Бартімеус: Амулет Самарканда

18

Два дні після Найменування були вкрай тяжкі для Натаніеля. Фізично він був геть виснажений: виклик Бартімеуса та їхній магічний герць висотали з хлопця всі сили. Вже дорогою додому з Темзи він почав потроху шморгати носом, а надвечір уже не шморгав, а рохкав, як кабан. Уранці виявилось, що він по-справжньому застудився. Коли він з’явився на кухні — блідий, наче привид, — пані Андервуд вистачило одного-єдиного погляду, щоб тут-таки відправити хлопчину назад до ліжка. Невдовзі вона сама зайшла до Натаніелевої кімнати й принесла пляшку з гарячою водою, бутерброди, шоколадку й чашку чаю з медом та лимоном. Натаніель, укритий ковдрою аж по вуха, прокахикав слова подяки.

— Нема за що, Джоне, — відповіла господиня. — Тільки цього ранку не показуй і носа з кімнати. Адже ми хочемо, щоб ти здоровий поїхав до Парламенту, — вона оглянула кімнату й насупилася. — Щось тут пахне свічками. Й зіллям. Ти часом не практикувався?

— Ні, пані Андервуд, — Натаніель подумки прокляв свою недбалість. Адже він ще ввечері збирався відчинити вікно й провітрити кімнату, але за втомою геть забув про це. — Іноді таке трапляється: сюди долинають запахи з кабінету пана Андервуда.

— Дивна річ. Раніше я такого не помічала.

Вона знову нюхнула повітря. Натаніель аж прикипів очима до краю килима — місця, звідки зрадливо визирав намальований пентакль. Величезним зусиллям Натаніель відвернувся й захлинувся кашлем. Пані Андервуд. одразу забувши про все, подала йому чашку з чаєм.

— Випий це, любий. А потім спробуй заснути. Я зайду до тебе в обід.

Задовго до того, як пані Андервуд виконала свою обіцянку, вікна в кімнаті було відчинено, саму кімнату провітрено, а підлогу під килимом витерто дочиста.

* * *

Натаніель лежав у ліжку. Нове ім’я, нав’язане паном Андервудом, дивним чином лунало в його вухах. У ньому було щось фальшиве і навіть трохи безглузде. Джон Мендрейк! Пасує якомусь чарівникові з підручника історії, а не застудженому хлопчиськові—шмаркачу Він розумів, що ніяк не може звикнути до нового імені, а забути старе — й поготів...

Забути старе ім’я, одначе, йому не дозволять. Хоча б Бартімеус. Навіть запобіжні заходи — бляшанка з-під тютюну на дні річки — не давали Натаніелю відчуття безпеки. Хоч як він намагався викинути все це з голови, тривога поверталася, переслідувала його, гризла й мордувала, наче нечиста совість. А що, як він забув щось важливе, а демон це помітив?.. А що, як цієї самої хвилини Бартімеус вигадує щось мерзенне, замість того, щоб стежити за Лавлейсом, як йому наказано?

Натаніель совався на зібганих простирадлах, серед помаранчевих шкуринок, і на думку йому спадали різноманітні прикрі речі. Його мучила непереборна спокуса дістати зі схованки своє магічне дзеркало й перевірити, що зараз робить Бартімеус. Та хлопець чудово розумів, що це нерозумно: голова йому йшла обертом, говорив він тихо й хрипко, ледве вистачило сил сісти в ліжку, — де вже йому впоратися з норовистим бісеням. Доведеться поки що облишити джина. Нічого, обійдеться й так.

Завдяки турботам пані Андервуд Натаніель уже третього ранку встав з ліжка.

— Дуже вчасно, — зауважила господиня. — Цього вечора ми виходимо у вищий світ.

— А хто там буде? — поцікавився Натаніель. Він сидів, підбігавши ноги, в куточку кухні й глянцював свої черевики.

— Триста міністрів — членів уряду—з чоловіками й дружинами, кілька учнів—щасливчиків, що вже одержали імена... і ще кілька менших чарівників на цивільній чи військовій службі — тих, що вже роблять кар’єру, але ще не знайомі з потрібними людьми. Ці збори — чудова нагода поглянути, хто зараз у фаворі, Джоне... і хто що зараз носить. На літній зустрічі, в червні, дехто з жінок—міністрів був у сукнях самаркандського стилю. Дуже цікавий стиль, але він, звичайно, не прижився. Що з тобою, Джоне?

Натаніель упустив щітку.

— Нічого такого. Вона просто вислизнула. А чому самаркандського, пані Андервуд? Що в ньому такого модного?

— Навіть гадки не маю. Якщо ти вже впорався з черевиками, почисти свою куртку.

Можливо, уроки допомогли б Натаніелеві затамувати хвилювання, та була субота, й тривога терзала його цілісінький день. О третій годині, задовго до призначеного часу, хлопець одягся у свій найкращий костюм і заходився вештатись кімнатами, аж поки наставник визирнув зі спальні й наказав це припинити.

