Бартімеус: Амулет Самарканда

39

Я сподівався, що хлопчина не стряне в халепу доти, доки я знову повернуся до нього. Та моє проникнення до будинку забрало більше часу, ніж я гадав.

Ящірка снувала стіною — то вниз, то вгору, круг карнизів, над арками, через пілястри. Біганина її ставала дедалі гарячковіша й безладніша. Всі вікна, до яких вона наближалась — їх у будинку було нівроку чимало — виявлялись міцно зачинені, і ящірка сердито висолоплювала язичок. Невже Лавлейсова компанія ніколи не чула про користь свіжого повітря?

Хвилини збігали. Мені досі не щастило. Правду кажучи, мені не хотілося вдиратись до будинку силоміць — хіба що за крайньої потреби. У будь-якій із кімнат міг перебувати спостерігач, що звернув би увагу на щонайменший сторонній звук. Якби знайти хоч щілинку, хоч тріщинку!.. Та будинок було надійно запечатано.

Гаразд, нічого не вдієш. Доведеться лізти крізь димар.

З цією думкою я подерся на дах, аж тут мою увагу привернув ряд великих візерунчастих вікон недалеко від крила будівлі, що виступало вбік. Це дозволяло припустити, що за ними якась велика кімната. До того ж, на сьомому рівні ці вікна було міцно заґратовано. На інших вікнах садиби я не бачив такого потужного захисту. Мене це вкрай зацікавило.

Ящірка зашурхотіла лускою по каменю, прямуючи ближче до вікон. Нарешті вона вчепилася за колону й витягла голову, намагаючись не наближатися до мерехтливих ґратів. Усередині й справді виявилося дещо цікаве. Крізь вікна було видно велику круглу залу, яскраво освітлену люстрами, що звисали зі стелі. Посередині містився невеличкий подіум, затягнутий червоною матерією, а поряд півколом стояла сотня крісел. На подіумі височіла трибуна доповідача, а на ній — склянка та карафка з водою. Саме тут, вочевидь, і мала відбуватися конференція.

Усе оздоблення кімнати — від кришталевих люстр до розкішної позолоти на стінах — мало справляти враження багатства й престижу (в розумінні чарівників, тобто в най-вульгарнішому розумінні). Та найдивовижніша тут була підлога, немовби цілковито зроблена зі скла. Вона блищала й мерехтіла, відбиваючи світло люстр у найрізноманітніших відтінках. Але цього замало: під склом простелився величезний, напрочуд гарний килим. Килим, схоже, був перський, і на ньому серед численних драконів, химер, мантикор і птахів було виткано чудову мисливську сцену. Принц — натурального людського зросту — їхав лісом, оточений своїм почтом, а також собаками, леопардами, соколами та іншими мисливськими тваринами. Сурмили сурми, майоріли прапори. То був двір із східних чарівних казок, і він неабияк мене вразив би, якби я не звернув увагу на обличчя двох вельмож. Один з них мав бридку Лавлейсову пику, а другий скидався на Шолто Пінна. Тут-таки я розгледів і портрет своєї нещодавньої мучительки — Джесіки Вайтвел, що їхала верхи на білій кобилі. Еге ж, зіпсувати такий чудовий твір мистецтва такою майстерно прихованою мерзотою — цілком у Лавлейсовому дусі[104].

Безперечно, в подобі принца був зображений сам прем’єр— міністр Деверо. а довкола купчились найповажніші з чарівників.

Химерна підлога була не єдиною цікавинкою в круглій залі. Всі вікна, що виходили надвір, світились магічним захистом, як і те, крізь яке дивився я. Що ж, це розумно: скоро тут збереться більша частина уряду, тож треба убезпечити залу від нападів. Проте в каменях довкола мого вікна навіщось були сховані залізні ґрати — навіщо, я поки зрозуміти не міг.

Я саме міркував над цим, коли двері в кінці зали відчинились. і звідти поспіхом вийшов якийсь чарівник. То був той самий слизький тип. якого я бачив в автомобілі: зі слів хлопчини я знав, що то Лайм, один з Лавлейсових спільників. Він ніс у руках невідому річ, загорнуту в полотно. Гарячково й нервово озирнувшись, Лайм підійшов до подіуму, піднявся на нього й наблизився до трибуни доповідача. Усередині трибуни була поличка, невидима для публіки. Саме туди Лайм і поклав цю таємничу річ.

