Бартімеус: Амулет Самарканда

42

Лавлейс позадкував, нервово мацаючи ґудзик сорочки в пошуках заспокійливого дотику Амулета.

Тепер, коли рівні переплутались, чарівники нарешті побачили цю руку[116]. Вони жалібно заволали — всі, від найдужчого бородатого чоловіка до найкволішої істеричної жінки, — утворивши гармонійний діапазон з кількох октав.

Дехто з найхоробріших кинувся до центру зали й наказав своїм слугам-джинам закидати щілину Вибухами та іншою зброєю. Це була помилка. Жоден Вибух чи блискавка навіть не наблизилися до руки. Вони порозліталися і врізались у стіни чи стелю — або спливли на підлогу, мов вода з водогінного крану, втративши геть усю енергію.

Хлопчисько так роззявив рота, що на його щелепі могла б погойдатися миша.

— Ц-це... — прожебонів він. — Що це?

Гарне, нівроку, питаннячко! Що це за істота, яка перемішала всі рівні і зруйнувала однією рукою найпотужнішу магію? Я міг би сказати щось лиховісне й драматичне — скажімо, Ще наша смерть!», та це не стало б нам у великій пригоді. До того ж, хлопець просто повторив би своє запитання.

— Достеменно не знаю, — відповів я. — Судячи з того, як боязко воно проникає сюди, раніше його викликали нечасто. Воно здивоване, розгніване, але, безсумнівно, могутнє. Ось поглянь! Тут, усередині пентакля, магія діє не так, як треба, речі й істоти спотворюються... Всі звичайні закони викривились чи припинили діяти. Найбільші з нас завжди несуть із собою хаос Іншого Світу. Не диво, що Лавлейсові знадобився для захисту Амулет Самарканда.[117]

Тим часом услід за велетенською рукою з’явилося міцне прозоре плече завдовжки з метр. А потім із щілини вистромилася голова — так само прозора. Крізь неї було добре видно вікна й далекі дерева за ними. Рівні довкола щілини знову шалено зануртували.

— Лавлейс не зміг би викликати це сам. — зауважив я. — У нього мусив бути помічник. Не оте старе опудало, яке ти вбив, і не отой слизький тип на дверях. Тут доклав рук хтось по-справжньому вмілий[118].

Величезна істота далі протискалася крізь щілину. З’явилася друга рука, а за нею щось подібне до тулуба. Чарівники здебільшого юрмилися вздовж стін, але ті нечисленні, які стояли біля вікон, помітили хвилю, що пробігла всіма рівнями, їхні обличчя змінилися: чоловіки перетворилися на жінок, а жінки — на дітей. Збожеволівши від такої переміни, один чарівник наосліп кинувся до подіуму і його тіло вмить стало мовби рідким. Його затягло до щілини, наче до зливу, й він пропав з очей. Моєму господареві зі страху перехопило подих.

Ось до щілини просунулася велетенська примарна нога — обережним, майже котячим порухом. Та все ж таки я потайки сподівався на краще. Я помітив, що хвилі, які відходили від цієї істоти, змінювали природу всіх заклять, до котрих вдавалися чарівники. Це дало мені певну надію.

— Натаніелю! — покликав я. — Послухай-но мене!

Спочатку хлопець не відповів. Його бентежили перші лорди й леді держави, які метушилися, наче перелякані курчата. Після всього, що трапилося за кілька останніх днів, я майже забув, який він — мій хазяїн — ще юний. Зараз він анітрохи не скидався на чарівника — звичайнісінький малий хлопчисько.

— Натаніелю!

— Що? — кволо обізвався він.

— Послухай-но. Якщо ми виберемось із цих Пут, що нам робити далі?

— Але як ми зможемо вибратись?

— Про це не турбуйся. Якщо ми виберемось, що нам тоді робити?

Він стенув плечима.

— Тоді я підкажу тобі. Насамперед слід зробити дві речі. По-перше, відібрати в Лавлейса Амулет. Це твоя робота.

— Чому?

— Бо тепер, коли Лавлейс надяг його, я не можу торкнутися Амулета. Амулет поглинає всі довколишні прояви магії, й мені щось не хочеться, щоб мене ковтнуло заодно. Я відверну Лавлейсову увагу, щоб ти підібрався до нього ближче.

— Гаразд.

— А по-друге, — провадив я, — ми повинні обернути магію виклику й повернути цього здорованя назад. Це теж твоя робота.

— Теж моя?!

