Бартімеус: Амулет Самарканда

35

За місце засідки ми обрали перехрестя. Автомобілям, щоб не зіткнутись, тут доводилося гальмувати, а дубові й лаврові зарості, ховаючи дорогу від воріт садиби, обіцяли нам чудове укриття.

Звичайно ж, ми вирушили туди вночі. Хлопець повз уздовж дороги, під живоплотом, а я — в кажанячій подобі — летів попереду.

Жодного вартового не з’являлося поблизу. Жодна куля— шпигун не пролетіла над нашими головами. Хлопчина доліз до перехрестя й заховався в гайку, за найбільшим дубом, а я причепився до гілки, щоб стежити за дорогою.

Мій хазяїн спав, чи принаймні намагався заснути. Я ж тим часом спостерігав за нічним життям — стрімкими порухами сови та мишеняти, шурхотінням їжаків у кущах, никанням неспокійного джина. Ще задовго до світання хмари розійшлись, і в небі засяяли зорі. Мені було цікаво: може, Лавлейс зараз сидить на даху садиби і намагається зрозуміти, про що ці зорі йому говорять? І що вони можуть казати йому?.. В повітрі стало холодніше. Землю вкрила блискуча паморозь.

Мені зненацька спало на думку, що мій хазяїн неабияк мучиться від холоду.

Десь із годину це мене тішило, та потім я зрозумів інше. Хлопець насправді може замерзнути в своєму укритті. А це вже погано — тоді мені нізащо не обминути тієї клятої бляшанки. Я неохоче пурхнув у кущі і оглянув хлопчину.

На моє превелике полегшення, він був живий, хоч його обличчя вже посиніло. Закутавшись у куртку, він заховався в купі опалого листя. Листя без упину шурхотіло — хлопця били дрижаки.

— Може, зігріти тебе? — прошепотів я.

Хлопчина хитнув головою: важко було сказати, чи це відмова, чи він просто тремтить від холоду.

— Не хочеш?

— Ні.

— Чому?

Він ледве розімкнув міцно стиснуті зуби:

— А що. як вони помітять нас?

— А може, ти гордуєш? Може, гребуєш допомогою прехитрого демона[93]? Ти з цим холодом не жартуй — ще відморозиш собі що-небудь. Мені доводилося таке бачити.

— В—відчепися!

— Ну, як собі знаєш.

Я повернувся на дерево. Невдовзі небо на сході почало розвиднятися. Хлопчина разочок чхнув, але решту часу вперто мовчав, замкнувшись у своїй добровільній недолі.

На світанку кажаняча подоба видалась мені недоречною. Сховавшись у кущах, я перетворився на польову мишу. Хлопчина сидів там само: він геть промерз і в нього текло з носа. Я притулився на сусідній галузці.

— Чи не треба тобі носовичка, о мій господарю? — поцікавився я.

Хлопець ледве звів руку, щоб витерти рукавом носа. А тоді шморгнув.

— Щось уже сталося? — запитав він.

— Так. Ти не дуже добре витер ліву ніздрю.

— Та ні! На дорозі.

— Ні, ще зарано. Якщо в тебе зосталася їжа, поснідай зараз. Коли з’явиться перший автомобіль, ми повинні бути напоготові.

Нам, проте, зовсім не треба було поспішати. Всі чотири дороги залишалися тихі й порожні. Хлопчина доїв рештки своїх харчів, потім сів під кущем — просто на росяну траву — й заходився стежити за однією з доріг. Він, напевно, таки застудився, бо його били дрижаки й він ніяк не міг їх погамувати. Я оббіг нашу схованку довкола, щоб переконатись, чи немає тут якої пастки, а потім вернувся до хлопця.

— Не забувай, — нагадав я, — що автомобіль, який зупиниться, не повинен зникати з очей більше ніж на кілька секунд. Інакше вартові тут-таки запідозрять непевне. Нам треба пробратися до машини відразу, як вона з’явиться на перехресті. Діяти слід дуже швидко.

— Так, я готовий.

— Я маю на увазі — по-справжньому швидко.

— Я ж сказав тобі, що я готовий.

— Так, але я бачив навіть слимаків, прудкіших за тебе. А тепер ти ще й хворий, бо відмовився від моєї допомоги.

— Я не хворий.

— Вибачай, але щось не віриться. Надто вже гучно ти цокотиш зубами.

