Бартімеус: Амулет Самарканда

29

Натаніель стояв сам-один на сходах, ухопившись за перила, ніби боячись упасти. Знизу, з їдальні, лунали невиразні голоси — то гучнішали аж до крику, то знову вщухали, та хлопець майже не чув їх. Страх, що огорнув його, приглушував усі звуки. «По-справжньому поганим можна назвати лише невмілого чарівника.» А що таке невміння, як не втрата самовладання? Упродовж кількох останніх днів Натаніель поволі, але невблаганно втрачав її. Насамперед, Бартімеус дізнався його справжнє ім’я. Це вдалося виправити за допомогою бляшанки з-під тютюну, та спокій тривав недовго. Біда полинула за бідою. Бартімеуса схопила влада. Андервуд спіймав учня на гарячому. Натаніелева кар’єра пропала, так і не розпочавшись. А тепер демон не хоче виконувати його наказів, а на порозі стоїть Лавлейс. А сам він, Натаніель, безпорадно стоїть і дивиться. Його віддано на милість подій, які він сам зрушив з місця. І змінити тут нічого не можна...

Тихий звук пробився крізь пелену Натаніелевого бідкання й змусив хлопця оговтатись. То пані Андервуд, наспівуючи, пройшла з кухні до їдальні. Вона несла чай: Натаніелеві було чути брязкіт порцеляни на таці. Далі пролунав стукіт у двері, знову брязкіт — господиня увійшла до кімнати, — й запанувала тиша.

Цієї миті Натаніель геть забув про власні прикрощі. Пані Андервуд у небезпеці. В домі ворог. Хлопчина був певен, що Лавлейс от—от змусить або переконає Андервуда провести його до кабінету. Там він знайде Амулет. А потім... що Лавлейс може зробити з паном Андервудом та його дружиною?!

Бартімеус порадив хлопцеві залишатися тут, готуючись до найгіршого. Ні, не можна більше стовбичити на сходах і безпорадно чекати. Становище скрутне, та він ще спроможний діяти. Чарівники зараз у їдальні. Андервудів кабінет порожній. Якщо Натаніелеві пощастить прослизнути туди й забрати Амулет, то, можливо, вдасться й кудись переховати його, хай що там каже Бартімеус.

Натаніель хутко й тихо рушив сходами вниз — туди, де були кабінет і майстерня його наставника. Глухі голоси з долішнього поверху стали виразнішими. Хлопцеві здалося, що він чує Андервудів крик. Часу було обмаль. Натаніель підбіг до дверей, за якими починалися сходи, що вели до кабінету, і зупинився. Востаннє він проходив тут, коли йому було шість років. Давні спогади огорнули його і змусили здригнутися, та хлопчина швидко прогнав їх. Він ступив за поріг, на сходи...

І остовпів.

Перед ним були двері Андервудового кабінету — з намальованою червоною пентаграмою. Натаніель застогнав. Він упізнав вогняне закляття. Варто йому торкнутися дверей, і ця пентаграма спопелить його. Без захисту йому тут не пройти, а для цього потрібні пентакль, ритуал виклику, старанна підготовка...

Він не має на це часу. Він безпорадний! Безпорадний і нікчемний! Натаніель грюкнув кулаком у стіну. Звідкілясь із дому долинув вигук, що нагадував крик страху.

Хлопець помчав назад, нагору, й дорогою почув, як відчинилися двері їдальні. В коридорі залунали кроки.

Вони наближалися!

А потім знизу долинув стривожений голос пані Андервуд, що пронизав хлопчині серце справжнім болем.

— Що сталося, Артуре?

Їй відповів інший голос — глухий і стомлений, майже невпізнанний:

— Мені просто треба дещо показати панові Лавлейсу в кабінеті. Не хвилюйся, все гаразд.

Вони рушили сходами вгору. Натаніеля терзали сумніви. Що йому робити? Тієї самої миті, коли хтось із чарівників показався з-за рогу, хлопець майнув до найближчих дверей і зачинив їх за собою. І, засапаний, аж прикипів оком до малесенької тріщинки, крізь яку було видно сходи.

