Бартімеус: Амулет Самарканда

12

Одного разу влітку, коли Натаніелеві було вже десять років, він сидів зі своєю вчителькою на кам’яній лавці в садку й малював з натури каштан, що височів над муром. Сонце вигравало на червоній цеглі. На мурі байдикував сіро—білий кіт, ліниво помахуючи хвостом. Легенький вітерець ворушив листки дерева й доносив ледь чутний аромат квітучих азалій. Мох на статуї людини з блискавкою яскраво зеленів у сонячному промінні. Дзижчали комахи.

То був день, коли все змінилося.

—Терпіння, Натаніелю.

— Ви вже стільки разів говорили це, панно Лютієнс.

— І, безперечно, повторю ще раз. Ти надто невгамовний. Це твоя найбільша вада.

Натаніель роздратовано взявся штрихувати тінь на малюнку.

— Як це прикро! — вигукнув він. — Він ніколи нічого не дозволяє мені! Хіба що розставляти свічки, курильниці та інший мотлох. Я це можу зробити навіть сонний і стоячи на голові! Він навіть забороняє мені розмовляти з ними.

— Правильно, — рішуче промовила панна Лютієнс. — Натаніелю, не забувай: я просила тебе зобразити світлотінь. Без жодних різких ліній.— Це просто смішно! — скривився Натаніель. — Він навіть не розуміє, що я можу. Я прочитав усі його книжки і...

— Усі?

— Ну, не зовсім... Усі, що на тій поличці. Він казав, що їх мені вистачить до дванадцяти років. А мені немає ще й одинадцяти, панно Лютієнс. Я вже вивчив усі слова Управління й Контролю... ну, більшу частину. Я міг би віддати наказ джинові, якщо пан Андервуд викличе його для мене. Але ж він не дозволяє мені навіть спробувати.

— Я навіть не знаю, Натаніелю, що гірше — твої вихваляння чи твоя нетерплячка. Облиш краще сердитись через те, чого ти поки не маєш, і радій тому, що в тебе вже є. Скажімо, цьому садкові. Я дуже рада, що ти придумав улаштувати наш нинішній урок саме тут.

— Я намагаюсь частіше сюди приходити. Тут мені краще думається.

— Нема нічого дивного. Тут тихо, самотньо... В Лондоні мало таких місць, тож дякуй долі.

— А він тут завжди зі мною, — Натаніель показав на статую. — Він мені подобається, хоч я й не знаю, хто це такий.

—Хто це такий? — панна Лютієнс відірвала погляд від альбому, хоч рука її працювала далі. — Відповідь дуже проста. Це Ґледстон.

—Хто?

— Ґледстон. Хіба ти не знаєш? Ви ж вивчаєте з паном Пер— селлом нову історію?

— Ми вивчаємо сучасну політику.

— Це теж політика, й не дуже давня. Ґледстон жив близько ста років тому. Він був великим героєм тієї доби. По всій країні стоять тисячі його статуй. І цілком по заслузі — з твоєї точки зору. Ти багатьом йому завдячуєш.

— Як це? — спантеличено перепитав Натаніель.

— То був наймогутніший чарівник з усіх, що ставали колись прем’єр-міністрами. Він владарював тридцять років вікторіанської доби. Саме він підкорив групи чарівників, що ворогували між собою, державній владі. Хіба ти не чув про його поєдинок із чаклуном ДізраелІ у Вестмінстерському сквері? Ні? То піди й подивися. Там досі видно обпечені плями. Ґледстон був славний своїм надзвичайним завзяттям і впертістю. Він ніколи не відступав, навіть коли програвав.

— Он як... — Натаніель подивився на суворе обличчя, що визирало з-під мохового килима. Кам’яна рука міцно стискала блискавку, цілячись нею у ворога.

— Панно Лютієнс, а чому відбувся той поєдинок?

