Бартімеус: Амулет Самарканда

7

Хлопчик—єгиптянин поволі пройшов завулком, зо два рази повернув праворуч і опинився на одній із численних вулиць, що променями розходились від Трафальґарської площі. Дорогою я переглядав свої плани.

Про площу слід забути. Там забагато цієї нестерпної юні. Щоправда, якщо я знайду укриття неподалік, аура Амулета буде так само непомітною для шпигунів. Можна заховатися за якимось сміттєвим баком і там перечекати до ранку. Це єдиний вихід. Я надто втомився, щоб знову линути в небеса.

До того ж, я хотів про дещо поміркувати.

Давній біль повернувся й тьохнув у грудях, череві, кістках. Ні, це все-таки шкідливо — так довго залишатися в тілі. Як людям щастить перебувати в ньому й не божеволіти — цього я, мабуть, ніколи не зрозумію[21].

Я простував темною, холодною вулицею, позираючи на своє віддзеркалення в чорних квадратах вікон. Хлопчик зіщулився, ховаючи голову від вітру, й засунув руки в кишені куртки. Підошви кросівок шаркотіли об асфальт. Уся постать хлопчика чудово виявляла огиду, яку я саме відчував. Амулет із кожним кроком важко бився об мої груди. Якби моя воля, я тут-таки зірвав би його й пожбурив у найближчий смітник, перш ніж ображено покинути тілесну оболонку. Та мене неволив наказ того хлопчиська[22]. Я мусив берегти Амулет.

Я звернув убік, далі від автомобілів. Темні громади будинків, що височіли обабіч вулиці, просто гнітили мене. Міста взагалі мені не до душі — так само, як підземелля. А Лондон — найогидніше з усіх міст: холодне, сіре, смердюче й вогке.

Ліворуч вів ще один завулок, геть засипаний мокрим картоном і газетами. Я машинально перевірив сусідні рівні й нічого не виявив. Цього я, власне, й сподівався. Перші два під’їзди я проминув з міркувань чистоти. В третьому було сухо — там я й сів.

Настав час обміркувати події цієї ночі. Ніч випала клопітка. Тут були й отой блідий хлопчисько, і Саймон Лавлейс, і Амулет, і Джабор, і Фекварл... Справжнісінька пекельна суміш. Проте що мені до неї? Віддам на світанку Амулет і радо забуду про всю цю історію.

Про всю, крім мого рахунку до хлопчиська. їй—право, він мені за це заплатить. Якщо ви змусили Бартімеуса Урумського ночувати в якомусь вест—ендському завулку, то не чекайте, що це так просто вам минеться. Насамперед я дізнаюсь його ім’я, а тоді...

Стривайте, а це що таке?..

Кроки в завулку... Кілька пар ніг. Наближаються.

Можливо, це просто збіг. Адже Лондон — величезне місто. На вулицях повно людей. І по завулках теж. Може, хто вирішив скоротити собі дорогу додому. Пройти тим самим завулком, де випадково надумав сховатись я.

Однак у збіги я не вірю.

Я сховався глибше в затінок і наклав на себе закляття Маскування. Шар тугих чорних ниток огорнув мене, і я злився з темрявою. Й заходився чекати.

Кроки наближались. Цікаво, хто це? Патруль нічної поліції?

Фаланга чарівників, послана Саймоном Лавлейсом? Напевно, кулі—шпигуни все-таки знайшли мене.

То були не полісмени й не чарівники. То були підлітки з Трафальґарської площі.

П’ятеро хлопців і одна дівчина — за старшу. Вони простували завулком і раз по раз недбало озиралися на всі боки. Я трохи заспокоївся — заховався я добре, та й тут, далеко від натовпу, мені нема чого боятись. Хлопці, звичайно, росляві й хамовиті — та все-таки це звичайнісінькі підлітки в джинсах і шкірянках. На дівчині теж були чорна шкірянка й розкльошені штани — такі, що з них можна викроїти ще одну пару для карлика. Підлітки ступали, шаркотячи ногами по розкиданому сміттю. Аж раптом мені сяйнуло, що вони поводяться неприродно тихо.