Повз нього пропленталась процесія. Її очолював пан Андервуд. Його одяг і зачіска були в безладді, погляд — шалений, спина — горбилася, ніби під важким тягарем. За ним ступав Саймон Лавлейс: очі сховані за окулярами, губи похмуро стулені. А за Лавлейсом найтемнішими закутками крався павук.

Процесія подалася до кабінету. Натаніель притулився до стіни. Його аж нудило зі страху та почуття провини. Обличчя Андервуда... Хоч як Натаніель не любив свого наставника, такий його вигляд аж ніяк не відповідав тому, чого вчили хлопця. Душа його бунтувалася. Так, Андервуд слабкий. Так, він — натура дріб’язкова. Він завжди знущався з Натаніеля. Проте все-таки він міністр, один з трьохсот членів уряду. Він не крав Амулет. Це зробив Натаніель.

Хлопчина прикусив язика. Лавлейс — злочинець! Хтозна, на що він здатен? Нехай Андервуд прийме всю ганьбу на себе — він цього заслуговує. Він ніколи не заступався за учня, звільнив панну Лютієнс... нехай тепер він теж постраждає. Зад ля того Натаніель і заховав Амулет у кабінеті наставника — щоб захиститись, якщо з’явиться Лавлейс. Отож найкраще буде просто відійти вбік, як і радив джин. І в разі потреби приготуватись тікати...

Натаніель знесилено затулив очі долонями.

Він не міг тікати. Не міг ховатися. Це порада демона — зрадливого й підступного. Чесний чарівник не тікає й не ховається. Якщо він покине свого наставника наодинці з Лавлейсом, як йому самому далі жити? Якщо його наставник постраждає, пані Андервуд теж страждатиме, а цього Натаніель дозволити не міг. Ні, втечею тут не зарадиш. Тепер, коли настала критична мить, хлопець — на свій жах та подив — раптом зрозумів, як йому діяти. Він має втрутитись, і хай там що.

Від самої думки про те, що йому зараз треба зробити, Натаніелеві стало зле. І все-таки він змусив себе зрушити з місця й, хитаючись поплентався вперед. Крок через поріг, крок до сходів, по кроку на кожну сходинку..

За кожним кроком здоровий глузд аж благав Натаніеля обернутись і кинутись навтьоки. Та хлопець не піддавався. Його втеча згубить пані Андервуд. Він повинен піти й сказати правду, хоч би до чого це призвело.

Двері кабінету було відчинено, вогняне закляття — розряджено. Зсередини линуло жовте світло.

Натаніель закляк на порозі, його розум ніби щось вимкнуло. Хлопчина не усвідомлював, що саме він робить.

Він штовхнув двері й ступив усередину — саме тієї миті, коли Амулет було знайдено.

Лавлейс з Андервудом стояли біля шафи, спинами до Натаніеля. Дверцята шафи було відчинено. Просто перед хлопцем Лавлейс нетерпляче подався вперед, наче кіт на полюванні, щось ухопив у шафі й переможно скрикнув. А потім поволі обернувся і тицьнув свою здобич під ніс мертвотно—блідому Андервуду.

У Натаніеля поникли плечі.

Яким маленьким і мізерним здавався Амулет Самарканда на тоненькому золотому ланцюжку, що його стискав у руці Лавлейс! Амулет гойдався в повітрі й виблискував.

Лавлейс посміхнувся:

— Так, так. Ну, й що це в нас таке?

Спантеличений Андервуд затрусив головою, не вірячи власним очам. За ці кілька секунд він немовби постарів.

— Ні, — прошепотів він. — Це чиїсь хитрощі... Ви кепкуєте з мене...

Лавлейс навіть не поглянув на нього. Він дивився тільки на свою здобич.

— Не можу уявити, про що ви думали, коли зважились на таке, — промовив він. — Самого виклику Бартімеуса вистачило б, щоб висотати з вас усі сили.

— Я ж казав, — прошепотів Андервуд у відповідь, — я нічого не знаю ні про цього Бартімеуса, ні про цю річ, ні про те, як вона сюди потрапила.

Аж тут Натаніель почув ще один голос, тонкий і кволий, — свій власний.