— Як я розумію, Дізраелі непоштиво відгукнувся про Ґледстонову подругу. То була його велика помилка. Ґледстон ніколи й нікому не дозволяв зачіпати його честь або честь його друзів. Він був дуже могутній і міг кинути виклик будь— кому, хто його скривдить.

Панна Лютієнс здула з паперу графітовий порох і почала прискіпливо оглядати малюнок.

— До того ж, Ґледстон більше за всіх прислужився магічному піднесенню Лондона. На той час Прага залишалася наймогутнішим містом світу, хоч її час уже давно минув. Застаріле, занепаде місто, де чарівники розважалися бійками в нетрях гетто. Ґледстон опрацював нові цілі й нові шляхи. Він придбав деякі магічні реліквії й залучив сюди багато іноземних чарівників. І Лондон став таким, яким він є донині, — чи то на краще, чи на гірше. Цим, як я щойно сказала, ти йому й завдячуєш.

Натаніель здивовано поглянув на неї:

— А чому «чи то на краще, чи на гірше»? Що тут поганого?

Панна Лютієнс прикусила губу:

— Нинішня система дуже вигідна для чарівників — і для тих небагатьох щасливців, хто пристав до них. І набагато менш вигідна для всіх інших. А тепер покажи, що в тебе виходить.

Щось у голосі панни Лютієнс роздратувало Натаніеля. Йому пригадалися уроки пана Перселла.

— Не смійте так говорити про уряд! — вигукнув він. — Без чарівників країна залишилася б беззахисною! До влади прийшов би простолюд, і держава просто зруйнувалася б! Чарівники віддають своє життя служінню країні! Не забувайте про це, панно Лютієнс, — він сам почув, як різко звучить його власний голос.

— Я певна, що ти, коли виростеш, теж неодмінно присвятиш своє життя служінню країні, — так само незвично різко відповіла панна Лютієнс. — Та насправді, Натаніелю, чарівники є аж ніяк не в усіх країнах. Багато хто чудово обходиться й без них.

— Ви, здається, багато про це знаєте...

— Багато, як для скромної вчительки малювання? Й це так дивує тебе?

— Ну, ви ж лише простолюдинка... — Натаніель раптово замовк і почервонів. — Пробачте, я не хотів...

— Саме так, — коротко відповіла панна Лютієнс. — Я справді простолюдинка. Але ж чарівники не володіють монополією на знання. Жодною мірою. І, до того ж, знання і розум — цілком різні речі. Коли—небудь ти сам у цьому переконаєшся.

Кілька хвилин вони мовчки працювали над малюнками. Кіт на мурі ліниво проганяв осу, що кружляла над ним. Нарешті Натаніель обірвав мовчанку.

— Панно Лютієнс, а ви не хочете стати чарівницею? — тихенько запитав він.

Учителька сухо засміялася.

— Я не маю такого привілею, — відповіла вона. — Ні. Я просто вчителька малювання — й щаслива з того.

Натаніель спробував завести розмову по—іншому:

— А що робите, коли ви не тут? Тобто... не на моїх уроках?

— Звичайно ж, навчаю інших учнів. Що мені, по—твоєму, йти додому й там нудитись? Пан Андервуд платить мені не так багато, щоб я нудилася. Я мушу працювати.

— Он як...

Натаніелеві ніколи не спадало на думку, що панна Лютієнс може мати інших учнів. Від цієї новини в нього боляче тьохнуло серце.

Панна Лютієнс, напевно, відчула це. Трохи помовчавши, вона додала вже лагідніше:

— Будь—що, Натаніелю, я з нетерпінням чекаю наших уроків. Це найкращий момент за увесь мій робочий тиждень. Із тобою цікаво, хоч ти надто нетерплячий і думаєш, ніби знаєш усе. Вище голову! Ану, покажи мені, як у тебе вийшов каштан.

Кілька хвилин вони обговорювали всілякі художні тонкощі і їхня розмова повернулась у звичне мирне річище. Та вже невдовзі урок перервала несподівана поява схвильованої пані Андервуд.

