Бартімеус: Амулет Самарканда

23

Цей день став найгіршим у Натаніелевому житті. Хоч вони повернулися з Парламенту пізно, хлопець ніяк не міг заснути. Натаніеля дедалі дужче тривожили останні слова наставника, що досі лунали йому в голові: «Кожного, в кого знайдуть викрадене чарівне майно, покарають якнайсуворіше». Якнайсуворіше... А що таке Амулет Самарканда, як не викрадене чарівне майно?

З одного боку, хлопчина був певен, що Лавлейс і сам у когось викрав цей Амулет. Саме для того, щоб це довести, Натаніель дав доручення Бартімеусу. З іншого ж боку, зараз володіє цим майном саме він, тобто, радше кажучи, Андервуд. Якщо Лавлейс, чи поліція, чи хтось із уряду знайде Амулет у їхньому домі... чи навіть якщо сам Андервуд виявить його у себе в кабінеті... Натаніелеві страшно було подумати, що тоді станеться.

Те, що розпочиналося як особиста помста ворогові, нині перетворилося на вкрай ризиковану справу. Тепер Натаніель мусив боротися не тільки з Лавлейсом, а й з урядом — з його довгими руками. Він уже чув про скляні призми з прахом зрадників, що висять на мурах Тауеру. Промовиста деталь, еге ж... Ні, накликати на себе гнів уряду — це нерозумно.

Коли небом розпливлося передранішнє світло, Натаніель був певен тільки в одному: чи знайшов Бартімеус якісь докази, чи ні, треба негайно позбутися Амулета. Повернути крадене Лавлейсові і будь—яким способом навести на нього поліцію. Та для цього йому знову-таки потрібен джин.

А Бартімеус уперто не з’являвся.

Натомлений аж до болю в кістках, цього ранку Натаніель тричі викликав демона. І всі три рази джин так і не з’явився. За третьою спробою хлопець уже схлипував зі страху, бурмотів закляття абияк, геть забувши, що один-єдиний помилковий звук може коштувати йому життя. Закінчивши, він знесилено вирячився на коло: «Приходь! Приходь!..»

Ані диму, ані запаху, ані демона.

Вилаявшись, Натаніель завершив закляття, копнув горщик із пахощами — так, що той полетів через кімнату, — а сам упав на ліжко. Що сталося? Якщо Бартімеус відшукав спосіб ухилитися від наказу.. Ні, це неможливо. Ще жодному демонові, як відомо, це не вдавалося. Хлопчина в безсилій люті стукнув кулаком по ковдрі. Ні, нехай цей джин тільки з’явиться — він дорого заплатить за це запізнення. Дістане на свою голову Зазублений Маятник!..

Але що ж робити зараз?

Може, скористатися дзеркалом? Ні, краще пізніше. Три невдалі виклики поспіль зморили Натаніеля вкрай. Бібліотека наставника — ось із чого варто розпочати. Можливо, він знайде там інші, сучасніші способи заклинати духів. А може, там є щось і про хитрощі, які дозволяють джинам ухилятися від наказів.

Підхопившись, Натаніель хвицнув ногою килим, щоб заховати крейдяні кола на підлозі. Прибирати часу немає. Через дві години він повинен з’явитися до наставника для виклику бісеняти—жабуна. Хлопчина безпорадно застогнав: ще цього йому бракувало! Жабуна він може викликати навіть спросоння. До того ж, наставник змусить його по кілька разів перевіряти кожну лінію й кожну фразу, тож ритуал забере принаймні кілька годин. Отак безглуздо марнувати силу! Що за дурень його наставник!

Натаніель вирушив до бібліотеки. Помчавши вниз сходами, він налетів просто на пана Андервуда, що саме піднімався нагору.

— Малий негіднику! Ти ж міг мене вбити!

— Сер! Пробачте, сер! Я не хотів...

