Бартімеус: Амулет Самарканда

25

— І тобі привіт, Джаборе, — додав я. — Як приємно, що ви завітали до мене.

— Ми подумали: чи не самотньо тобі тут, Бартімеусе? — Найближчий ворон — той, що з пораненим крилом, — затремтів і перетворився на кухаря. У кухаревій руці зяяла велика рана.

— Ні, аж ніяк. Уваги тут мені не бракує.

— Отож-бо й воно, — кухар підійшов ближче, щоб оглянути мою кулю. — Одначе! Тобі тут і справді непереливки.

Я знехотя захихотів.

— Гаразд уже, приятелю. Годі жартувати. Може, ти знаєш спосіб якось допомогти мені? Бо я вже відчуваю, як тиснуть бар’єри.

Кухар почухав одне із своїх підборідь.

— Це буде нелегко. Є в мене один спосіб...

— От і добре!

— Перетворися на блоху чи ще якогось паразита. Це подарує тобі ще кілька хвилин життя, перш ніж ця куля розчавить твою сутність.

— Дякую за корисну пораду, — я вже потроху задихався, бо стінки кулі стискалися дедалі дужче. — А може, ти краще знешкодиш цю кулю і випустиш мене звідси? Я буду безмежно вдячний...

Кухар підняв пальця:

— Мені спав на думку ще один спосіб. Ти розкажеш нам, де схований Амулет Самарканда. Якщо зробиш це негайно, ми знешкодимо кулю швидше, ніж вона знищить тебе самого.

— Ні, зробімо краще навпаки.

Кухар тяжко зітхнув:

— Здається, тобі зараз не до того, щоб...

Його слова обірвало якесь далеке виття. Кімнату знову струснуло.

— Зараз відкриється портал, — хутко сказав я. — В отій дальшій стіні.

Фекварл поглянув на другого крука, що досі сидів на колоні, роздивляючись свої кігті.

— Джаборе, зроби таку ласку..

Крук ступив уперед і обернувся високим червоношкірим чоловіком із шакалячою головою. Перетнувши кімнату, він зупинився біля дальшої стіни, виставив ногу вперед і витяг руки.

Кухар обернувся до мене:

— А тепер, Бартімеусе...

Куля вже почала мене припікати.

— Спочатку нам треба домовитися, — запропонував я. — Ми обидва знаємо: якщо я скажу тобі, де зараз Амулет, ти покинеш мене тут помирати. Так само ми знаємо, що за цих обставин я не казатиму тобі правди, хоча б зумисне. Таким чином, усе, що ти почуєш від мене з цієї кулі, не матиме сенсу. А отже, тобі краще буде визволити мене звідси.

Фекварл сердито постукав по краєчку моєї колони.

— Прикро. Але певною мірою ти правий.

— Ти чуєш, як виє сирена, — провадив я. — Чарівники, що запроторили мене сюди, щось згадували про легіони горл та утуку. Навіть Джабор навряд чи подужає ковтнути їх усіх. То, може, наша бесіда продовжиться трохи пізніше?

— Згоден, — Фекварлове обличчя майже наблизилося до кулі, що була вже завбільшки з мандарин. — Без нас ти нізащо не втечеш із Тауера, Бартімеусе. Отож і не думай хитрувати. Мушу тебе попередити, що я дістав два накази. Перший — довідатися, де зараз Амулет. Другий — знищити тебе, якщо не вдасться виконати перший. Ти, напевно, знаєш сам, який наказ мені приємніше виконувати.

Фекварл відійшов. Аж тут у дальшій стіні проступила овальна тріщина й перетворилася на арку порталу. З темряви один за одним почали виступати блідолиці горли[68]з тризубцями й срібними сітками в тонких руках. Щойно вони виходили з порталу, їхні Щити ставали непробивними. Та поки горли залишалися в арці, Щити слабшали, і їхні сутності — на єдину мить — слабшали так само. Джабор уміло скористався цим і закинув у портал три Вибухи один за одним. Арку осяяли яскраво—зелені спалахи. Горли жужмом попадали на підлогу — наполовину в порталі, наполовину вже в кімнаті. Та з-за них сунули інші, з огидою переступаючи через трупи своїх товаришів. Джабор знову стрельнув.

Фекварл тим часом теж не байдикував. Він дістав з кишені куртки залізне кільце завбільшки з браслет, причеплене до кінця дерев’яної палички. Я позирнув на цю штуку з недовірою[69]:

— І що мені з цим робити?