Сумніваючись, я знову перевірив наступні рівні. Нічого підозрілого, просто шестеро дітлахів.

Я сидів у своїй схованці й чекав, поки вони пройдуть повз мене.

Дівчина виступала попереду. Ось вона порівнялася зі мною.

Я позіхнув, почуваючись у безпеці під захистом чарів.

Один з хлопців ляснув дівчину по плечу.

— Тут, — промовив він, показуючи на мене.

— Взяти його! — наказала дівчина.

Перш ніж я вгамував свій подив, троє найміцніших хлопців скочили в під’їзд і накинулись на мене. Щойно вони торкнулись ниток Маскування, чари розвіялись і зникли. За мить мене огорнула хвиля запахів нездорової шкіри, дешевого лосьйону для гоління й поту. Мене копнули, зацідили по голові, а потім безцеремонно поставили на ноги.

Тоді я нарешті отямився. Кінець кінцем, я — Бартімеус!

Завулок осяяла коротка яскрава блискавиця. Камені під’їзду ніби обпекло вогнем.

На мій подив, хлопці не відпустили мене. Двоє тримали за зап’ястки, ніби пара кайданків, а третій — ззаду за стан.

Я повторив свій трюк із більшим зусиллям. З найближчої вулиці долинула автомобільна сигналізація. Цього разу я сподівався визволитись: обпечені трупи, врешті-решт, нікого не зможуть втримати[23].

Одначе хлопці стояли на місці — тяжко дихали, але далі тримали мене. Ні. щось тут було не так.

— Тримайте його міцніше, — звеліла дівчина. Я поглянув на неї, вона — на мене. Дівчина була трохи вища за моє нинішнє втілення, кароока, чорнява. Двоє хлопців стояли обабіч неї, мов почесна варта. Мені вже уривався терпець.

— Чого ви хочете? — запитав я.

— У тебе там дещо висить на шиї, — промовила дівчина занадто вже рівним і владним для такого юного віку голосом. Як на мене, їй було років тринадцять.

— Хто це тобі сказав?

— Бовдуре, цю штуку вже дві хвилини як видно. Випала з-під футболки, коли ми тебе трусонули.

— Еге ж, правда.

— То давай її сюди.

— Ні.

Дівчина стенула плечима:

— То візьмемо самі. І тобі капець.

— А ви не знаєте, хто я такий насправді? — промовив я з легенькою погрозою в голосі. — Ти ж не чарівниця.

— Твоя правда, — чвиркнула вона крізь зуби.

— Чарівник не наважувався б займати такого, як я.

Я вирішив спочатку як слід полякати їх, хоч це й важко зробити, коли тебе тримають за руки двоє кремезних телепнів.

Дівчина холодно вишкірилась:

— А чарівник зумів би так упоратись із твоїми витівками?

Отут вона мене зачепила. Чарівник насамперед не підійшов би до мене й на гарматний постріл без усіляких амулетів і пентаклів. Далі йому знадобилася б допомога демонів, щоб побачити мене під чарами Маскування. І, нарешті, він мусив би викликати сильного джина, щоб подолати мене. Якби взагалі наважився на таке. Та це дівчисько зі своїми приятелями впорались зі мною власними силами і не бачили тут нічого дивного.

Годилося б пригостити їх добрячим закляттям Вибуху, та я надто вже втомився для таких штук. Я навмисне зареготав:

— Хе—хе! Я ж просто граюся з вами.

— Та годі вже, не бреши.

Я спробував іншу тактику:

— Правду кажучи, ви мене зацікавили. Я вражений вашою хоробрістю. Мало хто насмілився б так поводитися зі мною. Якщо ти назвеш мені своє ім’я й мету, я пожалію тебе. Може, я навіть допоможу тобі. В мене є чимало можливостей.

На мій превеликий жаль, дівча затулило вуха:

— Не спокушай мене, демоне! Я не піддамся тобі.