— Натаніелю! — вигукнула вона. — Ось де ти!

Панна Лютієнс і Натаніель шанобливо підхопилися з лавочки.

— Я всюди шукала тебе, хлопчику, — засапано промовила пані Андервуд. — Я думала, ви в робочій кімнаті...

— Пробачте, пані Андервуд, — почала панна Лютієнс. — Нині такий чудовий день...

— Нічого, нічого. Все гаразд! Просто чоловік звелів негайно покликати Натаніеля. У нього зараз гості — він хоче показати їм свого учня.

— Ось бачиш, — тихо сказала панна Лютієнс, поки вони хутко прямували додому. — Пан Андервуд зовсім не зневажає тебе. Якщо він вирішив познайомити тебе з іншими чарівниками, то він дуже задоволений тобою. Він хоче тобою похвалитися!

Натаніель кволо всміхнувся, та не відповів нічого. Думка про зустріч з іншими чарівниками неабияк його збентежила. Всі ці роки йому ніколи не дозволяли потрапляти на очі колегам наставника, які часом з’являлися в домі. Його завжди випроваджували на горище чи висилали з учителем кудись нагору, геть з очей. Нинішня несподіванка була якщо не моторошна, то принаймні бентежна й нова. Хлопець уявив кімнату, повну високих, замислених могутніх людей, які дивляться на нього поверх сивих борід і шовкових плащів, У нього затремтіли коліна.

— Вони у вітальні, — сказала пані Андервуд, завівши Натаніеля до кухні. — Ану, я подивлюся на тебе... — намочивши пальця, вона хутенько стерла з хлопцевої скроні смугу від грифеля. — Цілком пристойний вигляд. Гаразд, іди.

Натаніель угадав: у кімнаті справді було повно людей. Там панувала спека — від скупчення тіл, запаху чаю та спроб завести світську розмову. Проте щойно він зачинив за собою двері й ступив до єдиного вільного місця біля різьбленого комоду, уявна велична картина товариства могутніх людей розвіялася без сліду.

Тут він не вгадав анітрохи.

Жодного плаща у вітальні не було. Стриміли, щоправда, кілька борід, та всім їм було далеко до бороди наставника. Чоловіки були вбрані здебільшого в темні костюми з так само темними краватками; лише дехто дозволяв собі якийсь виразний штрих — скажімо, сірий жилет або носовичок у нагрудній кишені. Всі були взуті в чорні блискучі черевики. Натаніелеві здалося, що він потрапив на вечірку трунарів. Ніхто не скидався на Ґледстона ні силою, ні поведінкою. Дехто був низенький, дехто — старий і роздратований, і до того ж майже всі були гладкі й незграбні. Вони захоплено розмовляли, сьорбали чай, гризли печиво, й ніхто не говорив так гучно, щоб перекрити загальний гомін.

Натаніель був украй розчарований. Засунувши руки в кишені, він глибоко зітхнув.

Його наставник поволі пробирався крізь натовп, тиснучи гостям руки й раз по раз тихенько регочучи — саме тоді, коли хтось намагався жартувати. Помітивши Натаніеля, він порухом покликав його до себе. Хлопець підійшов, протиснувшись між тацею з чаєм і чиїмось огрядним черевом.

— Ось і хлопчик, — буркнув чарівник, незграбно ляснувши Натаніеля по плечу. Троє чоловіків поглянули на нього. Один був літній, сивий, з червоним і зморшкуватим, мов перезрілий помідор, обличчям. Другий — середнього віку добродій з одутлим лицем та водянистими очима; шкіра його здавалася холодною та слизькою, наче в риби на прилавку. Третій був молодший і гарніший, із зачесаним назад волоссям, круглими окулярами й сліпучо—білими зубами, схожими на пластини ксилофону. Натаніель мовчки вирячився на них.

— Не дуже вражає, — мовив слизький. Він пирхнув і щось ковтнув.