— Так. Я допоможу тобі — поцуплю в Лавлейса ріг. Щоб упоратися з цим велетнем, ріг треба знищити. Тільки тобі доведеться знайти помічників, щоб виголосити закляття Вигнання. Кого-небудь досить обізнаного й потужного, якщо, зрозуміло, такі люди ще не знепритомніли. Не хвилюйся — сам-один ти це не робитимеш.

Хлопчина спохмурнів:

— Але ж Лавлейс збирався вигнати цю істоту сам.

У голосі хлопця з’явилася звична нотка завзяття.

—Так, але він — чарівник найвищого рівня, вельми майстерний і могутній... Гаразд, із цим ми визначились. Зараз нам потрібен Амулет. Як тільки зробиш це, тікай і шукай допомоги в інших чарівників, поки я займатимусь Лавлейсом.

Я так і не дізнався, що мій хазяїн хотів відповісти мені, бо величезна істота нарешті вибралась із щілини, по-справжньому збуривши всі рівні. Хвиля промчала по розкиданих кріслах — деякі з них розтопилися, деякі спалахнули, — й дісталася до мерехтливих білих Пут, де ми увесь цей час були ув’язнені. Коли хвиля торкнулася Пут, вони вибухнули з оглушливим гуркотом. Я полетів в один бік, хлопець — в інший.

Упав він невдало, розбивши собі обличчя.

Недалеко від нас повільно оберталася велетенська примарна голова.

— Натаніелю! — заволав я. — Вставай!

У голові йому гуло від вибуху, по губах щось текло. Крізь гамір, що знявся в залі, пробився чийсь голос. Хтось кликав Натаніеля на його істинне ім’я. Хлопець, хитаючись, піднявся на ноги.

Істота вже з’явилася цілком. Натаніель не так бачив, як відчував її величезну постать, що височіла аж до стелі. За її спиною, на певній відстані, безпорадно юрмилися чарівники зі своїми бісами. А перед істотою гордовито стояв Саймон Лавлейс, вигукуючи накази своєму рабові. Одну руку він тулив до грудей, а в другій, простягнутій, досі тримав ріг.

— Бачиш, Рамутро? — крикнув він. — У мене Амулет Самарканда, тому ти нічого зі мною не зробиш. А решта живих істот у цій залі — чи то люди, чи то духи, — твої! Я велю тобі знищити їх!

Істота покірно схилила голову й повернулася до найближчої купки чарівників. Залою ніби прокотилась вибухова хвиля. Натаніель рушив до Лавлейса. І помітив недалеко потворну муху, що летіла над самісінькою підлогою.

Лавлейс теж побачив муху. Спохмурнівши, він стежив за її польотом: муха спершу наблизилася до нього, тоді відступила, потім знову наблизилась, — і увесь цей час Натаніель підкрадався до чарівника ззаду.

Ближче, ближче...

Муха люто кинулася Лавлейсові в обличчя. Чарівник відсахнувся. й цієї ж миті Натаніель скочив на нього. Стрибнувши молодикові на спину, він рвонув його комір. Муха тим часом перетворилася на мавпу, яка спритно й жадібно вхопилася за ріг, що його Лавлейс тримав у руці. Чарівник скрикнув і так ударив мавпу, що та покотилася геть. Тоді перекинув Натаиіеля через себе, і хлопець важко впав на підлогу.

Натаніель з мавпою лежали поряд, а над ними стояв Лавлейс. Окуляри чарівника звисали з вуха. Хлопчині все-таки пощастило наполовину відірвати йому комір, і тепер золотий ланцюжок, на якому висів Амулет Самарканда, було добре видно.

— Отже, — мовив Лавлейс, звертаючись до Натаніеля й поправляючи окуляри, — ти відкинув мою пропозицію. Шкода... До речі, як тобі вдалося вислизнути від Моріса? Тобі допомогла ця тварюка? — він показав на мавпу. — Це, вочевидь, і є Бартімеус?

Натаніель ледве переводив подих. Коли він спробував підвестись, тіло пронизав біль.

Мавпа підскочила, її постать розпливлась і немовби побільшала.

— Нумо! — прошепотіла мавпа Натаніелеві. — Доки він не...

Лавлейс махнув рукою й вимовив одне-єдине слово. За його плечем з’явився дужий велетень із шакалячою головою.

