за один день.

—Треба, — коротко відповів Натаніель. Розмовляти йому не хотілося.

— Гм-м... План, безперечно, в тебе був чудовий, тільки я — та й Лавлейс теж — чомусь не зрозумів його. Може, поясниш, що тут і до чого?

— Замовкни!

Джин зморщив носа:

— І це все? Щось небагато... До речі, не забувай: моїм життям ти теж ризикував через оцей раптовий напад докорів сумління, — він засунув руку у вогнище, дістав звідти жаринку й заходився крутити її в пальцях. — У мене був колись хазяїн, такий, як ти. Теж упертий, мов віслюк, і раз по раз сам собі шкодив. Довго він не прожив... — джин, зітхнувши, кинув жаринку назад у вогнище. — Та вже годі. Добре все, що добре скінчилося.

Натаніель уперше за цей час поглянув на джина:

— Добре?!

— Ти живий. Хіба це погано?

На мить Натаніелеві здалося, ніби з полум’я на нього дивиться пані Андервуд. Він потер очі.

— Не хотілося б цього говорити, — провадив джин, — та Лавлейс казав правду. Увечері ти поводився вкрай нерозумно. Чарівники так не чинять. Довелося неабияк попрацювати, щоб урятувати тебе. Куди ти вирушиш тепер? До Праги?

— Що?

— Лавлейс знає, що ти втік. Він тебе шукатиме. Сам розумієш, що йому хочеться заспокоїти тебе навіки. Єдина твоя надія — покинути Лондон і заховатися. Найбезпечніше — за кордоном. Скажімо, в Празі.

— Чому саме в Празі?

— Тамтешні чарівники можуть допомогти тобі. Та й пиво там непогане.

Натаніель скривився:

— Я не зрадник!

Хлопчисько стенув плечима:

—Тоді тобі доведеться розпочинати тут нове життя. Тихеньке й непомітне. Можливостей, нівроку, чимало. Стривай—но... ні, про тяжку фізичну працю не йдеться — ти надто хирлявий. Робітника з тебе не вийде.

Натаніель обурено насупився:

— Я й не збираюся...

Джин, одначе, його не слухав:

— До речі, ти можеш скористатися саме цим. Піти, скажімо, в помічники до сажотруса. Їм завжди потрібні худорляві хлопці, щоб лазити по димарях...

— Зачекай! Я не...

— Або в помічники до водопровідника. Береш вантуз, багор, щітку, лізеш у найближчу трубу — шукати, що там засмітилося...

— Я не...

— Цілісіньке море можливостей! Кращих, ніж бути мертвим чарівником.

— Замовкни! — від власного крику Натаніелеві мало не луснула голова. — Не треба мені твоїх порад!

Він помалу підвівся. Його очі аж палали гнівом. Нескінченні джинові кпини пронизали завісу втоми й горя, і хлопця зненацька обійняла лють, що досі ховалася десь у глибині серця. Лють, породжена провиною, стресом та нестерпними душевними муками. Лавлейс казав, що честі не існує, що кожен чарівник піклується тільки про себе... Що ж, гаразд. Натаніель візьме ці слова до уваги. Більше він таких помилок не робитиме.

Проте Лавлейс помилився й сам. Він недооцінив свого ворога. Посміявся з Натаніеля, потім спробував убити його. А Натаніель уцілів.

— Ти радиш мені тікати? — скрикнув він. — Ні, я не можу! Лавлейс убив єдину людину, що опікувалася мною...

Хлопець замовк. На мить йому стиснуло горло, але очі залишалися сухими.

— Кого? Андервуда? Жартуєш! Він тебе ненавидів! Оце був справді розважливий чоловік!

— Ні. Його дружину. Я хочу помститись за неї. За все, що накоїв Лавлейс.

Джинове пирхання трохи зіпсувало ефект від цих гордовитих слів. Смаглявий хлопчисько встав, сердито хитнувши головою, ніби під тягарем великої мудрості.