— Гасаєш сходами, наче безголовий простолюдин! Чарівник ніколи не забуває про свої манери. Що це тут тобі, іграшки?

— Сер! Пробачте, будь ласка... — помалу оговтавшись, промовив Натаніель. — Я просто йшов до бібліотеки, щоб перевірити закляття перед викликом. Пробачте, що я так захопився.

Слухняний тон учня справив потрібне враження. Андервуд досі відсапував, але його обличчя полагіднішало.

— Гаразд. Ти не мав на думці злого, я не повинен докоряти тобі. Насправді я йшов до тебе, щоб попередити: сьогодні я, на жаль, заклопотаний. Сталося дещо серйозне, тож я мушу.. — він замовк. Брови його зійшлися над переніссям. — Чим це так пахне?

— Що, сер?

— Цей запах... це від тебе, хлопчику, — наставник посунувся ближче й шморгнув носом.

— Я... пробачте, сер, я... вранці забув умитись. Пані Андервуд уже зробила мені зауваження.

— Я кажу, хлопчику, не про твій запах, хоч який він неприємний. Ні, це радше схоже на розмарин... Так! І лавр... і сусло Святого Івана... — очі наставника раптом вирячились і спалахнули в напівтемряві. — Це пахощі для виклику демона! їх чути від тебе!

— Ні, сер...

— Не переч мені, хлопчику! Як це... — в очах пана Андервуда майнула підозра. — Джоне Мендрейку, я хочу бачити твою кімнату! Веди мене туди!

— Ні, сер, там страшенний безлад... мені соромно...

Наставник виструнчився. Його очі аж палали, борода наїжачилась. Він ніколи ще не здавався Натаніелеві таким високим — можливо, ще й через те, що Андервуд стояв сходинкою вище. Хлопчина мимоволі зіщулився.

Чарівник підняв пальця і показав на сходи:

— Ану, вперед!

Натаніель безпорадно скорився. Він мовчки вирушив до себе, чуючи за спиною важкі наставникові кроки. Коли хлопець відчинив двері кімнати, звідти виразно повіяло зіллям та восковими свічками. Натаніель знічено побокував, а пан Андервуд, зігнувшись — стеля тут була низька, — увійшов до мансарди.

Кілька секунд наставник оглядав кімнату. Видовище й справді було промовисте: перекинутий горщик із барвистими патьоками зілля на підлозі; кілька дюжин свічок, що тліли на столі і вздовж стін; грубі томи, взяті з Андервудових книжкових полиць. Не видно було лише пентаклів — їх ховав килим. Натаніель подумав, що це допоможе йому викрутитись. Він кахикнув:

— Я все поясню вам, сер.

Проте наставник не звернув на учня жодної уваги. Ступивши вперед, він хвицнув ногою краєчок килима. Краєчок відлетів убік, відкривши частину кола й кілька зовнішніх рун. Андервуд нахилився й відгорнув килим цілком: тепер було видно увесь малюнок. Якусь хвилину чарівник вивчав написи, а потім сердито обернувся до хлопця:

— Ну?

Натаніель ковтнув слину. Він розумів, що тепер йому немає пробачення, та все ж таки вирішив спробувати.

— Я просто тренувався малювати пентаклі, сер, — почав він непевним голосом. — Просто хотів подивитися, що вийде. Звичайно ж, насправді я нікого не викликав, сер. Я не наважився б...

Він замовк. Наставник тим часом ткнув однією рукою в середину більшого пентакля. Там після появи Бартімеуса залишилася велика обвуглена пляма. Другою рукою Андервуд показав на численні сліди вогню по стінах: їх залишив вибух від Кола Стимулювання. Натаніель схилив голову:

— Е-е...

На мить йому здалося, що пан Андервуд зараз забуде про всякі манери. Обличчя наставника скривилося з гніву. Він хутко ступив до Натаніеля, вже заносячи руку для удару. Хлопчина відсахнувся, та Андервуд раптом опустив руку.