— Я не збирався викликати тебе, — сказав чарівник. — Хорошого раба — людину чи джина — знайти нелегко. А я підозрюю, що буду єдиним, хто вийде з цієї кімнати живим. Та побачивши Бартімеуса, я вирішив, що буде нечесно позбавити тебе змоги особисто покінчити з ним.

Лавлейс недбало показав на химеру, що причаїлася поруч із Натаніелем.

— Не підведи мене цього разу, Джаборе, — додав він.

Демон з шакалячою головою ступив уперед. Химера, вилаявшись, майнула стрілою в повітря. Джабор розправив крила, помережані червоними прожилками, махнув ними — пролунав звук, що нагадував хрускіт переламаних кісток, — і полинув навздогін.

***

Лавлейс із Натаніелем залишилися наодинці. Біль у грудях хлопця трохи вщух, і Натаніель зумів піднятись на ноги. Тепер він пильно дивився на золоту блискітку, що висіла на чарівниковій шиї.

— Знаєш, Джоне, — мовив Лавлейс, постукуючи рогом об долоню, — якби тобі пощастило і ти з самого початку потрапив до мене в учні, разом ми могли б творити великі справи. Я відчуваю в тобі себе. Ти — ніби моє відображення за юних літ. Ми обидва маємо волю до влади. — він усміхнувся, вишкіривши білосніжні зуби. —Але тебе зіпсувала Андервудова м'якість. І його посередність.

Аж тут його перервали. Якийсь чарівник із виттям пронісся між ними: шкіру цього чарівника вкривала дрібна блакитна луска. По всій залі лунали безладні тривожні звуки — гомін викривленої магії; їх було чути гучніше з кожною хвилею, що відходила від Рамутри. Більшість чарівників та їхніх бісів скупчилися біля дальшої стіни і мало не лізли один одному на голову, шукаючи порятунку. Величезна істота неквапом прямувала до них. залишаючи за собою слід з усякого сміття — потрощених крісел, розкиданих портфелів і торбинок, усе це поскручувалось, порозтягалось, вигравало неприродними барвами й відтінками. Натаніель силкувався викинути це все з голови. Він дивився на ланцюжок Амулета і готувався до наступної спроби.

Лавлейс посміхнувся.

— Ти й тепер не здаєшся? — запитав він. — Про це я й кажу — про твою залізну волю, твоє прагнення діяти. Це чудово. Та якби ти був моїм учнем, я навчив би тебе тамувати це прагнення аж доти, доки з’явиться змога його здійснити. Справжній чарівник, якщо він хоче вижити, повинен бути терплячим.

— Так, — хрипко відповів Натаніель. — Мені про це вже казали.

— Ти мусив послухатися цих слів. Тепер уже пізно: ти завдав мені надто багато шкоди. Навіть якби я й хотів допомогти тобі, це неможливо. Амулетом не можна поділитися.

Лавлейс позирнув на Рамутру. Демон саме загнав кількох чарівників у куток і тепер тяг до них руку. Пролунав чийсь дикий крик і відразу обірвався.

Натаніель ледь помітно ворухнувся. Лавлейс умить перевів погляд на нього.

— Ще й досі хочеш боротися? Гаразд, якщо вже тобі неохота чекати, поки тебе разом з цими дурнями й боягузами спіткає смерть, мені доведеться покінчити з тобою передусім. Вважай це за комплімент, Джоне.

Він підніс ріг до вуст і коротко дмухнув. Натаніелеві пробіг мороз поза шкірою. Він відчував, що за його спиною відбуваються якісь зміни.

Почувши звук рога, Рамутра зупинився. Хвилювання рівнів, що окреслювало його обриси, подужчало, ніби істота випромінювала якесь потужне почуття — можливо, лють. Натаніель стежив, як демон обертається; здавалося, що він дивиться на Лавлейса через залу.

— Не вагайся, рабе! — вигукнув чарівник. — Ти мусиш коритися моїм наказам! Цей хлопчисько повинен померти перший!

Натаніель відчув, як погляд демона зупинився на ньому. З якоюсь дивною, байдужою чіткістю хлопець помітив над головою у велетня чудовий золототканий гобелен. Він здавався більшим, ніж насправді, немовби сутність демона якимось чином розтягала його.

— Ну ж бо! — Лавлейсів голос зробився різкий і сухий.

Від Рамутри полинула нова потужна хвиля, що перетворила найближчу люстру на зграйку маленьких жовтих пташок; пташки розлетілись і запурхали під кроквами, а потім зникли. Демон обернувся спиною до чарівників і важкими кроками рушив до Натаніеля.