— Хлопчику, ти прагнеш не помсти, а забуття. Минулої ночі, у вогні, ти втратив усе. Tепep тобі нема чого втрачати. Я читаю твої думки, як свої власні. Ти просто хочеш виступити проти Лавлейса і здобути славу.

— Ні. Я хочу помсти.

Джин зареготав.

— Це найлегше — податися за своїм наставником та його дружиною до вічної темряви. Легше, ніж почати життя спочатку. Гордощі запаморочили тобі голову. Вони ведуть тебе до смерті. Невже минула ніч так нічого й не навчила тебе? Ти його не подолаєш, Нате. Облиш цю думку.

— Ніколи!

— Річ у тім, що ти, власне, більше не чарівник, — джин повів рукою вздовж пошкоджених стін. — Озирнися! Де ми? Це тобі не теплий будиночок, повний книжок та паперів! Де свічки? Де пахощі? Де затишок? Чи до вподоби це тобі, Натаніелю, чи ні, але ти втратив усе, що треба чарівникові. Багатство, безпеку, самоповагу, наставника!.. Поглянь правді в очі: в тебе немає нічого!

— У мене ще є магічне дзеркало, — заперечив Натаніель. — І ти.

Він поспіхом підсів до багаття. Холод, що панував у кімнаті, досі пронизував його тіло.

— Еге ж. До цього я й збирався перейти, — джин заходився розгрібати ногою мотлох на підлозі. — Коли ти трохи заспокоїшся, я роздобуду для тебе шматок крейди. Намалюєш тут коло і звільниш мене.

Натаніель вирячився на нього.

— Я виконав своє завдання, — провадив смаглявий хлопчисько. — Навіть більше. Я вистежив для тебе Лавлейса. Розвідав про Амулет. Урятував тобі життя.

Натаніелеві напрочуд полегшало в голові, мовби її напхали ватою.

— Тільки не треба мені дякувати! — вів далі хлопчисько. — Я дуже сором’язливий. Просто намалюй пентакль — І це все, що мені треба.

— Ні, — відповів нарешті Натаніель. — Поки що ні.

— Перепрошую? — перепитав хлопчисько, — після вчорашніх драматичних подій мене, напевно, зраджує слух... Мені здалося, ніби ти сказав «ні».

—Так я й сказав. Я не звільню тебе. Поки що.

Запанувала тяжка мовчанка. Натаніель побачив, як багаття почало згасати, ніби всмоктуючись у підлогу Ось воно зникло, й дерев’яні уламки, що секунду тому так чудово палахкотіли, почали з тріскотінням укриватися кригою. Натаніелева шкіра вмить почервоніла від холоду, а дихання стало хрипким та болісним.

Хлопець підхопився.

— Припини негайно! — вигукнув він. — Поверни вогонь!

Джинові очі блиснули.

— Це лише заради твого добра, — зауважив він. — Я тільки тепер зрозумів, що вчинив нечемно. Тобі так тяжко бачити полум’я після того, що ти наробив уночі. Тебе, напевно, дуже мучить совість.

Перед очима Натаніеля постав вогонь, що жер зруйновану кухню...

— Пожежу влаштував не я, — прошепотів він. — Це не моя провина.

— Та невже? Ти сховав у будинку Амулет. Ти підставив Андервуда.

— Ні! Я не думав, що Лавлейс прийде туди. Це... задля безпеки...

Хлопчисько пирхнув:

— Еге ж, задля твоєї безпеки.

— Якби Андервуд був чогось вартий, він би вцілів! Відбився б від Лавлейса... чи здійняв тривогу!

— Ти сам не віриш своїм словам. Подивися правді в очі — це ти вбив їх обох.

Натаніелеве обличчя скривилося з люті.

— Я збирався викрити Лавлейса! Хотів спіймати його за допомогою Амулета. 1 здати владі!

— Кого це тепер турбує? Ти запізнився. Ти програв.