— Він каже правду, — мовив хлопчина. — Це я взяв Амулет. Вам потрібен я.

Тиша, що запанувала після цих слів, тривала майже п’ять секунд. Обидва чарівники рвучко обернулись і вражено вирячились на хлопця, роззявивши роти. Брови пана Андервуда поповзли вгору, потім — униз, тоді — знову вгору, віддзеркалюючи крайнє приголомшення. На Лавлейсовому обличчі застигло нерозуміння.

Натаніель скористався цією нагодою і підійшов ближче.

— Це я, — повторив він. Тепер, коли все було зроблено, голос його лунав упевненіше.—Він нічого про це не знає. Облиште його.

Андервуд кліпнув і хитнув головою. Здавалося, що він не вірить ні власним очам, ні вухам. Лавлейс стояв непорушно, не зводячи з хлопця очей. Амулет Самарканда погойдувався в його нерухомих пальцях.

Натаніелеві пересохло в горлі і він кахикнув. Він боявся навіть думати, що буде далі. Коли він наважився зізнатися, то не думав про наслідки цього кроку. Десь у кімнаті причаївся його слуга, тож він не цілком беззахисний. Якщо знадобиться, Бартімеус напевно допоможе йому.

Аж нарешті його наставник заговорив:

— Що ти тут торочиш, дурню? Ти навіть не знаєш, про що ми сперечаємось! Негайно забирайся геть! — Аж тут йому сяйнула думка: — Стій... Як це ти вибрався з комори?

Похмуре Лавлейсове лице зненацька скривилося у дивній посмішці. Він тихенько засміявся:

— Хвилинку, Артуре. Можливо, ви надто поспішаєте з висновками.

На мить до Андервуда повернулася його звичайна дратівливість:

— Не кажіть дурниць! Цей шмаркач не може бути злочинцем! Він не зміг би обминути навіть мого вогняного закляття, що вже казати про вашу систему захисту.

— І викликати джина чотирнадцятого рівня, — пробурмотів Лавлейс. — Це теж занадто.

— Еге ж. Це просто нісеніт... — Андервуд закашлявся на півслові. В очах його майнули блискітки. — Стривайте—но... може... невже таке можливо? Саме сьогодні, Лавлейсе, я спіймав цього вилупка з обладнанням для виклику демона, а на підлозі його кімнати було намальовано пентакль Адельбранда! А ще я знайшов там хитромудрі книжки, скажімо, «Вуста Птолемея»... Я думав, що його взяла нетерплячка, і він зазнав невдачі... Чи, може, я помилився?

Саймон Лавлейс не відповів нічого. Він пильно дивився на хлопчину.

— А годину тому, — провадив Андервуд, — я виявив, що він підглядав за мною в кабінеті. У нього було магічне дзеркало, хоч я йому ніколи не давав подібних речей. Якщо він здатен на таке, то хтозна, які ще злочини він міг скоїти?

— Навіть якщо так, — спокійно зауважив Лавлейс, — навіщо йому красти в мене цю річ?

Натаніель бачив з поведінки свого наставника, що той не впізнав Амулет Самарканда. Це незнання могло врятувати Андервуда. Та чи повірить Лавлейс, що він, Натаніель, теж нічого не знає про Амулет? Хлочина поспіхом заговорив — так, щоб його голос лунав по—дитячому:

— Це... це просто жарт, сер. Жарт. Я хотів помститись вам за те, що ви мене тоді відлупцювали. Я звелів демонові взяти щось у вас... що він тільки зможе. Хотів заховати цю річ у себе, аж доки підросту... і з’ясую, для чого вона і як нею користуватися. Я думав, що вона не дуже цінна, сер. Мені щиро жаль, якщо я завдав вам якихось прикрощів...

Він замовк, із болем відчуваючи, як непереконливо все це звучить. Лавлейс мовчки зирив на нього, і Натаніель ніяк не міг зрозуміти, що ж той думає.

Зате наставник повірив йому відразу, і тут-таки вихлюпнув свій гнів.

