Бартімеус: Амулет Самарканда

5

— Насамперед, — казав наставник, — нам треба вбити в твою нещасну черепушку один факт. Але так, щоб ти ніколи вже не забув його. Знаєш, що це за факт?

— Ні, сер, — відповів хлопчик.

— Ні?! — кошлаті брови наїжачились в удаваному подиві. Хлопчик, немов під гіпнозом, стежив, як вони зникли під густими білими пасмами волосся. Соромливо сховавшись там на одну мить, брови суворо й рішуче опустилися назад. — Ні? Тоді я... — Чарівник посунувся вперед. —Тоді я розкажу тобі.

Він поволі склав пальці «дашком» — так, що його вістря вказувало на хлопчика.

— Запам’ятай ось що, — тихо промовив наставник. —Демони дуже підступні. Вони неодмінно нашкодять тобі, якщо зможуть. Розумієш?

Хлопчик і далі стежив за його бровами. Він не міг відвести від них очей. Зараз брови хутко опустилися вниз і зійшлися на переніссі, мов дві стріли. Ворушилися вони напрочуд жваво — піднімалися, опускалися, нахилялися, згиналися, то разом, а то поодинці. Ця дивовижна подобизна самостійного життя чарувала хлопчину. До того ж він зрозумів, що стежити за бровами набагато краще, ніж дивитися наставникові в очі.

Чарівник погрозливо кахикнув:

— Розумієш?

— О... так, сер.

— Гаразд. Ти кажеш «так», і я певен, що саме це ти й маєш на увазі. Проте... — одна брова замислено піднялася. — Я все-таки не певен, чи справді ти зрозумів це.

— О, так, сер... зрозумів, сер. Демони дуже підступні й неодмінно зашкодять тобі, якщо зможуть, сер, — хлопчик схвильовано засовався на подушці. Йому кортіло довести наставникові, що він справді уважно його слухає. Надворі літнє сонце вигравало на траві й бруківці: п’ять хвилин тому під вікнами проїхав візок морозивника. Однак до кімнати чарівника проникали лише поодинокі промінці, що сочилися крізь щілини довкола важких червоних штор; усередині панувала задуха. Хлопчикові хотілося, щоб урок мерщій закінчився, і його відпустили.

— Я слухав якнайуважніше, сер, — сказав він.

Наставник кивнув:

— Ти коли—небудь бачив демона?

— Ні, сер. Тобто лише в книжках.

— Підведися.

Хлопчик хутко підхопився, мало не послизнувшись, тоді незграбно виструнчився й заходився чекати дальших наказів. Наставник недбало показав пальцем на двері в себе за спиною:

— Знаєш, що там?

— Ваш кабінет, сер.

— Добре. Спустися сходами й зайди до цієї кімнати. Там у дальньому кутку стоїть мій стіл. На столі — коробка. В коробці — окуляри. Надягни їх і принеси мені. Зрозумів?

—Так, сер.

— От і чудово. Рушай.

Під пильним наставниковим оком хлопчик підійшов до дверей, збитих із нефарбованих вузлуватих дощок. Хлопчикові не одразу вдалося впоратись із важкою мідяною ручкою, однак торкатися холодного металу було приємно. Двері нечутно обернулися на змащених завісах, і хлопчик, переступивши поріг, опинився на сходах, покритих килимовою доріжкою. Стіни було обклеєно гарненькими квітчастими шпалерами. Крізь невеличке віконце струменіло лагідне сонячне світло.

Хлопчик обережно подався сходами вниз. Тиша й світло заспокоїли його, затамували частину його жахів. Він ніколи ще тут не бував і уявляв кабінет свого наставника хіба що за бабусиними казками: чучела крокодилів, очі в склянках і таке інше страховиння. Хлопчик сердито прогнав від себе ці видива. Ні, він анітрохи не боїться.

Внизу він побачив інші двері, подібні до перших, але менші, прикрашені посередині червоною пентаграмою. Хлопчик крутнув ручку й штовхнув двері; вони неохоче відчинилися — заважав товстий килим на підлозі.

Затамувавши подих, хлопчик ступив усередину. І тут-таки розчаровано зітхнув. Тут усе було таке звичайнісіньке! Довга кімната з книжковими полицями по стінах. У дальшому кутку — великий дерев’яний стіл, біля нього — м’яке шкіряне крісло. На столі — підставка з ручками, якісь папери, старенький комп’ютер і невелика металева коробочка. За вікном височів великий каштан у всій своїй літній красі. Сонячне світло, проходячи крізь його листя, набувало зеленавого відтінку.

Хлопчик рушив до стола.

На півдорозі він зупинився і озирнувся.

Нічого. І все-таки його мучило дивне відчуття... Відчинені двері, крізь які він пройшов якусь хвилину тому, чомусь непокоїли його. Він пошкодував, що не зачинив їх за собою міцніше... Хлопчик труснув головою. Він усе одно зараз піде назад.

Чотири хуткі кроки підвели його до стола. Хлопчик знов озирнувся. Ні, він напевно щось чув...

У кімнаті було порожньо. Хлопчик прислухався насторожено, мов кролик у кущах. Ні, не чути нічого — хіба що гомін далекої вулиці.

Вирячивши очі й захекавшись, він обернувся до стола. Металева коробочка виблискувала на сонці. Хлопчик потягся до неї через стіл. У цьому не було особливої потреби — він цілком міг би обійти стіл і легко взяти її, — та йому чогось хотілося впоратись якнайшвидше, взяти те, що йому наказали, й податися геть. Отож хлопчик перехилився через стіл, простяг руку—та коробочка була надто далеко. Хлопчик подався вперед і спробував зачепити коробочку пальцями, та натомість перекинув підставку з ручками. Ручки розсипалися на всі боки.