Хлопцеві аж скрутило шлунок з жаху. Він позадкував.

І почув з-за плечей Лавлейсове хихотіння.

Ми з Джабором знову закружляли, наче партнери в танці: я відступав, він наздоганяв, і так раз по раз. Ми летіли крізь хаос, на який перетворилася зала, уникаючи зіткнень з переляканими людьми, безладними спалахами магії та хвилями. що виходили від велетенської істоти, яка велично ступала серединою зали. Джабор скорчив гримасу: це могло свідчити і про лють, і про ненависть, адже тутешнє довкілля стало випробуванням навіть для його надзвичайної живучості. Я вирішив трохи підірвати його бойове завзяття.

— Ну і як це тобі — почуватись нижчим за Фекварла? — вигукнув я. майнувши під одну з небагатьох уцілілих люстр. — Його життям, здається мені. Лавлейс дорожить більше — його він сьогодні не викликав.

Джабор з-за люстри спробував пожбурити в мене закляттям Чуми, та нова хвиля енергії викривила його, і до підлоги попливла хмарка запашних квітів.

—Чудово! — зауважив я. — Тепер навчися складати з цього букети. Подарувати тобі гарну вазочку?

Навряд чи Джабор здатен оцінити такий тонкий дотеп. Мій образливий тон він, однак, уловив і навіть наважився відповісти.

— ВІН ВИКЛИКАВ МЕНЕ, БО Я ДУЖЧИЙ! — заревів він, зірвав зі стелі люстру й кинув нею в мене. Зробивши майже балетний пірует, я ухилився — і люстра розбилася об стіну, засипавши голови чарівників кришталевими друзками.

Здасться, мій витончений маневр так само не дуже вразив Джабора.

— БОЯГУЗЕ! — гаркнув він. — ТИ ТІЛЬКИ Й УМІЄШ, ЩО ВИСЛИЗАТИ, КРАСТИСЯ, ТІКАТИ Й ХОВАТИСЯ!

— Це називається «кмітливість», — відповів я, зробив ще один пірует, схопив уламок сволока й метнув ним у Джабора, наче списом. Джабор навіть не поквапився відбити удар; сволок розтрощився об його плечі й відлетів геть. Джабор кинувся вперед. Попри мою дотепну відповідь, усе моє вміння вислизати, крастися, тікати й ховатися зараз аж ніяк не ставало мені в пригоді. Поглянувши вниз, я помітив, що становище хутко погіршується. Рамутра[119] розвернувся й подався назад — туди, де стояли Лавлейс і мій хазяїн. Лавлейс задумав просту річ: хлопчисько надто вже його дратував, тож він вирішив негайно покінчити з ним. Я цілком розумів чарівника.

Лавлейс досі стискав у руці ріг, і Амулет досі висів на його шиї. Ми не добилися нічого. Чарівникову увагу слід було якось відвернути, доки Рамутра не підібрався так близько, щоб знищити хлопця. Аж тут мені сяйнула несподівана думка. Цікаво... Tа спершу слід було хоч ненадовго позбутися Джабора.

Це легше було сказати, ніж зробити. Джабор — парубійко нівроку впертий.

Ухилившись від його простягнутої руки, я майнув униз і помчав до центру зали. Сусідство зі щілиною давно вже перетворило подіум на бланманже. Довкола були порозкидані крісла й черевики, та жодної живої душі поряд не зосталося.

Я знову полинув униз. Позаду, зі свистом, за мною мчав навздогін Джабор.

Що ближче я підлітав до щілини, то дужче напружувалась моя сутність. Я відчував, що мене починає засотувати всередину. Це скидалося на той неприємний момент, коли тебе викликають. Коли ж мій терпець увірвався, я зупинився в повітрі, швидко пішов перевертом і опинився просто перед Джабором. Він наближався, витягши руки вперед, палаючи гнівом і не думаючи про будь-яку обачність. Він жадав тільки одного — встромити свої пазурі в мою сутність, роздерти мене, як оті свої жертви в давнім Омбосі[120] чи у Фінікії.

Tа я не якась там людина, що корчиться від жаху в темряві храму. Я — Бартімеус, і я не боягуз! Я стояв непорушно[121].

Джабор спускався вниз. Я прибрав борцівську позу.

Він уже роззявив пашу, щоб завити по-шакалячому..