— Стрибнути крізь кільце, що ж іще. Уяви, що ти вчене собаченя в цирку. Тобі це неважко, Бартімеусе. Свого часу ти й не таке виробляв.

Обережно тримаючи паличку двома пальцями, Фекварл підніс залізне кільце до поверхні кулі. Силові лінії несамовито зашкварчали, розступилися й зімкнулися довкола кільця. Всередині його в силовому полі відкрився прохід.

— Лавлейс навмисне посилив стійкість цього кільця до магії, — пояснив Фекварл. — Та воно все одно не вічне. Я порадив би тобі не баритися.

Він сказав правду. Краї кільця почали братися бульбашками. Для жука прохід був уже замалий, тож я зібрав останні сили й нарешті перекинувся мухою. Без зайвого шарварку я трохи покружляв усередині кулі, щоб розігнатись як слід, і стрілою промчав крізь кільце на волю.

— Чудово, — зауважив Фекварл. — Бракує тільки барабанного бою.

Муха сіла на підлогу і перетворилася на вкрай сердитого сокола.

— Будь певен, гострих відчуттів мені вистачило, — відповів я. — Що тепер?

Фекварл пожбурив розтоплене кільце на підлогу.

— А тепер нам пора тікати.

Срібний тризубець розітнув повітря і впав між нами, брязнувши об кам’яні плити. Джабор поволі задкував від порталу, наполовину заваленого горлячими трупами. Туди вже підходив новий загін вартових, головним чином утуку, захищених спільним Щитом. Цей Щит відбивав і без того ослаблі Джаборові Вибухи й відсилав їх назад до кімнати. Нарешті одному горлі вдалося—таки продертись крізь портал, і він, наставивши зброю, рушив уздовж краю Щита. Джабор поцілив у нього Вибухом — удар влучив у хирляві груди горли, і вартовий без найменшої шкоди для себе поглинув спалах. Обдарувавши нас крижаною усмішкою, горла ринув уперед, орудуючи в повітрі сіткою.

Фекварл перетворився на крука і ледве відірвався від землі, тягнучи поранене крило. Я в подобі сокола подався за ним — прямісінько до дірки в стіні. Поряд зі мною майнула сітка, в стіну влетів тризубець.

— Джаборе! — вигукнув Фекварл. — Тікаймо!

Я озирнувся. Джабор зчепився з горлою: здавалось, ніби силі джина немає кінця. Проте з порталу сунули нові незліченні вартові. Мені стало байдуже, я думав лише про те, як прослизнути до дірки. За моєю спиною кімнату струснув шалений вибух, і я почув скажене шакаляче виття.

* * *

У темряві вузенького тунелю Фекварлів голос лунав приглушено і якось химерно.

— Ми майже на волі. Тепер тобі краще перетворитись на крука.

— Навіщо?

— Тут їх цілі дюжини. Ми змішаємося з ними, щоб виграти час. Так нам легше буде потрапити за мури.

Хоч як мені не хотілося слухатись Фекварлових порад, та я й гадки не мав, що чекає нас зовні. Насамперед нам треба накивати п’ятами з Тауера, а втекти від Фекварла я зможу й пізніше.

— Ти вже перетворився?

— Так. Раніше я такого не робив, та це, здається мені, неважко.

— Джабора позаду не чуєш?

— Ні.

— То нічого. Він нас наздожене. Тепер слухай: вихід просто переді мною. Отвір закрито Маскуванням, вони не повинні знайти його. Швиденько вилітай і рушай просто вниз. Побачиш кухонний двір — круки злітаються туди по недоїдки. Там зустрінемось. Тільки не надто трапляй на чужі очі.

Спереду долинуло дряпання, а потім зненацька спалахнуло світло. Фекварл зник, і я побачив обриси виходу, закритого сіткою з маскувальних ниток. Я підскочив до бар’єру, натиснув на нього дзьобом і просунув голову в холодне листопадове повітря.

Не марнуючи ані миті, я пробрався крізь діру, розправив крила й ковзнув униз, до кухонного двору.

Спускаючись, я швиденько озирнувся й переконався, що до безпеки мені ще далеко: лондонські дахи видніли десь за численними круглими вежами й високими фортечними мурами. Мури обходили вартові, а небом хаотично гасали кулі— шпигуни. Тривогу вже зняли! Згори лунала сирена, а недалеко — в центральному, найкраще обгородженому дворі — цілі батальйони полісменів мчали в якомусь незрозумілому мені напрямку.

