Бартімеус: Амулет Самарканда

21

Темрява, що огортала мій розум, розвіялась. Я знову був зосереджений і готовий до дії, мов скручена пружина, а всі мої відчуття загострилися до краю. Пора тікати.

Та дарма.

Мій розум працює на кількох рівнях відразу[57]. Я можу водночас мило розмовляти, складати закляття і обмірковувати різні способи втечі. Це дуже корисна здібність. Та нині мені вистачило одного-єдиного рівня свідомості, щоб побачити: про втечу поки що не йдеться. Я потрапив у велику халепу.

Та гаразд уже, почнімо спочатку. Принаймні я міг потурбуватися про свій вигляд. Опритомнівши, я одразу відчув, що остання прибрана мною форма наполовину зникла. Сокіл розплився густою маслянистою хмаринкою, яка тепер майоріла в повітрі, ніби її коливав невидимий приплив. Насправді ця субстанція — найближча до моєї істинної сутності[58], наскільки це можливо для перебування в земному рабстві. Та, попри всю свою шляхетну природу, зовні ця хмаринка не дуже вабила око[59]. Я швидко перевтілився у худорляву жіночку в простенькій сорочці, а потім додав ще пару ріжків на голові.

Покінчивши з цим, я насторожено озирнувся.

Я стояв на невеличкому кам’яному постаменті чи стовпі заввишки зо два метри. На першому рівні здавалося, ніби довкола все чисто, але на інших рівнях — із другого по сьомий — мене оточувала рідкісна гидота: маленька, надзвичайно потужна енергетична сфера. Її утворювало тонке біле плетиво силових ліній, що виходили з верхівки стовпа — просто з-під моїх струнких ніжок — і схрещувались над моєю витонченою голівкою. Не варто було й торкатися цих енергетичних тенет, щоб розуміти: вони вмить відкинуть мене назад, завдавши нестерпного болю.

У моїй в’язниці не було жодного отвору чи проріхи. Вибратись із неї я не міг. Я застряг у цій сфері, мов та дурна золота рибка в акваріумі.

Але пам’ять у мене, на відміну від золотої рибки, була добряча. Я пам’ятав, що відбулося після того, як мене схопили біля крамниці Шолто. Пам’ятав срібні Сильця, що впали на мене. Бруківку, що бралася бульбашками під розжареними копитами африта. Пахощі розмарину й часнику, що душили мене, наче руки вбивці, і відбирали свідомість. Шалену лють: мене, Бартімеуса, схопили серед лондонської вулиці! Та годі вже, шаленітимемо потім. Зараз треба зберігати спокій і пильнувати нагоди.

Моя сфера містилась у великій, дещо старомодній кімнаті. Стіни було збудовано з сірого каміння, а вгорі чорніли важкі дерев’яні сволоки. Крізь одне—єдине вікно проникало кволе світло, що ледве пробивалося крізь порошинки, що кружляли в повітрі; його промінець ледве сягав підлоги. Вікно було перекрито магічним бар’єром — таким самим, як моя в’язниця. У кімнаті височіло ще кілька стовпів, подібних до того, на якому стояв я. Майже всі вони були порожні — тільки на одному балансувала невеличка, яскрава й дуже щільна блакитна куля. Важко було сказати напевно, та мені здалося, ніби в цій кулі проглядався скорчений силует якоїсь істоти.

Жодних дверей у стінах не було, та це мало про що свідчило. У магічних в’язницях завжди вистачало порталів. Вийти з такої кімнати—чи увійти до неї — можна лише крізь ворота, що відчиняються за одночасним наказом кількох довірених чарівників—сторожів. Отож вибратися звідси буде вкрай непросто, навіть якщо мені пощастить вирватися з моєї сфери.

Та й самі сторожі навряд чи стали б тут у пригоді. Периметром кімнати мляво крокували два здоровенні джини—утуку[60]. Один з них мав чубату орлячу голову з хижим скривленим дзьобом і настовбурченим пір’ям; другий — голову бика, з чиїх ніздрів вилітали хмаринки слинобризок. За своєю ходою обидва скидалися на кремезних чоловіків. У величезних міцних руках вони стискали списи зі срібними вістрями. Важкі оперені крила спочивали на мускулястих спинах. Очі джинів без упину сновигали: їхній тупий, похмурий погляд не проминав жодного дюйма кімнати.

Я тихенько, по—дівочому, зітхнув. Еге ж, радіти тут нема чому.

Проте я досі ще не переможений. Якщо взяти до уваги рівень в’язниці — досить—таки серйозний, — то я, напевно, в руках уряду. Однак це ще слід перевірити. Насамперед треба якнайбільше витягти з моїх сторожів[61].