— Це остання крапля, Мендрейку! — крикнув він. — Я віддам тебе під суд! Навіть якщо тебе не ув’язнять, я вижену тебе геть! На вулицю! Ніхто не візьме тебе на роботу! Ти перетворишся на жебрака, на простолюдина!

— Так, сер.

Натаніель зараз погоджувався на будь-що, аби тільки Лавлейс пішов собі.

— Я можу лише попросити у вас пробачення, Лавлейсе, — Андервуд трохи опанував себе й гордовито випнув груди. — Ми обидва постраждали. Мене він зрадив, а у вас украв цей могутній скарб, цей амулет...

Він поглянув на невеличкий овальний медальйон, який звисав з Лавлейсового кулака, і в несподіваному фатальному усвідомленні зрозумів, що це за річ. І коротко, гарячково вдихнув крізь зуби повітря. Звук вийшов тихий, але Натаніель виразно розчув його. Лавлейс не поворухнувся.

Андервудове обличчя зблідло. Він хутко позирнув на Лавлейса, щоб переконатись, чи помітив той що-небудь. Натаніель мимоволі зробив те саме. У його скронях пульсувала кров, та хлопець усе одно почув, як Андервуд намагається говорити далі:

— І ми... ми обидва повинні тепер простежити, щоб його було належно покарано. Так, покарано. Він шкодуватиме за тим днем, коли все це замислив...

Молодий чарівник підняв руку. Андервуд умить замовк.

— Гаразд, Джоне Мендрейку, — мовив Саймон Лавлейс. — Тобі майже вдалося вразити мене. Так, я справді постраждав. Останні кілька днів були вельми клопіткі для мене. Проте, як бачиш, я повернув собі все, що хотів, і все тепер буде гаразд. Не треба просити вибачення. Для твого віку виклик такого джина, як Бартімеус, — неабияке досягнення. А те, що ти зумів кілька днів тримати його в покорі, — ще дивовижніше. Ти змусив мене хвилюватися — це мало кому вдається, й пошив Андервуда в дурні — це вдалося б кожному. Усе чудово. Тільки наприкінці ти схибив. Що це з тобою сталося, що ти вирішив в усьому зізнатися? Я міг тихенько розібратися з Андервудом і не чіпати тебе, — Лавлейсів голос лунав спокійно та розважливо.

Андервуд спробував щось сказати, та Лавлейс обірвав його:

— Зачекайте, друже. Я хочу послухати, що скаже хлопець.

— Просто він не був винен, — холодно промовив Натаніель. — Він нічого не знав. Ворожнеча була між вами та мною, навіть якщо ви про це не підозрювали. А він тут ні до чого. Ось чому я втрутився.

Хлопчина знітився, і йому здалося, що всі його зусилля були марні. Лавлейс зареготав:

— Що це, така собі дитяча щирість? Подібного, власне, я й сподівався. Вчинок нівроку шляхетний, авжеж. Героїчний, хоч і дурний. Звідки ти понабирався такого? Напевно, не від Андервуда.

— Я вас обікрав, бо ви скривдили мене, — провадив Натаніель. — Я сам хотів помститись вам. От і все. Покарайте мене, якщо хочете. Мені байдуже.

З-під понурої покори в Натаніелевій душі визирнув паросток надії. Може, Лавлейс усе—таки не зрозуміє, що вони знають про Амулет? Призначить якесь покарання й піде собі.

Андервуд, вочевидь, плекав ту саму надію. Він нетерпляче вхопив Лавлейса за руку:

— Саймоне, ви ж самі бачите, що я тут ні в чому не винен! Це все отой хитрий, підступний хлопчисько. Робіть з ним, що хочете. Карайте за злочин, як вважаєте за потрібне. Я надаю вам тут цілковиту волю.

Лавлейс спокійно визволив руку.

— Дякую, Андервуде. Я визначу йому міру покарання якнайшвидше.

— Чудово!

— Відразу після того, як упораюся з вами...

— Що?