Я сів у невеличкому бічному дворі: від загальної паніки мене тепер відділяли дві будівлі, що прилягали до головної вежі. Бруківка була закидана промасленими хлібними скоринками й шкуринками від шинки, за якими полювала галаслива зграя голодних круків.

Один крук тихенько побокував до мене.

— Бартімеусе, ти бовдур?

—А що сталося?

— У тебе синій дзьоб. Негайно переміни його!

Врешті, це була моя перша спроба перетворення на крука. Та й перетворюватись довелося потемки. Чого він іще чекав? Та зараз мені було не до суперечок. Я вмить перефарбував дзьоба.

— Вони все одно побачать нас крізь маскування, — сказав я. — Тут, мабуть, тисячі всіляких вартових.

— Так, але часу нам треба небагато. Вони ще не знають, що ми — круки. Якщо ми змішаємось зі зграєю, вони витратять кілька зайвих секунд, щоб розпізнати нас. Зграя — це все, що нам потрібно для втечі...

Щойно сотня круків спокійно дзьобала холодні шкуринки, чудово ладнаючи і між собою, і з довколишнім світом. Та вже наступної миті Фекварл відкрив їм свою справжню подобу на першому рівні. Це тривало півсекунди, та їх цілком вистачило. Чотири круки здохли просто на місці, ще кілька повернули свій сніданок назад, а решта злякано помчали геть, лопотячи крилами в повітрі. Ми з Фекварлом опинилися в самісінькій середині зграї і теж щосили вимахували крилами, повертаючи, піднімаючись і спускаючись разом з усіма, — одне слово, намагаючись нізащо не відставати.

Зграя летіла над пласким верхом головної вежі. Над нею майорів величезний прапор, і люди—вартові дивилися звідти вниз, на води Темзи. Далі зграя спустилась і промчала через сірий двір з іншого боку вежі. Там серед плацу було намальовано зо два десятки звичайних робочих пентаклів, і я, пролітаючи мимо, встиг помітити, як із тих пентаклів з’являється ціла компанія духів — їх саме викликав загін чарівників у сірих мундирах. Духи були не вельми потужні, переважно хвалені біси[70], проте в такій кількості й вони могли завдати нам неабияких прикрощів. Я щиро сподівався, що крукам не захочеться сісти у цьому дворі!

Птахи, одначе, взагалі не виявляли бажання сідати. Їх досі підганяв страх, і вони кружляли серед мурів Тауеру. Кілька разів вони линули в напрямі зовнішнього муру й щоразу повертали назад. Мені вже схотілося облишити їх і спробувати втекти самому, аж тут на фортечних зубцях з’явився якийсь химерний вартовий — темно—синій, на чотирьох павучих ногах, — і я тут-таки передумав: щось він мені не сподобався. Після полону й стількох вимушених перетворень я так нато— мився, що не ризикував зачіпатися з невідомою силою.

Аж нарешті ми зупинилися в іншому дворі: з трьох боків його оточували будівлі, а з четвертого до муру здіймався крутий насип, порослий зеленою травою. Круки посідали на цей насип і заходилися шкутильгати по ньому, безпорадно дзьобаючи землю.

Фекварл підскочив до мене: одне крило він досі тяг, і з нього не переставала цебеніти кров.

— Ці птахи нізащо не хочуть летіти, — зауважив я. — Вони шукають тут поживи.

Крук кивнув:

— Вони допомогли нам дістатись сюди — й гаразд. Це зовнішній мур. Тільки перебратись через нього — і ми на волі.

—Тоді рушаймо!

—Хвилинку. Мені треба перепочити. До того ж, Джабор...

— Джабор мертвий.

— Ти погано знаєш його, Бартімеусе, — Фекварл тицьнув дзьобом у понівечене крило, відсуваючи його вбік від закривавленої рани. — Зараз, хвилинку... Клятий утуку! Я й не думав, що він такий спритник!

— Біси йдуть, — прошепотів я.

Цілий батальйон бісів саме пропливав крізь арку в дальньому кінці двору. Ось вони розсипались віялом — і заходились прискіпливо оглядати кожен камінець. Зграя круків ще ховала нас, але довго так тривати не могло.

Фекварл виплюнув на траву ще одне перо. Там воно, перш ніж розтанути, перетворилось на кривулясту смужку драглистої маси.