Я легенько свиснув. Ближчий утуку, орлодзьобий, озирнувся — й вістря списа глянуло в мій бік.

Я звабливо всміхнувся:

— Привіт.

Витягши червоний, гострий пташиний язик, утуку засичав, неначе змія. Наставляючи й далі списа, він підійшов до мене.

— Обережніше з цією штучкою, — попередив я. — Нерухома зброя завжди справляє сильніше враження. А ти ніби збираєшся прохромити шампуром шмат зефіру.

Орлодзьобий зупинився біля мене. Він стояв на підлозі, а я — на стовпі у два метри заввишки, та наші очі опинилися на одному рівні. Сторож завбачливо волів не наближатися до осяйних стін моєї сфери.

— Гавкнеш щось іще, — мовив утуку, — і я швидко нароблю в тобі дірок, — він показав на вістря свого списа. — Це срібло. Якщо не замовкнеш, воно легко пройде і крізь сферу, і крізь твою шкіру.

— Вагоме зауваження, — погодився я, відгорнувши волосся з чола. — Що ж, здаюся на твою милість.

— Отак буде краще, — утуку відійшов, та до пустелі його розуму раптом заблукала самотня думка. — Мій товариш, — додав він, показавши на бикоголового, що стояв віддалік і зирив на нас своїми червоними очицями, — каже, ніби десь уже бачив тебе.

— Оце вже навряд.

— То було давно. І зовні ти був не такий. Та він каже, що напевно знає твій запах. Лише ніяк не пригадає, де й коли ви зустрічалися.

— Може, й так. Мені доводилось чимало мандрувати. Тільки в мене погана пам’ять на обличчя. Тож нічим не можу зарадити. До речі, а де ми зараз?

Я спробував змінити тему, бо відчував, що так розмова невдовзі поверне на битву біля Аль—Аріша, й це мені не дуже сподобалося. Якщо цей бикоголовий бився там і згадає моє ім’я...

Чубата голова утуку трохи задерлася догори — він міркував над моїм запитанням.

— Можу й сказати. Шкоди від того не буде, — нарешті відповів він. — Ми в Тауері. У Лондонському Тауері.

Він промовив це з помітним задоволенням, з кожним словом стукаючи ратищем списа об кам’яну підлогу.

— Он як. І що, це добре?

— Не для тебе.

На думку мені одразу спала низка зухвалих відповідей, але я ціною великих зусиль стримався й промовчав. Я аж ніяк не хотів, щоб у мені наробили дірок. Утуку рушили своїм звичним маршрутом, однак я помітив, що бикоголовий підходить дедалі ближче, раз по раз вдихаючи повітря своїм огидним мокрим носом.

Коли він опинився так близько від моєї сфери, що пара з його ніздрів із шипінням осіла на заряджених енергією білих нитках, він приглушено загарчав.

— Я знаю тебе, — промовив він. — Знаю твій запах. Так, то було давно... та я його не забуду. Я знаю твоє ім’я.

— Може, в нас є спільні друзі?

Я стривожено спостерігав за вістрям його списа. На відміну від орлодзьобого, бикоголовий зовсім не вимахував зброєю.

— Ні... ми вороги...

— Це просто жах, коли щось крутиться в голові, а що саме — пригадати не можеш, — зауважив я. — Хіба не так? Думаєш, думаєш, а пригадати не виходить — і все через те, що якийсь дурень заважає тобі, балакає, не дає зосередитись.

— Замовкни! — люто гаркнув бикоголовий. — Я майже пригадав!

Кімната здригнулася. Затремтіла спочатку підлога, а потім стовп. Бикоголовий умить обернувся, підбіг до непримітної частини стіни і виструнчився. За кілька метрів від нього так само завмер орлодзьобий. Між ними в повітрі з'явився овальний шов; унизу він розійшовся, проріз у просторі розширився і перетворився на арку. З-за арки до кімнати ступили два силуети, поволі набуваючи кольору та об’єму — по мірі того, як вони долали в’язку порожнечу порталу. Обидві постаті були людські, хоч вони так відрізнялися між собою, що в це важко було повірити.

Одним з цих двох виявився Шолто.

Він був так само товстий, але помітно кульгав, і взагалі здавалося, ніби йому болить усе тіло. Я щиро зрадів, побачивши, що замість ціпка, який стріляє плазмою, у нього в руках пара звичайнісіньких милиць. Обличчя було таке пожмакане, ніби з нього щойно зліз слон, і я ладен був заприсягтися, що крамарів монокль обмотано клейкою стрічкою. Під оком виднів величезний синець. Я мимоволі посміхнувся. Хоч моє становище було скрутне, мені ще залишалося з чого порадіти.