Андервуд на секунду остовпів, а тоді розвернувся й, незвично швидко для людини його віку, кинувся до прочинених дверей. Тієї самої миті, коли він мчав повз Натаніеля, несподіваний порив вітру зачинив двері. Андервуд ухопився за ручку й почав щосили смикати її. Двері не піддавалися. Загарчавши зі страху, старий обернувся. Тепер вони з Натаніелем дивилися на Саймона Лавлейса, а той зирив на них, стоячи в дальшому кутку кімнати. Натаніелеві ноги підгиналися. Він шалено озирався на всі боки, шукаючи Бартімеуса, але павука ніде не було видно.

Лавлейс витонченим порухом надяг ланцюжок з Амулетом Самарканда собі на шию.

— Я не дурень, Джоне, — сказав він. — Цілком можливо, що тобі справді невідомо, що це за річ. Та мені, щиро кажучи, не дуже в це віриться. А бідоласі Артурові це відомо достеменно.

Почувши це, Андервуд простяг руку й схопив Натаніеля за комір. Голос його зривався зі страху:

—Так, але я нікому нічого не скажу! Будьте певні, Лавлейсе! Зберігайте Амулет у себе хоч довіку — я не скажу ні слова! А з цим малим бовдуром слід покінчити, доки він нічого не розбалакав. Убийте його на місці, і справу буде скінчено!

Він боляче стиснув Натаніелеві шию і штовхнув його вперед. Хлопчина скрикнув з болю. Лавлейс самовдоволено посміхнувся:

— Яка відданість наставника своєму учневі! Як зворушливо! Бачиш, Джоне, ми з Андервудом дали тобі останній урок магічного мистецтва. Можливо, завдяки нам ти зрозумієш, як помилився, коли прийшов до мене зі своїм щирим зізнанням. Ти вірив у честь чарівника, який мусить відповідати за свої вчинки. Це все — лише пропаганда. Такого не буває — ні честі, ні шляхетності, ні справедливості. Кожен чарівник піклується тільки про себе й не гребує жодною змогою заради власної вигоди. Поки він слабкий, він уникає небезпеки. Саме тому нездари із шкіри пнуться, щоб відшукати собі місце в системі. Артур знає про це все — авжеж, Андервуде? Та коли чарівник могутній, він завдає удару. Як, гадаєш, Руперт Деверо прийшов до влади? Його наставник двадцять років тому вбив попереднього прем’єр-міністра під час державного перевороту, а Деверо успадкував його титул. Це істина. Це життя! Коли я наступного тижня скористаюсь цим Амулетом, я продовжуватиму велику традицію, започатковану ще Ґледстоном! — блиснули окуляри, і Лавлейсова рука почала підніматися. — До речі, хочу тебе трохи втішити: ще до того, як ти зайшов, я вирішив, що вб’ю всіх у цьому домі. Я не можу дозволити собі ані найменшого ризику. Отож твоя дурість, що змусила тебе прийти сюди, насправді нічого не змінила.

Перед очима в Натаніеля постала пані Андервуд, що хазяйнувала на кухні. Очі його наповнилися слізьми:

— Будь ласка...

— Ти надто слабкий, хлопчику. Як і твій наставник.

Лавлейс ляснув у долоні. Світло в кабінеті згасло. Підлога здригнулася. Натаніель відчув, як у дальшому кутку щось з’явилося, але зі страху закляк на місці. Він не смів навіть поглянути в той бік. Андервуд, що стояв біля нього, пробурмотів захисне закляття. Його оточила мерехтлива зелена сітка. Безпорадний Натаніель залишився за її межами.

— Наставнику!..

Тієї самої миті — ніби в копальні обвалився штрек, — кімнатою прокотився моторошний голос:

— ЧОГО ТИ ХОЧЕШ?

Лавлейс відповів:

—Убий їх обох. І все живе, що знайдеш у домі. А потім спали цей дім дощенту, з усім його вмістом.

Андервуд відчайдушно скрикнув:

— Беріть хлопця! Не чіпайте мене!

Він люто штовхнув Натаніеля. Хлопчина полетів уперед, перечепився і впав. Сльози заливали йому очі. Він спробував підвестись, не відчуваючи нічого, крім власного безсилля. Десь поряд щось гучно затріщало. Натаніель уже ладен був закричати, аж тут чиїсь пазурі зімкнулись на його шиї.