— Ні, — захекано промовив він. — Ні. Мені треба подумати, що з тобою зробити. Сотні разів ти не слухався мене. Ти ризикував власним життям і життям усіх, хто мешкає в цьому домі. Ти займався магією, вищою за твоє розуміння: я бачу тут «Компендіум Фауста» й «Вуста Птолемея»! Ти викликав — чи намагався викликати — джина якнайменш чотирнадцятого рівня! Ти навіть хотів зв’язати його пентаклем Адельбранда. На таке навіть я не наважився б. Те, що ти, безперечно, зазнав невдачі, анітрохи не зменшує міри твого злочину. Дурний хлопчиську! Невже ти не розумієш, що ця істота може зробити з тобою, якщо ти допустиш хоч найдрібнішу помилку? Невже всі мої уроки пропали даремно? Я ще рік тому повинен був зрозуміти, що ти не гідний довіри — після тієї огидної, жорстокої, спрямованої проти моїх гостей витівки, яка мало не Знищила мою кар’єру?! Слід було позбутись тебе ще тоді, коли ти був безіменний. Ніхто не засудив би мене! Але тепер, коли ти маєш ім’я — і воно з’явиться в наступному виданні «Альманаху», — тебе вже так просто не здихаєшся. Посиплються запитання, доведеться оформлювати безліч документів, моє судження знову піддадуть сумніву! Ні, спочатку я мушу поміркувати, що з тобою робити, хоч мені зараз так і кортить викликати Кривдника й довірити тебе його ласкавому піклуванню.

Він помовчав, щоб трохи перепочити. Натаніель утомлено сів на край ліжка — сили покинули його.

— Повір мені, — провадив наставник, — я не пробачу своєму учневі такого зухвалого непослуху. Якби мене не викликали негайно до міністерства, я покарав би тебе просто зараз.

А тим часом посидь отут під замком, аж доки я повернуся. Та спершу, — він ступив до шафи й відчинив дверцята, — я перевірю, чи не приховав ти тут іще якихось сюрпризів.

Наступні десять хвилин хлопець міг лише сидіти й по— дурному дивитися, як його наставник обшукує кімнату. Андервуд обнишпорив шафу, комод, повикидавши звідти увесь Натаніелів скромний гардероб. Він знайшов кілька пластикових торбинок з пахощами, невеличкий запас кольорової крейди й записи, зроблені Натаніелем поза уроками. Тільки магічне дзеркало, сховане під черепицею, залишилося на місці.

Пан Андервуд згріб докупи пахощі, книжки, крейду та записи.

— Повернуся з міністерства й почитаю, що ти тут накарлюкав, — пообіцяв він. — З’ясую докладно, що ти накоїв, перш ніж тебе покарати. А поки що — сиди тут і думай про свої гріхи та погублену кар’єру.

Не додавши більше ні слова, чарівник вийшов з мансарди й замкнув за собою двері.

Скам’яніле Натаніелеве серце ніби поринуло на дно глибокого, темного колодязя. Він нерухомо сидів на ліжку й слухав, як дощ тарабанить об скляне віконце і як унизу його розлючений наставник ляскає дверима, гасаючи з кімнати до кімнати. Аж нарешті гуркіт парадних дверей сповістив його, що пан Андервуд покинув будинок.

Минуло невідомо скільки часу, аж поки Натаніеля привело до тями клацання ключа в замку. Його серце аж тьохнуло зі страху. Невже наставник так швидко повернувся?

То була пані Андервуд, що несла на таці тарілку томатного супу. Поставивши тацю на стіл, вона пильно поглянула на хлопця. Натаніель ніяково відвернувся.

— Ну то що, — звичним лагідним голосом спитала господиня, — ти задоволений собою? Судячи з того, що розповів мені Артур, ти вчинив дуже негарно.