— Зі мною все гаразд. Просто облиш мене.

— Ця твоя застуда наробить нам шкоди, коли ми проберемося до будинку. Лавлейс вистежить нас за капками з твого но... Цить! Чуєш?

— Що?

— Автомобіль! Наближається. Чудово! Він загальмує саме тут. Чекай мого наказу.

Я поспіхом промайнув крізь високу траву на той бік гайка і причаївся на брудному крутому схилі при дорозі, за каменюкою. Рев мотора лунав дедалі гучніше. Я оглянув небо: шпигунів видно не було, а дерева затуляли автомобіль від садиби. Я приготувався до стрибка...

... і знову хутко сховався за камінь. Нічого не вийде! Блискучий чорний лімузин — автомобіль чарівника. Ризик надто вже великий. Машина промчала повз мене — з-під коліс сипнуло гравієм і порохом, зарипіли гальма, блиснув капот. Краєм ока я помітив пасажира: незнайомий чоловік, губатий, одутлий, з прилизаним чорним волоссям. Ні біса, ні іншого охоронця я не побачив, однак це ні про що не свідчило. Ні, влаштовувати засідку на чарівника я не згоден.

Я повернувся до хлопця. Той застиг, зіщулившись під кущем.

— Не те, — промовив я. — Це чарівник.

— Я не сліпий! — ображено пирхнув мій хазяїн. — Я його знаю. Це Лайм. один з Лавлейсових приятелів. Не розумію, чого він уплутався в цю змову: він не дуже могутній. Колись я напустив на нього кілька демонів—комашок — його потім рознесло, наче повітряну кульку.

— Tа невже? — це мене, правду кажучи, вразило. — І що ж було далі?

Хлопчисько стенув плечима:

— Вони відлупцювали мене. А це хто їде?

З-за рогу з’явився велосипед. На ньому сидів присадкуватий гладкий чолов’яга, що крутив ногами, наче пропелером. Над переднім колесом велосипеда було припасовано здоровенний кошик, накритий білим полотном.

— Різник, — припустив я.

Хлопець знову стенув плечима.

— Можливо. Ну що, беремо його?

— Ти влізеш в його одяг?

— Навряд.

— Тоді хай собі іде. В нас ще буде вибір.

Розчервонілий, спітнілий велосипедист доїхав до перехрестя, загальмував, витер лоба і рушив у бік садиби. Ми дивилися йому вслід, тобто хлопчина пильно зирив на кошик.

— Мабуть, таки треба було його взяти, — сумно зауважив він. — Я зголоднів.

Минуло трохи часу, і різник поїхав назад. Він крутив педалі й насвистував. Кошик його спорожнів, а от гаманець, напевно, поважчав. За різником стежив один з вартових, що посувався вздовж живоплоту великими нерівномірними стрибками; в сонячному світлі і його тіло, й пошматований одяг здавалися майже прозорими.

Різник подався своєю дорогою. Хлопчина ледве тамував чхання. Вартовий зник. Я виліз на верхівку колючого куща і озирнувся. Небо було безхмарне, осіннє сонце гріло по— весняному. Дороги спорожніли.

Впродовж наступної години на перехресті з’явилися ще два автомобілі. Перший — квіткарський фургон, який вела нечупарна жінка з цигаркою в роті. Я вже хотів кинутися на неї. аж тут помітив скоса трьох вартових у подобі дроздів, що неквапом пролітали над гайком. Вони напевно помітили б усе. Я сховався й пропустив жінку.

Дрозди зникли, та наступний проїжджий нам теж не підійшов. То знову був чарівник — у дорогому автомобілі з відкритим верхом, що їхав від садиби. Обличчя водія було майже повністю сховане під капелюхом та окулярами. Я встиг розгледіти лише коротку, ошатно підстрижену руду борідку, як автомобіль уже помчав геть.

— Хто це такий? — поцікавився я. — Ще один змовник?

— Я вперше його бачу. Може, той самий, що приїхав минулого вечора.

— Будь-що в садибі він не затримався.

Хлопець із відчаю вдарив кулаком по землі.

— Якщо ми не проберемось туди якнайшвидше, почнуть прибувати всі інші гості! А нам ще треба з’ясувати, що тут коїться. Ох! Якби я був могутніший!

— Вічний крик душі всіх чарівників, — утомлено зауважив я. — Май терпіння.