— Він повільно вчиться, — відповів Натаніелів наставник, досі ляскаючи хлопця по плечу. Зрозуміло було, що пан Андервуд почувається ні в сих ні в тих.

— Ледар, значить? — перепитав сивий. Він говорив з таким акцентом, що Натаніель ледве розбирав його слова. — З хлопцями таке трапляється. Треба бути наполегливим.

—А ви його б’єте? — запитав слизький.

— Нечасто.

— Дарма. Це стимулює пам’ять.

— Скільки тобі років, хлопчику? — запитав молодик.

— Десять, сер, — чемно відповів Натаніель. — У листопаді буде одинад...

— Ще два роки до того, як вам буде з нього хоч якась користь, Андервуде, — молодик поводився так, ніби Натаніеля тут зовсім не було. — І обходиться він вам, гадаю, недешево?

— Тобто його утримання? Звичайно.

— Ще й жере, напевно, як той тхір.

— Ненажера, значить? — кивнув з жалем сивий. — З хлопцями таке трапляється.

Натаніель ледве стримував гнів.

— Я не ненажера, сер, — заперечив він якнайчемнішим голосом.

Сивий ковзнув по ньому поглядом і тут-таки відвернувся, ніби нічого й не почув. Проте наставник досить боляче ляснув Натаніеля по плечу.

— Гаразд, хлопчику. Йди роби уроки, — сказав він.

Натаніелеві й самому хотілося звідси піти. Та щойно він рушив до дверей, як молодик в окулярах підняв руку.

— Бачу, язичок у тебе гострий, — зауважив він. — І старших ти не боїшся.

Натаніель промовчав.

— Може, тобі не здається, що ми не тільки старші, а й кращі?

Він промовив це байдуже, та в голосі його чітко пролунали різкі нотки. Натаніель зрозумів: сам він тут ні до чого, просто молодик таким чином намагається допекти його наставника. Він відчував, що мусить відповісти, проте це запитання так його спантеличило, що хлопець просто не розумів, що тут можна сказати.

Молодик по-своєму витлумачив його мовчання.

— Він, напевно, вважає, що ми не гідні розмовляти з ним! — мовив він до колег і всміхнувся.

Слизький пирхнув зі сміху, затуливши рота долонею, а сивий скрушно хитнув головою:

—Те—те—те...

— Іди собі, хлопчику, — повторив Натаніелів наставник.

— Зачекайте—но, Андервуде, — промовив з усмішкою молодик. — Спочатку погляньмо, чого ви навчили цього шмаркача. Ото буде потіха! Ходи-но сюди, хлопче.

Натаніель поглянув на наставника, однак той відвернувся. Хлопчина поволі й неохоче поплентався назад. Молодик бундючно ляснув пальцями й заходився сипати запитаннями:

— Скільки класифікованих типів духів відомо нині?

— Тринадцять тисяч сорок шість, сер, — без жодної зупинки відповів Натаніель.

— А некласифікованих?

— Петроній пише про сорок п’ять тисяч, а Дзаваттіні — про сорок вісім тисяч, сер.

— В якому вигляді з’являються демони карфагенської підгрупи?

— Заплаканих немовлят, сер. Або самого чарівника за його юних літ.

— Що треба зробити, щоб не випустити такого демона?

— Змусити його випити діжку ослячого молока.

— Гм—м... Яких запобіжних заходів треба вжити перед викликом василіска?

— Надягти дзеркальні окуляри, сер. І поставити дзеркала з боків пентакля, щоб василіск міг дивитись лише туди, де буде написано наказ.

До Натаніеля повернулася впевненість. Усі ці прості речі він вивчив уже давно; до того ж, його тішило, що його правильні відповіді просто—таки сердять чарівника. Слизький припинив хихотіти, а сивий, що слухав хлопця, схиливши голову набік, навіть зо два рази кивнув і буркнув щось схвальне. Наставник гордовито всміхався. «Це не твоя заслуга, — розлючено думав Натаніель. —Ти нічого не навчив мене. Все це я прочитав сам!»