— Годі вже тупати, хлопчику! У мене через тебе голова гуде! Чи, може, ти хочеш залишитися сьогодні вдома?

Натаніель спантеличено крутнув головою й навшпиньки подався до бібліотеки. Там він поринув у пошуки спонукальних заклять для джинів середнього рівня й ненадовго забув про свої тривоги. Час минав, хлопчина працював над складним закляттям Зазубленого Маятника, коли раптом до бібліотеки влетів пан Андервуд у своєму найкращому плащі.

— Ось де ти, бовдуре! Я обшукав увесь будинок! Ще хвилина — і ми б пішли без тебе.

— Пробачте, сер... я захопився...

— Чим? Цією книжкою, сонний дурню? Це ж четвертий рівень! Її написано по-коптськи — ти не розбереш у ній ані слова! Ти просто заснув, не виправдовуйся. Ану, ворушися, бо я й справді залишу тебе вдома.

І справді, коли пан Андервуд увійшов до бібліотеки, Натаніель сидів із заплющеними очима: так йому легше було запам’ятовувати. За всіх цих обставин можна було сказати, що хлопцеві пощастило — йому не довелося вигадувати інших пояснень. Книжка залишилася в кріслі, а Натаніель помчав з бібліотеки навздогін за наставником: серце його мало не вискакувало з грудей. Пробігши за паном Андервудом через передпокій, він вискочив надвір. Там на них чекала усміхнена пані Андервуд у блискучій зеленій сукні й кошлатому боа, недбало обкрученому круг шиї. Вона стояла біля великого чорного автомобіля.

Досі Натаніелеві лиш один раз доводилося їздити в автомобілі наставника: нині він зовсім не пам’ятав того випадку. Хлопець сів на заднє сидіння. Його дивувала лискуча шкіра крісел і химерний, ніби несправжній запах соснового ароматизатора під дзеркалом заднього огляду.

— Сиди тихо. І не торкайся скла.

Пан Андервуд суворо поглянув у дзеркало на учня. Натаніель слухняно згорнув руки на колінах, і подорож до Парламенту почалася.

Автомобіль урочисто прямував на південь: Натаніель пильно дивився у вікно. Незліченні лондонські вогні — вуличні ліхтарі, вітрини крамниць, вікна, магічні кулі-шпигуни — мерехтіли на його обличчі. Хлопець оглядав усю цю розкіш, не кліпаючи, й жадібно вбирав усе, що відкривалося його очам. Сама тільки подорож містом була для нього надзвичайною подією: Натаніелеві, що пізнавав світ здебільшого з книжок, нечасто доводилося вибиратися з дому. Щоправда, пані Андервуд часом возила його автобусом купувати одяг чи взуття. А одного разу, коли пан Андервуд був вільний, хлопчину повели до зоопарку. Та покидати Гайґейт йому не щастило майже ніколи, тим паче ввечері.

Як і завжди, Натаніелеві перехопило подих від величі довколишньої картини — безлічі вулиць і провулків, химерно вигнутих світлових смуг. Будинки здебільшого були не такі, як на вулиці, де мешкав його наставник, — менші й бідніші. Вони тулились один до одного, чи купчились довкола великих будівель без вікон, з пласкими дахами й високими димарями — напевно, тих самих фабрик, де навіщось збирався простолюд. Щоправда, Натаніеля фабрики мало цікавили.

Самого простолюду тут теж не бракувало. Натаніель завжди чудувався, як багато цих людей. Попри темряву і мжичку, вони роїлися, наче мурашки в садку, заходили до крамниць і виходили звідти, а часом ховались у провулках — по ветхих пивничках, крізь матове скло яких струменіло тепле помаранчеве світло. Біля кожної такої пивнички над дверима висіла куля-шпигун. Коли під нею проходили, куля сіпалась, мов поплавець, і пульсувала темно—червоною барвою.

Автомобіль саме проминав одну з таких пивниць — велику, розташовану навпроти станції метро, — коли пан Андервуд грюкнув кулаком по консолі. Натаніель аж підскочив.

— Ось воно, Марто! — вигукнув наставник. — Найгірше з усіх збіговиськ. Якби моя воля, туди зараз же навідалася б нічна поліція і похапала всіх, хто там є.

— Що ти, Артуре! Тільки не нічна поліція! — стражденним голосом відповіла дружина. — Хіба немає кращих способів перевиховати їх?

— Ти не розумієш, що кажеш, Марто. Покажи мені будь—яку лондонську пивничку, і я відшукаю там таємне збіговисько простолюду. На горищі, в льосі, в таємній кімнаті за баром... Я на це добро надивився — Міністерство внутрішніх справ частенько влаштовує такі облави. От тільки застати нікого не щастить — так само, як і роздобути докази: порожні кімнати, кілька стільців, столів... Повір мені: саме в оцих барлогах коріняться всі наші клопоти. Прем’єр—міністрові скоро доведеться вжити заходів, та ці бунтарі ще встигнуть накоїти казна-чого! Куль-шпигунів замало! Треба винищити ці збіговиська дощенту — сьогодні я так і сказав Дювалеві! Тільки мене, звичайно ж, ніхто не слухає.