Я змахнув крилами і рвучко підлетів. А коли Джабор пролітав повз мене, я обернувся й щосили дав йому стусана. Він надто розігнався, щоб тут-таки зупинитись—надто тепер, після моєї дружньої допомоги. Джабор гарячково молотив крилами, силкуючись загальмувати. Ось він сповільнив хід... почав з гарчанням розвертатися...

Аж тут на нього подіяло тяжіння щілини. На його шакалячому писку з’явився вираз сумніву. Він знову змахнув крилами, але ті не дуже його слухалися. Збоку скидалось, ніби Джабор пірнув у потік із патоки: з його пер спадали краплі якоїсь темно-сірої речовини, і їх несло геть. Це почала розчинятися його сутність. Джабор щосили шарпнувся — і справді трохи наблизився до мене. Я підняв угору великого пальця.

— Молодець! — вигукнув я. — Ти подолав аж п’ять сантиметрів. Ану, ще раз!

Джабор застосував ще одне титанічне зусилля.

— Ще сантиметр! Чудова спроба! Ще трохи, і я буду в твоїх руках!

Щоб підбадьорити Джабора, я витяг ногу й зухвало помахав нею просто в нього під носом. Джабор, гаркнувши, спробував ударити мене. Та потоки сутності струменіли вже і з його кінцівок; його м’язевий тонус змінювався щосекунди — і до того ж, не на краще. Сили його меншали, а тяжіння щілини дужчало, і Джабор почав задкувати, спершу — повільно, а потім швидше й швидше.

Якби він мав хоч краплю розуму, то перетворився б на комара чи щось подібне. Зменшившись, він зумів би вирватись із зони тяжіння. Можливо, моя дружня порада врятувала б його, та я, слово честі, був такий заклопотаний спостереженням, що навіть не подумав про це, аж поки стало запізно. Його ноги й крила вже перетворились на струмені масної темно— сірої рідини, й ця рідина, згортаючися спіраллю, текла в щілину — і далі, геть від Землі. Навряд чи це було приємно Джаборові — надто коли врахувати, що Лавлейсів наказ досі тримав його тут, — та на його обличчі не було жодної гримаси болю, сама лише ненависть. Ось такий він — вірний собі до кінця. Навіть коли його потилиця розпливлася, блискучі червоні очі продовжували мене свердлити. А потім зникли й вони: я залишився сам і ласкаво махнув йому ручкою.

Одначе марнувати час на довге прощання я не міг. У мене була ще сила-силенна справ.

— Дивовижна річ цей Амулет Самарканда.

Чи то зі страху, чи з жорстокого прагнення вкотре насолодитися своєю владою, Лавлейс далі вів розмову з Натаніелем, ніби й не звертаючи уваги на Рамутру, що невблаганно наближався до них. Натаніель повільно й приречено задкував. Він розумів, що вже не зможе нічого зробити.

— Рамутра, як бачиш, руйнує стихії, — вів далі Лавлейс. — Там, де він проходить, стихії збурюються. А це порушує світовий порядок — основу будь-якою магії. Навіть і не намагайся боротися з ним — жодна магія тут не спрацює. Ти не завдаш мені шкоди і не зможеш утекти. Рамутра все одно схопить тебе. Та Амулет має силу, рівну й протилежну Рамутриній. Тому я в безпеці. Навіть якщо Рамутра піднесе мене до рота й на мене спаде все шаленство хаосу, я не відчую нічого.

Демон тим часом подолав уже половину дороги й тепер прискорював кроки. Він уже витяг свою величезну прозору руку в бік Натаніеля. Можливо, Рамутрі кортіло скуштувати, який хлопець на смак.

— Цей план запропонував мій любий наставник, — додав Лавлейс. — Він був, як 1 завжди, його натхненником. А зараз він спостерігає за нами.

— Ви про Скайлера? — навіть на порозі смерті Натаніеля огорнула зловтіха. — Навряд. Він лежить мертвий — отам, нагорі.

Почувши це, Лавлейс уперше втратив самовладання. Посмішка зникла з його обличчя.

— Ось так, — підтвердив Натаніель. — Я не просто втік від нього. Я його вбив.

Чарівник зареготав:

— Не бреши мені, хлопчику..

Аж тут із-за Лавлейсової спини пролунав жіночий голос — сумний і лагідний:

— Саймоне!

Чарівник озирнувся. Позаду, зовсім поруч, стояла Аманда Кеткарт. Її елегантна сукня була брудна й пошматована, зачіска розтріпалася, волосся набуло вишневого відтінку. Вона простягала руки до Лавлейса у відчайдушному благанні:

— О, Саймоне! Що ти робиш?