Навала запитань несподівано вщухла. Молодик, здається, замислився.

— Гаразд, — сказав він нарешті. Тепер молодик говорив пихато й повільно. — Назви мені Шість Слів Управління. Будь-якою мовою.

Артур Андервуд спробував заперечити:

— Саймоне, це нечесно! Він ще не може цього знати!

Однак тієї самої миті заговорив і Натаніель, що вже встиг погортати окремі книжки з наставникової шафи:

— Арраге, Mane, Ausculta, Se Dede, Pare, Redi: З’явися, Залитися, Слухай, Корися, Виконуй, Повернися.

Закінчивши, він переможно глянув в очі молодикові.

Слухачі схвально загомоніли. Наставник уже не ховав усмішки, слизький підняв брови, а сивий насмішкувато скривив вуста й ледь чутно прошепотів: «Браво!» Проте молодик лише стенув плечима, ніби все це була дурниця. Він дивився так бундючно, що Натаніелеві гордощі змінилися лютим гнівом.

—Тепер, мабуть, вимоги вже не ті, — сказав він, дістаючи з кишені носовичка й стираючи з рукава уявну пляму, — якщо відсталого учня хвалять за те, що ми всотували ще з материнським молоком.

— Ви просто не любите програвати, — відповів Натаніель.

На мить запанувала мовчанка. Потім молодик щось гавкнув, і Натаніель відчув, як на його плечі лягло щось маленьке й важке. Невидимі руки вчепилися хлопцеві у волосся й смикнули з такою дикою силою, що його обличчя запрокинулося до стелі, й він скрикнув з болю. Натаніель спробував підняти руки, та виявив, що їх щось міцно притиснуло до боків; його тіло ніби обкрутив якийсь велетенський язик. Він не бачив нічого, крім стелі; чиїсь тоненькі пальці полоскотали його незахищене горло. Переляканий Натаніель покликав наставника.

Хтось підійшов до нього — але не наставник, а той самий молодик.

— Зухвалий бешкетнику, — тихо промовив він. — Що ти тепер робитимеш? Зможеш сам звільнитися? Ні. Дивовижна річ, еге ж? Ти безпорадний. Ти вивчив кілька слів, а сам ні до чого не здібний. Це, сподіваюсь, навчить тебе, що не варто зачіпатись, коли не можеш оборонитись. А тепер — забирайся з моїх очей.

Хтось захихотів просто над Натаніелевим вухом і, боляче відштовхнувшись, злетів з його плечей. Тієї ж миті хлопець відчув, що його руки вільні. Голова похилилася, з очей линули сльози. Сльози текли від болю — його надто сильно смикнули за волосся, — та Натаніель боявся, що їх приймуть за рюмсання боягуза. Він хутко витер рукавом обличчя.

У кімнаті було тихо. Всі чарівники припинили розмовляти й дивилися на хлопця. Натаніель поглянув на свого наставника, мовчки благаючи підтримки чи допомоги, та очі Артура Андервуда палали гнівом — і цей гнів, схоже, був спрямований на учня. Хлопець відповів наставникові таким самим поглядом, тоді обернувся, перетнув кімнату — чарівники без жодного слова розступилися перед ним — і вийшов.

І обережно, тихенько зачинив за собою двері.

Блідий і байдужий, він подався вгору сходами.

Дорогою йому зустрілася пані Андервуд, що саме спускалася вниз.

— Ну, любий? — поцікавилася вона. — Показав себе? Чи щось негаразд?

Натаніель від сорому й горя не міг дивитись їй в очі. Він хотів мовчки пройти повз вітальню, та в останню мить зупинився.

— Усе гаразд, — відповів він. — Скажіть, будь ласка, чи не знаєте ви, що це за чарівник — в окулярах і з такими великими, білими зубами?