Натаніель давно навчився не розпитувати наставника, хоч як його цікавила тема розмови. Він просто озирнувся і ще раз поглянув на помаранчеве світло пивниці, що зникало позаду.

Вони саме в’їжджали до центральної частини Лондона: тутешні будинки були вищі й величніші, як і личить столиці Імперії. На дорогах траплялося більше приватних автомобілів, вітрини крамниць дедалі ширшали та яскравішали, а на тротуарах, крім простолюду, було видно й чарівників.

— Як ти там, любий? — запитала пані Андервуд.

— Дякую, пані Андервуд, усе гаразд. А нам ще далеко їхати?

— Ще зо дві хвилини, Джоне, — наставник знову поглянув на учня в дзеркало. — Достатньо, щоб попередити тебе. Цього вечора ти репрезентуєш мене. Ми будемо в одній залі з найголовнішими чарівниками країни — з такими могутніми людьми, що ти навіть уявити не можеш. Один хибний крок — і ти зруйнуєш мою репутацію. Чув, що сталося з учнем Дізраелі?

— Ні, сер.

—То було на такому самому зібранні. Коли Дізраелі рекомендували гостям, його учень спіткнувся об сходинку. Вдарився в свого наставника, і той перевертом полетів зі сходів і впав на герцогиню Арджайлську — на щастя, дуже огрядну леді.

—Так, сер.

— Дізраелі підвівся і надзвичайно люб’язно попросив у герцогині вибачення. Потім обернувся до учня — той усе ще скиглив на сходах — і ляснув у долоні. На п’ятнадцять секунд зала поринула в пітьму. А коли пітьма розвіялась, учня вже не було. На його місці стояла чавунна статуя бридкого хлопчиська. В руках вона тримала щітку на взуття. Тож останні сто п'ятдесят років кожен, хто входить до цієї зали, може виглянцювати собі черевики.

— Справді, сер? А я побачу цю статую?

— Річ не в тім, хлопчику. Якщо ти мене в чомусь підведеш, то я зроблю так, що біля цієї статуї з’явиться новенький вішак для капелюхів. Зрозумів?

—Так, сер, зрозумів.

Натаніель подумки зазначив собі: треба продивитися формули Скам’яніння. Здається, тут не обійшлося без вельми могутнього африта. Судячи з того, що Натаніель знав про здібності свого наставника, панові Андервуду навряд чи вдасться накласти таке серйозне закляття. Хлопець ледь помітно всміхнувсь у темряві.

— Не відходь від мене ні на крок, — провадив пан Андервуд. — Поки я не звелю тобі говорити, мовчи. І не паси очима чарівників, хоч би там що. А тепер — цить! Ми приїхали. Мені треба зосередитись.

Автомобіль сповільнив хід і пристав до процесії таких самих чорних машин, що посувалися широкою сірою дорогою до Вайтголлу. Вони проїхали повз ряд гранітних пам’ятників чарівникам—войовникам вікторіанської доби, загиблим героям Великої війни, потім повз кілька монолітних скульптур, що втілювали ідеальні чесноти (Патріотизм, Пошану до влади, Подружню вірність і таке інше). За пам’ятниками височіли багатовіконні фасади будівель, де містився уряд Імперії.

Тепер їхня машина ледве повзла. Натаніель побачив, що на тротуарі купчаться глядачі й мовчки дивляться на автомобілі, що проїжджають. Судячи з усього, настрій у цих людей був похмурий, якщо не ворожий. Більшість із них здавалися немічними й змореними. На відстані від них стояли кремезні чоловіки у сірих мундирах і уважно спостерігали за натовпом. Усі вони — і полісмени, і простолюд — помітно потерпали від холоду.

Натаніель тим часом сидів в автомобілі, в теплі, і в його душі поволі зростало самовдоволення. Він був частиною чинного порядку. І нарешті їхав до Парламенту. Він був поважною особою — не те, що інші. — й це дуже тішило його. Уперше в житті Натаніель пізнав ліниву насолоду легко здобутої влади.

В’їхавши на Парламентську площу, автомобіль повернув ліворуч, до ажурних залізних воріт. Пан Андервуд показав перепустку, хтось подав йому сигнал, 1 машина, перетнувши викладений каменем двір, спустилася до підземного гаража, освітленого неоновими лампами. Пан Андервуд поставив автомобіль на вільне місце і вимкнув запалювання.

Натаніель щосили вчепився в шкіряне крісло. Його аж трусило від ледве стримуваного хвилювання.

Вони приїхали.