Вибух гніву наставника спантеличив Натаніеля. Але кілька слів докору, сказані пані Андервуд, просто—таки пронизали його серце. Втративши останні рештки самовладання, хлопчина подивився на неї очима, повними сліз,

— О, Нат... Джоне! — він ще ніколи не чув такого жалю в її голосі. — Чому ти не міг ще трішки потерпіти? Правду казала панна Лютієнс: нетерплячка — твоя найголовніша вада! Ти спробував побігти, перш ніж навчився ходити, і тепер я не знаю, чи простить тебе коли-небудь твій наставник,

— Ніколи не простить. Він сам це сказав мені, — ледве чутно промовив Натаніель, тамуючи сльози.

— Він дуже сердитий на тебе, Джоне. І недарма.

— Він сказав, що моя... моя кар’єра погублена...

— Я не здивуюсь, якщо саме цього ти й заслужив.

— Пані Андервуд!

— Ну, можливо, якщо ти щиро й чесно розкажеш йому про все, що накоїв, він прислухається до тебе. Можливо.

— Ні. Він надто розгніваний.

Пані Андервуд сіла коло Натаніеля і обійняла його за плечі.

— Невже тобі здається, ніби ти — перший учень чарівника, що замахнувся на непосильну задачу? Таке частенько трапляється з найталановитішими. Артур не тямить себе з гніву, але твої успіхи, скажу тобі щиро, дуже вразили його. Ти повинен в усьому зізнатися. Це йому сподобається.

Натаніель шморгнув носом:

— Ви справді так гадаєте, пані Андервуд?

Звичний лагідний затишок, яким віяло від господині, та її спокійний розважливий тон пом’якшили Натаніелеву гордість. Може, це й правда. Можливо, він і справді повинен в усьому зізнатися...

— Я теж намагатимусь заспокоїти Артура, — провадила тим часом пані Андервуд. —Хоч ти, здається, цього й не заслуговуєш. Тільки поглянь, на що ти перетворив кімнату!

— Зараз я все приберу, пані Андервуд! Просто зараз...

Натаніелеві трохи відлягло від серця. Може, справді буде краще розповісти наставникові про свої підозри щодо Лавлейса та Амулета. Це буде боляче, але найпростіше.

— Спочатку з’їж суп, — пані Андервуд підвелася. — І подумай як слід, що ти скажеш наставникові, коли він повернеться.

— А чому пан Андервуд поїхав до міністерства? Сьогодні ж неділя, — запитав Натаніель, підбираючи одяг і ховаючи його назад до шафи.

— Через надзвичайну подію, любий. Посеред Лондона спіймали якогось негідника—джина.

Натаніелеві аж мороз пробіг поза шкірою.

— Джина?

— Так. Я не знаю до ладу, що там трапилося. Він нібито вдавав одного з бісів пана Лавлейса. Вдерся до крамниці пана Пінна і влаштував там страшенний погром. Туди послали африта, і того джина швидко зловили. Саме зараз його допитують. Твій наставник думає, що цього джина послали оті крадії артефактів, що про них тепер стільки говорять. А може, й хтось із Спротиву. Тому Артур хоче бути присутнім на допиті. Не переймайся цим зараз, Джоне. Краще подумай, що ти скажеш наставникові. І помий підлогу до блиску!

— Гаразд, пані Андервуд.

— От і молодець. Тацю я заберу трохи згодом.

Тільки-но за господинею зачинилися двері, Натаніель майнув до віконця, рвучко відчинив його й засунув руку під мокру холодну черепицю. Діставши звідти бронзовий диск, він поспіхом зачинив вікно, щоб кімнату не заливало дощем. Диск був холодний: Натаніелеві довелося згаяти кілька хвилин, перш ніж у дзеркалі з’явилося невдоволене дитяче личко бісеняти.

— Отакої! — промовило воно. — А я вже думав, що ти про мене забув. Ну що, відпустиш мене нарешті?