Геть поблідши, Лавлейс обернувся до жінки.

— Відійди! — крикнув він із панічним страхом. — Геть від мене!

З очей Аманди Кеткарт заструменіли сльози:

— Як ти міг, Саймоне! Невже я теж помру?

Вона похитнулася. Чарівник підняв руки, намагаючись відштовхнути її. Йому було вкрай ніяково.

— Амандо... М-мені шкода. Але так... так треба.

— Ні, Саймоне! Ти ж обіцяв мені!

Забутий усіма Натаніель тихенько підступив до чарівника. Лавлейсова зніяковілість тим часом обернулася на гнів.

— Геть від мене, жінко! Зараз я накажу демонові розірвати тебе на клапті! Поглянь — він уже біля тебе!

Аманда Кеткарт не поворухнулася. Здавалося, що їй до всього байдуже.

— Як ти міг так учинити зі мною, Саймоне? Після всього, що ти казав... Ти безчесний!

Натаніель підступив ще на крок. Над ним уже височіли Рамутрині обриси.

— Амандо, попереджаю тебе...

І тоді Натаніель стрибнув. Його пальці ковзнули Лавлейсовою шиєю і зімкнулись на чомусь твердому, холодному й гнучкому. На ланцюжку Амулета. Натаніель щодуху рвонув його. Голова чарівника хитнулась назад, а потім якась ланка не витримала, й ланцюжок залишився в Натаніелевій руці.

Лавлейс несамовито скрикнув.

Натаніель відскочив і покотився підлогою. Ланцюжок опинився просто в нього перед очима. Хлопець обома руками вчепився в маленький тонкий овальний медальйон, що висів посередині розірваного ланцюжка, і відчув, що тягар, який досі гнітив його, зник — так, ніби чийсь нещадний погляд, обернений на нього, перейшов на когось іншого.

Лавлейс, оговтавшись від нападу, кинувся на хлопця... тобто хотів кинутись, але його стримали тонкі жіночі руки.

— Саймоне, зачекай! Невже ти хочеш ударити цього бідолашного, милого хлопчика?!

— Амандо, ти збожеволіла! Відчепися! Амулет... мені треба...

Якусь мить він борсався, видираючись із обіймів жінки, що вчепилася в нього з відчайдушною силою, а тоді помітив істоту, яка височіла над ними. Лавлейсові підкосилися ноги: Рамутра був уже поряд — від його сусідства одяг і волосся людей лопотіли в примарному буревії. Повітря довкола затріскотіло, ніби наелектризоване.

Лавлейс позадкував і мало не впав.

— Рамутро! Я наказую тобі... Хапай цього хлопця! Він украв Амулет! Він не має права на його захист!

Та в голосі його не було переконання. Велетенська прозора рука потяглася вперед. Аж зненацька Лавлейс передумав:

— Облиш хлопчиська! Хапай цю жінку! Візьми її першою!

Рука на мить зупинилася. Лавлейс шаленим зусиллям вирвався з Амандиних обіймів.

— Ось! Бачиш? Ось вона! Хапай її!

Аж тут нізвідки і водночас звідусіль долинув голос, мовби величезний натовп говорив хором:

— Я НЕ БАЧУ НІЯКОЇ ЖІНКИ. ТІЛЬКИ ДЖИНА, ЩО ШКІРИТЬСЯ.

Лавлейсове обличчя скам’яніло. Він обернувся до Аманди Кеткарт: та дивилася на нього з мукою й благанням в очах. Однак під Лавлейсовим поглядом її риси почали змінюватись. На її вустах заграла посмішка — зловтішна й переможна. А потім жінка блискавично витягла магічний ріг із занімілих Лавлейсових пальців. Далі Аманда Кеткарт підскочила, зникла — і під самісінькою стелею, зачепившись хвостом за люстру, загойдалась мавпа. І заходилась вимахувати рогом, дражнячи переляканого чарівника.

— Можна, я візьму його собі? — обізвалась мавпа. — Там, куди ти зараз вирушиш, він тобі не знадобиться.

Сили враз покинули Лавлейса. Він зблід, мов попіл. Плечі його поникли. Він ступив до Натаніеля, немовби прагнучи забрати Амулет назад... Та ось велетенська рука опустилася, зімкнулася й підняла чарівника в повітря. Що вище піднімався Лавлейс, то помітніше змінювалось його тіло. А Рамутрина голова нахилилася до нього. Видно було, як у ній відкрилося щось таке, що могло бути ротом.

