Бартімеус: Амулет Самарканда

6

Такі потужні магічні предмети, як Амулет Самарканда, мають одну неприємну рису — їх оточує своєрідна аура[16]. Вона привертає увагу не менше, ніж голий на похороні. Я розумів: тільки—но Саймон Лавлейс дізнається про моє зухвальство, як негайно розішле своїх шпигунів на пошуки аури Амулета. І що довше я залишатимусь на одному місці, то певніше хтось із них помітить мене. Хлопець викличе мене лише на світанку[17], тож мені доведеться пережити ще кілька неспокійних годин.

Кого цей чарівник міг послати за мною навздогін? Навряд чи він має під своїм началом багато джинів, яких можна порівняти за силою з Фекварлом або Джабором. Та він напевно спроможний зібрати кодло слабших слуг і відрядити їх на лови. З дрібнотою — на зразок фоліотів — я впораюсь одним своїм кігтем, та якщо вони налетять зграєю — (а я вже добряче натомився) — то мені буде непереливки[18].

Домчавши з Гемпстеда до берега Темзи, я вмостився під карнизом одного покинутого будинку. Почистивши дзьобом пір’я, заходився дивитись на небо. Невдовзі я помітив там сім червоних вогняних куль, що пливли на невеличкій висоті. Діставшись до середини річки, вони розділилися: три кулі рушили далі на південь, дві — на захід, а решта дві — на схід. Я заховався глибше під дах, однак помітив, що аура Амулета посилилася, коли найближча з куль рушила за течією й зникла з очей. Я стривожився. Через кілька хвилин я перелетів на той бік Темзи і влаштувався там на підйомному крані: тут саме зводили багатоквартирний будинок для чарівників середнього достатку.

П’ять хвилин минуло в мовчанці. Вода вирувала, омиваючи брудні палі пристані. Місяць заховався за хмарами. Аж раптом усі вікна покинутого будинку на тім боці спалахнули болісно— зеленим світлом; там почали нишпорити невиразні тіні. Здається, вони там нічого не знайшли, бо світло врешті померкло, перетворилося на серпанок, випливло з вікон і полинуло за вітром. Будинок знову занурився в темряву. Я негайно злетів і стрімко, від вулиці до вулиці, помчав на південь.

Мій шалений танець над Лондоном тривав половину ночі.

Куль-шпигунів[19] виявилося навіть більше, ніж я боявся (їх, вочевидь, викликав не один чарівник), і вони раз по раз з’являлись недалеко від мене. Щоб уберегтися, я мусив без упину перебиратися з місця до місця, та все одно мене двічі мало не зловили. Одного разу я облітав діловий квартал і мало не натрапив на кулю, що пливла мені назустріч; другий шпигун помітив мене, коли я, геть—чисто зморений, задрімав на березі в Ґрин-Парку. Обидва рази я встиг утекти раніше, ніж до шпигунів підійшла допомога.

Та врешті я знесилився. Потреба постійно підтримувати фізичну форму виснажувала мене й поїдала коштовну енергію. Тому я вирішив діяти по-іншому — знайти якусь місцинку, де ауру Амулета глушитимуть інші магічні випромінювання. Настав час загубитися серед Натовпу, серед Простолюду. Інакше кажучи, серед людей. Я вже достатньо зневірився, щоб удатися до такого.

Я полетів назад до центру міста. Навіть цієї пізньої години на Трафальґарській площі, довкола колони Нельсона, було повнісінько туристів. Вони купували дешеві талісмани в кіосках—автоматах, затиснутих між левами. Над площею здіймалася безладна мішанина магічних випромінювань. Чудове місце для того, щоб по-справжньому загубитися.

Перната блискавка впала з нічного неба й зникла у вузькій щілині між двома кіосками. Невдовзі звідти вийшов хлопчик— єгиптянин із сумними очима й заходився проштовхуватись крізь натовп. На ньому були нові сині джинси, біла футболка й чорна пілотська куртка, а ще — здоровенні білі кросівки, в яких без упину розв’язувались шнурки. Хлопчик швидко змішався з натовпом.

Я відчував, як Амулет пече мені груди. Раз по раз він випромінював спекотні хвилі — подвійні, наче удари серця. Я щиро сподівався, що довколишня мішанина аур перекриває цей сигнал.

Здебільшого тутешня магія була чистісінькою «показухою». На площі юрмилися ліцензовані шарлатани, що продавали дрібні амулетики й цяцьки — те, що дозволено владою[20]. Американські і японські туристи жадібно порпались у купах барвистих камінців та скелець, шукаючи відповідні знаки Зодіаку для всіх своїх родичів, а бадьорі продавці— кокні терпляче сплавляли їм свій крам. Якби не фотоспалахи, я міг би уявити, що це Карнак. Довкола чинилися оборудки, лунали радісні вигуки, сяяли усмішки. Така собі вічна картина довірливості й жадоби.

