Бартімеус: Амулет Самарканда

38

Саймон Лавлейс хутко прямував коридорами й галереями величезного будинку. Він Ішов, нахиливши голову, не звертаючи уваги на гобелени та інші твори мистецтва, що траплялися йому дорогою. І жодного разу не озирнувся.

Натаніель перебігав від колони до постамента скульптури, від книжкової шафи до письмового стола й ховався там доти, доки переконувався, що чарівник уже далеко. Серце його шалено калаталося, кров стугоніла в скронях — точнісінько як тоді, коли він лежав у лихоманці. Тільки тепер він почувався не хворим, а переповненим завзяття.

Наближалася мить, коли Лавлейс мав завдати удару. Натаніель знав про це так чітко, ніби сам усе це замислив. Він досі ще не мав ані гадки, який то буде удар, але відчував готовність до нього і в скам’янілих плечах чарівника, і в його напруженій, гарячковій ході.

Якби скоріше з’явився Бартімеус! Джин тепер був єдиною зброєю хлопця.

Лавлейс піднявся вузькими сходами і зник під аркою. Натаніель пробрався за ним, тихо ступаючи слизькими мармуровими сходинками.

Перед аркою хлопчина озирнувся. Він побачив щось на зразок невеличкої бібліотеки чи галереї — світло проникало сюди лише через вікна в даху. Лавлейс ішов центральним проходом між книжковими стелажами. То тут, то там стояли невисокі вітрини, заповнені всілякими чудернацькими речами. Натаніель ще раз заглянув усередину, переконався, що чарівник уже біля дверей протилежної стіни, — і навшпиньки прокрався до кімнати.

Аж тут Лавлейс покликав:

— Морісе!

Натаніель майнув за найближчий стелаж і причаївся там, ледве дихаючи. Він почув, як відчинилися дальші двері. Хлопчина потихеньку, дюйм за дюймом, повернув голову й виринув з-за книжок. Інший стелаж затуляв від нього дальшу частину галереї, проте Натаніель помітив крізь проміжок між двома полицями червоне зморшкувате обличчя старого Скайлера. Самого ж Лавлейса видно не було.

— Що сталося, Саймоне? Навіщо ти прийшов?

— Приніс тобі подарунок, — безжурно відповів Лавлейс. — Того самого хлопця.

Приголомшений Натаніель мало не впав без тями. Він напружився, готовий дременути геть. Аж тут позад нього з-за стелажа вийшов Лавлейс.

— Навіть і не думай. Живим ти з цієї кімнати не вийдеш.

Натаніель з переляку закляк.

— Ходи-но сюди, до Моріса, — з удаваною чемністю промовив Лавлейс. Натаніель рушив до нього. — Отак. Молодець. І не тремти, наче хворий. Ось іще один урок тобі: чарівник ніколи не показує, що йому страшно.

Натаніель увійшов у головний прохід і зупинився перед старим чарівником. Хлопця справді трусило, та не від страху, а від гніву. Він хутко озирнувся, шукаючи шляху до втечі, однак тікати було нікуди. Лавлейс поплескав його по плечу. Від цього доторку Натаніель здригнувся.

— Боюся, що розмовляти мені зараз ніколи, — сказав Лавлейс. —Тому залишаю тебе на Морісову ласку. Він має до тебе пропозицію... Перепрошую, що ти кажеш?

— Як ви дізналися, що я тут?

— Тебе впізнав Руфус Лайм. Я не думав, що ти поспіхом утнеш щось унизу. Тебе й так уже шукає поліція через оту... нещодавню пожежу. Тож я вирішив, що тебе краще буде відвести далі від натовпу, поки ти нічого не влаштував. А тепер пробач — у мене термінові справи. Морісе, нам пора.

Скайлер задоволено зморщився.

—То Руперт уже приїхав?

— Приїхав. І його люди викликали потужного африта. Як ти гадаєш, Руперт щось підозрює?

— Пхе! Навряд. Звичайнісіньке божевілля, що загострилося після того нападу на Парламент. Нічого, Спротив за це відповість. Якби не вони, нам сьогодні було б куди легше... Щойно ми прийдемо до влади. Саймоне. треба буде викоренити цю гидоту. Цих дурних шмаркачів. Повішати їх на мурах Тауера!

Лавлейс буркнув:

— Африт буде в залі під час промови. Рупертові люди наполягають на цьому.

— Доведеться тобі стати ближче до нього, Саймоне. Він повинен відразу зреагувати на повну силу.

— Атож. Сподіваюся, що Амулет...

— Пхе! Годі марнувати час! Ми про це вже говорили. Ти ж знаєш, що Амулет витримає.

Щось у голосі старого нагадало Натаніелеві холодну дратівливість його власного наставника. Зморшкувате обличчя огидно скривилося.

— Ти, сподіваюсь, не дуже дорожиш цією жінкою?

— Амандою? Авжеж, ні! Мені до неї байдуже. Отже, — Лавлейс глибоко зітхнув, — чи все готово?

— Пентакль готовий. Залу видно чудово. Руфус зараз несе туди ріг — за це не хвилюйся. Я стежитиму звідси. Якщо хтось із них пручатиметься, ми знаємо, що нам робити. Тільки я не думаю, що це знадобиться... — старий захихотів. — Я так чекаю на цю хвилину!

—Тоді — до скорої зустрічі.