За мить Саймон Лавлейс зник.

Демон зупинився, щоб поглянути на втішену мавпу, та вона зникли тієї самої секунди. Тоді Рамутра, не звертаючи жодної уваги на Натаніеля, що досі лежав на підлозі, повільно обернувся до чарівників, які юрмились у протилежному кінці зали.

Над вухом у Натаніеля пролунав знайомий голос:

— Двоє готові. Залишився один.

Мене так надихнула моя чудова витівка, що я наважився прибрати подобу Птолемея, коли Рамутра відвернувся. З Джабором та Лавлейсом було покінчено; зоставалося дати собі раду тільки з цією великою сутністю. Я копнув свого хазяїна черевиком у бік. Він лежав на спині й тулив Амулет Самарканда до своїх брудних грудей, наче мати — дитину. Я поклав ріг біля нього.

Хлопчина з зусиллям сів.

— Лавлейс... ти бачив?

— Умгу, не дуже приємне видовище.

Хлопець встав. Його очі палали дивним блиском — наполовину страхом, наполовину радістю.

— Я здобув його! — прошепотів він. — Амулет у мене!

— Так, — хутко відповів я. — Молодець. Одначе Рамутра і досі тут, і нам не можна гаяти ані хвилини, якщо ми хочемо щось зробити.

Я поглянув у дальній кінець зали. Моя радість умить померкла. Міністри, що зібралися тут, тепер являли собою жалюгідну купку бідолах. Дехто закляк, занімів і зіщулився; дехто висаджував двері чи бився з колегою за можливість знайти місце якомога далі від Рамутри. Огидна картина. Все одно, що спостерігати за бійкою щурів у каналізації.

Крім огиди, ця сцена навіяла мені серйозний неспокій. Здавалося, що жоден з них не зміг би зараз прочитати складне закляття Звільнення.

— Ну ж бо! — сказав я. — Поки Рамутра забере ще кількох, решті ми допоможемо отямитись. Хто з них якнайшвидше пригадає закляття?

Хлопчина скривився:

— Судячи з їхнього вигляду, ніхто.

— І все ж таки треба спробувати, — я смикнув його за рукав. — Нумо! Все одно ми з тобою не знаємо цього за-кляття[122].

— Не розписуйся за Інших, — відповів хлопець. — Я його знаю.

— Ти?! — правду кажучи, він мене трохи приголомшив. — Ти певен?

Він сердито позирнув на мене. Зовні хлопчина був геть кволий — блідий, увесь у крові й синцях. Та й хитало його на всі боки. Зате очі аж палали яскравим вогнем рішучості.

— Хіба це тобі й на думку не спадало? — обізвався він. — Так, я його вивчив!

Та водночас у його словах проступала якась нотка непевності, навіть не нотка, а дещо дужче — і в очах так само. Я помітив, як ця непевність бореться з рішучістю.

— Це закляття найвищого рівня, — застеріг я, намагаючись говорити не надто вже недовірливим тоном. — І до того ж, складне. І ріг треба розбити саме в належний момент. Хлопчику, фальшиві гордощі зараз недоречні. Ти ще можеш...

— Попросити допомоги? Навряд.

Не знаю вже, чи то були гордощі, чи розрахунок, але він казав правду. Рамутра майже дістався до чарівників. Допомоги від них не варто було сподіватися.

— Відійди-но, — мовив хлопець. — Мені потрібне місце, щоб подумати.

На хвилину я завагався. Так, мене захоплювала сила його духу, та я виразно бачив, куди вона може завести. Амулет чи не Амулет, але наслідки помилки в заклятті Звільнення завжди страшні, й цього разу я постраждаю разом з хлопчиною. Але нічого натомість я запропонувати не міг.

Я безпорадно відступив. Мій хазяїн підібрав ріг і заплющив очі.

Він заплющив очі, щоб не бачити шарварку в залі, і спробував дихати якомога глибше та повільніше. Йому досі було чути крики страждань і жаху, але хлопець змусив себе не звертати на них уваги.