Під пахвами в хлопчика виступив холодний піт. Бідолаха гарячково кинувся підбирати ручки й складати їх назад у підставку.

Аж тут у нього з-за спини долинуло чиєсь хрипке хихотіння.

Хлопчик обернувся, тамуючи крик. Проте в кімнаті досі нікого не було.

На мить хлопчина закляк зі страху, притулившись спиною до столу. Потім щось ніби ворухнулось у нього всередині. «Облиш ці ручки, — зашепотів внутрішній голос. — Ти прийшов сюди по коробочку». Хлопчик поволі рушив круг стола — спиною до вікна, щоб пильнувати кімнату.

Хтось стукнув у вікно — тричі, наполегливо. Хлопчик озирнувся: нікого. Лише вітерець погойдує каштанове гілля.

Нічого й нікого.

Аж тут одна ручка покотилася зі стола на килим. Упала вона нечутно, та хлопчик помітив її краєм ока. Друга ручка почала качатись туди—сюди — спочатку поволі, тоді все швидше й швидше. Несподівано вона крутнулась, відштовхнулась від комп’ютера й полетіла на підлогу. За нею — ще одна, далі третя. Нарешті всі ручки закрутились і покотились до країв стола, зіштовхуючись, падаючи, застигаючи.

Хлопчик мовчки дивився. Аж ось упала остання ручка.

Хлопчик не ворушився.

Хтось гучно зареготав просто в нього над вухом.

Скрикнувши, хлопчик махнув рукою, та нічого не намацав. Не стримавшись, він обернувся до стола. Тепер коробочка була просто перед ним. Хлопчик ухопив її й тут-таки випустив: розжарений на сонці метал обпік йому долоню. Коробочка вдарилась об стіл, з неї зіскочила кришка. З коробочки випали окуляри в роговій оправі. За мить хлопчик підхопив їх і майнув до дверей.

Позаду нього щось з’явилося. Хлопчик відчув, як воно стрибає йому на спину.

Він був уже біля дверей, бачив сходи, що вели нагору — до наставника.

Аж тут двері з ляскотом зачинилися.

Хлопчик узявся смикати за ручку, бити кулаками в дошки, з плачем кликати наставника, — та все було марно. Хтось шепотів щось йому на вухо, та хлопчик не розбирав слів. Він перелякано штовхнув рукою двері, та лише забив пальці.

Тоді озирнувся й поглянув на порожню кімнату.

Звідусюди лунав шурхіт, тихенький стукіт і шелест — ніби по килиму, по книжкових полицях і навіть по стелі повзли якісь невидимі істоти. Просто в нього над головою вітерець колихнув чиюсь легеньку тінь.

Затамувавши страх і сльози, хлопчик нарешті заговорив.

— Стій! — вигукнув він. — Згинь!

Шелест, шурхіт і стукіт умить ущухли. Тінь зупинилася. В кімнаті запанувала тиша.

Хлопчик, переводячи подих, ще раз озирнувсь і оглянув кімнату. Не чути ані звуку.

Тоді він згадав про окуляри, що їх досі стискав у руці. Крізь клейкий туман страху просочився спогад: наставник наказав спочатку надягти їх, а тоді вже повертатися. Може, якщо він це зробить, двері відчиняться й можна буде спокійно піднятися сходами?

Тремтячими пальцями хлопчик розправив дужки й начепив окуляри.

І побачив правду.

Кабінет був заповнений сотнями маленьких демонів. Вони сиділи на головах один в одного, мов насінини в дині чи горіхи в торбині, штовхаючись ліктями й наступаючи сусідам на обличчя. їх було стільки, що під ними не видно було килима. Вони сиділи на столі, звисали з полиць і люстри, ширяли в повітрі й жадібно зирили на хлопчика. Дехто балансував на довгому носі родича або чіплявся за його ногу. Всюди було видно їхні хвости, крила, роги, бородавки, зайві руки, ноги, пащі та очі. Всюди було повно луски, волосся й такого іншого — в найнесподіваніших місцях. Дехто мав дзьоб, дехто — хоботок, і майже всі — зуби. Демони були найрізноманітніших кольорів, що поєднувались найхимернішим чином. І всі вони щосили намагалися поводитись якнайтихіше, аби переконати хлопчика, що тут нікого немає. їм справді коштувало неабияких зусиль стояти нерухомо, незважаючи на посмикування хвостів та крил, на мимовільне ворушіння їхніх надзвичайно жвавих ротів.

Тієї самої миті, коли хлопчик надяг окуляри, вони зрозуміли, що тепер він здатен їх бачити.

І з радісним криком накинулись на нього.

Хлопчик заволав, притулився спиною до дверей і сповз на підлогу. Він підняв руки, щоб хоч якось захиститись, і скинув з носа окуляри. Засліплений, він перевернувся на живіт— і скрутився клубочком, задихаючись від моторошного шурхоту крил, луски та пазурів.

Через двадцять хвилин, коли наставник прийшов за ним і розігнав бісенят, хлопчик лежав на тім самім місці. Бідолаху перенесли до його кімнати. Цілу добу потому він не міг нічого їсти. Та поволі отямився й знов узявся до навчання.

Наставник більше ніколи не згадував про цю пригоду. Проте наслідок цього уроку — ненависть і жах, що пробились у його учневі в тій сонячній кімнаті, — задовольнив його.

То був один з найперших Натаніелевих життєвих уроків. Він ніколи й ні з ким не говорив про цю пригоду, але тінь її назавжди затьмарила його серце. Він мав тоді ледве якихось шість літ.