Він люто позирнув на мене й гиркнув:

— Для терпіння потрібен час. А ми його не маємо!

Та насправді нам пощастило лише через двадцять хвилин.

Знову заревів автомобіль. Знову я промайнув на інший край гайка і визирнув з-за гребеня насипу. І відразу зрозумів, що наш час настав. То був темно-зелений фургон бакалійника — високий, прямокутний, щойно вимитий, із акуратними чорними крилами. На боці в нього виднів гордовитий чорний напис: «СКВОЛЗ І СИН, КРОЙДОН, СМАКОТА ДЛЯ ВСІХ». Із неабияким полегшенням я побачив, що в кабіні, здається, сидять самі Скволз і син. За кермом сидів підстаркуватий лисий чоловік, а поруч — бадьорий юнак у зеленому кашкеті. Обидва були в доброму гуморі й помітно причепурилися з нагоди великого дня. Лисина старшого блищала, ніби виглянцювана. Польова миша, що причаїлася за каменюкою, почала розминати м’язи.

Фургон під’їхав ближче: з-під капота ревів і торохтів мотор.

Я поглянув у небо — ні дроздів, ні іншої небезпеки. Все чисто. Фургон наблизився до гайка. Від брами тепер його видно не було. Скволз і син повідчиняли віконця, щоб подихати свіжим повітрям. Син мугикав веселу пісеньку.

Коли вони майже виїхали з гайка, син почув збоку тихенький шурхіт. Він поглянув праворуч і побачив, як у повітрі просто на нього — в позі каратиста—нападника, витягши задні лапи, — мчить польова миша.

Миша влетіла прямісінько у віконце. Ні Скволз, ні син не встигли й пальцем ворухнути. В кабіні здійнявся вихор — такий, що її аж захитало на всі боки. Фургон трохи звернув убік, під’їхав до земляного насипу скраю дороги й забуксував. Мотор чхнув і заглух.

На мить запанувала мовчанка. Далі відчинилися дверцята біля пасажирського місця. З машини вискочив чоловік, напрочуд подібний до Скволза, майнув назад і витяг звідти непритомні тіла Скволза й сина. На синові не було більшої частини одягу.

Перетягти цю пару через дорогу, на насип і вглиб гайка було справою однієї секунди. Я сховав їх в ожинових кущах і повернувся до фургона[94].

Отут і почалося найгірше. Джини несумісні з автомобілями. Надто вже незвично, коли ти сидиш у бляшаному ковпаку, оточений зусібіч пахощами бензину, мастила, штучної шкіри, людей та їхніх виробів. Мимоволі думаєш, яка ж це немічна й мізерна істота — людина, якщо для далеких подорожей їй потрібні такі жалюгідні засоби.

До того ж, я просто не вмію водити автомобіль[95].

Одначе я все-таки завів мотор і примудрився якось виїхати з узбіччя на середину дороги, а далі й до перехрестя. Усе це забрало одну хвилину, та я, правду кажучи, вже сердився: якого—небудь пильного вартового могло здивувати, що фургон так довго не виїздить із-за дерев. На перехресті я загальмував, хутко озирнувся й нахилився до віконця:

— Сюди! Мерщій!

Кущі гарячково зашурхотіли, хлопчисько рвонув на себе дверцята і опинився в кабіні, пихкочучи, мов захеканий слон. Дверцята ляснули. За секунду ми вже рушили далі й звернули на дорогу, що вела до Гедлгем—Голлу.

— Це ти? — здивувався хлопчина, вирячившись на мене.

— А хто ж іще? Перевдягайся якнайшвидше! Вартові зараз доберуться до нас.

Хлопець засовався на сидінні, здираючи свою куртку й намагаючись дотягтися до вбрання Скволза—молодшого — сорочки, зеленої куртки й штанів. Ще п’ять хвилин тому це все було напрочуд чистеньке, а тепер — геть пожмакане.

— Мерщій! Вони наближаються!

І справді, через поле з обох боків, підстрибуючи, мчали вартові. їхнє чорне лахміття лопотіло в повітрі. Хлопець тим часом порався з сорочкою.

— Ґудзики надто тугі! Не можу розстебнути!

— Надягай через голову!

Вартовий з лівого боку наближався швидше. Я бачив його очі — два чорні овали з крихітними вогниками в глибині. Я спробував піддати газу, але натиснув не на ту педаль: фургон здригнувся й зупинився. Хлопчисько саме просовував голову в комір сорочки й тепер зарив носом у консоль.