Лавлейс обернувся й вирушив до арки. Він ніби геть забув про Натаніеля. Аж тут старий окликнув молодика:

— Амулет Самарканда... Ти вже надяг його?

Лавлейс навіть не озирнувся.

— Ні, він у Руфуса. Африт неодмінно зачує його, навіть за милю. Тому я надягну Амулет перед тим, як увійти.

— Щасти тобі, хлопчику.

Лавлейс не відповів. Натаніель почув лише його кроки на сходах.

***

Скайлер усміхнувся. Довкола його очей видніла сітка зморщок; самі ж очі нагадували порожні щілини. Під тягарем літ він так згорбився, що був лиш трохи вищий за Натаніеля. Воскову шкіру його рук укривали старечі плями. І все ж хлопець відчував у ньому неабияку силу.

— Джоне, — мовив Скайлер. — Здається, тебе звуть саме так? Джон Мендрейк? Ми були справді здивовані, коли побачили тебе в цьому будинку. А де ж твій демон? Невже ти загубив його? Це вельми необачно.

Натаніель стиснув губи. Він поглянув у найближчу вітрину. Там лежали химерні речі: кам’яні чаші, флейта з кістки й великий, побитий міллю індіанський головний убір, можливо, з тих, що їх носили шамани. Нічого корисного.

— Я вбив би тебе просто зараз, — вів далі Скайлер. — Та Саймон прозорливіший за мене. Він порадив мені звернутися до тебе з пропозицією.

— З якою?

Натаніель перевів очі на дальшу вітрину. Там він побачив кілька маленьких металевих кубиків, загорнутих у смужки вицвілого паперу.

Чарівник перехопив його погляд.

— Що, милуєшся колекцією панни Кеткарт? Ні, тут ти не знайдеш нічого потужного. Серед багатих дурних простолюдинок зараз мода на магічні предмети, тільки знатись на них аж ніяк не модно. Пхе! Неуцтво — ось де справжнє щастя! Шолто Піннові завжди набридають отакі світські дурепи, жадібні до всілякого мотлоху.

Натаніель стенув плечима.

— Ви хотіли щось запропонувати?

— Так. Через кілька хвилин сто наймогутніших і найвидатніших міністрів нашого уряду будуть мертві — зокрема й наш обожнюваний прем’єр. Коли до влади прийде Саймонова адміністрація, нижні верстви чарівників підкоряться нам, бо ми сильніші. Одначе нас небагато і ми й досі маємо вакансії в уряді. Нам потрібна талановита молодь. На наших спільників чекають велике багатство і всі вигоди влади. Ти молодий. Мендрейку. але ми розпізнали твої здібності. Ти маєш усі здібності великого чарівника. Долучайся до нас. і ми надамо тобі змогу вчитися так. як ти сам завжди хотів. Подумай: тобі більше не доведеться експериментувати наодинці й навмання, вклонятись перед нікчемами, що негідні навіть лизати твої черевики! Ми випробовуватимемо й надихатимемо тебе, ми допоможемо твоєму таланту розвинутись на повну силу! І. можливо, згодом, коли ми з Саймоном підемо на спочинок, ти станеш найвищим...

Голос старого увірвався, залишаючи простір для уяви. Натаніель мовчав. Шість років пригнічуваної пихи позначились на його свідомості. Шість років нездійсненного бажання — бажання заслужити визнання, відкрито показати свою силу, увійти до Парламенту, стати міністром... І ось тепер вороги пропонують це все йому.

Хлопець тяжко зітхнув.

— Я бачу, що тобі цього хочеться, Джоне. Що скажеш? Натаніель подивився просто в очі старому чарівникові.

— Саймон Лавлейс і справді гадає, ніби я прилучуся до нього? — Так, справді.

— Після всього, що сталося?

— Навіть і так. Він відчуває плин твоїх думок.

— Тоді Саймон Лавлейс — звичайнісінький дурень.

— Джоне...

— Зарозумілий дурень!

— Ти повинен...

— Після всього, що він зі мною зробив? Нехай він пропонує мені цілий світ — я все одно відмовлюся. Пристати до нього? Та краще вже померти!

Скайлер кивнув, ніби вдовольнившись почутим.

— Так. Я знаю. Саме так я відразу й сказав Саймонові. Я добре бачу, що ти собою являєш: недолугий, нетямкуватий хлопчисько. Пхе! Тебе виховували не так, як слід. Твій розум затьмарений. Із таких нам немає користі.

Старий ступив уперед. Черевики рипнули об начищену підлогу.

— Ну хлопчику, ти вже не збираєшся тікати? Твій джин накивав п’ятами. А іншої сили в тебе немає. Може, все-таки спробуєш утекти?

Натаніель не ворушився. Він знав, що втеча буде фатальною. Він хутко оглянув решту вітрин, але не зумів розгледіти, що в них лежить. Ворог стояв на його дорозі.

— Знаєш, — провадив старий, — під час першої зустрічі ти дуже вразив мене. Такі знання в такому юному віці... Як на мене, Саймон надто суворо повівся з тобою. Навіть ця витівка з комашками була дотепна, вона свідчила про твою кмітливість. За інших обставин я вбив би тебе потихеньку, щоб натішитись як слід. Та зараз у нас нагальні справи, й мені ніколи марнувати час.

Чарівник підняв руку й промовив коротке слово. Його пальці оточив блискучий, мерехтливий чорний ореол.

Натаніель відсахнувся.