Та перш ніж це зробити, він розгорнув полотно, і моя луска взялася дрижаками.

То був той самий ріг для виклику духів, який я бачив у Лавлейсовому кабінеті ще тієї ночі, коли викрадав Амулет Самарканда. Слонова кістка з часом пожовкла, ріг було скріплено тонкими металевими обідками, але чорні відбитки пальців досі видніли на ньому збоку[105].

Ріг для виклику духів...

Я зрозумів усе. Магічні ґрати на вікнах... магічні ґрати, сховані в каменях і готові будь-якою миті висунутись... Захист зали призначався не для того, щоб нікого не пустити туди, а для того, щоб нікого не випустити звідти.

Еге ж, мені справді пора було потрапити всередину.

Майже не думаючи про вартових, що снували вгорі, я хутко видряпався стіною будинку на червоний череп’яний дах і помчав до найближчого димаря. Там я стрілою кинувся до отвору, націлився майнути в нього... і відсахнувся. Димар перекривала сітка з мерехтливих ниток. Зачинено.

Я помчав до сусіднього димаря. Те саме! Я шалено забігав дахом Гедлгем-Голлу, зазираючи в кожний димар. Усі вони були запечатані. Хтось попрацював як слід, щоб убезпечити садибу від шпигунів, і то напевно був не один чарівник.

Урешті я зупинився й заходився міркувати, як бути далі.

Увесь цей час до будинку один за одним під’їздили автомобілі[106], висаджували пасажирів і вирушали до відведеної для них стоянки. Більшість гостей уже прибули — конференція мала от-от розпочатися.

Я оглянув травник. До будинку наближались останні запізнілі гості. І не тільки вони.

Посеред травника був ставок, оздоблений фонтаном із зображенням якогось закоханого грецького бога, що намагався поцілувати дельфіна[107]. За ставком проходила дорога, вона вигиналась і йшла між деревами до брами. Цією дорогою прямували троє: двоє — хутко, а третій — ще хутчіше. Як на людину, яку нещодавно нокаутувала польова миша, пан Скволз, можна сказати, мчав щодуху. Син посувався ще швидше — мабуть, через брак одягу (здалеку мені здавалось, ніби він геть укритий гусячою шкірою). Та жоден з них не міг дорівнятися до бородатого найманця, чий плащ просто-таки лопотів у нього за спиною.

Так... Справи, здається, кепські.

Я видерся на край димаря, кленучи себе за те, що так лагідно повівся зі Скволзом та сином,[108] і міркуючи, чи можу я просто не звертати уваги на цю трійцю. Та вкотре позирнувши в їхній бік. я позбувся будь-яких сумнівів. Бородань наближався навіть швидше, ніж мені здавалося. Дивна річ: кроки його були звичайнісінькі, та відстані він долав з неймовірною швидкістю. Зараз він перебував уже на середині дороги, біля ставка. Ще хвилина — і він дістанеться до садиби і здійме тривогу.

Що ж, із проникненням до будинку доведеться зачекати. Час обачності минув. Я перекинувся на чорного дрозда і пурхнув з даху.

Чоловік у чорнім тим часом підійшов ще ближче. Я помітив і тріпотіння повітря довкола його ніг, і якусь дивну невідповідність, ніби його кроки не перебувають на жодному з рівнів. Тільки тепер я зрозумів: на ньому семимильні чоботи[109]. Ще два-три кроки, і його не наздоженеш — у цих чоботях він може долати по кілька миль за крок! Я наддав швидкості й собі.

Ставок був гарненький, якщо не рахувати тієї бридкої статуї бога з дельфіном. Молодий садівник порпався з сапкою на бережку. Кілька ні в чому не винних качок сонно гойдалися на воді. Хтось поставив біля ставка альтанку, оповиту жимолостю, й листя її приємно, мирно зеленіло в промінні денного сонця...

Це так собі, опис на пам’ять.

Першим Вибухом я не влучив у найманця (швидкість людини в семимильних чоботях вирахувати досить-таки важко), зате попав в альтанку, яка вмить щезла. Садівник із вереском стрибнув у ставок — качки загойдалися на хвилях. Очерет на бережку спалахнув. Найманець підняв голову: досі він не помічав мене — напевно, був заклопотаний тим, щоб утримувати під контролем свої чоботи, — тож це вийшло не дуже спортивно. Та що тут удієш—я запізнювався на конференцію. Другий мій Вибух поцілив йому просто в груди. Найманець зник у смарагдовому полум’ї.