Поряд із пом’ятою тушею Шолто його супутниця здавалася ще худорлявішою, ніж насправді. Вона добряче скидалася на чаплю: сірий жакет, довга чорна спідниця, коротко підстрижене біляве волосся. Обличчя її — самі очі та вилиці — було цілком безбарвне. Очі — й ті ніби вилиняли: два тьмяні мармурові уламки кольору дощової води, вправлені в череп. Із пишних рукавів виглядали довгі пальці з гострими, наче скальпелі, нігтями. Жінку оточував аромат влади й небезпеки. Утуку, грюкнувши закаблуками, віддали їй салют, а портал зник, щойно вона ляснула пальцями.

Зі своєї сфери я дивився, як вони наближаються, — товстий і худорлява, кульгавий і згорблена. Здорове око Шолто пильно стежило за мною крізь монокль.

За кілька метрів від мене вони зупинилися. Жінка знову клацнула пальцями, і, на мій подив, кам’яні плити, на яких вони стояли, поволі знялися в повітря. Полонені біси в каменях сердито бурчали, піднімаючи тягар, та загалом плити посувалися досить—таки плавно: ані ривків, ані хитань. Невдовзі плити зупинились, і двоє чарівників, піднявшись на один рівень зі мною, подивилися на мене. Я відповів холодним, байдужим поглядом.

— Отямився, еге ж? — запитала жінка. Її голос нагадував бите скло у відерці з льодом[62]. — Чудово. Тоді ти, можливо, станеш нам у пригоді. Насамперед, як тебе звуть? Я не хочу марнувати час, називаючи тебе Бодміном. Ми проглянули документи й знаємо, що це несправжнє ім’я. Єдиний джин, який носив його, був убитий під час Тридцятилітньої війни.

Я стенув плечима й нічого не сказав.

— Ми хочемо знати твоє ім’я, мету твого візиту до крамниці пана Пінна і все, що тобі відомо про Амулет Самарканда. Але передусім ми хочемо знати, хто твій хазяїн.

Змахнувши волосся з очей, я пригладив його. Мій погляд утомлено блукав кімнатою.

Жінка не виявляла ні гніву, ані нетерпіння; її голос звучав так само рівно.

— Не хочеш поводитись розважливо? — запитала вона. — Можеш усе розповісти нам зараз або пізніше — як собі хочеш. До речі, пан Пінн не сподівається від тебе розумних речей. Тому він і прийшов сюди. Він хоче подивитися, як ти мучитимешся.

Я підморгнув побитому Шолто.

— А тепер ти підморгни мені, — покепкував я, хоч насправді мені було не до жартів. — Хороша вправа для підбитого ока.

Чарівник вишкірив зуби, але не відповів ні слова. Жінка поворухнула рукою, і її плита ковзнула вперед.

— Ти зараз не в тому становищі, щоб нахабніти, демоне. Дозволь мені пояснити тобі все. Ти — в Лондонському Тауері, де відбувають покарання всі вороги уряду. Ти , напевно, чув про це місце: вже півтори сотні років тут ув’язнюють різноманітних чарівників та духів. Жоден з них не вийшов звідси без нашої волі. Цю камеру оточено трьома рівнями магічних замків. Простір між цими рівнями постійно охороняють горли та утуку — цілі батальйони. Та навіть щоб дістатись до них, ти повинен вибратися зі сфери, а це неможливо. Це Куля Скорботи. Варто тобі лише торкнутися її, як вона розтерзає твою сутність. Варто мені наказати, — вона вимовила якесь слово, й силові лінії сфери здригнулись і ніби потовщали, — й куля трохи зменшиться. Ти, звичайно, так само поменшаєш, тож на початку врятуєшся від опіків та пухирів. Але куля може меншати до нескінченності, а ти—ні.

Я мимоволі позирнув на сусідній стовп—той, що з блакитною щільною кулею. У тій кулі теж когось замкнули, й тепер там спочивали рештки того в’язня. Куля стискатиметься, аж доки в ній не залишиться місця для полоненого. Відчуття було таке, ніби дивишся на здохлого павука на дні темної скляної пляшки.

Жінка перехопила мій погляд.

— Саме так, — підтвердила вона. — Сподіваюся, дальші пояснення зайві?

— Якщо я все розкажу, — вперше звернувся я до неї, — що станеться зі мною потім? Хто вам завадить так чи інакше вичавити з мене сік?