— Гаразд. Угору, через мур — і на волю. Тільки нізащо не зупиняйся.

Я чемно змахнув крилом:

—Тільки після вас, сер.

— Ні—ні, Бартімеусе. Лети перший, — крук розім’яв свою здоровенну лапу з гострими кігтями. — А я полечу позаду. Отож, будь ласка, не здумай тікати.

— Ач, який ти підозріливий.

Біси тим часом підбиралися ближче, нюхаючи землю, наче собаки. Я злетів — і стрілою помчав до зубчастого муру. Знявшись вище, я помітив вартового, що походжав галереєю. То був невеличкий фоліот. До голови в нього збоку була прив’язана пом’ята мідяна сурма. Він, на жаль, теж помітив мене. Перш ніж я зреагував, фоліот притулив мундштук до вуст і коротко й пронизливо засурмив. Йому негайно відповіли — уздовж усього муру загули сурми: різко й хрипко, гучніше й тихіше, вщухаючи десь удалині. Сталося неминуче: наше маскування викрили. Розчепіривши кігті, я ринув на вартового. Фоліот заверещав, утратив рівновагу й полетів униз. Пурхнувши через мур, я промчав над крутим насипом з чорного каміння й землі і полинув до міста, геть від Тауеру.

Не було часу ні гаятись, ні оглядатись. Я линув уперед, щодуху працюючи крилами. Внизу промайнули широка, сіра, повна машин магістраль, гаражі з пласкими дахами, якась вузенька дорога, вкритий рінню берег, заворот Темзи, корабельні, пристань, ще одна дорога... Ого! Не все так погано — я ще не розучився тікати з полону! Від Тауеру мене відділяє вже ціла миля. Ще трохи, і скоро я зможу..

Я підняв голову й сторопіло закліпав. Що за лихо?! Лондонський Тауер височів просто переді мною. Над головною баштою кружляв натовп знайомих силуетів. То я прилетів назад?! Щось не так із моєю орієнтацією в просторі. Я стрімко розвернувся, обігнувши якийсь димар, і помчав назад. З-за спини долинув Фекварлів голос:

— Стій, Бартімеусе!

— Ти що, не бачиш їх? — гаркнув я через плече. — Зараз вони спіймають нас!

Я прискорив політ, не звертаючи уваги на Фекварлові наполегливі крики. Дахи мерехтіли піді мною. Внизу промайнула каламутна Темза — я кулею пролетів над нею, а потім...

Лондонський Тауер — точнісінько такий самий. Тепер знайомі силуети розбилися на групи й порозсипалися, наздоганяючи кулі—шпигуни. Одна така група рушила просто на мене. Всі мої інстинкти вимагали негайної втечі, та я був надто спантеличений. Я сів на дах. Через кілька секунд до мене підсів Фекварл і, ледве віддихавшись, вибухнув лайкою:

— Бовдуре! Ми ж повернулися назад!

Тільки тепер я все зрозумів.

— Ти хочеш сказати, що...

— Той перший Тауер був дзеркальною ілюзією. Нам слід було просто пролетіти крізь нього.[71] Лавлейс попередив нас із Джабором, а ти не хотів мене слухати! Хай тобі грець, Бартімеусе! Тобі й моєму пораненому крилу!

Над муром з’явилося ціле військо джинів. Від них нас відділяла тільки дорога. Фекварл сховався за димар:

— Тепер нам не втекти.

Аж тут мені сяйнула натхненна думка:

— Нічого. Тут десь був світлофор.

— Ну то й що? — Фекварлова чемність дала помітну тріщину.

— Нічого. Поїдемо попутною машиною.

Пильнуючи, щоб стіни будинку ховали мене від джинів, я пурхнув з даху і полетів до перехрестя, де черга автомобілів чекала на зелене світло. Я сів на бруківку, біля хвоста цієї черги. Фекварл рушив за мною.

— От і гаразд, — мовив я. — Пора перетворюватись.

— На кого?

— На будь—кого з міцними пазурами. Мерщій — світло зараз переміниться.

Перш ніж Фекварл надумав перечити, я скочив на бордюр і майнув під найближчий автомобіль, намагаючись не дуже зважати на огидний запах мастила, бензинові випари та нудотну вібрацію, що відчутно посилилась, коли невидимий водій піддав газу. Без усякого жалю я попрощався з пір’ям крука і обернувся стигійським бісеням, справжнім клубком із м’язів та пазурів. Я вже сподівався, що Фекварл не встигне приєднатись до мене, — аж тут, на жаль, поряд зі мною з’явилося ще одне бісеня. Воно похмуро висіло між колесами, не зводячи з мене очей.