Однак на площі можна було відшукати й дещо серйозніше. Подекуди біля входів у шатра стояли спокійні, зосереджені люди. Відвідувачів у ці шатра пропускали по одному. Там, вочевидь, було щось по-справжньому цінне, бо біля кожного такого шатра тинявся вартовий — зазвичай у вигляді голуба. Я намагався обминати цих вартових — хтозна, може вони чутливіші, ніж здається.

Траплялися серед натовпу й чарівники. Навряд чи вони тут щось купували — радше за все, просто вибралися погуляти з нічної зміни у Вайтголлі. Одного з цих чарівників, розкішно вбраного, супроводжував на другому рівні біс — він скакав навздогін за господарем; від інших, убраних простіше, пахтіло фіміамом, потом та восковими свічками.

Була тут і поліція — кілька звичайних констеблів і двоє мордатих патланів з «нічної варти». Ця парочка виявляла свою присутність лише настільки, наскільки це було потрібно.

Довкола площі без упину мерехтіли вогні фар; автомобілі мчали міністрів та інших чарівників з їхніх кабінетів у будівлі Парламенту до клубів на Сент—Джеймсі. Я перебував прямісінько під віссю велетенського колеса влади, що простиралося до самісіньких меж імперії. Тут, якщо пощастить, я просиджу аж до тієї миті, коли мене нарешті викличуть.

А може, й не просиджу.

Я саме походжав повз непоказний кіоск і роздивлявся на викладений у ньому крам, коли відчув, що за мною стежать. Озирнувшись, я оглянув натовп. Юрба людей. Я перевірив сусідні рівні — жодної загрози. Звичайне стадо худоби, по—людському недоумкувате. Я знов обернувся до кіоску й недбало взяв «Моє чарівне люстерко™» — шматок дешевого скла, оправлений у рожеву пластмасу і розмальований паличками, котиками й чарівницькими ковпаками.

Знову! Я рвучко обернувся. У натовпі утворилася прогалина — просто навпроти мене, — і я побачив низеньку гладкеньку чарівницю, зграйку підлітків довкола кіоску й полісмена, що підозріливо позирав на них. До мене їм усім, здається, байдуже. Та помилитись я не міг — мої відчуття ніколи не підводять мене. Треба бути напоготові! Я взявся розглядати люстерко і влаштував з цього справжню виставу. «ЩЕ ОДИН ЧУДОВИЙ ДАРУНОК З ЛОНДОНА, СТОЛИЦІ СВІТОВОЇ МАГІЇ! — вигукувала етикетка на звороті люстерка. — ЗРОБЛЕНО В ТАЙВА...»

Недобре відчуття повернулося. Я озирнувся спритніше від кота — й цього разу вдало! Я спіймав погляд спостерігача. Тобто спостерігачів — їх було двоє, хлопець і дівчина серед тієї компанії підлітків. Вони не встигли відвести очі. Хлопець мав років з п’ятнадцять — його обличчя рясно пообсідали прищі. Дівчина була молодша, проте її очі дивилися холодно й жорстоко. Я навмисне вирячився на них. Чому я стривожився? Це звичайні люди, вони не можуть побачити, хто я такий насправді. Нехай собі дивляться.

Через кілька секунд вони не витримали й відвели очі. Я стенув плечима й хотів податися геть. Чоловік за прилавком гучно кахикнув. Я акуратно поклав «Моє чарівне люстерко™» на місце, широко всміхнувся й пішов собі.

Підлітки вирушили за мною.

Я помітив їх біля сусіднього кіоску: вони визирали з-за прилавка з цукровою ватою. Трималися вони вкупі — шестеро чи семеро. Чого їм треба? Обнишпорити мої кишені? Навіщо ж вони причепилися до мене? Довкола безліч багатших і перспективніших кандидатів. Заради перевірки я пристав до низенького, заможного зовні туриста з величезним фотоапаратом і товстими окулярами. Якби я хотів когось обікрасти, то розпочав би саме з нього. Та коли я облишив його й зробив у натовпі коло, підлітки подалися за мною.

Дивна річ. І неприємна. Мені не хотілося міняти вигляд і тікати звідси. Я втомився й хотів лиш одного — спокою. Мені й без того треба якось дотягти до світанку.

Я прискорив кроки. Підлітки — так само. Ми зробили три кола площею, аж поки я відчув, що цього вже досить. Двоє полісменів спостерігали за нашим кружлянням, і схоже було, що вони скоро зупинять нас — хоча б заради того, щоб їм не паморочилось у голові. Пора тікати. Хай там чого хочуть ці шмаркачі, але я не бажаю привертати до себе зайву увагу.

Недалеко саме був підземний перехід. Я помчав сходами вниз, проминув вхід до метро й вискочив з іншого боку, через дорогу від центральної площі. Підлітки щезли — мабуть, так само кинулися в перехід. Ось він, мій шанс! Я хутенько майнув за ріг, проскочив повз книгарню й зник у завулку. І тихенько почекав там у затінку, за сміттєвим баком.

Завулком проїхала пара автомобілів. За мною ніхто не гнався.

Моїм обличчям ковзнула усмішка. Я вирішив, що втік від них.

І помилився.