— Ой! Ти що, зумисне?!

Я відшукав потрібну педаль. Ми знову рушили вперед.

— Одягай куртку, або нам гаплик. І кашкет не забудь.

— А штани?

— Облиш їх. Нема часу!

Хлопчина впорався з курткою й тільки—но встиг натягти кашкет на розкуйовджене волосся, як двоє вартових наздогнали нас. Вони трималися того боку живоплоту, але їхні блискучі очі були просто-таки прикуті до нас.

— Не забувай — ми їх не бачимо, — нагадав я. — Дивися лише вперед.

— Я й дивлюся... — Аж тут йому сяйнула чергова думка: — А вони не здогадаються, хто ти такий?

— Ні, вони для цього заслабкі.

Я щиро сподівався, що це правда. Мені здалося, що то були гулі[96], хоч за наших днів ні в чому не можна бути певним[97].

Деякий час ми їхали в напрямку гайка і дивилися тільки вперед. Вартові й далі спостерігали за нами.

Раптом хлопчисько знову заговорив:

— Що ж робити зі штаньми?

— Нічого. Обійдемося тим, що вже маємо. Зараз під’їдемо до брами. Будь-що твоя верхня половина цілком пристойна.

— Але ж...

— Поправ краще куртку. Порозгладжуй усі зморшки... Запам’ятай: я — Скволз, а ти — мій син. Ми веземо до Гедлгем-Голлу — на відкриття конференції свіжі харчі. До речі, нам годилося б поглянути, що ж ми таке веземо. ГЛянеш?

— Але...

— Не хвилюйся. Якщо разок озирнешся, ніхто нічого не запідозрить.

Посередині задньої стінки кабіни виднів металевий люк. Я показав на нього.

— Подивись-но швиденько. Я глянув би й сам, та я за кермом.

Хлопчина став колінами на сидіння, відкрив люк і засунув голову всередину.

— Тут зовсім темно... й ціла купа всякої їжі...

— Можеш що-небудь дістати?

Я поглянув на хлопця й мало не випустив кермо. Фургон шалено крутнувся — я ледве встиг його вирівняти.

— Штани! Сядь негайно! Де твої штани?!

Хлопчина сів. Ліворуч від мене стало помітно світліше.

— Свої я скинув. А нові... ти ж сам сказав: «Облиш їх!»

— Я ж не знав, що ти викинув свої! Негайно одягнися!

— Так вартові ж побачать...

— Вони вже побачили, повір мені. Одягайся, й квит!

Він знову проїхався черевиками по консолі. Я хитнув своєю лисою головою.

— Наша єдина надія на те, що гулі не дуже знаються на людському вбранні. Можливо, їх не здивує, що тобі закортіло перевдягатись просто зараз. А от охорона біля брами, напевно, проникливіша.

Ми вже наблизилися до межі садиби. Попереду її затуляли дерева. Дорога неквапом обігнула їх, і відразу після цього перед ними з’явилася величезна арка. Збудована з масивних брил жовтого пісковику, вона пихато здіймалася з придорожніх кущів — так само, як тисячі інших арок по всьому світу[98]. Зараз, напевно, ніхто вже й не пам’ятав, який голопузий лордик заплатив за цю арку, з якої причини він надумав звести її... Обличчя каріатид, що підтримували склепіння, давно вже стерлись, як і написи на арці. А плющ, який обвивав її, вперто працював над тим, щоб урешті зруйнувати саму споруду.

Над аркою височіла червоняста баня захисного купола, що заодно накривала й частину лісу. Єдиний вільний прохід вів крізь саму арку.

Вартові, що не відставали від нас, вирячились уперед.

Я зупинив фургон за кілька метрів від арки, проте вимикати двигун не став. Мотор тихенько гарчав. Ми сиділи в кабіні й чекали.

В основі арки відчинилися дерев’яні двері, і звідти вийшов якийсь чоловік. Хлопчина здригнувся. Я поглянув на свого хазяїна: він і дотепер був блідий, а зараз побілів, наче крейда. Очі його аж вибалушились зі страху.

— Що таке? — прошепотів я.

— Це він... той самий, кого я бачив у дзеркалі. Той, що приніс Лавлейсові Амулет.

Ні відповідати, ні щось придумувати не було часу. Вбивця з легенькою посмішкою вже крокував до фургона.