— Авжеж, нащо тобі ворогувати зі мною, —лагідно відповів я. — Дружити зі мною набагато вигідніше.

— Ні те, ні інше мене не цікавить, — відповіла дівчина, опустивши руки. — Мені треба тільки те, що висить у тебе на шиї.

— Цього ти не дістанеш. Але ти ще маєш час утекти. Не кажучи вже про те, яка небезпечна сама ця річ, я ще й влаштую, щоб сюди позбігалася вся нічна поліція, наче горгони з пекла. Ти ж не хочеш привернути їхню увагу?

Це змусило її трохи завагатись. Я скористався цим.

— Не будьте наївними, — провадив я. — Тільки подумайте: ви хочете вкрасти в мене дуже потужну річ. Вона належить одному страшенно могутньому чарівникові. Якщо ви хоча б торкнетесь її, він знайде вас умить і злупить з вас шкіру живцем.

Не знаю вже, чи то погрози, чи то докори так подіяли, але дівчину це явно спантеличило — судячи з того, як вона підібгала губи.

Я спробував поворухнути ліктем. Хлопець, що тримав мене, буркнув і вчепився в мою руку ще міцніше.

Десь недалеко залунала сирена. Дівчина та її вартові збентежено озирнулись, приглядаючись до темряви завулка. З хмарного неба впали перші краплі дощу.

— Годі вже. — сказала дівчина й ступила до мене.

— Обережно! — попередив я.

Вона простягла руку. Я поволі розтулив вуста. Вона спробувала вхопитися за ланцюг Амулета.

За мить я перетворився на нільського крокодила з роззявленою пащею. І вхопив її за пальці. Дівчина скрикнула й відскочила швидше, ніж я сподівався. Мої зуби клацнули просто біля кінчиків її нігтів. Я заборсався в руках своїх мучителів і знову спробував ухопити її. Дівчина заверещала, послизнулася й сіла просто на купу сміття, збивши з ніг одного зі своїх вартових. Моє несподіване перетворення захопило хлопців зненацька — насамперед того, хто тепер тримав мене впоперек лускатого тулуба. Він розчепив пальці, та двоє інших усе ще тримали мене. Мій довгий важкий хвіст хлиснув ліворуч, тоді праворуч, залюбки зацідивши по їхніх довбешках. їхній мозок — якщо він там був — добряче струснувся, щелепи відпали, а руки розчепилися.

Один з двох вартових дівчини хутко отямився, сягнув рукою під куртку й витяг звідти щось блискуче. Коли він пожбурив цією штукою в мене, я знову перетворився.

Мушу сказати, що швидке перетворення з великої тварини (крокодила) на невелику (лиса) — річ нівроку непогана. Три пари рук, що ледве стримували міцне лускате тіло, раптом виявили, що хапають повітря, а жмуток рудого хутра й спритних кігтів тим часом вислизнув від них — і впав на землю. Тієї самої миті срібна блискуча штука пролетіла через те місце, де щойно було крокодиляче горло, й потрапила в металеві двері.

Лис помчав завулком, ледве торкаючи лапами слизьку бруківку.

Спереду долинув пронизливий свист. Лис зупинився. По стінах і бруківці замерехтіли промені ліхтарів. Затупали ноги. Це саме те, що мені треба, — нічна поліція!

Коли промінь ліхтаря майнув у мій бік, я легенько скочив у сміттєвий бак. Голова, тулуб, хвіст — готово. Промінь ковзнув стінками смітника й полинув далі завулком.

Далі з’явилися люди. Вони горлали, свистіли й бігли туди, де я залишив дівчину та її приятелів. Потім щось загарчало, нестерпно засмерділо — повз людей промчав якийсь великий собака й зник у темряві.

Лис тихенько скрутився між подертим пакунком на сміття і коробкою з порожніми пляшками й слухав, нашорошивши вуха. Гамір поволі вщухав, і до нього — здавалося лисові — додалося стривожене собаче виття.

Потім галас ущух остаточно. В завулку запанувала тиша. Лис самотньо причаївся серед сміття й вичікував.