От якби всі мої проблеми вирішувалися так просто!

Я швиденько зробив у повітрі коло, оглядаючи обрій, та навкруги не було видно ні спостерігачів, ні ще чогось небезпечного. крім хіба що рожевих сідниць Скволза-молодшого. Синок із татусем обернулись і помчали назад до брами. Чудово! Я вже хотів був повернутися до будинку, аж тут дим від Вибуху розвіявся. І я побачив найманця. Той сидів у воронці з метр завглибшки, геть обліплений брудом. Розгублений, але живісінький.

Гм-м! На таке я нібито не розраховував.

Я рвучко загальмував, розвернувся й завдав ще одного, більш зосередженого удару. Від такого Вибуху навіть Джабор не встояв би на ногах, а більшість людей перетворилися б на хмаринки.

Бородань, проте, до цієї більшості не належав. Після того, як полум’я згасло, він невимушено підхопився, хоч і здавався трохи запамороченим. Більша частина його плаща згоріла, але тіло залишалося міцним і здоровим.

Я не став пробувати ще раз. Я розуміюсь на натяках.

Найманець сунув руку під обгорілий плащ і витяг з потаємної кишені срібний диск. Тоді розмахнувся — і з несподіваною швидкістю жбурнув його. Він пролетів на відстані волосинки від мого дзьоба і спокійно повернувся до рук господаря.

Отакої! За останні кілька днів мені чимало довелося пережити. Всякий, хто траплявся мені, немовби бажав урвати шматок мене самого: джини, чарівники, звичайні люди... немає різниці. Мене викликали, били, в мене стріляли, мене ловили, садовили до магічної кулі і вважали це за цілком природну річ. І тепер, на додачу, цей тип так само приєднався до моїх ворогів, хоч я тільки й намагався, що вбити його.

Мені увірвався терпець.

Найрозлюченіший дрізд, який лиш існував у світі, майнув на статую серед фонтану. Він сів на хвіст дельфіна, огорнув камінь крилами й перетворився на химеру. Дельфін з богом[110]відкололися від постаменту. Заскреготіло роздерте оливо, й статуя сповзла вниз. Із розірваних труб вибухнули струмені води. Химера схопила статую за голову, рвонула її і перенесла на берег ставка, недалеко від того місця, де стояв найманець.

Він не здавався таким збентеженим, як мені хотілося, І вдруге кинув диск. Диск уп’явся мені в руку отруйним дотиком срібла.

Незважаючи на біль, я жбурнув статую, як шотландці на змаганні жбурляють колоди. Статуя зо два рази витончено перекинулась і, гупнувши, впала на найманця.

Нарешті я здолав його! Щоправда, його не розплющило, як я сподівався. Я бачив, як він борсається, силкуючись ухопити поваленого бога хоч за що-небудь і стягти статую з себе. Це вже почало набридати мені. Гаразд, якщо вже я не зупинив його, то принаймні затримав. Поки найманець борюкався зі статуєю, я підскочив до нього впритул і зняв семимильні чоботи. А потім розмахнувся як слід і пожбурив їх на середину ставка — туди, де жваво кружляли качки. Чоботи плюснули й тут-таки пішли на дно.

— Ти за це заплатиш! — буркнув найманець, що потроху зсував із себе статую.

— А ти так і не навчився визнавати своїх поразок, — зауважив я, сердито чухаючи собі ріг. Я саме думав, що б такого мені зробити, аж тут...

... тут я відчув, як у мене всередині геть усе перевертається. Мою сутність забили дрижаки. Я задихнувся й почав зникати просто на очах у найманця.

Він щосили шарпнувся й нарешті скинув статую з себе. Крізь біль я розгледів, як він піднявся на ноги.

— Стій, боягузе! — вигукнув він. — Зупинись і бийся зі мною!

Я махнув йому розпливчастою лапою.

— Вважай, що тобі пощастило, — простогнав я. — Я відпускаю тебе. І не забувай...

Тут я зник, і мій дотеп пропав разом зі мною.