— Ні, — Натаніель був не в тому гуморі, щоб сваритися з бісами. — Бартімеус. Знайди його. Я хочу бачити, де він і що робить. Негайно. Інакше я закопаю цей диск у землю.

— Ти що, не з тієї ноги сьогодні встав? Хіба не можна попросити по-доброму? Гаразд, я пошукаю. Тільки спочатку скажу, що мені траплялись і простіші накази, навіть від тебе...

Бурмочучи й кривляючись, личко немовляти зникло — лише для того, щоб з’явитися знову, неясно, ніби здалека.

— Ти сказав — Бартімеус? Бартімеус Урукський?

— Так! А хіба їх багато?

— Навіть не повіриш, пане Гнівливцю. Гаразд, заспокойся. Це забере трохи часу.

Личко зникло. Натаніель жбурнув дзеркало на ліжко, тоді передумав і сховав його під матрац, подалі від чужих очей. Тамуючи тривогу, він заходився прибирати кімнату і тер підлогу доти, доки з неї зникли останні сліди пентаклів, і навіть масні плями від свічок не дуже впадали в око. Далі Натаніель акуратно поскладав свій одяг і все повернув на місця. Потім з’їв суп: той уже прохолов.

Пані Андервуд, що саме повернулася по тацю, схвально оглянула кімнату.

— От і чудово, Джоне, — мовила вона. —А тепер причепурися сам і вмийся, поки є час... Що це таке?

— Де, пані Андервуд?

— Я ніби чула чийсь голос.

Натаніель теж почув його — глухий вигук з-під ліжка.

— Це, здається, внизу, — прожебонів він. — Може, хтось прийшов?

— Гадаєш? Піду подивлюся.

Спантеличена пані Андервуд пішла, зачинивши за собою двері.

Натаніель відкинув матрац.

— Ну?! — гаркнув він.

У бісеняти під очима з’явилися зморшки, а личко здавалося неголеним.

— Що — «ну»? — огризнулося воно. — Я зробив усе, що міг. Більшого не проси.

— Показуй!

— Ось, дивися.

Личко зникло. Його змінив лондонський краєвид. Ззаду простяглася срібна стрічка — напевно, Темза, вздовж якої купчилися темні склади й корабельні. Через дощ важко було роздивитися щось до ладу, та Натаніель відразу побачив у центрі дзеркала величезний замок, оточений нескінченно високими, сірими мурами. Посередині замку височіла чотирикутна вежа, над якою майорів британський прапор. Унизу, в дворі, метушилися чорні поліцейські фургони й легіони крихітних фігурок — до того ж, не всі з—поміж них були людські.

Натаніель знав, що він бачить, але його розум відмовлявся сприймати правду.

— До чого ж тут Бартімеус? — сердито спитав він.

Бісеня втомлено й понуро відповіло:

— Як я зрозумів, він там. Я простежив його сліди до центру Лондона — вони були вже холодні Сліди ведуть сюди, та я не можу підібратися до Тауера ближче, ніж зараз. Ти сам чудово це знаєш. Там надто багато пильних очей. Навіть на такій відстані мене помітили кілька зовнішніх куль—шпигунів. Я смертельно зморився... Щось іще? — перепитав він, не дочекавшись від Натаніеля жодної відповіді. — Мені б хоч трохи подрімати...

— Ні, це все.

— Перша твоя розумна думка за цілий день, — зауважив біс, але так і не зник. — Якщо Бартімеус там, то він потрапив у серйозну халепу, — невимушено додав він. — Ти ж не посилав його до Тауера?

Натаніель мовчав.

— Отакої! — провадив біс. —Тоді і в тебе, виходить, халепа. Майже так само серйозна! Я навіть підозрюю, що саме зараз він називає їм твоє ім’я.

Біс посміхнувся, вишкіривши дрібні гострі зубки, зневажливо пирхнув і зник.

Натаніель сидів нерухомо, стискаючи дзеркало в руках. У кімнаті помалу сутеніло.