— Якщо ти допоможеш нам, ми тебе відпустимо, — пообіцяла жінка. — Який нам сенс убивати рабів?

Вона говорила так щиро й цинічно, що я майже повірив їй. Майже, але не зовсім.

Перш ніж я зреагував на її слова, Шолто Пінн кахикнув, привертаючи жінчину увагу. Кволим голосом, ніби йому боліли ребра, він промимрив:

— Напад... Спротив...

— О, так! — жінка знов обернулася до мене. — Твої шанси зростуть, якщо ти розкажеш нам про пригоду, яка сталася минулого вечора, вже після твого арешту..

— Стривайте, — перервав я. — Скільки я пролежав у вас непритомний?

— Трохи менше доби. Нам слід було допитати тебе ще вчора, але ця пригода, про яку я щойно згадала... Ми зняли з тебе срібні тенета лише півгодини тому, раніше нам було не до того. Правду кажучи, мене вразило, як хутко ти опритомнів.

— Нічого дивного. У мене багатий досвід.[63] То що це за пригода?.. Розкажіть мені, що трапилось.

— Напад терористів, які називають себе «Спротивом». Вони проголошують ненависть до магії в усіх її проявах. Та водночас ми вважаємо, що вони певним чином пов’язані з нею. Можливо, через джинів. Чи ворожих чарівників.

Знову цей Спротив! Сімпкін теж про нього згадував. Він гадав, що саме вони викрали Амулет. Одначе в цьому насправді винен Лавлейс — можливо, він і стоїть за цим останнім шарварком.

— Що ж то був за напад?

— Куля з елементалями. Її кинули в натовп. Дурниця.

Ні, це не Лавлейсова витівка. Він, здається; чистісінький інтриган — з тих, що віддають накази про вбивства, сидячи в садку та смакуючи бутерброд з огірком. До того ж, судячи з його листа до Скайлера, їхній задум мав здійснитися дещо пізніше.

Аж тут мої міркування перервав сторонній звук — гарчання мого давнього приятеля Шолто.

— Годі вже цієї балаканини! Він нічого не розкаже вам із власної волі. Стисніть кулю, дорога Джесіко, щоб ця тварюка заверещала! Ми з вами надто заклопотані люди, щоб цілий день стовбичити у цій комірчині.

Щілина, що правила на жінчиному обличчі за рот, уперше розтяглася в посмішці.

— Бачиш, демоне? Панові Пінну урвався терпець, — мовила жінка. — Йому все одно, чи говориш ти, чи мовчиш, аби куля працювала. Та я завжди волію дотримуватись належної процедури. Я вже казала тобі, чого ми хочемо. Тепер твоя черга говорити.

Запанувала мовчанка, сповнена, так би мовити, непевності. Звичайно, можна було б сказати, що в моїй душі змагалися бажання виказати Натаніеля й намір виконати своє доручення, що моє личко раз по раз бралося тінню сумніву, а мої кати з нетерпінням чекали, що ж я врешті вирішу. Еге ж, можна, та це було б неправдою[64]. Насправді то була набагато тяжча, нестерпніша й відчайдушніша мовчанка, під час якої я намагався приготуватися до болю, що чекав на мене.

Я, зрозуміло, з величезною охотою виказав би їм Натаніеля. Сказав би їм усе — ім’я, адресу, навіть розмір взуття, якби це їх цікавило. Розповів би їм заодно про Лавлейса з Фекварлом і пояснив, де саме схований Амулет Самарканда. Я співав би, мов канарка, — аби тільки слухали. І все ж таки... якщо я це зроблю, мені кінець. Чому? По—перше, існує чимала ймовірність, що мене все одно розчавлять у цій кулі. По—друге, навіть якщо мене відпустять, Натаніеля вб’ють або іншим чином доведуть до непритомності — і сидіти мені тоді на дні Темзи в бляшанці від «Міцного дідугана». На саму лише думку про запах розмарину мені закрутило в носі[65].

Краще вже швидко згинути в кулі, ніж без кінця нидіти в бляшанці. Тому я потер своє гарненьке підборіддя й заходився чекати неминучого.

Шолто буркнув і поглянув на жінку. Вона постукала пальцем по годиннику.

— Час вийшов, — мовила вона. — Ну ж бо?

Аж тут, наче в погано написаному романі, відбулося неймовірне. Я вже ладен був відповісти їм останнім холодним, але дотепним кпином, як раптом відчув усередині знайомий біль. Ніби незліченні розжарені клешні щипали мене, впиваючись у мою сутність...

Мене викликали!