Це виявилося досить легко. Проте в його думках лунав власний хор голосів, і йому ніяк не вдавалося заглушити їхній гомін. Настала його мить! Мить, коли слід забути й відкинути колишні образи та негаразди! Хлопець знав це закляття — він давно його вивчив. Зараз він прокаже його, й тоді всі зрозуміють, що його — Натаніеля — не можна зневажати. А його зневажали завжди, завжди! Андервуд мав його за дурника, неспроможного накреслити коло. Він не хотів вірити, що його учень здатен самостійно викликати джина будь-якого рівня. Лавлейс думав, що він — слабка, м’якосердна дитина, яку можна спокусити першою-ліпшою пропозицією сили та кар’єри в суспільстві. Цей молодик відмовлявся вірити, що Натаніель убив Скайлера, — не вірив аж до самісінької смерті. А тепер навіть Бартімеус — його власний слуга — сумнівається, що він, Натаніель, знає закляття Звільнення! Так, його завжди, завжди зневажали.

А тепер настала мить, коли все в його руках. Надто вже часто його робили безпорадним — замикали в кімнаті, виносили з пожежі, відбирали магічне дзеркало, ув’язнювали в Путах... Спогади про ці кривди пекли Натаніелеве серце вогнем. Ні, тепер він діятиме — зараз він покаже їм усім!..

Цей крик ущемленої гордині майже переповнював хлопця, стугонів у скронях разом з кров’ю. Та з глибин Натаніелевої душі виринало ще одне бажання, навіть глибше за прагнення власного успіху. Він почув, ніби здалека, чийсь болісний вигук. .. і здригнувся з жалощів. Якщо він не пригадає закляття, всі ці безпорадні чарівники загинуть! Їхнє життя залежить від нього. А в нього є знання, щоб допомогти їм. Закляття Звільнення... Куди ж воно пропало? Адже він читав це закляття! Знав, що читав, що вивчив його напам’ять ще кілька місяців тому! Однак тепер він ніяк не міг зосередитись і пригадати його.

Кепська річ. Вони зараз помруть — так само, як пані Андервуд. — а він укотре не зможе нічого вдіяти! Натаніелеві вкрай хотілося врятувати чарівників, та самого бажання було замало. Адже йому й тоді так хотілося врятувати пані Андервуд, винести її з вогню. Він віддав би за неї життя, якби міг. Але нічого не вийшло. Джин поніс його геть, а пані Андервуд зникла назавжди. Уся його любов до неї виявилась марною...

Біль колишньої втрати й сила нинішнього бажання перемішалися і переповнили Натаніелеву душу. По його щоках потекли сльози.

«Терпіння, Натаніелю.»

Терпіння...

Він повільно зітхнув. Скорбота відступила, і серед моря цієї скорботи з’явився острівець спокою — садок його наставника. Натаніель ніби знову побачив кущі азалій, їхнє темно-зелене листя, що виблискувало на сонці. Побачив яблуні, що губили свої білі пелюстки; кота, який дрімав на червонім цеглянім мурі. Намацав пальцями лишайник, побачив мох на статуї — і відчув себе в безпеці від величезного зовнішнього світу. Уявив панну Лютієнс — як вона тихо сидить біля нього й щось малює. Спокій опанував серце хлопця. Думки його очистились, і пам’ять повернулась...

Потрібні слова самі прийшли до нього — достеменно такі, які він вивчив рік тому, в садку, сидячи на кам’яній лаві.

Хлопець розплющив очі й вимовив ці слова вголос — виразно, гучно й дзвінко. Після п’ятнадцятого слова він ударив рогом об коліно.

Коли слонова кістка тріснула й закляття скінчилося, Рамутра остовпів. Повітряні хвилі довкола нього затріпотіли. Спочатку тихенько, а потім дужче й дужче. Щілина в центрі зали трохи розширилась. А потім демон несподівано зіщулився, позадкував до щілини І зник.

Щілина пропала. Навіть шрам на її місці блискавично затягся.

Коли вона щезла, зала раптом здалася порожньою, наче велика печера. Єдина вціліла люстра й кілька світильників по стінах досі горіли, розвіюючи морок. За вікнами надвечірнє небо вже стало сірим — надворі сутеніло. Було чути, як вітер шурхотить у кронах дерев.

А в залі панувала цілковита тиша. Натовп чарівників та кілька побитих, потріпаних бісів не ворушилися. Тільки один хлопчина шкутильгав до центру зали, несучи в руці Амулет Самарканда. Нефритова вставка посередині Амулета невиразно поблискувала.

Серед загальної мовчанки Натаніель підійшов до Руперта Деверо, наполовину придавленого міністром закордонних справ, і обережно поклав у його долоню Амулет.