Дорогою ми майже не розмовляли. Мотор гарчав надто вже гучно. Та й на стигійських бісенят перетворюються заради їхніх зубів і пазурів, а не язиків.

* * *

Минула вічність, перш ніж автомобіль зупинився. Водій покинув машину й пішов собі. Запанувала мовчанка. Застогнавши, я розчепив свої пазурі і впав на дорожній гудрон. Мене нудило й від хитавиці, й від усіляких високотехнологічних запахів[72]. Фекварл почувався аж ніяк не краще. Без жодного слова ми перетворились на пару літніх, трохи потріпаних котів, вишкандибали з-під автомобіля, пробігли моріжком і зникли в густих кущах. Тільки там ми нарешті змогли перепочити, прийнявши свій улюблений вигляд.

Кухар утомлено сів на пеньок.

— Ти заплатиш за це, Бартімеусе! — відсапнув він. — Я ніколи ще так не мучився...

Хлопчисько-єгиптянин усміхнувся:

—Але ж спрацювало-таки! Ми в безпеці.

— Я пробив своїм кігтем бензобак. Мене геть залило цією гидотою. Шкіра аж прищами взялася...

— Годі вже скиглити!

Я обережно визирнув з-за листяної завіси. Дорога, сільські будиночки, садки. Довкола нікого немає, тільки поряд в алейці якесь дівчатко бавиться з тенісним м’ячиком.

— Мабуть, ми в передмісті. Десь на околиці Лондона, — припустив я. — А може, й далі.

Фекварл щось буркнув під ніс. Я обережно позирнув на нього. Він знов оглядав рану, завдану Базтуковим списом. Вона не гоїлася. Фекварл помітно підупав на силі.

— Навіть із цією раною я впораюся з тобою, Бартімеусе. Ходи-но сюди, — кухар нетерпляче махнув рукою. — Я мушу дещо тобі сказати.

Я слухняно сів на землю, підібгавши ноги, як робив колись Птолемей. Тільки не дуже близько від Фекварла — від нього страшенно тхнуло бензином.

— По-перше, — мовив він, — свою частину угоди я виконав. Я врятував тебе — це я можу сказати чесно. Тепер твоя черга. Де Амулет Самарканда?

Я завагався. Бляшанка, що лежить на дні Темзи, не дозволяла мені тут-таки назвати Натове ім’я та особистий номер. Так, я завдячую Фекварлові втечею, та спершу мушу подумати про себе самого.

— Послухай-но, — відповів я. — Ти тільки не подумай, що я невдячний. Просто для мене це вкрай нелегко. Мій хазяїн...

— Помітно слабший за мого, — нетерпляче подався вперед Фекварл. — Напруж свій недолугий мозок, Бартімеусе, й хвилину поміркуй. Лавлейс дуже хоче одержати свій Амулет назад. Так хоче, що наказав нам з Джабором вдертися до найсекретнішої урядової в’язниці, щоб порятувати життя такого жалюгідного раба, як ти.

— І справді, — погодився я.

— Тільки уяви, як це було небезпечно — і для нас, і для нього. Він ризикував усім. Це багато про що свідчить.

— Навіщо ж йому Амулет? — перервав я Фекварла.

— Цього я сказати тобі не можу, — кухар затарабанив пальцями по краєчку носа й промовисто всміхнувся. — Зате скажу інше, Бартімеусе. Приєднуйся до нас — це в твоїх інтересах. Наш хазяїн далеко піде, якщо ти мене розумієш.

Я пирхнув:

—Так говорять усі чарівники.

— Він далеко піде. Найближчим часом. Найближчими днями. Тільки для цього йому вкрай потрібен Амулет.

— Можливо. Та яка нам з того користь? Такі балачки я чув уже не раз. Чарівники використовують нас, щоб зміцнити свою владу, а потім знову зв’язують нас присягою... Що нам з того?

— У мене є план, Бартімеусе...

— Еге ж, еге ж, у всіх нас є плани. Та жоден з них не скасовує того факту, що я досі зв’язаний своїм початковим завданням. І покарання...