Пані Андервуд замислилась:

— Це, напевно, Саймон Лавлейс, Заступник міністра торгівлі. Зуби в нього справді чудові, еге ж? Кажуть, ніби він — справжня зірка на сході. Ти з ним познайомився?

—Так, познайомився.

«.. .Ти ні до чого не здібний...»

— З тобою справді все гаразд? Ти такий блідий!

— Дякую, пані Андервуд. Я піду нагору.

— Пані Лютієнс чекає на тебе в кімнаті для занять.

«...Ти безпорадний...»

— Я вже йду, пані Андервуд.

Проте Натаніель вирушив не до кімнати для занять. Він поволі подався до наставникового кабінету, де виблискували на сонці запорошені пляшки.

Натаніель підійшов до робочого стола, вкритого плямами й борознами. На ньому лежали діаграми, над якими він працював учора.

«...Ти не можеш оборонитись...»

Хлопець зупинився і взяв маленьку скляну коробочку, де дзижчали й крутилися шість істот.

«Ми ще побачимо.»

Так само повільно Натаніель наблизився до шафи й висунув одну з шухляд. Шухляда була така покороблена, що застрягла на півдорозі. Хлопець зо два рази смикнув її, поставивши скляну коробочку на стіл. У шухляді серед інших інструментів лежав невеличкий сталевий молоток. Натаніель узяв його, підібрав коробочки і, не засунувши на місце шухляду, покинув осяяний сонцем кабінет.

Зупинившись на сходах, у прохолодному затінку, він подумки повторював Слова Управління. Комашки ще гучніше задзижчали у своїй коробочці; вона аж затремтіла в Натаніелевих руках.

«.. Ти ні до чого не здібний...»

Гості вже розходилися. Двері відчинились, і з'явилося кілька чарівників. Пан Андервуд випровадив їх до виходу. Було чути звичайні люб’язні слова прощання. Ніхто не помітив блідого хлопця, що стежив за ними зі сходів.

Треба назвати належне ім’я після трьох перших команд, але перед останньою... Це неважко — якщо, звичайно, не затинатися. Натаніель ще раз подумки повторив потрібні слова. Так, усе гаразд.

Із дому вийшли ще кілька чарівників. Натаніелеві пальці аж захололи, однак там, де вони торкалися коробочки, на шкірі виступила плівка поту.

Аж нарешті з вітальні вийшли молодик та два його товариші. Вони жваво розмовляли, регочучи зі слів слизького. Потім ліниво, неквапом підійшли до Натаніелевого наставника, що чекав їх біля дверей.

Хлопець міцно стис молоток. Руку зі скринькою він витяг перед собою. Скринька тремтіла.

Сивий подав руку панові Андервуду. Молодик ішов наступним і вже позирав надвір, ніби кудись поспішав.

Натаніель гучно вимовив перші три слова, назвав ім’я Саймона Лавлейса й додав завершальну команду. А потім розбив скриньку.

Брязнуло скло, залунало несамовите дзижчання. Скляні друзки дощем посипались на килим. Шість маленьких демонів вирвались із в’язниці й помчали вниз, вистромивши свої нетерплячі жала.

Чарівники ледве встигли підняти голови, як комашки вже наздогнали їх. Троє з них націлились просто в обличчя Саймонові Лавлейсу. Він підняв руку й хутко накреслив якийсь знак. Комашки вмить перетворились на вогненні кулі, відлетіли до стін і там вибухнули. Решта три демони порушили наказ. Двоє накинулись на слизького: той скрикнув, відсахнувся, перевалився через поріг і впав на садову стежку. Комашки покружляли в повітрі й ринули на нього, шукаючи незахищених місць. Слизький відчайдушно замолотив руками, та марно: демони все-таки кусьнули його кілька разів, і після кожного такого укусу лунав страшенний крик. Шоста комашка помчала до сивого: той ніби нічого й не робив, та за кілька дюймів від його обличчя демон зупинився, перекинувся в повітрі, втратив рівновагу й приземлився біля Саймона Лавлейса. Той розтоптав її на місці.