— Лише через тебе, демоне! Якби ти не привів Лавлейса за собою, нічого не сталося б! — Натаніель ухопився за цю думку, наче потопельник за соломинку. — Це все твоя провина! І я з тобою за це поквитаюсь! Ти хочеш свободи? Ба ні — ти назавжди в полоні. На тебе чекає Вічне Ув’язнення!

— Справді? Тоді, — хлопчисько несподівано ступив до Натаніеля, — я чудово можу вбити тебе сам, просто зараз. Чого мені втрачати? Однаково я опинюся в тій бляшанці, то спершу хоч натішуся — скручу тобі в’язи, — його рука м’яко лягла Натаніелеві на плече.

Хлопцеві аж мороз пішов поза шкірою. Йому вкрай хотілося викрутитись і кинутись навтьоки, та він змусив себе залишитися на місці й пильно подивився в темні, байдужі джинові очі.

Нескінченно довгий час ніхто з них не говорив ані слова. Аж нарешті Натаніель облизав сухі губи.

— У цьому немає потреби, — ледве промовив він. — Я звільню тебе ще до кінця місяця.

Джин підтяг його до себе.

— Звільни мене зараз!

— Ні, — Натаніель ковтнув слину. — Спочатку ми повинні дещо зробити.

— Зробити? — спохмурнів джин. — Що саме?

Натаніель стояв непорушно.

— Мій наставник і його дружина мертві. Я мушу за них помститись. Лавлейс заплатить за свій злочин.

Джинові губи зашепотіли біля самісінького лиця Натаніеля, хоч хлопець не відчував жодного подиху повітря.

— Я ж казав тобі: Лавлейс надто могутній. Ти з ним не впораєшся. Забудь про це, як забув я. Відпусти мене й викинь з голови свої клопоти.

— Не можу.

— Чому?

— Я... я винен перед своїм наставником. Він був хорошою людиною...

— Ні. не був. — тепер джин шепотів просто в вухо Ната— ніелеві: — Тебе веде не честь і не справедливість, хлопчику, а почуття провини. Ти не в силах відповісти за наслідки свого вчинку. Ти намагаєшся забути про все. що зробив із своїм наставником та його дружиною. Якщо вам. людям, так до вподоби страждати — як собі хочете. Тільки облиште мене.

— Як хочеш стати вільним, корися мені до кінця місяця, — твердо промовив Натаніель, хоч насправді почувався не дуже впевнено.

— Полювання на Лавлейса — це самогубство й для тебе, й для мене, — бридко посміхнувся хлопчисько. — Тож я не бачу причин, чому б тебе не вбити просто зараз...

— Повинен бути спосіб викрити його! — гарячково заговорив Натаніель, уже не в змозі зупинитись. — Нам просто треба подумати як слід. Пропоную тобі угоду. Ти допоможеш мені помститись Лавлейсові. а я після того негайно тебе звільню. Це чітко визначить наші взаємини. Ми обидва зацікавлені в успіху.

Джин блиснув очима.

— Усе як завжди. Похвальна чесна угода, продиктована з позиції сили. Що ж, гаразд. Вибору в мене немає. Тільки пам’ятай: якщо ти піддаватимеш нас зайвому ризику, я негайно здійсню свою відплату.

— Згоден.

Хлопчисько відступив і відпустив Натаніелеве плече. Натаніель, вирячивши очі, позадкував. Джин замугикав пісеньку, підійшов до вікна, а дорогою, ніби мимоволі, знову розпалив багаття. Натаніель тим часом намагався опанувати себе. Його знов огорнула безмежна туга, але цього разу він не піддався. Горювати нема часу. Не можна бути слабким перед своїм рабом.

—То навчи мене, господарю, — попросив джин. — Що нам робити?

— По-перше, мені потрібна їжа, — якнайсуворіше відповів Натаніель. — І. якщо можна, новий одяг. Потім ми зведемо докупи все, що знаємо про Лавлейса та Амулет. А ще ми повинні дізнатися, що думає влада про... про події минулої ночі.

— Це останнє дуже легко, — мовив Бартімеус, показуючи у вікно. — Поглянь—но сюди.