— Покарання можна перетерпіти! — сердито труснув головою Фекварл. — Коли ти втік з Амулетом, Лавлейс дав мені такого прочухана, що моя сутність дотепер не відновилася остаточно! Правду кажучи, саме наше існування в цьому світі — ні, не треба вибачень, Бартімеусе, я знаю, що тобі до мене байдуже! — ніщо інше, як черга покарань. Не змінюється нічого, крім отих клятих чарівників! Здохне один — відразу з’явиться наступний, викопає з пороху наші імена й знову викличе нас! Чарівники міняються, а ми мучимось.

Я стенув плечима:

— Ми, здається, про це вже розмовляли. Чи не у Великому Зімбабве?

Фекварлове завзяття згасло вмить. Він кивнув:

— Може, й так. Тільки я відчуваю зміни — й ти теж повинен відчувати їх, якщо не оглух і не осліп. Занепад імперії завжди приносить із собою неспокій: заворушення на вулицях, гризню між чарівниками, що показилися від розкошів та влади... Ми з тобою частенько це бачили. За таких обставин у нас є чудова нагода діяти. Наші хазяї ледащіють, Бартімеусе. І це надає нам більшу свободу.

— Оце вже навряд.

— Лавлейс — один з таких розледащілих. Він могутній — то правда, — але нерозважливий. Ще тоді, як він уперше викликав мене, його дратувало, що він недостатньо впливовий як міністр. Він тільки й марить, як би перевершити великих магів минулого, вразити світ своїми досягненнями. І, як наслідок, він носиться зі своїми зв’язками в коридорах влади, наче собака з протухлою кісткою. Марнує час на нескінченні інтриги, змови, невпинні спроби взяти верх над суперниками... і просто не може зупинитися. До того ж, він не один. В уряді повно таких, як Лавлейс, і дехто — ще нерозважливіший за нього. Ти знаєш цей тип: коли ставки чарівника завеликі, він зазвичай довго не живе. Рано чи пізно він зробить помилку, й тоді настане наша черга. Рано чи пізно прийде наш день.

Кухар подивився на небо.

— Час іде, — провадив він. — Ось моя остання пропозиція: покажи мені, де Амулет, і я обіцяю, що в нагороду — попри будь—яке покарання, —Лавлейс візьме тебе на службу. Твій хазяїн — хай там хто він! — не стане Лавлейсові впоперек дороги. А ми з тобою, Бартімеусе, з ворогів перетворимось на партнерів. Непогана зміна, авжеж?

— Чудова, — підтвердив я.

— Або... — Фекварл згорнув руки на колінах і приготувався до рішучих дій. — Або ти помреш просто зараз, серед цих непоказних кущів у передмісті. Ти знаєш сам: тобі ніколи не щастило подолати мене. Тебе завжди рятував випадок[73]. Цього разу на таке не сподівайся.

Поки я міркував над цією вагомою заявою і про те, як мені найкраще втекти, нас перервали. Зашурхотіло листя, і щось маленьке, прослизнувши крізь гілля, підкотилося до наших ніг. Тенісний м’ячик. Ми з Фекварлом підхопились, та ховатися було вже запізно. Хтось продирався крізь кущі.

То була та сама дівчинка, що бавилася на стежці. Років їй було десь із шість. Веснянкувате личко, розпатлане волосся, завелика футболка завдовжки аж до брудних колін. Дівчатко втупилося в нас — зацікавлено й водночас стривожено.

На кілька секунд усі заціпеніли. Дівчинка дивилася на нас, ми з Фекварлом — на неї. Потім вона заговорила.

— Від вас тхне бензином, — сказала дівчинка.

Ми не відповіли. Фекварл поворухнув рукою. Я розгадав його прикрий намір.

Чому я втрутився? З чистісінького себелюбства. Фекварл на мить облишив мене, й це стало пречудовою змогою для втечі. А якщо я при цьому врятував дівчинку... це було тільки справедливо. Врешті, саме вона підкинула мені цю ідею.

Я запалив на кінчику пальця невеличку Іскру і кинув її в кухаря.

Долинув тихий звук, що скидався на сичання газового пальника, і Фекварл перетворився на жовтогарячу вогняну кулю. Коли ж він заревів — так, йому було не дуже приємно, — й незграбно закрутився, підпалюючи кущі, дівчатко з плачем кинулось навтьоки.

Ідея справді була непогана. Я вчинив так само[74].

За кілька секунд я вже був у повітрі і щодуху мчав до Гайґейта, до мого придуркуватого хазяїна.