Артур Андервуд перелякано спостерігав за цим, та нарешті отямився. Він підбіг до слизького, що качався по клумбі, й гучно ляснув у долоні. Дві мстиві комашки заціпеніли й попадали на землю.

Натаніель зрозумів, що розумніше буде відступити.

Він потихеньку пробрався до кімнати для занять, де панна Лютієнс сиділа за столом і читала якийсь часопис. Вона всміхнулася, побачивши Натаніеля:

— Як твої успіхи? Щось надто вже галаслива була вечірка. Я навіть чула, як бряжчало скло.

Натаніель не відповів. Перед його очима досі крутилися три демони, що відлетіли до стіни й там вибухнули. Хлопця затрусило — він і сам до ладу не знав, чи то зі страху, чи то з гніву й прикрощів.

Панна Лютієнс негайно підхопилася:

— Натаніелю, ходи-но до мене. Що сталося? Ти хворий? Тебе трусить лихоманка!

Вона обняла хлопця. Натаніель притулився обличчям до її боку й заплющив очі. Його щоки палали. Йому було водночас холодно й спекотно. Вчителька про щось питала його, та він нічого не міг відповісти.

Аж раптом двері кімнати відчинилися.

На порозі стояв Саймон Лавлейс: окуляри його виблискували в сонячному промінні. Він вигукнув команду: Натаніеля вирвало з обіймів панни Лютієнс і підкинуло в повітря. На мить він завис між підлогою й стелею і встиг за цей час помітити за спиною в Лавлейса двох його товаришів, а ще далі — свого наставника.

Хлопець почув, як панна Лютієнс щось кричить, аж тут його перевернуло догори ногами, кров линула до голови, стукіт серця перекрив усі звуки.

Потім його розвернуло сідницями догори: голова, руки та ноги безпорадно висіли. Чиясь невидима рука — або палиця — вдарила його нижче спини. Він скрикнув, почав вириватися й хвицатися. Рука вдарила знову, цього разу дужче. Потім ще й ще раз...

Натаніель угамувався задовго до того, як невидима рука скінчила свою роботу. Він висів, не відчуваючи нічого, крім пекучого болю й ганьби покарання. Від того, що все це бачила панна Лютієнс, покарання здавалося ще жорстокішим — таким, що несила було витримати. Хлопцеві хотілося померти на місці. Коли нарешті темрява огорнула його й кудись потягла, він щиро з цього зрадів.

Невидимі руки відпустили його, та Натаніель зомлів ще до того, як ударився об підлогу.

Хлопця на місяць замкнули в його кімнаті й піддали численним новим карам і заборонам. Після першого покарання наставник не розмовляв з ним: увесь цей час до Натаніеля заходила тільки пані Андервуд, що приносила йому їжу й виносила нічний горщик. Хлопчину не водили на уроки, не давали йому жодної книжки. Він сидів у себе і з ранку до вечора дивився туди, де над лондонськими дахами височіла будівля Парламенту.

Він збожеволів би від самоти, якби не знайшов під ліжком загублену колись кулькову ручку. Ручка й кілька старих аркушів паперу допомогли йому скоротати час: він малював усе, що бачив з вікна. Коли ж малювати набридало, Натаніель завзято писав — просто поверх малюнків — докладні, обмірковані плани й нотатки і ховав їх під матрацом, коли чув на сходах кроки. Ці нотатки стали початком його помсти.

На превеликий Натаніелів жаль, пані Андервуд теж було заборонено розмовляти з ним. Хоч хлопець відчував, що господиня його жаліє, це не дуже втішало його. Він заглибився в самого себе й не заговорював з нею. Тому лише через місяць, коли його ув’язнення закінчилось і поновилися заняття, Натаніель дізнався, що панну Лютієнс звільнили.